Слова Променистого ордену

23. Убивця

З королем усе було гаразд.

Спершись одною рукою об одвірок, Каладін відхекувався після пробігу назад до палацу. Всередині водночас гомоніли Елгокар, Далінар, Навані та обидва князівські сини. Нікого не вбили — всі були живі.

«Прародителю бур! — подумав капітан, заходячи до кімнати. — На мить у мене було таке відчуття, наче я знову на плато й дивлюся, як мої люди мчать на паршенді». Він майже не знав нікого з тих, хто там перебував, але відповідав за них. Каладін і гадки не мав, що його інстинкт захисника може розповсюджуватися ще й на світлооких.

— Що ж, принаймні сюди примчав він, — промовив король, відмахуючись від турбот якоїсь піклувальниці, що намагалася перев’язати поріз у нього на лобі. — Бачиш, Ідріне? Ось який вигляд має справжній охоронець. Поб’юся об заклад, що він запобіг би цьому інциденту.

Спаленівши з лиця, капітан Королівської гвардії стояв неподалік від дверей, але після почутого відвів погляд і вийшов у коридор. Збентежений Каладін схопився за голову: такі зауваження від короля аж ніяк не сприятимуть порозумінню між Ідріновими людьми й солдатами Далінара.

Всередині стовбичили впереміш гвардійці, служники та члени Четвертого мосту — на позір спантеличені або приголомшені. Поміж присутніх були Натам — який саме чергував із Королівською гвардією — та ще Моаш.

— Моаше, — гукнув Каладін. — Досі ти мав би спати в казармі.

— Як і ти, — відказав той.

Командир хмикнув і, підбігши ближче, стишив голос:

— Це сталося при тобі?

— Коли я щойно вийшов, відчергувавши своє з Королівською гвардією. Аж раптом почув крики і щодуху кинувся назад, — відповів Моаш і кивнув у бік відчинених балконних дверей. — Ходімо поглянемо.

Обидва вийшли на балкон — висічений у камені палацу уступ, що по периметру облямовував кімнати верхнього поверху. З такої висоти відкривався незрівнянний огляд на військові табори та Рівнини за ними. Там уже стояли кілька членів Королівської гвардії, оглядаючи при світлі сфероламп металеві перила: в одному місці їх було вивернуто, і ті небезпечно звисали з балкона.

— Як ми зрозуміли, король вийшов сюди, щоб подумати — така в нього звичка.

Каладін кивнув, ідучи поруч Моаша. Після великобуряної зливи балконна підлога й досі не висохла. Гвардійці, розступившись, дали їм дорогу, й Каладін — підійшовши туди, де перила було пошкоджено — нахилився за край і поглянув на каміння внизу. До землі звідти було з добру сотню футів. Сил спурхнула в повітря й полетіла донизу, ліниво нарізаючи осяйні кола.

— Поглинь тебе Геєна, Каладіне! — вигукнув Моаш, хапаючи того за лікоть. — Не лякай мене так.

«Цікаво, чи вижив би я після такого падіння…» Колись — наповнений Буресвітлом — він уже падав з удвічі меншої висоти й приземлився без жодних проблем. Заради Моаша капітан відійшов, хоча висота заворожувала його навіть тоді, коли він ще не набув особливих здібностей. Перебування так далеко від землі породжувало відчуття свободи: тільки вітер і ти.

Каладін опустився навколішки й оглянув місця, де стійки залізних перил були вмуровані в отвори кам’яної тераси.

— Схоже, гнíзда не втримали глиць… — припустив командир, подлубавшись в отворі пальцем, на якому залишилося кришиво будівельного розчину.

— Еге, — видобув Моаш, а кілька членів Королівської гвардії згідливо закивали.

— Може, це просто проєктувальники припустилися помилки? — спитав Каладін.

— Капітане, — втрутився один із гвардійців, — коли це трапилося, я охороняв короля прямо тут, на балконі. Стійки повискакували з пазів майже беззвучно. Я стояв, дивився на Рівнини й думав про своє, коли глядь — Його Величність висить он там, відчайдушно чіпляючись за перила, й лається, немов караванник. — Вартовий зашарівся. — Сер.

Каладін підвівся й оглянув метал парапету. Так: Елгокар сперся на цю секцію перил, стійки під нею не витримали — і та, зігнувшись, завалилася наперед. Вона була б і зовсім відпала — але, на щастя, один прут тримав міцно. Тож король схопився за перила і провисів на них, доки його не втягнули назад на балкон.

Таке мало би бути неможливо в принципі: скидалося на те, що поручні спочатку змайстрували з дерева й мотузки, а відтак, Душезаклявши, обернули на залізо. Намагання похитати іншу секцію виявили, що та сидить неймовірно надійно. Навіть якби подалися зразу кілька стійок, відвалитися перила ніяк не могли: їх мали б утримувати поперечні металеві кріплення.

Каладін змістився праворуч і уважно оглянув останні. В місцях зламів їх було підпиляно — акуратно й рівненько.

У дверній проймі до покоїв короля потемніло: на балкон виходив Далінар Холін.

— Марш досередини й зачиніть за собою двері, — скомандував він Моашеві й іншим охоронцям. — Нам із капітаном Каладіном треба поговорити.

Всі підкорилися (щоправда, Моаш — неохоче). Коли балконний блок зачинили, залишивши двох чоловіків наодинці, Далінар підступив до Каладіна. Попри вік, великий князь мав загрозливий вигляд: плечі широкі, а статура — наче цегляна мурівка.

— Сер, — промовив Каладін, — я мав би…

— Це не твоя провина, — перебив Далінар. — За короля відповідав не ти. А навіть якби й так, я не винив би тебе — як не виню й капітана гвардійців. Від охоронців годі очікувати, щоб вони перевіряли архітектурні споруди.

— Так, сер, — погодився Каладін.

Далінар опустився навколішки, оглядаючи кріплення.

— Тобі до вподоби брати відповідальність на себе, еге ж? Похвальна риса як для офіцера. — Великий князь перевів погляд на підпиляний поручень. — То яка твоя думка про це?

— Немає сумніву: хтось розкришив будівельний розчин і навмисне попсував перила, — відповів Каладін.

Далінар кивнув:

— Я такої ж думки. Йдеться про цілеспрямований замах на королівське життя.

— Так, сер… але…

— Що?

— Хай хто це зробив, а він ідіот.

Звівши брову, князь глянув ізнизу вгору на капітана у світлі ліхтарика.

— Звідки йому було знати, на яку саме секцію обіпреться король? — запитав Каладін. — Ба навіть чи взагалі обіпреться? В цю пастку запросто міг би потрапити хтось інший, і тоді невдалий замах лише викрив би злочинні наміри нападника. Власне, саме так і сталося: король уцілів, а ми тепер будемо насторожі.

— Ми й так були насторожі, — відказав Далінар. — І то не лише через той інцидент із королівською Збруєю. Чи не половина можновладців у цих таборах виношує плани зжити когось зі світу, тож замах на Елгокарове життя не такий промовистий, як ти собі гадаєш. А що ж до того, звідки вбивці було знати, де приготувати пастку, то це улюблена містинка короля: тут він стоїть, обпершись на перила, та обводить поглядом Розколоті рівнини. Тож яку саме секцію псувати, знає будь-хто спостережливий.

— Але сер, — заперечив Каладін, — навіщо все аж так ускладнювати? Маючи доступ до королівських покоїв, чи не простіше заховати убивцю там? Або пустити в хід отруту?

— Отрута не надійніша, ніж це, — відказав князь, махаючи рукою на перила. — Королівську їжу та питво куштують. А що ж до вбивці, то він міг нарватися на охорону. — Далінар підвівся. — Хоча я згоден, що шанси на успіх були б, мабуть, вищі. І те, що до цих способів не вдалися, про дещо свідчить: якщо це ті самі типи, котрі підмінили самоцвіти в королівському обладунку на тріснуті, то вони воліють діяти крадькома. Йдеться не про ідіотів, а про…

— …Боягузів, — збагнув Каладін, — які хочуть, щоб убивство скидалося на нещасний випадок. Їм бракує хоробрості. Цілком ймовірно, що вони вичікували, доки вляжуться підозри.

— Так, — підтвердив Далінар із тривожним виразом на обличчі.

— Але цього разу вони припустилися величезної помилки.

— Це ж якої?

Каладін пройшов до секції, яку вже оглядав, й, опустившись навколішки, провів пальцями по гладенькому розпилу:

— Що ріже метал аж так добре?

Князь нагнувся, оглядачи розпил, а відтак витягнув сферу, щоб підсвітити собі, і зрештою хмикнув:

— Гадаю, розрахунок був на те, що все спишуть на стик, який розійшовся.

— А як було насправді? — спитав Каладін.

— Його розрізали Сколкозбройцем.

— Як на мене, це дещо звужує коло підозрюваних.

Далінар кивнув.

— Нікому більше про це не кажи. Ми замовчимо інформацію про підріз Сколкозбройцем і, можливо, здобудемо фору. Тепер надто пізно вдавати, наче ми віримо в нещасний випадок, але розкривати всіх подробиць не варто.

— Слухаю, сер.

— Король вимагає, щоб я призначив тебе очільником його охорони, — промовив Далінар. — Тож з огляду на це, нам, певне, доведеться змістити свій графік.

— Я не готовий, — заперечив Каладін. — У мене обмаль людей — їх бракує навіть для виконання поточних обов’язків.

— Знаю, — тихо зронив Далінар: він начебто вагався. — Але ти ж розумієш, що нинішній замах — робота когось зі своїх.

Капітана продерло морозом.

— Він вхожий у королівські покої. А отже, це може бути слуга. Або хтось із гвардійців — вони, до речі, могли мати доступ і до обладунку. — Далінар дивився на Каладіна, тримаючи сферу, яка підсвічувала князівське обличчя. Вольове, суворе, з переламаним носом — обличчя справжнього чоловіка. — Тепер такі часи, що я не знаю, кому можна довіряти. Тож як щодо тебе, Каладіне Буреблагословенний, — чи можу я довіряти тобі?

— Так. Присягаюся.

Великий князь кивнув.

— Я усуну капітана гвардійців від виконання поточних обов’язків і призначу на посаду у власному війську. Це втихомирить короля, а я зі свого боку подбаю, щоб Ідрін зрозумів: його переведення — не покарання. А втім, підозрюю, що нове місце служби в кожному разі сподобається йому більше від попереднього.

— Так точно, сер.

— Я попрошу в нього найкращих бійців, — повів далі князь, — і до пори до часу передам їх під твою оруду. Але залучай їх якомога рідше: я хочу, щоб зрештою Елгокара охороняли тільки мостонавідники — люди, що користуються твоєю довірою й не замішані в тутешній політиці. Кандидатури підбирай ретельно — бо мені немає сенсу міняти потенційних зрадників на колишніх злодюг, яких запросто можна підкупити.

— Слухаю, сер, — відповів Каладін, відчуваючи, як на плечі лягає величезний тягар.

Далінар випростався.

— Не знаю, чим іще тут можна зарадити. Людина має довіряти власним охоронцям.

І великий князь попрямував назад до балконних дверей. У його тоні лунала глибока стурбованість.

— Сер, ви не такого замаху очікували, адже так? — запитав капітан.

— Твоя правда, — погодився той, уже взявшись за ручку дверей. — Я згоден із твоєю оцінкою: хай хто за цим стоїть, а він заледве усвідомлював, що робить. Мене, власне, дивує, що такий складний план замало не спрацював. — Князь спрямував на Каладіна пильний погляд. — Та якщо на удар наважиться Садеас… або, ще гірше, той убивця, який забрав життя мого брата… ми не відбудемося так легко, як нині. Справжня буря ще не грянула.

Далінар відчинив двері, і на балкон долинули приглушувані доти нарікання короля. Елгокар бідкався, що монаршу безпеку ніхто не сприймає всерйоз, що його не слухають і що шукати треба тих, чиє віддзеркалення він бачив у себе за спиною, хай що то було. Вся ця тирада нагадувала скиглення зіпсутої дитини.

Поглянувши на зігнуті перила, капітан уявив собі, як Елгокар теліпався на них. Король таки мав підстави бути не в гуморі. А з іншого боку, хіба вінценосній особі личить така поведінка? Хіба монарше Покликання не вимагає здатності зберігати самовладання в стресовій ситуації? Каладінові складно було уявити, щоб — незалежно від ситуації — так, як нині король, причитав Далінар.

«Твоя справа — не судити, — сказав він собі й, махнувши до Сил, пішов із балкона. — Твоя справа — захищати цих людей».

І хай там що.