Слова Променистого ордену

86. Світні візерунки

Каладін не заважав Буресвітлу розсіюватись. Його внутрішній заряд вичахав — несамовитий політ над Рівнинами осушив капітана. Яким же був його подив, коли спалах світла, що здійнявся в темінь над освітленим плато, виявився не багато не мало самим Далінаром, якого вбивця Кинув у небеса.

Каладін умить перехопив його й за допомогою власного Викиду обережно відправив назад, донизу. Попереду шин позадкував від княжича й сторожко наставив на Каладіна меча — його очі лізли з орбіт, а губи тремтіли. Сет був нажаханий.

Так йому й треба.

На плато нарешті м’яко приземлився Далінар, і Каладінів Викид остаточно вичах.

— Шукайте укриття, — промовив Каладін, у чиїх жилах помалу влягався шал Світлової стихії. — Бо на шляху сюди я пролітав над бурею… і то величезною. Вона насувається з заходу.

— Ми саме в процесі відходу.

— То покваптеся, — сказав капітан. — А я розберуся з нашим спільним знайомим.

— Каладіне?

Той обернувся і побачив великого князя, який — хоч і тримався одною рукою за груди — стояв, по-військовому випроставшись. Далінар глянув йому просто у вічі.

— А ти таки з тих, кого я шукаю.

— Так. Нарешті.

І Каладін, відвернувшись, рушив до вбивці. Коли він проминав щільний стрій Четвертого мосту, його люди — за наказом Тефта — кинули щось до командирових ніг. Сині світильники, оснащені величезними самоцвітами, чийого заряду вистачило на ціле Ридання.

От спасибі! Проходячи повз них, він наповнювався потоками Буресвітла. А втім, забачивши коло строю два трупи з випаленими очима, Каладін відчув, як занудило коло серця. Педін і Март. Над загиблим, пригортаючи тіло, побивався Ет, Мартів брат. Були й ті, хто втратив кінцівки.

Каладін заричав. Усе, годі. Більше цей монстр нікого в нього не відбере.

— Готова? — шепнув Каладін.

«Звісно, — відказала з його свідомості Сил. — Не за мною ж затримка».

Палаючи Буресвітлом, злютований і осяйний, Каладін кинувся на Сета, і їхні Сколкозбройці зітнулися.

***

— Ми покійники… — бурмотів Ренарін.

— Стуліть йому хто-небудь пельку, — гиркнула Шаллан. — Кляпом, якщо доведеться.

Вона відвернулася, демонстративно не зважаючи на його маячіння. Дівчина так само стояла по центру приміщення із мозаїкою. Закономірність. У чому ж закономірність?

Округла кімната. З одного боку річ, що припасовується до різної Зброї. На підлозі зображення Лицарів, які сяють Світлом і вказують на місто-вежу — достоту таке, як у міфах. На стінах десять світильників. Замок висів над тим, що вона вважала за зображення Натанатану, королівства на Розколотих рівнинах. Це…

Десять світильників. Із самоцвітами. На кожному ажурна металева решітка.

Відчувши шок, Шаллан закліпала очима.

— Та це ж фабріал.

***

Убивця шугнув у повітря, й капітан Каладін полетів йому навздогін. За ним тягнувся Буресвітловий конденсаційний слід.

— Що там із відступом?! — гукнув Далінар, перетинаючи плато. Ребра боліли як не знати що, та й попередня рана дошкуляла не менше. Буря забирай! Доки він бився, біль у плечі трохи вщух, але тепер воно саднило немилосердно. — Введіть мене хто-небудь у курс справи!

З подертих наметів неподалік повиходили подвижники й писарки. По всьому плато лунали крики. Вітер жвавішав — період передиху, короткого затишшя, закінчився. Треба втікати з цих плато. Негайно.

Князь підійшов до сина і допоміг йому підвестися. Юнак мав досить кепський вигляд — у саднах, синцях, із затуманеним поглядом. Він напружив праву руку й, скривившись від болю, обережно розслабив м’язи.

— От Геєна! — видобув Адолін. — То мостонавідничок справді один із них? Променистий лицар?

— Еге.

От дивна річ! Княжич лишень усміхнувся на це. Здавалося, задоволено.

— Ха! Я так і знав, що він якийсь не такий…

— Іди, — сказав Далінар і легенько підштовхнув Адоліна. — Нам треба переправити армію на плато, яке лежить он у тому напрямку, за три прірви від нашого — там чекає Шаллан. Тож давай туди й організуй, що зможеш. — Старший Холін глянув на захід, а поривчастий вітер, посилюючись, знову обдав його пасмом дощу. — Часу обмаль.

Адолін гукнув із собою мостонавідників, і ті, допомагаючи пораненим, рушили з ним — але загиблих, на жаль, довелося покинути. Кілька охоронців несли й княжичеву Збрую — на позір цілковито осушену.

А Далінар, щосили кваплячись, пошкутильгав через плато, шукаючи…

Так. Ось те місце, де він залишив Баского. Кінь фиркнув і струснув мокрою гривою.

— Хвала тобі, старий друже, — сказав, дійшовши до ришадіума, князь.

Попри грім і хаос, кінь не схарапудився й не втік.

Щойно Далінар опинився в сідлі, як пересуватися стало набагато легше, і він зрештою натрапив на Ройонове військо, яке стрункими лавами текло на південь — на плато, де чекала Шаллан. Забачивши такий організований відхід, Холін полегшено зітхнув. Більшість армії вже переправилася на південне плато, всього за дві прірви від круглого. От і чудово. Князь не міг згадати, куди саме відрядили капітана Хала, й побоювався, що після Ройонової загибелі його військо стане некерованим.

— Далінаре! — гукнув чийсь голос.

Той обернувся й побачив напрочуд недоречне видовище: Себаріал із коханкою сиділи під навісом і ласували сушеними плодами селла, беручи їх із таці, яку тримав зніяковілий на вигляд солдат.

Себаріал здійняв келих вина, салютуючи Далінарові зі словами:

— Ми тут реквізували твої припаси. Сподіваюся, ти не проти? Вони ж бо пролітали повз нас на вірну загибель.

Далінар витріщив на їхню парочку очі — Палона навіть читала роман.

— Це твоя робота? — поцікавився Холін, киваючи на Ройонову армію.

— Тут був такий рейвах, — відказав Себаріал. — Вони блукали, наче неприкаяні, перегавкуючись один із одним, плачучи в гірку сльозу й побиваючись — дуже поетичне видовище. От я й подумав, що хтось має організувати їхній відступ. Бо моя армія вже там, на круглому плато. І знаєш, воно стає тіснувате.

Палона перегорнула сторінку, заледве зважаючи на їхню розмову.

— А ти бачив Аладара? — спитав Далінар.

Себаріал зробив указівний жест келихом.

— Він, певне, теж от-от завершить перехід. Шукай його он у тому напрямку. На щастя, підвітряному.

— Не барися, — сказав Далінар. — Бо якщо залишишся тут, ти покійник.

— Як Ройон? — спитав Себаріал.

— На жаль, так.

— То це правда, — мовив той, підводячись і обтрушуючи штани, що хтозна-як і досі залишалися сухими. — І з кого ж я тепер кепкуватиму?

Себаріал зажурено похитав головою.

Холін поскакав у вказаному напрямку й зауважив неймовірну річ: двоє мостонавідників досі трималися назирці, і тепер саме добігли туди, де він щойно зустрів Себаріала. Побачивши, що Далінар їх зауважив, охоронці віддали йому честь.

Великий князь гукнув їм, куди прямує, й пришпорив коня. Буря забирай! Коли говорити про біль, то їхати верхи зі зламаними ребрами не набагато легше, ніж ходити з такою травмою — ба гірше.

Він справді знайшов Аладара на прилеглій рівнині — той наглядав, як його армія перетікає на ідеально кругле плато, про яке говорила Шаллан. Із ним був і Раст Елтал у Сколкозбруї — одному з тих комплектів, котрі здобув Адолін. Він скеровував великого механізованого моста, і той нарешті встановили поряд двох інших, перекинутих через провалля там, де навести менші настили було б неможливо.

За мірками Розколотих рівнин, плато, на якому зосереджувалися їхні сили, було відносно мале — хоча все одно сягало в діаметрі кількох сотень ярдів. Залишалося сподіватися, що армії на ньому помістяться.

— Далінаре? — До Холіна підрисив Аладар. У світлі причепленого до його сідла великого діаманта (схоже, вкраденого із якогось фабріалового ліхтаря Навані) було видно, що той у мокрому однострої та з перев’язаною головою, але, за винятком цього, начебто неушкоджений. — Язик Келека! Що відбувається? Бо я ні від кого не можу добитися зрозумілої відповіді.

— Ройон загинув, — стомлено відказав Далінар, осадивши Баского. — Він пав із честю, атакуючи вбивцю, якому зараз, сподіватимемось, не до нас.

— Наша взяла! — мовив Аладар. — Мої паршенді кинулися врозтіч, але добра половина з них — ба навіть три чверті — так і полягли на тому плато. Адолін на своєму впорався навіть ліпше — та й Ройонові, коли вірити донесенням, порозбігалися. Пакт помсти сповнено! Ґавілар відомщений! Війні кінець!

Стільки гордості. Далінарові складно було підшукати слова, щоб остудити оптимізм другого князя, і він лише мовчки дивився на Аладара. Відчуваючи внутрішнє заціпеніння.

«Ні, так не годиться, — подумав, обм’якаючи в сідлі, Далінар. — Я маю вести їх за собою».

— Та це нічого не важить, еге ж? — зронив Аладар, стишивши голос. — Я про нашу сьогоднішню перемогу?

— Звісно, що важить.

— Але… хіба так почуваються переможці?

— Знемогу, біль і страждання, — промовив Холін, — ось що вони, Аладаре, зазвичай відчувають. Ми перемогли, це так, але щоб скористатися плодами перемоги, треба дожити. Твої бійці вже майже перейшли?

Той кивнув.

— Усіх — на те плато, — звелів Далінар. — Трамбуйте їх, мов колґрілів у бочку, якщо доведеться. Ми маємо приготуватися якнайшвидше пройти крізь портал, щойно його буде відчинено.

Якщо його буде відчинено.

І Далінар, погнавши Баского вперед, під’їхав одним із мостів до людської тисняви по той бік провалля. А звідти не без труднощів проштовхався до центру, де сподівався знайти порятунок.

***

Каладін злетів у повітря слідом за вбивцею.

Внизу віддалялися Розколоті рівнини. По всьому плато поблискували самоцвіти — розкидані там, де вітром позривало намети або полягли солдати — освітлюючи не лише центральне плато, а й три довколишніх та ще одне віддалік, яке згори мало напрочуд округлий вигляд.

Саме там збиралися армії. А решту веснянками цяткували якісь невеличкі грудочки. Трупи. Як же їх багато!

Каладін поглянув у небеса. Він знову був вільний. Здавалося, що вітри, задуваючи знизу, піднімають його — несуть, мов на крилах. Його Сколкозброєць розсіявся на імлу, а Сил — у подобі світної стрічки — випурхнула й закружляла довкола, супроводжуючи Каладінів політ.

Сил була жива. Жива. Він досі не міг повірити своєму щастю! Хіба вона не мала загинути? Під час минулого польоту він спитав її про це й отримав просту відповідь: «Каладіне, я була не мертвіша за твою обітницю».

Каладін піднімався вище, «сходячи з дороги» бурям, які насувалися. Згори він чітко бачив їх обидві: одна накочувалася із заходу, стріляючи червоними блискавками, а друга, стрімкіша, сунула зі сходу темно-сірою буряною стіною. І вони мали зітнутися.

— Великобуря, — здивувався Каладін, несучись за Сетом у небесну височінь. — Червону наслали паршенді — але чому гряде великобуря? Адже тепер не сезон.

— Це все мій батько, — серйозним тоном промовила Сил. — Її поступ пришвидшив не хто інший, як він. Каладіне, він… зламаний. На його думку, все, що відбувається — неправильно. Тож він хоче покласти всьому цьому край, змити всіх і вся з лиця Рошару і спробувати сховатися від майбутнього.

Її батько… то Прародитель бур бажає їм смерті?

От так справи…

Вбивця зник угорі, розчинившись у темних хмарах, і Каладін, зціпивши зуби, наростив свою швидкість, іще раз Кинувшись у вишину. Він залетів у хмари, й усе довкола зробилося невиразним і сірим.

Каладін мався на бачності, пильнуючи проблисків світла, які сповістили б про напад убивці — адже той міг атакувати без попередження.

Довкола посвітлішало. Це що, шин? Каладін виставив руку вбік, і Сил негайно перетворилася на Сколкозбройця.

— А як же десять ударів серця? — спитав юнак.

«Та я ж напоготові — тут, із тобою. А затримка головно властива мертвим, які мають щоразу оживати».

Каладін вигулькнув із хмар на сонячне світло.

І охнув — бо забув, що тепер день. Тут, набагато вище від землистих сутінків війни, сонячне сяйво, падаючи на завісу хмар, висвічувало їхню приглушену красу. Повітря було розріджене й крижане, але шал Буресвітла всередині запросто дозволяв не зважати на це.

Шин завис у повітрі неподалік — ногами донизу, схиливши голову й відвівши вбік сріблястого Сколкозбройця. Каладін зробив такий Кидок, щоб зупинитися на одному рівні з убивцею.

— Я Сет-син-сина-Валлано, — сказав той. — Заблудлий… Заблудлий. — Зціпивши зуби, він підвів на переслідувача округлені очі. — Ти вкрав Клинки честі. Це єдине пояснення.

«Буря забирай!» Каладін незмінно уявляв Убивцю в білому як холоднокровного, методичного душогуба. Але той був явно не такий.

— Я нічого такого не маю, — відказав капітан. — І не розумію, до чого це тут.

— Я знаю — й чую, — що ти брешеш.

І Сет, наставивши меча, стрілою полетів уперед.

Щоб не опинитися в убивці на дорозі, Каладін Кинувся вбік. Він змахнув Зброєю, але й близько не влучив.

— Ех, треба було активніше вправлятися в мечеборстві, — бурмотнув капітан.

«О, так. Ти, мабуть, хочеш, щоб я стала списом, еге ж?»

Його клинок перетворився на імлу, а потім видовжився й набув форми сріблястого списа з осяйними ґліфами, що звивалися нагостреними гранями наконечника.

Сет прокрутив у повітрі сальто й, зробивши ще один Викид, знову завис. А глянувши на списа, здавалося, затремтів.

— Ні. Я Заблудлий. Заблудлий. Жодних запитань.

Із рота вбивці ринуло Буресвітло — бо Сет, закинувши голову, закричав — але цей по-людському безпомічний звук розчинився в нескінченному просторі неба.

Внизу лунали розкоти грому й ходили ходором, наливаючись барвою, хмари.

***

Шаллан метушилася круглим приміщенням від світильника до світильника, заряджаючи кожен із них Буресвітлом, яке всотала з ламп подвижників, і від того яскраво сяяла. Але часу на пояснення не було.

Тож тепер її статус Приборкувачки сплесків став секретом полішинеля.

Це приміщення було гігантським фабріалом, що його живило Буресвітло в тих світильниках. Вона мала б здогадатися раніше. Шаллан проминула Інадару, яка вирячила очі й запитала:

— Як… Ваша Світлосте, як ви це робите?

Дехто з учених, примостившись на підлозі, нашвидкуруч малював охоронні ґліфи — через мокву вони робили це крейдою на клаптях тканини. Шаллан не знала, від чого вони просять захисту тими молитвами — від бур чи від неї самої — але почула, як хтось та пробурмотів слова «Втрачена Промениста».

Ще два світильники. Дівчина зарядила Буресвітлом рубін, ожививши його — але на другий світильник заряду не вистачило.

— Самоцвіти! — сказала вона, роззираючись у приміщенні. — Мені потрібно більше Буресвітла.

Присутні заперезиралися — усі, крім Ренаріна, який і досі, плачучи, видряпував на камені ті самі ґліфи. Прародителю бур. Та вона ж осушила геть усе… Одна зі вчених видобула з клунка каганець, але з настінними світильниками той не йшов у жодне порівняння.

Шаллан вигулькнула з проробленого отвору, що правив за двері, й окинула поглядом солдатську масу, яка там зібралася. У темряві переминалися з ноги на ногу тисячі й тисячі вояків. На щастя, деякі з них тримали в руках ліхтарі.

— Мені потрібне ваше Буресвітло! — кинула заклик дівчина. — Воно…

Невже це Адолін? Усі думки на мить повилітали з голови, коли Шаллан, охнувши, побачила, що той стоїть у перших рядах натовпу, спираючись на якогось мостонавідника, щоб не впасти. Княжич мав жахливий вигляд: ліва сторона його обличчя була вся в синцях і гематомах, а однострій — закривавлений і подертий. Шаллан підбігла до нареченого й міцно його обійняла.

— Я теж радий тебе бачити, — промовив той, зариваючись обличчям у її волосся. — Кажуть, ти витягнеш нас із цієї халепи.

— Халепи? — перепитала вона.

Розкоти грому лунали безперестанку, а червоні блискавки збігали донизу не струмками, а суцільним потоком. Буря забирай! А вона й не знала, що стихія так близько!

— Ммм… — подав голос Фрактал.

Шаллан поглянула ліворуч. Підступала буряна стіна. Ті стихії були наче дві долоні, які мали розчавити стиснуте між ними військо.

Дівчина різко вдихнула, й усотане Буресвітло її оживило — Адолін, певне, мав із собою яхонт-другий. Княжич, відсторонившись, зміряв її очима.

— І ти? — охнув він.

— Е-е… — Шаллан закусила губу. — Так. Мені шкода.

— Шкода? Буря забирай! А літати, як він, ти не можеш?

— Літати?

Гуркіт грому. А, так: вони за крок від загибелі.

— Усім приготуватися до переходу! — гукнула Шаллан і кинулася назад до приміщення.

***

Під Каладіном зітнулися бурі. Розверзлися хмари — чорні, червоні і сірі впереміш — і, клубочачись гігантськими завитками, змішалися, спалахнувши дугами блискавок. Здавалося, ніби знову наставав Агарієтіам — кінець світу.

А поверх усього цього, на вершині Рошару, бився не на життя, а на смерть Каладін.

Сет налетів замашним спалахом сріблястого металу. Каладін відбив удар, і спис у його руці протяжно завібрував. А вбивця, проминувши його, рвонув далі, й капітан Кинувся в тому напрямку.

Обидва падали на захід, несучись при самій поверхні хмар, — але для Каладіна той напрям був «низом». Він летів, наставивши вістря списа просто на шинського горлоріза.

Сет рвонув ліворуч. Каладін — у блискавичному Кидку в той бік — за ним. Унизу сердито нуртували грізні хмари. Здавалося, що бурі воістину б’ються, обмінюючись світними блискавицями, немовби ударами. Стояв страшний гуркіт — і то не тільки від грому. Неподалік від Каладіна вигулькнув із хмар величезний валун. Він крутився веретеном, намотуючи імлу, й вискочивши на світло, мов левіафан із води, знову занурився в хмари.

«Прародителю бур…» Каладін піднявся в повітря на сотні, а може, й тисячі футів! Та як же нестямляться стихії внизу, якщо валуни підлітають так високо?

Кинувшись за Сетом, він полинув паралельно верхній крайці бур. А наблизившись, сповільнив падіння, щоб зрівняти набрану швидкість із шиновою, і обидва полетіли біч-о-біч.

Капітан штрикнув убивцю списом, але Сет спритно парирував його випад, відбивши ратище Сколкозбройцем, якого тримав одною рукою за ефес і додатково притримував другою ще й за тильний бік леза.

— Променисті лицарі ніяк не могли повернутися, — вигукнув Сет.

— А повернулися, — заперечив Каладін, відсмикуючи списа. — І вони тебе вб’ють.

Він злегенька Кинувся вбік і, зробивши в повітрі оберт, знову ринув на шина.

Але той рвонувся вгору і пролетів над Каладіновим списом. Обидва так само падали небом просто над хмарами. Аж раптом Сет пішов на зближення й завдав удару, а Каладін, лайнувшись, заледве встиг учасно Кинутися з-під його меча.

Сет пірнув повз нього і зник у хмарах унизу, де став просто тінню. Каладін спробував вистежити, куди він подівся, але не зміг.

А за секунду по тому шин вигулькнув коло капітана й швидко завдав три удари. Один улучив по руці й вибив із неї Сил.

«От Геєна!» Кинувшись від Сета, Каладін спрямував Буресвітло в посірілу, безживну кінцівку. Вольове зусилля — і її природна барва повернулася, але шин уже знову наскакував із нальоту.

В Каладіновій лівиці, котру той виставив, захищаючись, матеріалізувався з імли сріблястий щит, який, м’яко світячись, відбив Сетову Зброю, примусивши нападника здивовано гмикнути.

Поріз загоївся, і в Каладінову правицю повернулася сила, але, пропустивши крізь кінцівку стільки Світла, він почувався спустошеним. Мостонавідник Кинувся від Сета, намагаючись триматися на віддалі, але вбивця не відставав, щоразу звертаючи йому навздогін, коли той намагався втекти.

— Ти новачок у цих речах, — гукнув шин. — Мене тобі не здолати. Я переможу тебе.

Сет пурхнув уперед, і Сил у Каладіновій руці знову перетворилася на списа: вона, здавалося, вгадувала наперед, яка саме зброя йому потрібна. Шин зітнувся з нею власною Зброєю, і суперники, стикнувшись лице до лиця, линули кожен у своєму Кидку вздовж буряних хмар.

— Я завжди перемагаю, — сказав Сет.

У його голосі бриніло дивне роздратування.

— Помиляєшся, — відказав Каладін. — У сенсі, щодо мене. Я в цьому не новачок.

— Ти лише щойно набув своїх здібностей.

— Ні. Вітер і небо належать мені ще з дитинства. Чужинець тут ти, а не я.

Каладін відштовхнув нападника геть і, замість думати про Кидки та про тактику, дозволив собі зануритися у свою стихію.

Стрепенувши полами мундира, наче крилами, він рвонувся до Сета й виставив списа, цілячи шинові в серце. Той увернувся, але Каладін, зронивши ратище, описав рукою в повітрі велику дугу і змахнув навідліг уже алебардою — що в неї трансформувалася Сил — яка пройшла за лічені дюйми від Сетового обличчя.

Убивця вилаявся й відповів ударом Сколкозбройця. Але за частку секунди в Каладіновій руці з’явився щит, який відбив той випад. А Сил, розсіявшись уже в момент зіткнення, знову перетворилася на меча, який уклався Каладінові в руку, якраз коли той завдавав удару. Зброя глибоко вгризлася вбивці в плече.

Той вирячив очі. А Каладін із проворотом висмикнув клинок із його тіла і спробував ударити навідліг, щоб покінчити із Сетом раз і назавжди. Але шин був надто швидкий. Він Кинувся назад, примушуючи супротивника розпочати погоню й громадячи Викид за Викидом.

Сетова рука досі слухалася. От Геєна — удар у плече не вповні перетяв відросток душі, який вів до зап’ястя. А тут іще й заряд Буресвітла закінчувався.

На щастя, в шина його на позір зоставалося навіть менше. Висновуючи з того, як послабшало світіння вбивці, він, здавалося, зуживав його куди швидше, ніж сам Каладін. Власне, він навіть не пробував загоїти плече — що потребувало б чимало заряду — а тікав і тікав, сахаючись то в один бік, то в інший і силкуючись відірватися від переслідувача.

Внизу тривала сутінкова битва — хитросплетіння блискавок, вітрів і смерчів. Коли Каладін переслідував Сета, внизу під хмарами майнуло щось воістину гігантське — якась тінь завбільшки як місто. А за секунду темну товщу хмар пропорола верхівка цілого плато, яка повільно оберталася, наче її підкинули знизу.

Сет мало не влетів у неї, але Кинувся вгору й, досягнувши «перевалу», приземлився на її поверхню і побіг уздовж плато, яке мляво крутилося в повітрі силою інерції.

Каладін приземлився позаду вбивці, але, зберігши більшість верхньої прив’язки, легко побіг майже прямовисним схилом угору — до неба. Проте шин зненацька обернувся й, зітнувши скельну формацію, обрушив на нього каменепад.

Юнак, відскочивши вбік, ухилився, й валуни скотилися поверхнею плато, яке й саме почало падати назад донизу. Сет добувся до вершини й зіскочив із неї, а за коротку мить так само вчинив і мостонавідник — відірвався від кам’яної поверхні, яка тонула в розбурханих хмарах, неначе корабель, що терпить лихо.

Гонитва тривала, але тепер Сет падав спиною вперед уздовж верхньої крайки бурі, не зводячи з Каладіна очей. Несамовитих очей.

— Облиш дурити мені голову! — гукнув убивця. — Ти не можеш бути одним із них!

— Ти ж сам бачиш, хто я, — гукнув у відповідь переслідувач.

— Спустошувачі!

— …Повернулися, — підхопив Каладін.

— НЕ МОЖЕ БУТИ. Я ЗАБЛУДЛИЙ! — охнув убивця. — Мені не потрібен цей бій із тобою. Не ти моя ціль. Я… Я маю незакінчену справу. І виконую, що наказано!

Він відвернувся й Кинувся додолу.

У хмари і далі вниз — на плато, куди вирушив Далінар.

***

Шаллан влетіла до приміщення якраз тоді, коли надворі зітнулися бурі.

Що робити? Часу не було. Навіть якщо портал таки вдасться відкрити, їй не встигнути провести крізь нього людей — адже бурі вже тут.

Вони покійники — всі до єдиного. Досі буряна стіна, найімовірніше, змела з лиця Рошару тисячі люду.

Але дівчина все одно підбігла до останнього світильника й зарядила його сфери.

Підлога засяяла.

Здивовані подвижники зіскочили на ноги, а Інадара звереснула. Крізь отвір входу прошкутильгав Адолін, супроводжуваний шквальним вітром і бризками грізної зливи.

Хитромудрі візерунки під ногами освітилися зсередини, і тепер дуже скидалися на вітраж. Гарячково махаючи Адолінові йти за нею, Шаллан метнулася до замка на стіні.

— Меча! — гукнула вона нареченому, перекриваючи шум бурі знадвору. — Сюди!

Свого ж бо Ренарін уже давно відіслав.

Адолін зробив, як просили, й, квапливо підшкутильгавши до дівчини, прикли́кав Сколкозбройця й увігнав його в отвір, який знову припасувався до клинка.

Нуль результату.

— Не спрацювало, — гукнув княжич.

«Цьому є тільки одне пояснення».

Шаллан схопила меч за руків’я — попри крик у голові, який розлігся від того дотику — і, висмикнувши його, відкинула осторонь.

Сколкозброєць щез, перетворившись на імлу.

«Глибоко прихована правда».

— Із твоїм клинком щось не так — як, власне, і з рештою Сколкозбройців. — Вона завагалася, але всього на мить. — З усіма, крім мого. Фрактале!

Той матеріалізувався у її руках Зброєю, що нею вона вбивала. Прихованою душею. Шаллан увігнала її в шпару, і та завібрувала в руках і засяяла, відмикаючи щось у надрах плато.

Знадвору били блискавки й кричали люди.

Тепер принцип роботи механізму став зрозумілий. Шаллан усім тілом навалилася на меч, штовхаючи його від себе, мовби важіль. Внутрішня стіна приміщення була таким собі кільцем у трубі — могла обертатися всередині зовнішньої, яка залишалася непорушною. Коли дівчина натисла на клинок, той зрушив із місця внутрішню стіну — вона, щоправда, попервах застрягла, заблокована наваленими брилами з прорубаного отвору. Але Адолін наліг на меч разом із нею, і спільними зусиллями вони провертали кільце, доки під ними не опинилося зображення Урітіру, яке лежало за пів окружності від вихідного положення, Натанатану. Шаллан висмикнула Сколкозбройця.

І десять світильників згасли, мов заплющені очі.

***

Каладін летів за Сетом крізь бурю, пірнаючи в чорноту й провалюючись у повітряні ями між нуртівних вітрів та спалахів блискавок. Буревій не відставав, жбурляючи його сюди-туди, і жодні Кидки не могли цьому запобігти. Нехай він і був володарем вітрів — але буря є буря.

«Стережися, — донесла до нього Сил. — Мій батько ненавидить тебе — а це його стихія. Та ще й змішана з чимось навіть жахливішим. З іншою — їхньою — бурею».

Хай там як, а великобурі були джерелом Буресвітла — і перебування всередині заряджало Каладіна енергією: його запаси живлення наповнилися під зав’язку. Як вочевидь і Сетові — бо той зненацька знову проступив сліпуче-білим вибухом, що ринув крізь шал стихій до плато.

Каладін заричав і Кинувся за вбивцею. Довкола спалахували блискавиці — червоні, фіолетові, білі та жовті. Лило як із відра. Повз капітана пролітали — подекуди вцілюючи — валуни, але не встигали вони завдати йому ушкоджень, як Буресвітло їх гоїло.

Сет летів уздовж плато, над са́мою поверхнею, і переслідувати його було складно. Поривчастий вітер з усіх боків утруднював навігацію, а темінь була майже непроглядна — Рівнини підсвічували тільки судомні спалахи блискавок. На щастя, Сетові було не приховати свого сяйва, і Каладін зосередив увагу на тому яскравому маяку.

Швидше.

Як і попереджував Загель кілька тижнів тому, щоб вийти переможцем, убивця не конче мав здолати Каладіна — досить було просто дотягнутися до тих, кого він захищає.

«Швидше».

Плато, де відгриміли бої, освітив спалах блискавки, і Каладін мигцем побачив армію — але далі, за ними. Тисячі люду скупчилися на великому округлому плато. Багато хто попригинався, зіщулившись, а інші металися в паніці.

За мить блискавка погасла, і знизу знову потемніло, але побаченого було досить, щоб збагнути: там катастрофа. Стихійне лихо. Людей здувало вітром у провалля й чавило каменепадом. За лічені хвилини армії не стане. Буря забирай! Та Каладін сам був не певен, що вціліє в цьому епіцентрі руйнування.

Сет спікірував на вояків — осяйне світло поміж чорноти. А коли Каладін і собі Кинувся в тому напрямку, вдарила блискавка.

Й освітила вбивцю, який спантеличено стояв серед безлюдного плато — бо армії там не було.

***

Звуки бурі, що шаленіла надворі, затихли. Промокла Шаллан тремтіла від холоду.

— Всемогутній, що над нами… — охнув Адолін. — Я замало не наляканий тим, що ми зараз побачимо.

Обертання внутрішньої стіни розташувало вхідний отвір навпроти відкладень затверділого крєму — колись там, певне, була дверна пройма. Адолін прикли́кав Зброю, щоб прорізати діру.

Фрактал… її Сколкозброєць… щез, перетворившись на імлу, а машинерія приміщення заглохла. Знадвору не долинало ні звуку — ні шквалів, ні грому.

В душі Шаллан боролися емоції. Скидалося на те, що себе з нареченим вона врятувала — а от решту армії… Адолін прорізав діру, крізь яку всередину полилося сонячне світло. Дівчина, нервуючись, підступила до отвору, проминувши дорогою Інадару, яка з ошелешеним виглядом сиділа в кутку.

Визирнувши з імпровізованих дверей, Шаллан побачила те саме плато, що й допіру — але тепер залите сонцем і спокійне. Мокрий як хлющ люд, який утворював чотири армії, так само щулився, нерідко затуливши голову руками, й пригинався, захищаючись від вітру — хоча той більше не віяв. Неподалік, біля здорованя-ришадіума, височіли дві постаті — Далінар і Навані — які, певне, саме прямували до будівлі по центру плато.

А позаду них тяглися піки незнайомого гірського пасма. Тут їхнє плато опинилося в колі дев’ятьох таких самих. Ліворуч від Шаллан здіймалася на тлі гір велетенська ступінчаста вежа — наче стіс поставлених одна на одну чашок чимраз меншого розміру. Урітіру.

Плато не містило порталу.

Воно ним було.

***

Сет закричав щось Каладінові, але його слова потонули в шумі стихії. Довкола обрушувалися уламки скель, які поприносило хтозна-звідки. Юнак не мав сумніву, що чує крізь завивання вітрів страшні крики, а довкруж нього пурхали якісь іще небачені червоні спрени — наче маленькі метеори зі світними хвостами.

Сет знову закричав, і цього разу Каладін уловив слово «Як!».

Відповіддю став удар Зброї, який убивця шалено парирував, і дві осяйні фігури зітнулися в чорноті.

— Я впізнаю́ цю колону! — крикнув шин. — Бо бачив такі самі раніше! Вони перейшли до міста, чи не так?!

Убивця зринув у повітря, й Каладін із превеликою охотою погнався за ним: йому кортіло опинитися подалі від цього армагеддона.

Сет із криком полетів на захід — геть від стихії з червоними блискавицями, але дорогою звичайної великобурі. Та навіть це саме собою було досить небезпечно.

Каладін розпочав переслідування, але під шквальними вітрами це виявилося не так просто. І річ не в тім, що буревії були втікачеві чимось наруч — ні, просто їхні пориви годі було передбачити. Вони жбурляли Каладіна в один бік, а Сета в інший.

А що, як шин відірветься від нього?

«Він знає, де шукати Далінара, а я ні», — подумав, зціплюючи зуби, капітан, осліплений з одного боку раптовим спалахом блискавки.

Щоб захистити Холіна, його треба спершу розшукати. На жаль, уся ця темрява давала втікачеві перевагу, і Сет потроху відривався.

Каладін намагався не відставати, але порив вітру поніс його не в той бік. Кидки не дозволяли повноцінно полетіти: опиратися таким непрогнозованим шквалам було неможливо — вони тримали його в своїй владі.

Ні! Осяйний силует убивці зменшувався в розмірах. Кліпаючи очима, які заливало дощівкою, Каладін безсило заволав у пітьму. Він майже втратив шина з виду…

Аж раптом у повітрі перед ним закрутилася дзиґою Сил. Хоча спис і досі був у нього в руці. Як же так?

Іще одна, ще. Світні стрічки, які вряди-годи прибирали подоби смішливих юнок або юнаків. Спрени вітру. З дюжину чи близько того. Вони залишали за собою світлові сліди, а їхній сміх якимось дивом перекривав шум стихії.

«Онде він!» — майнуло в гадці.

Сет летів попереду. Каладін рвонувся до нього крізь бурю і, Кидаючись то в один бік, то в інший, петляв між блискавицями, увертався від пожбурених валунів і раз по раз прокліпувався від суцільних потоків дощу.

Вир хаосу. А що то попереду… світло?

Буряна стіна.

Сет вигулькнув із неї по той бік, і крізь товщу води та уламків Каладін насилу побачив, як шин з упевненим виглядом озирнувся через плече.

«Він гадає, що відірвався від мене».

Каладін пробив буряну стіну й вилетів із неї, оточений спренами вітру, котрі спіралями полинули геть, утворивши світний візерунок. Він закричав і провів випад списом, який Сет, округливши очі, квапливо парирував.

— Не може бути!

Каладін крутнувся й полоснув його списом — що устиг перетворитися на меч — по нозі.

Вбивця, заточуючись, «позадкував» уздовж буряної стіни. Обидва так само падали в західний бік перед самим валом із води й уламків.

Внизу проносився, зливаючись в очах, Рошар. Дві стихії зрештою роз’єдналися, й великобуря полетіла своїм звичним маршрутом, зі сходу на захід. Незабаром Розколоті рівнини зосталися позаду, поступившись місцем пологим пагорбам.

Утікаючи від Каладіна, Сет крутнувся й, додатковим Кидком у зворотний бік, атакував — але Сил, перетворившись на щит, парирувала його випад. Каладін навідліг замахнувся й молотом — який з’явився у його руці вже на ходу — вгатив шина в плече, ламаючи кості. Доки вбивця намагався зцілитися Буресвітлом, капітан наблизився й штрикнув ворога в живіт — уже ножем — який глибоко ввігнався під шкіру. Але до хребта не дістав.

Сет охнув і несамовито Кинувся назад, сахаючись від ближнього бою.

Каладін за ним. У буряній стіні — яка тепер була для нього «низом» — нуртували, перекочуючись, валуни. Щоб залишатися в потрібному місці, просто попереду стіни, Каладінові доводилося знову й знову робити Кидки.

Стрибаючи на камені, коли ті виринали, він переслідував Сета, котрий — у своєму білому одязі, що тріпотів, наче крила — гарячково рятувався падінням. Спрени вітру пурхали, кружляли й увивалися довкола Каладінових рук і ніг, утворюючи такий собі німб. Близькість бурі не давала Буресвітлу вичахати: адже заряд постійно підживлювався.

Сетові рани зцілилися, й убивця, пригальмувавши, завис перед буряною стіною, виставляючи перед себе меча. Він зітхнув і глянув Каладінові у вічі.

Що ж, час покласти цьому край.

Юнак рвонув уперед, і Сил у його руці стала списом — найближчим для нього оружжям.

Сет провів атаку — серію безжальних ударів, які не встигало відстежити око.

Але Каладін повідбивав їх геть усі. А наостанок вістря його списа опинилося за лічені дюйми від Сетового обличчя — хоч той і встиг парирувати цей випад руків’ям меча.

— То це таки правда, — шепнув убивця.

— Так.

Шин кивнув, і його граничне напруження на позір вляглося, поступившись місцем порожнечі в очах.

— То весь цей час я мав рацію і Заблудлим ніколи не був. Припинити всі ці вбивства можна було щохвилини…

— Не розумію, про що ти, — відказав Каладін, — але вбивати тебе ніхто не примушував.

— Мені наказували…

— Жалюгідні відмовки! І в такому разі ти не лиходій, як я гадав, а боягуз.

Сет глянув йому у вічі й кивнув. А потім відштовхнув суперника й замахнувся для нового удару.

Каладін рвучко простяг до нього руки, й Сил перетворилася на меч. Він очікував, що той парирує його випад, і сподівався завадити шинові провести атаку.

Але Сет не заблокував удару, а лише заплющив очі.

Каладін увігнав Зброю в груди вбивці, одразу під шиєю, і перетяв йому хребта. З-під Сетових опущених повік повалив дим, а Зброя вислизнула з його п’ястка. Але не щезла.

«Хапай її, Каладіне! — пролунав у свідомості вигук Сил. — Хапай і не зрони!»

Він облишив труп і пірнув по Зброю, даючи тілу вбивці провалитися назад у буряну стіну, де те зникло поміж вітру, дощу й блискавиць, залишаючи за собою струминки тьмяного Буресвітла.

Каладін схопив клинка за мить до того, як його мала поглинути стихія, і знову Кинувся вздовж буряної стіни вгору, доки принаджені спрени вітру, що кружляли довкола нього, сміялися від щирої радості. А коли він перевалив через гребінь, ті зароїлися й спурхнули, щоб далі танцювати перед фронтом стихії.

З мостонавідником залишилася тільки Сил у подобі юної дівчини — цього разу в повен зріст — яка висіла в повітрі перед ним, і поділ її сукенки розвівався від вітру.

— Вправна робота, — сказала вона. — Можливо, за цим захо́дом я таки залишу тебе при собі.

— Дякую.

— Ти усвідомлюєш, що замало не вбив мене?

— Усвідомлюю. Я навіть гадав, наче вбив.

— І?

— І… е-е… ти розумна і любиш точність у висловах?

— А де комплімент?

— Але ж я щойно сказав…

— То була звичайна констатація фактів.

— Сил, ти неймовірна. Справді. Чесне слово, — мовив Каладін.

— Теж констатація факту, — заперечила спрен, широко всміхаючись. — Але якщо ти ладен супроводити сказане досить щирою усмішкою, то я пущу цю обставину позавіч.

Каладін так і зробив.

І відчув себе на сьомому небі.