Слова Променистого ордену

І-6. Загель

Поряд хтось був.

Загель прокинувся, розплющив очі й миттю зрозумів, що до кімнати хтось наближається.

Буря забирай! Стоїть глупа ніч. Якщо це йде канючити черговий світлоокий шмаркач, якому він дав відкоша… Загель забурчав собі під ніс і виліз із койки. «Я застарий для цього — так, застарий».

Він відчинив двері, з-за яких прозирнув нічний тренувальний майданчик у дворику. Повітря було вільгле. А, так: налітала одна із цих бур — Інвестована по саме годі — шукаючи, де пролити свій гнів. Хай йому всячина!

Від дверей, що відчинилися, здивовано відскочив юнак, який саме збирався постукати. Каладін. Мостонавідник, що став охоронцем. Ну, той, довкола якого завжди крутиться спрен (подвижник відчував його присутність).

— У тебе вигляд, наче в самої смерті, — гиркнув до нього Загель. Мундир нічного гостя був скривавлений, з одного боку подертий, а правого рукава взагалі бракувало. — Що сталося?

— Замах на королівське життя, — тихо промовив юнак. — Менш як дві години тому.

— Гай-гай.

— Твоя пропозиція навчити мене битися зі Сколкозбройним досі чинна?

— Ні.

Загель зачинив двері, збираючись повернутися в ліжко.

А хлопчина, звісно, знову відчинив їх. Бурекляті ченці. Вважаючи себе за чужу власність, яка не може нічим володіти, вони розсудили, що замки на дверях були б ні до чого.

— Будь ласка, — протягнув юнак. — Я…

— Хлопче, — урвав його Загель, обертаючись. — У цій кімнаті мешкають двоє.

Забачивши одну-єдину койку, той насупився.

— Перший — буркотливий мечеборець зі слабкістю до дітлахів, які вляпалися по самісінькі вуха. Він з’являється вдень, — промовив Загель. — А другий — страшенно невдоволений усім і вся мечеборець, якому цей світ сидить у печінках. Він з’являється, коли якийсь дурень будить його глупої ночі. Тож раджу тобі звернутися не до другого, а до першого. Втямив?

— Утямив, — відказав хлопчина. — Я повернуся пізніше.

— От і добре, — промовив Загель, опустившись на ліжко. — Тільки не зазеленися від землі.

Юнак зупинився в дверях.

— Не… Що?

«От дурнувата мова, — подумав Загель, залазячи в койку. — Жодних годящих метафор».

— Облиш викаблучуватися і приходь по науку. А то я ненавиджу бити молодших за себе. Бо в мене тоді таке відчуття, наче я задирака якийсь.

Хлопчина хмикнув, але двері зачинив. А Загель натягнув ковдру — у клятих ченців їх було лише по одній — і повернувся на бік. Засинаючи, він сподівався, що в голові промовлятиме голос. Але той, звісна річ, не озвався.

Його було не чути вже багато років.