21. Попіл

Посередницька подоба — для злагоди й миру,

Для напучення, розради й навча´ння.

Та боги скористалися з неї надміру,

Зробивши подобою брехні й руйнування.

З «Пісні переліку» слухачів, строфа 33




Шаллан заплющила Блутові очі, намагаючись не дивитися на розпанаханий тулуб і скривавлені нутрощі. Довкола караванники рятували придатне для використання табірне майно. Стояв людський стогін, хоча деякі з голосів змовкали в міру того, як Васа по одному страчував полонених розбійників.

Шаллан не перешкоджала йому, і той похмуро виконував свою місію, а проходячи повз, не дивився на неї. «Васа гадає, що на місці цих розбійників запросто міг опинитися він зі своїми людьми, — подумала дівчина, знову опускаючи погляд на обличчя мертвого Блута, підсвічене смолоскипами. — Що відділяє героїв від лиходіїв? Одна промова в темряві ночі?»

Блут став не єдиною жертвою нападу: Васа втратив сімох вояків. Але розбійників загинуло вдвічі більше. Шаллан знеможено підвелася, але — побачивши, що з Блутової куртки щось визирає — затрималася коло тіла й, нагнувшись, відкинула полу одежини.

Із внутрішньої кишені стирчав її малюнок — той, що зображував не реального Блута, а його уявний образ: солдата-армійця в охайному однострої, чий погляд не вічно потуплений, а спрямований уперед. Словом, героя.

І коли Блут видер його із записника? Шаллан витягла малюнок із кишені й, розгорнувши, розгладила згини.

— Я помилялася, Блуте, — шепнула вона. — Ти був чудовим початком нової колекції. Тож, спочиваючи, воюй за Всемогутнього як слід, сміливцю.

Шаллан підвелася й окинула поглядом табір. Кілька паршменів каравану стягували на купу трупи, щоб спалити. Її втручання врятувало купців, але досить дорогою ціною. Дівчина не рахувала, проте втрати видавалися високими: десятки загиблих, включно з більшістю охоронців — зокрема й іріалійцем, котрого вона зустріла того ж таки вечора.

Шаллан була така зморена, що хотіла одного: заповзти до фургона й, згорнувшись калачиком, поринути в сон. Але натомість подалася шукати власників каравану.

Вже знайома їй виснажена та заплямована кров’ю розвідниця стояла біля дорожнього столика й розмовляла з літнім блакитнооким чоловіком у повстяному картузі, який, погладжуючи бороду, проглядав перелік, що подала йому жінка.

Обоє звели очі на Шаллан, коли та підійшла. Жінка поклала руку на ефес меча, а чоловік так само погладжував бороду. Неподалік караванники перебирали вантаж перевернутого фургона, звідки повисипалися тюки з тканиною.

— А ось і наша спасителька, — промовив старий. — Ваша Світлосте, самим вітрам не висловити вашої величі або дивовижної вчасності вашого прибуття.

Шаллан не відчувала величі — вона почувалася стомленою, зболілою та брудною. Її босі ноги — сховані під спідницями — знову занили, а її здатність до Світлопрядіння вичахла. Сукня на ній мала вигляд не кращої, ніж у жебрачки, а волосся — нехай і заплетене в коси — було в повному безладі.

— Ви власник каравану? — спитала дівчина.

— Мене звати Макоб, — відказав чоловік. Дівчина не змогла розпізнати його акцент, але йшлося не про тайленський чи алетійський. — А з моєю помічницею, Тин, ви вже знайомі. — Старий кивнув у бік світлоокої жінки. — Вона — очільниця нашої охорони. Внаслідок сьогоднішніх сутичок… поріділи і її підлеглі, і мої товари.

Тин схрестила руки на грудях. На ній і досі був жовтувато-коричнюватий сюртук, і в світлі Макобових сфер стало видно, що його пошили з чудової шкіри. Що й думати про жінку, яка вдягається, наче солдат, і носить при боці меча?

— Я саме розповідала Макобові про твою пропозицію, — промовила Тин. — Ту, яку ти зробила там, на пагорбі.

Купець хихикнув — недоречно, коли зважити на антураж.

— Вона називає це пропозицією, хоча в моєї помічниці склалося враження, наче насправді йшлося про погрозу! Ці найманці вочевидь працюють на вас, і нам цікаво, який у вас намір щодо нашого каравану.

— Тоді вони ще не працювали на мене, — пояснила Шаллан. — Але тепер — інша річ. Це вимагало деяких аргументів.

Тин звела брову:

— Певне, йшлося про надзвичайно переконливі аргументи, Ваша Світлосте…

— Шаллан Давар. Усе, чого мені від вас потрібно, я вже озвучила Тин — супроводу на Розколоті рівнини.

— Ваші солдати, поза сумнівом, упораються й самі, — промовив Макоб. — То навіщо ж вам ми?

«А ви потрібні, щоб “солдати” не забули, що вони зробили», — подумала Шаллан. Інтуїція підказувала їй: що більше нагадувань про цивілізацію оточуватиме дезертирів, то цілішою в їхніх руках вона буде.

— Солдати в одному, солдати в усьому, — сказала дівчина. — Звідки їм знати про комфорт, в якому личить подорожувати світлоокій дамі? А от у вас чудові фургони й повно товарів. Якщо мій скромний вигляд не говорить сам за себе, поясню: мені страх як потрібно хоч трішки зручностей. Бо на Розколоті рівнини я б воліла прибути не схожою на волоцюгу.

— Її солдати нам не завадили б, — озвалася Тин. — Бо моїх бійців залишилася жменька.

Жінка знову глянула на співрозмовницю — цього разу з цікавістю. Її погляд справляв враження досить приязного.

— Тоді ми укладемо угоду, — вирішив Макоб, усміхаючись, і потягнувся через стіл до Шаллан. — На знак удячності за врятування мого життя я потурбуюся про новий одяг для вас і забезпечу вам належне харчування на час нашої спільної подорожі. Тоді як ви зі своїми людьми гарантуєте нам безпеку протягом решти мандрівки. А потім ми розійдемося й будемо квити.

— Згода, — відказала Шаллан, потискаючи йому руку. — Я дозволю, щоб ваш караван долучився до мого.

Купець завагався:

— Мій до вашого?

— Так.

— Тож ви, гадаю, й керуватимете?

— А ви очікували іншого?

Той зітхнув, але потиснув їй руку, скріплюючи угоду.

— Ні — гадаю, що ні. — Макоб відпустив її долоню, а відтак махнув у бік двійка чоловіків, які стояли віддалік обіч фургонів. — А з ними як бути?

— Вони зі мною, — мовила Шаллан. — І з ними я сама розберуся.

— От тільки, коли ваша ласка, поставте їх у хвіст каравану, — промовив Макоб, наморщивши носа. — Брудна це справа, і я не хотів би, щоб наш караван просмердів їхнім товаром. Так чи інак, а вам краще збирати своїх. От-от гряне великобуря, а ми, втративши стільки фургонів, не маємо додаткового місця, де можна сховатися.

Шаллан залишила їх і перетнула галявину, силкуючись не зважати на змішані запахи крові та гару. Відділившись від темряви, до неї приєдналася якась постать. За ліпшого освітлення вигляд Васи не робився нітрішечки менш застрашливим.

— Чого тобі? — спитала Шаллан.

— Дехто з моїх людей загинув, — промовив той монотонним голосом.

— Вони загинули, роблячи дуже добру справу, — відказала дівчина, — й родини живих благословлять їх за цю пожертву.

Васа схопив її за руку, змушуючи зупинитися. Його хват був рішучий — ба навіть болісний.

— Ти маєш не той вигляд, що й допіру, — промовив очільник дезертирів. Дівчина й гадки не мала, як набагато він вищий за неї. — Де були мої очі? Там, у темряві, я бачив королеву — а тепер переді мною дитя.

— Тобі, певне, привиділося те, чого потребувало твоє хворе сумління, — відказала Шаллан, висмикуючи — але безуспішно — свою руку й паленіючи.

Васа нахилився ближче. Його подих був не надто свіжий.

— Мої люди робили й гірші речі, — шепнув ватажок, махнувши другою рукою на загиблих, що згоряли. — Там, у дичавині, ми розбійничали і вбивали. Гадаєш, один вечір спокутує всі наші гріхи? За одну ніч нас перестануть мучити кошмари?

У Шаллан занудило коло серця.

— Якщо ми подамося з тобою на Розколоті рівнини, ми покійники, — промовив Васа. — Нас повісять, щойно ми туди прибудемо.

— Я дала слово…

— Твоє слово, дамочко, нічого не варте! — крикнув чоловік, сильніше стискаючи хват.

— Відпусти її, — спокійно промовив Фрактал у нього за спиною.

Васа обернувся, роззираючись, проте аж зовсім поряд них нікого не було. Але Шаллан помітила: Фрактал сидів на спині його кітеля.

— Хто звернувся до мене? — зажадав відповіді ватаг.

— Я нічого не чула, — втрутилася Шаллан, якимось дивом зберігаючи спокій у голосі.

— Відпусти її, — повторив спрен.

Васа знову роззирнувся довкола, а відтак перевів очі назад на Шаллан, яка спокійно витримала його погляд. І навіть спромоглася на усмішку.

Дезертир відпустив її, витер долоню об штани й ретирувався. А Фрактал зісковзнув його спиною й ногами додолу і шмигнув до Шаллан.

— Із цим будуть проблеми, — зауважила дівчина, потираючи ушкоджене місце.

— Це фігура мови? — спитав спрен.

— Ні — я справді так думаю.

— Дивно, — відказав Фрактал, проводжаючи поглядом Васу, — бо як на мене, з ним уже проблеми.

— Твоя правда.

На цих словах дівчина подалася до Твлаква, який сидів на передку свого фургона, зчепивши пальці в замок. Забачивши Шаллан, він усміхнувся, проте того дня цей вираз виходив у нього особливо фальшивим.

— То що, — промовив работоргівець, немовби між іншим, — ви були з ним заодно із самого початку?

— З ким? — стомлено спитала Шаллан, махаючи Таґові залишити її наодинці з господарем.

— Із Блутом.

— Прошу, поясни.

— Блут вочевидь знюхався з дезертирами, — промовив тайлен. — Того вечора, коли він прибіг із цією новиною до табору, негідник устиг зустрітися з ними й пообіцяв здати нас в обмін на свою частку здобичі. Ось чому вас не вбили на місці, коли ви подалися на перемовини з ними.

— Он як? — запитала Шаллан. — А чому ж тоді Блут того вечора повернувся до табору й попередив нас? Чому втікав разом із нами замість того, щоб просто дати своїм «друзям» перебити нас одразу на місці?

— Він, певне, зустрівся лише з кількома, — не здавався Твлакв. — Так. Вони порозкладали багаття на тому пагорбі, щоб змусити нас думати, наче їх більше, а потім його друзі подалися збирати більше народу… й… — Работоргівець махнув рукою. — Буря забирай! В цьому немає ні найменшого сенсу. Але як, чому? Ми б мали бути мертві.

— Нас уберіг Усемогутній, — сказала Шаллан.

— Усемогутній — це вигадка.

— Твоє щастя, коли так, — промовила дівчина, підходячи до задка його фіри. — Бо інакше на таких, як ти, очікує Геєна.

Вона зазирнула в клітку. Всередині зіщулилися п’ятеро невільників у закаляному ганчір’ї — кожен на позір сам самотою, хоча тиснява брала своє.

— Тепер вони мої, — заявила Твлаквові дівчина.

— Що?! — Той аж підскочив на сидінні. — Ви…

— Я врятувала тобі життя, слизький ти недомірку, — відказала Шаллан. — І ці раби — моя винагорода. Компенсація моїм солдатам за те, що вберегли твоє нікчемне животіння.

— Це грабунок.

— Ні — це справедливість. А якщо ти невдоволений, можеш подати чолобитну королю, коли прибудеш на Розколоті рівнини.

— Тепер я туди не поїду! — бризнув слиною Твлакв. — Тепер вас є кому відвезти, Ваша Світлосте. А я попрямую на південь, як первинно й збирався.

— Значить, їдь, але без них, — сказала Шаллан і, скориставшись отриманим від тайлена ключем — від власної клітки, — відчинила двері тієї, де сиділи раби. — З тебе їхні невільничі грамоти. І не доведи Прародителю бур, щоб із ними було щось не так. Твлакве, я чудово виявляю підробки.

Вона зроду не бачила купчої грамоти на раба й не зуміла б ідентифікувати фальшивку. Але їй було байдуже. Вона стомилася, роздратувалася і хотіла одного — щоб цей вечір чимшвидше закінчився.

Один за одним п’ятеро невільників несміло повиходили з фургона — кудлаті, бородаті й голі до пояса. Її подорож із Твлаквом була не з приємних, але як порівняти з тим, крізь що пройшли ці бідаки, то Шаллан мандрувала з комфортом. Дехто з рабів позирав у темряву, неначе наважуючись.

— Якщо хочете — тікайте: я на вас не полюватиму, — м’яко промовила дівчина. — Однак мені потрібні слуги, і я добре платитиму: шість вогнемарок на тиждень тим, хто погодиться віддавати п’ять із них у рахунок виплати свого рабського боргу, й одну тим, хто цього не захоче.

Один невільник схилив голову набік:

— То виходить… що ми матимемо те саме хоч так, хоч інак. Але ж це не має сенсу!

— Ще й як має! — заперечила Шаллан, обертаючись до Твлаква, який стривожено совався на передку. — У тебе три фургони і тільки двоє візників. Не продаси мені третього?

Чал був не потрібен: у Макоба мав знайтися зайвий, адже кілька його фір згоріли.

— Продати третій фургон? Овва! А чом би вам не вкрасти в мене і його?

— Твлакве, не будь дитиною. Тобі потрібні мої гроші чи ні?

— П’ять сапфірових броамів, — сердито буркнув тайлен. — І навіть не кажіть, що це грабунок серед білого дня, бо я віддаю його, вважайте, задарма.

Шаллан не знала, так це чи не так, але могла дозволити собі сплатити таку ціну: адже сфер вона мала вдосталь — нехай і здебільшого тьмяних.

— Але паршменів не продам, — докинув роздратований Твлакв.

— Залиш їх собі, — відказала Шаллан.

Треба буде домовитися з власником каравану про взуття та одяг для слуг.

Простуючи до Макоба, щоб запитати щодо зайвого чала, вона проминула гурт караванників, які чекали осторонь одного з погребальних багать. Дезертири кинули у полум’я останній труп — свого загиблого товариша — й відійшли, витираючи піт із чола.

Одна з темнооких караванниць підступила до вогнища і простягла колишньому дезертирові аркуш паперу. Йшлося про того одноокого коротуна, який заговорив, коли Шаллан зверталася до їхнього загону. Той узяв написане, почухав бороду й простягнув його решті. То була молитва зі знайомих дівчині ґліфів — але не заупокійна, як варто було б очікувати, а подячна.

Скупчившись перед багаттям, колишні дезертири дивилися на молитву. А відтак озирнулися й побачили — неначе щойно помітивши — дві дюжини людей, які стояли й дивилися. Мовчки і в сутінках. В одних щоками збігали сльози, інші тримали за руку дітей. Шаллан зауважила малечу й раніше, але побачене не здивувало її: життя караванників минало в дорозі, й родини мандрували разом із ними.

Дівчина спинилася одразу за глядачами, майже повністю прихована мороком. Оточені сузір’ям удячних поглядів і сліз радості на очах, дезертири, здавалося, не знали, як бути. Зрештою молитву спалили, і Шаллан схилила голову — як і самі вояки́ та як більшість присутніх.

А відтак залишила їх стояти — аж наче пови́щавши — й дивитися, як попіл тієї молитви здіймається до Всемогутнього.




Загрузка...