Слова Променистого ордену

22. Вогні серед бурі

Каладін дивився на віконниці, які поривчасто смикалися.

Спершу затишшя. Так, він чув, як віддалік, десь у тіснині, завиває вітер, але поблизу все було тихо.

Аж раптом деревина заходила ходором, зловісно погримуючи об раму, — рвучко затряслася, пропускаючи воду крізь стики. Там, у темному хаосі великобурі, було щось живе, яке билося й гамселило у вікно, просячись досередини.

Маслянисто проблискуючи крізь краплі води, там спалахували вогні. Ось іще один спалах.

Аж раптом те світло просто знадвору зробилося рівним, наче сяяння сфер. І трішки червонуватим. З певної непоясненної причини в Каладіна виникло враження, ніби йшлося про очі.

Пронизаний цим відчуттям, він потягнувся до клямки, щоб відчинити вікно й перевірити.

— Час уже полагодити цю нещільну віконницю, — роздратовано зауважив король Елгокар.

Світло розтануло, погримування припинилося, і Каладін, опустивши руку, закліпав очима.

— Нагадайте мені хто-небудь попросити Накаля — нехай подбає про неї, — сказав Елгокар, походжаючи вздовж своєї софи. — Віконниці не повинні протікати. Це ж мій палац, а не сільський генделик!

— Ми потурбуємося, щоб її полагодили, — запевнив короля Адолін.

Княжич сидів у кріслі коло каміна, гортаючи книжку з малюнками. Поруч нього, в іншому кріслі, сидів його брат. Ренарін тримав руки на колінах і, певне, мучився крепатурою, але вигляду не подавав. Натомість, витягнувши з кишені маленьку коробочку, він раз по раз відкривав її, крутив у руках, потирав з одного боку й, клацнувши, закривав — і так знову і знову.

За цим заняттям він дивився в порожнечу — таке з ним, здавалося, бувало частенько.

Елгокар так само походжав сюди-туди. Поруч нього стояв Ідрін, очільник Королівської гвардії — тягнувся в струнку, втупивши зелені очі просто перед себе. Як на чистокровного алетійця, він був надто смаглявий — певне, мав предків-азішів — і носив непідголену бороду.

Відповідно до вказівки Далінара, Каладінові підлеглі з Четвертого мосту чергували разом з Ідріновими, й капітана встигли вразити як сам очільник гвардії, так і його люди. А втім, коли співали сурми, закликаючи у вилазку на плато, головний гвардієць обертався в той бік і на обличчі в нього проступала туга: йому кортіло на битву. Садеасова зрада породила таке саме завзяття в багатьох вояках: вони неначе прагнули нагоди, щоб довести силу Далінарового війська.

Знадвору знов долинув гуркіт бурі. Дивно було не відчувати холоду під час стихії: адже в казармі завжди зуб на зуб не попадав. Але це приміщення добре опалювали, хоча й не вогнем: натомість у каміні встановили рубін завбільшки як Каладінів кулак — один із тих, що міг би тижнями годувати все його рідне містечко.

Капітан відійшов від вікна й підступив до каміна — вдаючи, неначе розглядає самоцвіт. Насправді ж він хотів бодай мигцем побачити, що то таке гортає Адолін. Багато хто з чоловіків навіть демонстративно відвертався від книжок, вважаючи протилежну поведінку немужньою. Але княжича це начебто нітрохи не бентежило. От дивина.

Дорогою до каміна Каладін проминув двері бічної кімнати, де з настанням великобурі усамітнилися Далінар та Навані. Капітан пропонував поставити всередині вартового, але пара відмовилася.

«Що ж, це єдиний вхід туди, — подумав охоронець. — Там навіть вікна� — й того немає». Якщо слова на стіні з’являться знову, він точно знатиме, що прослизнути досередини не міг ніхто.

Каладін нагнувся, оглядаючи рубін, який утримувала дротяна обплітка. З каміна так пашіло, що обличчя защипало від поту. Буря забирай! Заряд Світла в такому яхонті мав би засліплювати — але натомість його погляд проникав аж ген углиб і фіксував, як те переміщується.

Багато хто гадав, що самоцвіти сяють рівно та спокійно — але це лише як порівняти з мерехтливим світінням свічок. Та коли зазирнути в глибину такого каменя, ставало видно: Світло хаотично переміщується, наче буряний вихор. Там було далеко не спокійно — ні на карат, ні на гран.

— Ви, певне, ще ніколи не бачили фабріала-нагрівача? — поцікавився Ренарін.

Каладін глянув на княжича-окулярника. Як і на братові, на ньому був однострій алетійського ясновельможного. Власне, капітан іще ні разу не помічав, щоб вони одягнули щось інше — звісна річ, за винятком Збруї.

— Ні, не бачив, — відповів Каладін.

— Це технологічна новинка, — пояснив Ренарін, так само бавлячись своєю металевою коробочкою. — Моя тітка створила його особисто. Не встигнеш озирнутися — а світ уже в чомусь змінився.

Каладін хмикнув. «Знайоме відчуття». Якійсь частині його єства так і кортіло всотати Світло з того рубіна. Ото дурний був би вчинок: адже там стало б заряду, щоб запалати, немовби пожежа. Опустивши руки, охоронець пройшов повз крісло Адоліна.

Ілюстрації в його книжці зображували вишукано вбраних чоловіків. Вмілі малюнки: обличчя пророблено не гірше, ніж деталі костюмів.

— Журнал мод? — запитав Каладін. Він не мав наміру заговорити до княжича, але слова вирвалися з нього самі. — Перечікуєте великобурю, обираючи новий гардероб?

Адолін гучно закрив книжку.

— Але ж ви ходите тільки в мундирах, — зауважив спантеличений капітан.

— Мостонавідничку, от що тобі тут робити? — різко спитав княжич. — Коли-коли, а протягом великобурі по наші душі точно ніхто не поткнеться.

— Саме тому, що ви так гадаєте, я й маю тут бути, — відказав охоронець. — Для замаху на вбивство кращої миті просто не підгадати. Крики заглушить вітер, а допомога приспіє нескоро: адже всі перечікують стихію в укриттях. Як на мене, саме в такі моменти Його Величність потрібно охороняти якнайпильніше.

Король спинився і здійняв указівного пальця:

— А в цьому є сенс. Чому мені ще ніхто цього не пояснював?

Елгокар глянув на Ідріна, але той залишився незворушним.

Адолін зітхнув:

— Принаймні нам із Ренаріном можна б дати спокій, — тихо промовив він до Каладіна.

— Ваша Ясновельможносте, всіх разом вас простіше вберегти, — відповів той, відходячи. — А до того ж ви можете прикрити один одного.

Що ж до Далінара Холіна, то він так і так збирався провести великобурю з Навані. Капітан знову підійшов до вікна, дослухаючись до бурі, що стихала знадвору. Невже він справді бачив те, що приверзлося йому тоді, коли його залишили на «суд»? Обличчя на пів неба? Самого Прародителя бур?

Як там казала Сил? «Я і є богиня — малесенька часточка бога».

Зрештою буря вщухла, й Каладін відчинив вікно назустріч темному небу з кількома залишковими хмарами, підсвіченими світлом Номона. Стихія забушувала за кілька годин після заходу сонця, проте спати у великобурю було неможливо. Каладін ненавидів, коли вони наставали так пізно: адже на ранок він нерідко почувався змученим.

Двері бокової кімнатчини відчинилися, й звідти виступив Далінар у супроводі ставної жінки — Навані — з чималим записником у руках. Каладін, звісна річ, чував про напади, які траплялися з великим князем під час бур. Стосовно цього думки втаємничених розділилися: одні гадали, наче Далінар боїться великобур, і цей страх викликає конвульсії, а інші шепталися, що старість — не радість, і Чорношип виживає з розуму.

Каладін конче мав дізнатися, що з цього правда: адже від здоров’я великого князя залежали долі всього Четвертого мосту.

— Сер? Чисел немає? — спитав Каладін, зазираючи до кімнатки й окидаючи поглядом стіни.

— Ні, — відповів Далінар.

— Іноді вони з’являлися одразу після бурі, — нагадав йому капітан. — Я виставив пости в прилеглих коридорах і волів би, щоб усі присутні затрималися тут іще на деякий час.

Далінар кивнув:

— Як скажеш, солдате.

Каладін пройшов до виходу з кімнати. За дверима стояли кілька людей із Четвертого мосту й Королівської гвардії. Капітан кивнув Лейтенові і жестом скомандував, щоб пильнували балкон. Він таки спіймає «привида», який видряпує ті числа. Якщо той, звісно, взагалі існує.

А за його спиною до князя підійшли сини.

— Ну, є якісь новини? — тихенько спитав Ренарін.

— Ні, — відказав батько, — нинішнє видіння мені вже являлося. Але цього разу порядок був інший, ніж минулого, і поміж візій трапляються раніше не бачені. Тож на нас, можливо, ще чекають відкриття… — Зауваживши Каладіна, князь змовк і змінив тему розмови. — Що ж, раз уже ми тут, я, певне, послухав би, як просуваються справи. Адоліне, коли можна очікувати наступних дуелей?

— Я працюю над цим, — відповів той, скривившись. — Як на мене, перемога над Салінором мала б заохотити інших перевірити мою міць, але вони натомість ухиляються від поєдинків.

— Це може стати проблемою, — втрутилася Навані. — Але ж ти завжди говорив, наче помірятися з тобою силами прагне кожен?

— Так і було! — відказав Адолін. — Принаймні доки я не міг виходити на арену. А от тепер щоразу, як я пропоную зітнутися у двобої, вони переминаються з ноги на ногу й відводять очі.

— А в Садеасовому таборі ти не пробував шукати суперників? — наполегливо поцікавився Елгокар.

— Ні, — відповів княжич. — Але крім нього самого, Сколкозбройний там тільки один — Амарам.

Каладін відчув у тілі дрож.

— Ну ні — Амарама викликати не варто, — сказав Далінар, посміюючись. Він опустився на софу, а Її Світлість Навані примостилася поруч нього й ніжно поклала руку князеві на коліно. — Його, мабуть, можна схилити на наш бік. Я розмовляв із ним…

— Гадаєш, він виступить проти Садеаса? — засумнівався король.

— А хіба це можливо? — запитав здивований Каладін.

Уся світлошляхта обернулася до нього, а Навані кліпнула очима, неначе вперше зауважила його присутність.

— Так, це можливо, — відповів Далінар. — Більшість його намісництва залишиться за Садеасом, але власну вотчину він може приєднати до мого князівства — а з нею і свої Сколки. Зазвичай це вимагає обміну територіями між сусідами-сюзеренами, котрих зачіпає така зміна сеньйора.

— Такого не траплялося вже понад десятиліття, — зауважив Адолін, хитаючи головою.

— Я веду з ним роботу, — сказав Далінар. — Але Амарам… він прагне до альянсу між Садеасом і мною, гадаючи, наче ми знову зможемо поладнати.

Адолін хмикнув:

— Така можливість зійшла нанівець того самого дня, коли Садеас нас зрадив.

— Певне, ще задовго до того, — уточнив його батько, — навіть якщо я не одразу це збагнув. Адоліне, чи не міг би ти викликати когось іншого?

— Я збираюся промацати Таланора, а відтак — Калішора, — відповів старший княжич.

— Жоден із них не повноцінний Сколкозбройний, — зауважила насуплена Навані. — В першого — лише Зброя, а в другого — тільки Збруя.

— Повноцінні Сколкозбройні відмовилися — всі до єдиного, — відповів Адолін, знизавши плечима. — А цим двом кортить слави — нехай навіть сумнівної — тож хтось із них може таки зголоситися.

Схрестивши руки на грудях, Каладін привалився спиною до стіни:

— А якщо ви їх переможете — чи не відлякає це інших потенційних суперників?

— Коли я завдам їм поразки, — відказав Адолін, невдоволено позираючи на його розслаблену позу, — батько зробить хід конем і забезпечить мені наступних охочих.

— Але рано чи пізно ця тактика перестане спрацьовувати — адже так? — спитав капітан. — Зрештою всі великі князі розчовпають, що відбувається, і не піддаватимуться на провокації щодо нових поєдинків. Можливо, це вже сталося, й саме тому ваших викликів ніхто не приймає.

— Хтось та прийме, — відказав Адолін і підвівся. — А щойно я здобуду серію перемог, як інші почнуть вбачати в мені серйозного супротивника й захочуть перевірити свої сили.

«Оптимістичненько», — подумав охоронець.

— Капітан Каладін має рацію, — втрутився Далінар.

Старший княжич обернувся до батька.

— Немає потреби перемагати кожного Сколкозбройного в усіх таборах, — тихо сказав Далінар. — Треба звузити фронт наступу, влаштовуючи тобі поєдинки, які просуватимуть нас до кінцевої мети.

— А саме? — не зрозумів Адолін.

— До підриву позицій Садеаса, — пояснив батько ледь не з каяттям у голосі. — Вб’ємо його на дуелі, якщо доведеться. Розстановку сил у нашій боротьбі за владу знає кожен. Зрівняти всіх під одну мірку тут не вийде: треба показати тим, хто зберігає нейтралітет і вирішує, на чий бік пристати, переваги довір’я — спільних вилазок на плато, допомоги з боку чужих Сколкозбройних. Вони мають побачити, що означає входити до складу справжнього королівства.

Решта присутніх принишкли. Король відвернувся й похитав головою. Він не вірив — принаймні вповні — у здійсненність Далінарових планів.

Каладін відчув роздратування. Гм, чого б це? Адже князь його підтримав. Якусь мить подувшись, він збагнув, що, певне, й досі не заспокоївся після згадки про Амарама.

Він утрачав самовладання від самого звуку його імені. З голови ніяк не йшла думка, наче тепер, коли такий підлий убивця заявився до таборів, мали відбутися якісь важливі зміни. Проте все тривало, як і раніше. Це дратувало, провокуючи виплеск агресії.

І з цим треба було щось робити.

— Гадаю, ми вже досить довго прочекали? — спитав у батька Адолін. — Я можу йти?

Далінар, зітхаючи, кивнув, тож син відчинив двері та вийшов. Ренарін подався за братом, але повільнішим кроком, несучи оснащеного запобіжними накладками Сколкозбройця, що з ним і досі не сформувався зв’язок. Коли вони проходили повз групу розставлених у коридорі вартових, Шрамм і троє інших охоронців, відділившись від решти, вирушили за ними.

Каладін підійшов до дверей і швиденько перелічив тих, хто зостався. Четверо.

— Моаше, — сказав капітан, зауваживши, що той позіхає. — Скільки ти сьогодні прочергував?

Вартовий знизав плечима.

— Одну зміну, охороняючи Її Світлість Навані, й одну з королівськими гвардійцями.

«Такими темпами я їх до смерті заморю, — подумав Каладін. — Прародителю бур! Мені бракує людей. Навіть попри те, що князь поповнює наші лави рештками Королівської гвардії».

— Марш у казарму й поспи, — наказав командир. — І ти, Бісіґу, теж: адже я бачив, що вранці ти був у наряді.

— А ти? — спитав Моаш.

— Зі мною все гаразд.

Каладін залишався бадьорим завдяки Буресвітлу. Щоправда, в цьому крилася небезпека: адже воно спонукало його до дії, роблячи імпульсивнішим. Поза полем битви капітан був не певен, чи до смаку йому отримуваний ефект.

Моаш звів брову:

— Але ж Келе — ти мав би бути принаймні не свіжішим, ніж я.

— Я теж за якусь мить повернуся в казарму, — відказав Каладін. — Моаше, тобі треба відпочити, бо інакше зробишся неуважним.

— Якщо ти хочеш, щоб я не лише виконував штатні обов’язки вартового, а й набирався досвіду в Королівської гвардії, то мені нічого не залишається, окрім як відстоювати по дві зміни, — стенув плечима його підлеглий.

Каладін підібгав вуста. Йшлося про важливе питання. Найліпшим способом навчити Моаша мислити, як охоронець, була служба у давно сформованій команді.

— Моя зміна в складі Королівської гвардії добігає кінця, — зауважив Моаш. — А відтак я одразу в казарму.

— Гаразд, — погодився капітан. — З тобою залишиться Лейтен. Натаме, ви з Мартом охороняєте Її Світлість Навані. А я проведу Далінара назад до табору й виставлю біля його дверей охорону.

— А потім ляжеш відпочити? — спитав Моаш.

Решта й собі глянули на командира: вони теж непокоїлися за нього.

— Так, неодмінно.

Каладін обернувся в бік щойно залишеної кімнати, де князь саме допомагав Навані підвестися. Як і майже щовечора, Далінар збирався провести жінку до дверей відведених їй покоїв.

Якусь мить повагавшись, капітан підступив до великого князя:

— Мені треба обговорити з вами дещо, сер.

— А почекати, доки я звільнюся, це не може? — запитав той.

— Так точно, сер, — може, — відповів Каладін. — Я ждатиму біля палацового парадного входу й охоронятиму вас на зворотному шляху до табору.

У супроводі двох мостонавідників-охоронців Далінар повів Навані до її покоїв, а занурений у роздуми Каладін на самоті попрямував у кінець коридору. Служники доти повідчиняли там вікна, й крізь одне з них упурхнула Сил — вихорець із завитків імли, який, хихочучи, описав навколо Каладіна кілька кіл і вилетів у іншу вікнину. Під час великобурі вона завше ставала подібнішою до типового спрена.

У вільглому повітрі висів запах свіжості. Після великобурі цілий світ ставав чистіший, наче відмитий самою природою.

Капітан дістався виходу з палацу, де вартували двоє королівських гвардійців. Він кивнув їм, і ті по всій формі відсалютували у відповідь. Узявши на посту охорони сфероліхтар, Каладін наповнив його власними сферами.

Від палацового фасаду відкривався вид на всі десять військових таборів. Як і завше після бурі, скрізь поблискувало Світло підзаряджених сфер, чиї самоцвіти сяяли вловленими елементами стихії, яка минула.

Стоячи там, Каладін прокручував у голові, що саме треба сказати великому князеві, й не раз повторив про себе знайдені слова. Але коли Далінар зрештою з’явився з палацових дверей, то застав його так само неготовим до розмови. Натам відсалютував командирові, передаючи підопічного з рук у руки, а відтак побіг назад до Марта, який зостався на посту біля дверей Навані.

Ясновельможний заходився спускатися зовнішнім сходовим «серпантином», який вів від маківки Шпиля до стайні внизу. Каладін тримався поряд. Здавалося, наче князя неабияк відволікало щось інше.

«Він так нічого й не сказав про свої напади під час великобур, — подумав капітан. — Хіба не мав би він тримати мене в курсі?»

Колись вони вже говорили про видіння. То що ж таке побачив — або начебто побачив — Далінар?

— Ну, солдате? — мовив князь, не зупиняючись. — Про що ти там хотів поговорити?

Каладін глибоко зітхнув.

— Рік тому я служив у війську Амарама.

— То он де з тебе зробили солдата! — сказав Далінар. — Я мав би здогадатися. Амарам — єдиний генерал у Садеасовому князівстві, який має справжні воєначальницькі здібності.

— Сер, — промовив Каладін, спиняючись на сходах. — Він зрадив мене та моїх людей.

Далінар і собі зупинився й розвернувся до охоронця.

— Що, ухвалив невдале тактичне рішення? Ніхто з нас не досконалий, солдате. Не думаю, що він навмисне кинув твоїх людей у якусь м’ясорубку.

«Просто гни свою лінію, — сказав собі Каладін, зауваживши Сил, яка кивнула йому, примостившись на пасмі сланцекірки одразу праворуч. — Далінар має знати». Просто капітан іще ніколи…

…Він іще жодного разу не розповідав усієї правди про тодішні події — навіть Скелі, Тефту та решті.

— Річ не в тім, сер, — заперечив Каладін, зустрічаючись у світлі сфер із поглядом великого князя. — Я знаю, де Амарам узяв Сколкозбройця. Я був там. Це я вбив Сколкозбройного, якому той належав.

— Такого не може бути, — повільно відказав Далінар. — Якби це було правдою, то Зброю та Збрую отримав би ти.

— Амарам забрав їх собі, а відтак убив кожного, хто знав правду, — пояснив Каладін. — Усіх, крім одного-єдиного вояка, якого — за всі його старання — не вбили, а затаврували як раба і продали.

Далінар стояв і мовчав. З такого ракурсу схил пагорба за ним був занурений у цілковиту пітьму, підсвічену хіба що зірками. Крізь тканину його однострою проблискували кілька сфер, що лежали в князя в кишені.

— Амарам — чи не найкраща людина з-поміж усіх знайомих мені, — озвався великий князь. — Його честь бездоганна. Я ніколи не чув, щоб він бодай скористався з ненавмисного промаху супротивника на дуелі, хоча подекуди це було би прийнятно.

Каладін не сперечався: адже колись і сам у це вірив.

— Ти маєш якісь докази? — спитав Далінар. — Зрозумій: я не можу брати на віру слово однієї людини, коли йдеться про звинувачення такого масштабу.

— Ви хочете сказати «слово одного темноокого»? — пустив шпильку капітан, зціпивши зуби.

— Річ не в кольорі твоїх очей, а в серйозності твого звинувачення, — парирував Холін. — Твої слова небезпечні. Ти маєш якісь докази, солдате?

— Коли він забрав собі Сколки, там були свідки: люди з його особистої охорони — це вони вбивали за його наказом — і буревартівник. Середніх літ, змарнілий із лиця та з бородою, як у подвижника. — Каладін помовчав. — Усі вони були співучасниками, але раптом…

У нічній темряві Далінар тихенько зітхнув.

— Ти розповідав комусь іще про свої звинувачення?

— Ні, — відказав капітан.

— От і тримай язика за зубами. Я поговорю з Амарамом. Дякую за інформацію.

— Сер, — промовив Каладін, підступаючи до князя на крок ближче. — Якщо ви дійсно вірите в справедливість…

— Наразі годі про це, синку, — урвав його Далінар — спокійно, але рішуче. — Ти сказав, що мав — якщо лише в тебе не з’явилося інших доказів…

Каладін притлумив вибух гніву, але це далося йому нелегко.

— Я оцінив твій внесок у розмову, коли йшлося про дуелі мого сина, — сказав князь. — А нині ти, гадаю, вже вдруге додав до наших нарад дещо цінне.

— Дякую, сер.

— Але твоє поводження зі мною та моїми домочадцями, солдате, балансує на тонкій межі між бажанням допомогти й порушенням субординації, — повів далі ясновельможний. — Ти так і преш на рожен, нариваючись на прочухана. Я терплю, бо знаю, що з тобою зробили, й бачу під сподом солдата, якого й найняв за охоронця.

Каладін скрипнув зубами й кивнув:

— Так точно, сер.

— От і добре. Ти вільний.

— Сер, але ж я маю супроводити…

— Я, певне, піду назад до палацу, — відказав Далінар. — Не думаю, що цієї ночі в мене вийде заснути, а тому, мабуть, подокучаю королеві-вдові своїми думками. Тож її охоронці пильнуватимуть і мене, а повертаючись до табору, я візьму одного з них із собою.

Капітан глибоко зітхнув і відсалютував. «Гаразд», — подумав він, простуючи далі темними й мокрими сходами. А коли спустився, Далінар так само стояв нагорі — здавалося, у глибокій задумі — справляючи знизу враження звичайної тіні.

Каладін розвернувся й пішов до князівського табору. Сил спурхнула в повітря й опустилася йому на плече.

— От бачиш, — сказала спрен. — Він послухав.

— Ні, Сил, не послухав.

— Що? Він дав тобі відповідь і сказав…

— Я розповів йому те, чого він волів би не знати, — урвав її Каладін. — Навіть якщо він і захоче розібратися в цій історії, то знайде безліч причин відмахнутися від почутого. Зрештою це просто моє слово проти Амарамового. Прародителю бур! Не треба було мені нічого казати.

— То ти махнув би на все це рукою?

— Буря забирай! Звісно, ні, — відказав Каладін. — Я сам здійснив би правосуддя.

— А-а… — тільки й видобула Сил, і затихла на його плечі.

Після тривалої ходьби вони наблизилися до табору.

— Ти не Неболам, Каладіне, — промовила зрештою спрен. — Ти мав би сприймати все інакше.

— Не… хто? — спитав той, переступаючи крєм’ячків, що метушилися в темряві. Після бурі, коли рослини — всотуючи вологу — випускали гудиння, їх виповзала сила-силенна. — Ти про один із орденів, чи не так?

Каладін, як і кожен, чував щось про них — із легенд.

— Так, — тихенько підтвердила Сил. — Каладіне, ти мене тривожиш. Я гадала, варто тобі здихатися мостів, як справи підуть веселіше.

— Так і є, — мовив він. — Відколи ми отримали свободу, жодного з моїх людей не вбили.

— Але ти… — Сил, схоже, не знала, що сказати далі. — Я сподівалася, що ти, можливо, станеш колишнім — таким, як я пригадую тебе на полі бою… Людиною, яка билася…

— Та людина загинула, Сил, — відповів Каладін, махаючи вартовим на вході до табору. Довкола знову були світло й метушня — розсильні на побігеньках, паршмени, які ремонтували постраждалі від бурі будівлі. — Мостонавідником у мене тільки й клопоту було, що про своїх людей. Але тепер усе змінилося, і я повинен кимось стати. От тільки поки що не знаю ким саме.

Коли він дійшов до казарми Четвертого мосту, Скеля саме розсипав по тарілках вечірнє рагу — куди пізніше, ніж зазвичай, однак у декого з мостонавідників був ненормований робочий графік. Нині рагу було не єдиною з доступних їм страв, проте вони й тепер наполягали, щоб на вечерю давали саме його. Каладін удячно взяв тарілку й кивнув Бісіґові, який, відпочиваючи разом із кількома товаришами, теревенив про те, як їм насправді бракувало перенесення настилу. Командир-бо вселив у них повагу до нього — достоту як солдати поважають свої списи.

Рагу. Мости. З якою ж ніжністю вони балакали про речі, що колись були символами їхньої неволі! Каладін скуштував наїдку, а відтак урвав свою трапезу, зауваживши новенького, який привалився до каменя біля багаття.

— Ми знайомі? — запитав командир, звертаючись до мускулястого, голомозого чоловіка.

Той мав смагляву, наче в алетійця, шкіру, але форма обличчя здавалася невідповідною. Може, гердазієць?

— О, не зважай — це Пуніо, — гукнув Лопен, який сидів поблизу. — Він мій кузен.

— Ти мав кузена в одній із мостонавідних команд? — не зрозумів Каладін.

— Нє-є, — відказав Лопен. — Він просто почув, як моя мати казала, що нам потрібно більше охоронців, і прибув на допомогу. Я роздобув йому однострій і спорядження.

Новенький, Пуніо, всміхнувся і здійняв свою ложку.

— За Четвертий міст, — промовив він із сильним гердазійським акцентом.

— Ти солдат? — спитав його Каладін.

— Так, — відповів той, — з армії ясновельможного Ройона. Але хвилюватися нічого — нині ж бо я натомість присягнув Холінові. Чого не зробиш заради кузена?

Тут чоловік приязно всміхнувся.

— Пуніо, не можна просто взяти й покинути своє військо, — сказав Каладін, потираючи підборіддя. — Це називається «дезертирство».

— На гердазійців це не розповсюджується, — втрутився Лопен. — Нас усе одно нікому не відрізнити.

— Еге, — погодився Пуніо. — Раз на рік я влаштовую собі відпустку на батьківщину. А коли повертаюся, ніхто мене не пам’ятає. — Він стенув плечима. — Але цього разу я прибув сюди.

Каладін зітхнув, але той чолов’яга справляв таке враження, наче вміє поводитися зі списом, а людей вони потребували до зарізу.

— Гаразд. Але принаймні вдай, неначе ти із самого початку служив у нашій команді, добре?

— Четвертий міст! — браво промовив той.

Каладін пройшов повз Лопенового кузена на своє звичне місце біля вогню, де можна було перепочити й подумати. Але не довелося — бо хтось, підступивши, опустився навпочіпки перед ним. Із мармуровими розводами на шкірі та в однострої Четвертого мосту.

— Шене? — звернувся до новоприбулого командир.

— Сер.

Паршмен сидів і витріщався на нього.

— Чого тобі? — спитав Каладін.

— Я справді з Четвертого мосту? — відповів запитанням Шен.

— Звісно, що так.

— То чому ж у мене немає списа?

Каладін зазирнув у Шенові очі.

— А ти як гадаєш?

— Гадаю, що я не «з Четвертого мосту», — відповів той, неквапливо обмірковуючи кожне слово, — а просто «Четвертого мосту»: я його раб.

Капітана ніби вдарили під дих. За весь час його служби із Шеном він заледве чув від того десяток слів — аж раптом таке!

Але в кожному разі сказане завдало Каладінові гострого болю. Адже йшлося про того, хто, на відміну від кожного з них, не міг піти геть, шукаючи свого місця у світі. Далінар звільнив решту Четвертого мосту — але не паршмена… який залишиться рабом, хай куди він піде й хай що він робитиме.

Що міг відповісти йому командир? Буря його все забирай!

— Я ціную твою допомогу за часів, коли ми мародерствували, і знаю: тобі було нелегко дивитися на те, що ми подекуди чинили в проваллях.

Шен, так само сидячи навпочіпки, чекав і слухав, утупивши в Каладіна свої нелюдські, непроникно-чорні очі без білків.

— Я не можу озброїти паршмена, — пояснював йому командир. — Світлоокі й так заледве терплять бодай нас. А якщо дати списа тобі, лише подумай, яка здійметься буря.

Шен кивнув, але його обличчя не виказало навіть натяку на емоції. Випроставшись, паршмен зронив:

— Значить, я раб.

І на цих словах пішов геть.

Відкинувши голову на камінь позаду себе, Каладін задивився в небо. От буреклятий тип! Він непогано жив як на паршмена. Хто-хто, а Шен мав більше свободи, ніж будь-який його одноплемінець.

«А тебе самого таке вдовольняло? — запитав його внутрішній голос. — Ти почувався щасливим у рабстві, нехай і за доброго ставлення? А чи намагався втекти, зброєю проклавши собі шлях до свободи?»

От біда. Взявшись за рагу, Каладін прокручував ці думки в голові, але заледве встиг з’їсти дві ложки, як до табору, заточуючись, увірвався Натам (один із тих, хто вартував у палаці) — нестямний, спітнілий і розпашілий від бігу.

— Король! — засапано видобув він. — Там убивця.