Слова Променистого ордену

26. Калач

Адолін влетів у паршендійську лаву й, не зважаючи на зброю, врíзався плечем у ворога попереду. Паршендієць захрипів, і його пісня урвалася, а княжич закрутився дзиґою, вимахуючи Сколкозбройцем. Проходячи крізь плоть, клинок посмикувався.

Адолін вийшов із «віражу». З тріщини на плечі сочилося сліпуче Буресвітло, але він на те не зважав. Довкола валилися долі тіла, чиї очі вигоряли в очницях. Гарячий і вологий подих захеканого княжича заповнював шолома під опущеним забралом.

«Туди!» — подумав він, здіймаючи Зброю й кидаючись уперед, доки його люди гуртувалися довкола нього. І то цього разу не мостонавідники, а справжні солдати. Мостонавідників Холін зоставив позаду — на прилеглому плато. Йому тут не потрібні людці, які не хочуть воювати з паршенді.

Прорвавшись крізь ворожі лави, Адолін та його хлопці з’єдналися з купкою відчайдухів у зелених із золотими галунами мундирах на чолі зі Сколкозбройним у таких самих кольорах. Той бився великим — підйомним лише в Сколкозбруї — молотом, бо Сколкозбройця не мав.

Адолін прорвався до нього.

— Якамаве, — спитав він, — з тобою все гаразд?

— Чи все гаразд? — приглушено перепитав той з-під шолома й, піднявши забрало, зблиснув широкою посмішкою. — Все просто чудово.

І Якамав розсміявся. Його світло-зелені очі сяяли Запалом битви. Адолін добре знав це відчуття.

— Тебе замало не оточили! — сказав йому княжич, обертаючись до групи паршенді, які підбігали по двоє.

Вони кидалися не від, а до Сколкозбройних, і тим виклика́ли в Адоліна повагу. Це означало майже неминучу смерть, але в разі перемоги могло змінити хід битви.

Якамав заразливо засміявся — з таким задоволенням у голосі, неначе слухав співака у винарні. Адолін відчув, що й сам вищиряється в усмішці, сходячись у сутичках із паршенді та стинаючи їх одного за одним. Звичайна війна ніколи не була йому аж так до вподоби, як добряча дуель, проте тієї миті — попри всю невигадливість таких поєдинків — він знаходив у них виклик своїм здібностям, і це звеселяло його.

За лічені миті по тому мертві лежали біля ніг переможця, а княжич заозирався, шукаючи нового застосування своєму хисту. Це плато мало дуже дивну форму: до того як рівнини стали Розколотими, воно являло собою високий пагорб, половина якого зрештою опинилася на суміжному плато. Годі було й уявити, що за сила знадобилася для того, щоб розколоти пагорб по центру, а не біля підніжжя.

А втім, ішлося про пагорб незвичної форми, і це могло бути якось пов’язано з тим, як його розкололо. Він скидався на широку, пласковерху піраміду, яка мала всього три уступи: велику основу, яку вінчало ще одне плато — футів, певне, із сотню завширшки, — а далі йшло третє, меншого розміру, яке здіймалося просто по центру перших двох. Майже як триярусний торт, розрізаний великим ножем точно навпіл.

Адолін і Якамав билися на другому ярусі. Формально княжич не мав бути на цій вилазці: за графіком ротацій, черга була не їхня, а людей Якамава. Але настав час утілювати в життя іншу частину Далінарового плану. Адолін прибув лише з невеличким ударним загоном, проте їхня поява була дуже до речі. Бо Якамав потрапив у оточення на другому ярусі, й регулярна армія не могла до нього прорватися.

Досі паршендійців відтіснили на його краї, але вони так само цілковито втримували верхній ярус, де й з’явилася хризаліда. Це ставило їх у незручне становище: так, вони контролювали панівну висоту, але водночас мали втримувати схили між ярусами, щоб забезпечити собі можливість відходу. Паршенді вочевидь сподівалися, що встигнуть добути яхонтосерце до появи людей.

Адолін копняком звалив паршендійця з уступу, і той, пролетівши сторч головою футів із тридцять, гепнувся в січу внизу. А княжич глянув праворуч — туди, де лежав шлях нагору. Всі підходи до нього блокували паршенді. А йому так кортіло вибратися вище…

Холін підвів погляд на крутосхил між другим та третім ярусами й, тицяючи пальцем, гукнув:

— Якамаве!

Той звів очі й, простеживши, куди вказує княжич, ступив кілька кроків назад, віддалившись від битви.

— Це божевілля! — кинув Якамав Адолінові, який саме підбіг.

— Звісно, що так.

— Тоді прощавай, розуме!

Якамав віддав молота товаришеві, який сховав його в піхви, що висіли в того за спиною. А відтак друзі підбігли до крутосхилу і подерлися вгору.

Адолін, підтягуючись, піднімався, і його пальці в латних рукавицях скреготіли об скелю. Знизу долинали підбадьорливі крики солдатів. Схопитися вистачало за що, але він нізащо не хотів би повторити цей підйом без Збруї, яка рухала його вперед і захистила б у разі падіння.

Це все одно була дурість: адже нагорі вони потраплять в оточення. Хоча за обопільної підтримки двоє Сколкозбройних могли творити дива. А до того ж, якщо братиме не їхня, зі стрімчака завжди можна зістрибнути — якщо Збруя залишатиметься в досить доброму стані, щоб витримати таке «сальто-мортале».

Якби на полі битви був батько, княжич ніколи не наважився б на цей ризикований хід.

На півдорозі до вершини Адолін зупинився. Підступивши до краю верхнього ярусу, паршенді готувалися зустрічати їх.

— Ти маєш план, як захопити там плацдарм? — запитав Якамав, притиснувшись до скелі поруч Адоліна.

Княжич кивнув:

— Просто приготуйся прикрити мене.

— Звісно, — Якамав окинув поглядом височину. Його обличчя приховувало забрало. — А що ти, до речі, тут робиш?

— Мені спало на думку, що жодна армія не відмовиться від допомоги добровольців-Сколкозбройних.

— Сколкозбройних? У множині?

— Зі мною Ренарін. Він унизу.

— Сподіваюся, в безпечному місці?

— Із ним великий загін солдатів, які отримали чіткі інструкції охороняти його й не давати йому битися. Батько просто хоче, щоб він побачив кілька битв.

— Я розумію, що затіяв Далінар, — сказав Якамав. — Він прагне показати приклад співпраці, щоб спонукати великих князів припинити суперництво. От і посилає на допомогу своїх Сколкозбройних, навіть якщо вилазка не його.

— Ти нарікаєш?

— Анітрохи. Розчисти-но для нас трохи місця. Бо мені знадобиться якась хвилинка, щоб витягти молота.

Княжич широко всміхнувся під забралом і продовжив підйом. Якамав — досить добрий Адолінів друг — був васалом і Сколкозбройним великого князя Ройона. Для батька й сина Холінів було важливо, щоб світлоокі на кшталт Якамава побачили: вони активно працюють над розбудовою кращого Алеткару. Можливо, кілька таких епізодів доведуть їм цінність довірчої коаліції на противагу віроломству тимчасових союзів у Садеасовому стилі.

Адолін дерся далі, а Якамав тримався одразу за ним, доки обидва не опинилися за десяток футів від вершини, де з’юрмилися паршенді з молотами й булавами напоготові — зброєю, яку пускали в хід, б’ючись зі Сколкозбройними. Дехто, стоячи далі, пострілював із луків, але стріли просто відскакували від обладунків.

«Гаразд», — подумав Адолін, виставляючи одну руку вбік — а другою тримаючись за прискалок — і прикликаючи Сколкозбройця. Княжич увігнав його просто в скелю — так, щоб плаз дивився догори. Потім вибрався вище — на один рівень із лезом.

І ступив на нього ногами.

Сколкозбройці не ламалися — вони заледве гнулися — тож лезо втримало Адоліна. Зненацька отримавши надійну точку опори, княжич припав до меча, відштовхнувся ногами — і Збруя підкинула його догори. Пролітаючи повз крайку верхнього ярусу, він схопився за скелю — просто під ногами в паршенді — й ривком пожбурив у ворогів власним тілом.

Він налетів на них із силою валуна, і співи супротивників урвалися. Княжич твердо став на ноги, подумки прикликав Сколкозбройця, а відтак врізався плечем у гурт паршенді й заходився роздавати стусани — тут роздробив одному паршендійцеві грудину, там розчерепив голову іншому. Панцирі їхніх обладунків огидно потріскували, а стусани відшпурювали їх назад, подекуди скидаючи зі стрімчака.

Адолінові кілька разів улучили по передпліччях, аж доки зрештою в його руках не матеріалізувалася Зброя і він, розмахуючи нею, не зосередився на втриманні захопленого плацдарму. Це так його поглинуло, що він не помічав Якамава, доки не зауважив поруч себе Сколкозбройного в зеленому, який крушить паршенді своїм молотом.

— Дякую за той взвод паршендійців, який ти скинув мені на голову, — гукнув Якамав, замахнувшись. — Сюрприз вийшов просто чудовий.

Княжич широко всміхнувся і вказав рукою на хризаліду.

На вершині ворогів було не густо (хоча схилом ринула підмога), і ніщо не застувало їм із Якамавом прямого шляху до хризаліди — важезного та довгастого зеленаво-брунатного валуна, прикріпленого до каміння такою самою речовиною, як і та, що утворювала його оболонку.

Адолін перестрибнув через паршендійця, який корчився з відмерлими ногами, й кинувся до хризаліди. Якамав, подзенькуючи Збруєю, потрюхав за ним. Щоб дістати яхонтосерце, доводилося помучитися — оболонка хризалід була тверда, як камінь — але Сколкозброєць міг полегшити це завдання. Їм треба було лише вбити лялечку і прорізати отвір, щоб вирвати яхонтосерце, й тоді…

Хризаліду вже випатрали.

— Не може бути! — крикнув Холін, підбігаючи, й, ухопившись за краї проробленого отвору, зазирнув у заюшені фіолетові нутрощі.

У слизі плавали шматки панцира, а там, де яхонтосерце зазвичай сполучається із судинами й сухожиллями, зяяла підозріла діра.

Княжич обернувся й став прочісувати поглядом вершину плато. Якамав, надбігши, дзенькнув обладунком і вилаявся:

— Як же вони так швидко впоралися?

Онде розгадка. Неподалік солдати-паршендійці кинулися врізнобіч, горлаючи своєю незбагненною, ритмічною мовою. Позаду них височіла рослява постать у сріблястій Сколкозбруї та в червоному плащі, що розвівався за спиною. Зчленування обладунку випиналися, здіймаючись, неначе шишаки на крабовому панцирі. Та постать мала добрих сім футів зросту, а обладунок надавав їй громіздкого вигляду — можливо, тому, що обковував паршендійця, чию шкіру покривали захисні нарости панцирів.

— Це він! — закричав Адолін, кидаючись уперед.

Перед ним стояв той самий Сколкозбройний, із яким його батько зітнувся на Вежі, — єдиний помічений у лавах паршенді за багато тижнів, якщо не місяців.

Можливо, останній у їхньому війську.

Сколкозбройний обернувся до княжича, і з великого сирого яхонтосерця, що його він стискав у руці, закрапали іхор і плазма.

— Я кидаю тобі виклик! — вигукнув Адолін.

Повз Сколкозбройного промчав загін паршендійських солдатів, біжучи в бік розлогого урвища на задньому краї формації, де пагорб розкололо по центру. Той віддав яхонтосерце одному з бійців, а відтак, обернувшись, дивився, як вони стрибають через провалля.

Паршенді перемахували прірву й приземлялися на іншому боці пагорба, на суміжному плато. Їхня стрибучість не переставала дивувати Адоліна. Він відчув себе дурнем, збагнувши, що паршенді на цих височинах не в пастці, як було б із людьми. Для них розколота надвоє гора — просто ще одна безодня, яку треба перестрибнути.

Втікаючи від людей у безпечне місце, на той бік перескакували дедалі більше паршенді. Адолін помітив, як один, стрибаючи, спіткнувся й, завищавши, рухнув у безодню. Такі стрибки були для них ризиковані, але вочевидь не такі небезпечні, як намагання вистояти проти людей.

Але їхній Сколкозбройний залишився. Забувши про паршенді, які рятувалися втечею, і Якамава, який кричав йому відступати, княжич кинувся на нього й щосили замахнувся Сколкозбройцем. А паршендієць здійняв власного меча й парирував Адолінів удар.

— Ти — син, ти — Адолін Холін, — промовив він. — Твій батько? Де?

Княжич застиг на місці. До нього зверталися алетійською — щоправда, із сильним акцентом, але розібрати слова було можна.

Сколкозбройний підняв забрало й — на превеликий Адолінів подив — відкрив безбороде обличчя. Хіба відсутність бороди не означала, що то була жінка? Коли йшлося про паршенді, княжичеві було важко відрізнити хто де. Тембр голосу був грубий і низький, але начебто міг бути й жіночим.

— Моя треба поговорити з Далінар, — сказала жінка, підступаючи. — Моя його одного разу зустрічати, геть дуже давно.

— Ви не прийняли ні єдиного з наших парламентерів, — заперечив Адолін, задкуючи та виставляючи меча. — А тепер хочете поговорити з нами?

— То бути геть давно. Часи мінятися.

Прародителю бур! Щось усередині під’юджувало Холіна зробити випад, повалити цю Сколкозбройну долі, отримати деякі відповіді і здобути дещицю Сколків. Битися! Він прибув сюди битися!

Але на заваді стояв батьків голос, що лунав десь у глибинах свідомості. Далінарові потрібен цей шанс: він може змінити весь перебіг війни.

— Батько, певне, вступить із тобою в перемовини, — відказав княжич, глибоко зітхнувши, щоб погамувати Запал битви. — Але як?

— Я присилати парламентер, — промовила Сколкозбройна. — А ви не вбивати того, хто приходити.

Здійнявши меча, вона відсалютувала йому, а відтак випустила Зброю, даючи їй щезнути. Паршендійка, розвернувшись, кинулася до провалля й перемахнула його в дивовижному стрибку.

***

Крокуючи плато, Адолін зняв шолома. Коло поранених клопоталися лікарі, а неушкоджені сиділи групами хто де, відпиваючись водою й нарікаючи на невдачу.

Того дня над арміями Ройона з Рутаром нависла рідкісна атмосфера. Зазвичай поразка під час вилазки на плато означала, що знетямлені алеті стрімко драпали мостами від паршендійського натиску. Нечасто траплялося, щоб алетійці зрештою здобували контроль над плато, а от яхонтосерцем похвалитися не могли.

Княжич стягнув одну рукавицю — чиї ремінці автоматично розстебнулися, скоряючись його волі — й, заткнувши її за пояс, відкинув мокрою від поту рукою ще мокріше волосся. Так, а де ж це Ренарін?

А, онде він, на прилеглому плато, — сидить на камені в оточенні охоронців. Адолін прогупав одним із мостів, махнувши рукою до Якамава, котрий саме скидав неподалік свій обладунок, щоб повертатися назад із комфортом.

Адолін підтюпцем підбіг до брата, що сидів на валуні — знявши шолома та втупившись у землю перед собою.

— Гей! — окликнув його старший брат. — Готовий повертатися?

Молодший кивнув.

— Що трапилося? — запитав Адолін.

Ренарін так само витріщався в землю. Зрештою один з охоронців-мостонавідників — жилавий чоловічок зі сріблястим волоссям — кивком поманив його відійти, й вони з Адоліном трішечки «прогулялися».

— Група панцироголових спробувала захопити один із мостів, Ваша Ясновельможносте, — тихенько пояснив охоронець. — Ми щосили намагалися відмовити його, але ясновельможний Ренарін наполіг, що вирушить на допомогу. Ну й от: він наблизився, прикликав Зброю… а далі просто застиг і стояв. Ми забрали його, сер, але відтоді він так і просидів на тому камені.

З молодшим братом знову стався напад.

— Дякую, солдате, — відказав Адолін. Він повернувся й поклав руку, що була не в рукавиці, братові на плече. — Все гаразд, Ренаріне. Буває.

Той черговий раз стенув плечима. Гай-гай, коли на нього находило, залишалося хіба що дати йому час переказитися. Вони про все поговорять, коли хлопчина буде готовий.

Адолін зібрав свої дві сотні в колони. Коли він засвідчував князям свою повагу, жоден із ясновельможних не справляв враження надто вдячного. Власне, Рутар, здавалося, був переконаний, що саме акробатичні трюки Адоліна та Якамава спонукали паршенді кинутися навтьоки, прихопивши яхонтосерце. От ідіот. Неначе ті в кожному разі не дали б драла тієї самої миті, коли здобули його.

Хай там як, а княжич приязно всміхався. Залишалося сподіватися, що батько мав рацію і простягнута рука дружби дасть результат. Особисто Адолін хотів лиш одного — вийти з кожним із них на арену для поєдинків, а там уже він навчить їх поваги.

Повертаючись до свого війська, він розшукав Якамава: той сидів під невеличким тентом і, потягуючи вино, дивився, як рештки його армії стомлено плентаються мостами у зворотному напрямку. В око впадали зсутулені плечі та кислі обличчя.

Якамав махнув до виночерпія, щоб той підніс Адолінові келих із жовтим ігристим вином. Княжич узяв його рукою, з якої допіру зняв рукавицю, але пити не став.

— Ще б трішки, і все пройшло б як по маслу, — сказав Якамав, утупивши погляд у плато, де щойно відбувалася битва.

З такої перспективи — дивлячись ізнизу — його три яруси справді вражали.

«На позір майже як рукотворне», — знічев’я подумав княжич, придивляючись до обрисів плато.

— Еге, ще б трішечки, — погодився Холін. — Уявляєш, який вигляд мала б наша атака, якби ми вивели на поле битви зразу двадцять або тридцять Сколкозбройних? Паршенді не мали б жодного шансу.

Якамав хмикнув:

— Твій батько й король усерйоз узялися до справи, еге ж?

— Як і я.

— Я розумію ваші з батьком дії, Адоліне. Але якщо ти не припиниш дуелей, то позбудешся Сколків. Перемагати весь час не вийде навіть у тебе. Хоч круть, хоч верть, а одного нещасливого дня ти втратиш усе.

— Рано чи пізно я, звісно, можу зазнати поразки, — погодився той. — Але доти я здобуду половину Сколків у цілому Алеткарі, а тому зможу замінити втрачені іншими.

Якамав відпив вина і всміхнувся:

— А ти, маю визнати, зух іще той.

Адолін, і собі всміхнувшись, опустився навпочіпки біля другового стільця — не знявши Збруї, сісти на іншого він не міг — щоб зазирнути йому у вічі.

— Правда в тому, Якамаве, що перспектива втратити Сколки мене не надто хвилює — насамперед мене непокоїть, де взяти суперників. Мені, схоже, не ви́кликати жодного Сколкозбройного — принаймні на поєдинок за Сколки.

— Зі Сколкозбройними… проводять виховну роботу, — зауважив Якамав. — Обіцяють те-се в обмін на відмову від поєдинку з тобою.

— Садеас…

Якамав вивчав вино у себе в келиху.

— Спробуй Еранніва. Він нахвалявся, що поточне місце в рейтингу не віддає йому належного. Знаючи його, не маю сумніву: побачивши, що решта відмовляються, він угледить у цьому нагоду показати себе. Але Ераннів — досить управний дуелянт.

— Як і я, — відказав Адолін. — Дякую, Яку. Я твій боржник.

— А що це за чутки, неначе ти заручений?

Буря забирай! Та хто ж устиг розбовкати?

— Йдеться всього-на-всього про каузаль, — пояснив Адолін. — Хоча справа може не дійти навіть до нього. Схоже, що корабель нареченої прибуде з величезним запізненням.

Він уже два тижні невідомо де. Навіть тітонька Навані починала хвилюватися. Ясна мала б надіслати їй звістку.

— Ніколи не подумав би, наче ти даси себе захомутати, погодившись на шлюб, який облаштували замість тебе, — сказав Якамав. — Ти в курсі, що вітрів, на яких можна кататися, — сила-силенна?

— Я ж кажу, що все це ще вилами по воді писане, — парирував Холін.

Він досі був не певен, що відчував до всієї цієї історії. Якась частина його єства противилася їй тільки тому, що Адолін не хотів піддаватися на Яснині маніпуляції. А втім, хвалитися на любовному фронті йому було нíчим: адже після того випадку з Данлан… Хіба його вина, що він товариський хлопець? І чому всі дівчата мають бути такими ревнивими?

Тож думка дозволити комусь іншому влаштувати все замість нього приваблювала княжича більше, ніж він ладен був визнати вголос.

— Можу розповісти тобі подробиці, — докинув Адолін. — Певне, сьогодні ввечері у винарні? Візьмеш із собою Інкіму? Втовкмачуватимеш мені, яку дурню я кою, і наставлятимеш мене на шлях істинний…

Якамав вдивлявся у вино.

— Що таке? — спитав Адолін.

— Зараз такі часи, Адоліне, що з’являтися з тобою на людях недобре для репутації, — пояснив приятель. — Твій батько та король не надто популярні.

— Все це минеться й розлетиться за вітром.

— Не маю сумніву, що так і буде, — відказав Якамав. — То чом би… не зачекати, доки це станеться, га?

Адолін закліпав очима: почуте завдало йому сильнішого удару, ніж будь-який з отриманих на полі битви.

— Так, звісно, — через силу видобув він.

— От молодчина.

У Якамава не забракло нахабства всміхнутися Адолінові і здійняти келиха, наче в тості.

Але той відставив непригублене вино і відійшов.

Коли княжич дістався до своїх людей, Чистокровний стояв наготові й чекав. Адолін, закипаючи гнівом, уже зібрався скочити в сідло, але білий ришадіум торгнув його тильною частиною голови, і господар, зітхнувши, почухав коня за вухами.

— Вибач, — зронив. — Останнім часом я зовсім тебе занедбав, еге ж?

Від довгого почухування ришадіума Адолінові дещо покращало. Він скочив у сідло й поляскав Чистокровного по шиї, а той, беручи з місця, трішки погарцював. Кінь часто так чинив, коли господар бував роздратований, — неначе намагаючись поліпшити йому настрій.

Четверо тогоденних охоронців рушили за ним. Вони люб’язно прихопили свого старого моста — часів їхньої служби у війську Садеаса — щоб Адолін із бійцями могли дістатися, куди треба. А ще їм здавалося дуже кумедним, що княжич велів воякам, які його несли, регулярно мінятися.

Буреклятий Якамав! «Це давно назрівало, — зізнався собі подумки Холін. — Що більше я захищатиму батька, то сильніше мене сторонитимуться». Малі діти та й годі. Далінар і справді мав рацію.

Чи мав Адолін бодай одного справжнього друга — такого, що не підведе в скрутних обставинах? У військових таборах він знав майже кожного, хто заслуговував на увагу, а ті всі як один знали княжича.

Але скільком із них було небайдуже до нього?

— Не було в мене ніякого нападу, — тихенько озвався Ренарін.

Адолін струснув із себе похмуру задуму. Вони їхали біч-о-біч, але кінь під старшим із братів був на кілька п’ядей вищий у холці: поруч Адоліна на ришадіумі Ренарін здавався малюком на поні — навіть у Сколкозбруї.

На сонце набігли хмари, даючи перепочити від сліпучого світла. А втім, останнім часом у повітрі повіяло холодом: скидалося на те, що наставала зимова пора. Попереду тяглися голі плато — безживні й поколоті.

— Я просто стояв, — зізнався Ренарін. — Моє заціпеніння не було пов’язане з… недугою. Вся річ у тім, що я боягуз.

— Ніякий ти не боягуз, — промовив Адолін. — Я на власні очі бачив, що ти здатен діяти не менш хоробро, ніж будь-який чоловік. Пам’ятаєш полювання на прірводемона?

Ренарін стенув плечима.

— Ти не вмієш битися, Ренаріне, — сказав старший брат. — Твоє заціпеніння — на краще. Ти надто зелений, щоб одразу кидатися в бій.

— Але так не мало би бути. Адже ти почав тренуватися шестирічним.

— Це не те саме.

— Тобто я не такий, як ти, — підсумував Ренарін, дивлячись перед собою.

Молодший брат був без окулярів. Чого б це? Хіба вони йому не потрібні?

«Він намагається вдавати, наче бачить і так», — збагнув Адолін. Як же відчайдушно він прагне прислужитися в битві! Ренарін незмінно відкидав пропозиції стати вченим подвижником, що, мабуть, ліпше йому пасувало б.

— Просто тобі потрібно більше підготовки, — сказав Адолін. — Загель приведе тебе у форму — дай час. От побачиш.

— Я маю підготуватися, — відповів Ренарін. — Бо щось насувається.

Ці слова було сказано так, що Адолін затремтів.

— Це ти про числа на стіні?

Молодший брат кивнув. Після недавньої великобурі знайшли свіжий напис — із зовнішнього боку батькової кімнати: «Сорок дев’ять днів. Гряде нова буря».

Коли вірити охоронцям, ніхто не входив і не виходив. Цього разу вартували інші люди, тож навряд чи це зробив хтось із них. Буря забирай! Той напис надряпали на стіні, доки Адолін спав усього за кімнату звідти. Хто це зробив? Або що?

— Я маю підготуватися, — повторив Ренарін. — До бурі, яка насувається. Часу геть обмаль…