Слова Променистого ордену

87. Позбувайло

Розколоті рівнини знову розкололо.

Каладін прогулювався ними із Сетовою Зброєю на плечі. Проминав купи каміння і свіжі тріщини в землі. Між велетенських виламаних брил мерехтіли калюжі завбільшки як невеличкі озерця. А просто ліворуч від нього ціле плато, розкришившись, провалилося в довколишні прірви. Залишилося лише підніжжя — зазублене, рване й на позір обвуглене до чорноти.

— То це відбудеться знову? — спитав Каладін. — Ота аномальна буря досі десь тут?

— Так, — підтвердила Сил, опускаючись йому на плече. — Ця нова буря не від нас, а від нього.

— І вона щоразу завдаватиме таких руйнувань? — спитав Каладін, роззираючись.

З-поміж плато, які охоплювало око, дощенту зруйноване було лиш одне — але коли таке робилося зі скельною породою, то що ж буде з містом? А надто через те, що ця буря налітала не з того боку.

Прародителю бур… Лейти перестануть бути лейтами. Будівлі, зведені фасадами на захід, раптом виявляться незахищені.

— Не знаю, — тихо відказала Сил. — Каладіне, йдеться про безпрецедентне явище. Я навіть гадки не маю, як це сталося або що означає. Залишається сподіватися, що все буде не так погано, якщо лише великобуря й вічновій не стикатимуться.

Каладін гмикнув, пробираючись до крайки плато, на якому перебував. Удихнувши трішки Буресвітла, він зробив «верхній» Викид і, нейтралізувавши природну силу тяжіння, став невагомим. Тож легко відштовхнувся ногами й плавно перелетів через прірву на прилегле плато.

— А як же взяла і зникла ціла армія? — спитав Каладін, скасовуючи Викид і приземляючись.

— Е-е… звідки ж мені знати? — відповіла запитанням Сил. — Тієї миті мене саме крапелиночку відволікли.

Каладін пирснув коротким смішком. Що ж, уся армія була саме на цьому, ідеально круглому, плато. Гм, дивно. На сусідньому те, що було колись великим пагорбом, пішло широкою тріщиною, крізь яку виднілися рештки будівлі всередині. А що ж до ідеально круглого, то воно було набагато пологіше, але по центру начебто прозирали сліди якогось узвишшя або чогось на кшталт цього. І капітан покрокував у той бік.

— То всі вони — спрени. Я про Сколкозбройці, — мовив Каладін.

Сил ураз посерйознішала.

— Мертві спрени, — додав той.

— Так, мертві, — погодилася Сил. — Але потім, коли хтось їх прикликає, синхронізуючи серцебиття з їхньою сутністю, вони трішечки оживають.

— Та як же можна «трішечки ожити»?

— Ми — спрени, тобто сили, — відказала вона. — І цілковито нас не вбити — лише… трішечки.

— Як зрозуміло…

— Для нас — зрозуміло, — промовила Сил. — Це ви якісь дивні. Якщо розламати скелю, вона не зникне. Якщо розламати спрен, вона не зникне. Ну, чи «так би мовити, не зникне». А якщо розламати людину, щось таки зміниться — зникне, зоставивши тільки плоть. Химерні ви створіння.

— Радий, що ми це з’ясували, — кинув Каладін, зупиняючись.

Жодних слідів алеті було не видно. Невже вони справді втекли? А чи всіх їх змело в провалля раптовим буряним шквалом? Хоча здавалося малоймовірним, щоб після такого природного катаклізму не залишилося нічогісінько.

«Нехай би я помилявся». Знявши з плеча Сетову Зброю, капітан на кілька дюймів увігнав її в скельну породу перед собою, вістрям донизу.

— Ну а як щодо цього? — спитав Каладін, окидаючи поглядом нешироке сріблясте оружжя. Ніяк не прикрашене. Дивно. — Коли я беру його в руки, криків не чути.

— Бо це не спрен, — тихо сказала Сил.

— А що ж тоді?

— Джерело небезпеки.

Підвівшись із його плеча, Сил рушила до Зброї, немовби спускаючись сходовим маршем. У людській подобі вона рідко літала — лише коли була світною стрічкою, вихорцем листя або хмаринкою. Раніше Каладін ніколи не зауважував, як дивно — і водночас природно — те, що вона поводилася відповідно до прибраної подоби.

Вона зупинилася перед мечем.

— Гадаю, це один із Клинків честі — мечів Вісників.

Каладін гмикнув. Він про них чув.

— Кожен, хто ним володіє, стає Вітробігуном, — пояснила, озираючись на нього, Сил. — Каладіне, ці Клинки — наша основа. Гонор дарував їх людям, які черпали з них силу. А спрени, збагнувши що до чого, і собі імітували Його творіння. Адже зрештою ми такі самі частинки Його могутності, як і цей меч. Будь із ним обережний — адже це справжній скарб.

— То цей Сет не був Променистим.

— Ні. Але ти, Каладіне, маєш розуміти: з таким мечем будь-хто зможе робити те саме, що й ти — але без… обмежень, які накладає спрен. — Вона торкнулася Клинка й, помітно затремтівши, на секунду втратила чіткість подоби. — Цей меч дозволяв убивці вдаватися до Викидів, але й живився його Буресвітлом. Той, хто ним користуватиметься, потребуватиме куди більшого Світлового заряду, ніж ти. Небезпечно великого.

Каладін, сягнувши рукою, взяв меча за ефес і, перш ніж рушати далі, знову завдав його собі на плече, а Сил спурхнула й зробилася світною стрічкою. Так, попереду було якесь узвишшя — певне, занесена крємом будівля. В міру наближення Каладін, на щастя, побачив довкола неї якусь метушню.

— Агов? — гукнув він.

Постаті попереду завмерли і обернулися.

— Каладіне? — озвався знайомий голос. — Буря забирай, невже це ти?

Той широко всміхнувся, а постаті віддалік помалу перетворилися на людей у синіх мундирах. Тефт кинувся через плато йому назустріч, мов скажений, а за ним із криками та сміхом бігли й інші — Дрегі, Пійт, Бісіґ, Сиґзіл і здоровило-Скеля.

— Що, трофейний? — спитав рогоїд, дивлячись на Каладінового Сколкозбройця. — А чи це твій?

— Ні, — відказав капітан. — Цього я відібрав у вбивці.

— То він, виходить, мертвий? — спитав Тефт.

— Еге.

— Ти покінчив з Убивцею в білому, — охнув Бісіґ. — То все справді позаду.

— Боюся, що все тільки починається, — промовив Каладін, киваючи на будівлю. — Що це таке?

— О! — вигукнув Бісіґ. — Ходімо! Треба показати тобі вежу — та Промениста дівчина навчила нас, як прикли́кати плато назад, коли ти з’явишся.

— Промениста дівчина? — перепитав командир. — Ти про Шаллан?

— Щось у твоєму голосі не чути подиву, — хмикнув Тефт.

— Вона має Сколкозбройця, — пояснив Каладін.

Такого, що не озивався в його свідомості криком. Тож вона або Промениста, або володіє іншим Клинком честі. Підступивши до будівлі, капітан зауважив, що в тіні неподалік лежить настил, і сказав:

— Це не наш.

— Атож, — підтвердив Лейтен. — Це настил Сімнадцятого мосту. Наш довелося залишити на поталу стихії.

Скеля кивнув.

— Ми були дуже зайняті, не даючи головам світлооких звести занадто близьке знайомство з ворожими мечами. Ха! Але настил знадобився нам тут: цю платформу влаштовано так, що нам довелося зійти, щоб Шаллан Давар перенеслася назад.

Каладін просунув голову до приміщення всередині пагорба й завмер перед красою, що явилася його очам. Там чекали й інші бійці Четвертого мосту, включно з рослявим мостонавідником, якого капітан не одразу впізнав. Це що, хтось із Лопенових кузенів? Аж раптом чоловік обернувся, й Каладін збагнув: те, що він прийняв за шапчину, було червонуватою начільною пластиною.

Паршендієць. Каладін напружився, але той віддав йому честь. На ньому був однострій Четвертого мосту.

А на лобі пишалося відповідне татуювання.

— Рлайне? — окликнув його командир.

— Сер, — відгукнувся паршендієць.

Риси його обличчя були вже не округлі й заплилі, а різкі, мускулясті. Шия потовщала, а випнуте підборіддя тепер облямовувала чорно-червона борода.

— Як виявилося, деякі твої здібності не одразу впадали в око, — сказав Каладін.

— Даруйте, сер, але, як на мене, те саме можна сказати й про вас.

Тепер у його голосі лунала якась наспівність, а мовлення було химерно ритмізоване.

— Ясновельможний Далінар помилував Рлайна, — пояснив Сиґзіл, обходячи капітана на шляху до приміщення.

— Себто пробачив, що ти — паршендієць? — не зрозумів Каладін.

— Що я шпигував на користь народу, якого, схоже, більше немає, — пояснив Рлайн уже в іншому ритмі, й у командира склалося враження, наче в голосі підлеглого лунав біль.

Скеля підійшов до паршендійця й поклав руку йому на плече.

— Розповісти тобі про все можна й у місті, — зауважив Тефт.

— Ми здогадалися, що ти повернешся сюди, на це плато, — додав Сиґзіл. — Тож попри нарікання Її Світлості Давар, ми захотіли бути тут, щоб привітати тебе. Хай там як, а відбулося стільки всього, що розповідь вийде довгою. І ти, гадаю, будеш у ній, з дозволу сказати, головним героєм.

Каладін глибоко зітхнув, але кивнув. А чого ж іще він міг сподіватися? Все, хованкам кінець. Рішення ухвалено.

«А що ж мені сказати їм про Моаша?» — подумалося йому, коли бійці Четвертого мосту, з’юрмившись у приміщенні довкола свого командира, наперебій пояснювали, як зарядити сфери в світильниках. Кілька з них отримали в бою поранення, включно з Бісіґом, який тримав правицю в кишені мундира. З-під манжети прозирала посіріла шкіра: Вбивця в білому залишив його без руки.

Каладін відвів Тефта осторонь і спитав:

— Ми ще когось втратили, крім Марта й Педіна?

— Рода, — буркнув у відповідь Тефт. — Його вбили паршенді.

Каладін зажмурився й шумно видихнув. Род був одним із Лопенових кузенів — веселуном-гердазійцем, який майже не володів алетійською. Капітан його заледве знав, але почувався відповідальним за кожну людину з Четвертого мосту.

— Синку, всіх і кожного тобі не захистити, — сказав Тефт. — Людей не вберегти від болю або смерті.

Каладін розплющив очі, але сперечатися не став. Принаймні вголос.

— Келе, — додав лейтенант навіть тихіше. — Під кінець, уже перед самою твоєю появою… Синку, буря забирай, я бачив, як дехто з наших хлопців засяяв. Ледь-ледь, Буресвітлом.

— Що?

— Мені читали стенограми видінь ясновельможного Далінара, — повів той далі. — І гадаю, тобі також варто ознайомитися з ними. Я схильний припустити, що ордени Променистих охоплювали не лише самих лицарів.

Каладін обвів очима Четвертий міст і, мимоволі всміхнувшись, притлумив біль від понесених втрат — принаймні на деякий час.

— От цікаво, — тихо мовив він, — що то буде з кастовістю алетійського суспільства, коли цілий гурт колишніх рабів хверцюватиме осяйною шкірою.

— Уже не кажучи про твої очі, — буркнув Тефт.

— Мої очі? — не зрозумів Каладін.

— Невже ти не бачив? — здивувався лейтенант. — А втім, що я плету? Адже дзеркал на Рівнинах немає. Синку, вони в тебе ніжно-блакитні, наче водна гладінь. Світліші, ніж у будь-якого короля.

Каладін відвернувся. Він сподівався, що його очі залишаться в первозданному вигляді, і те, що вони справді змінили колір, бентежило, наводячи на неприємні роздуми. Адже йому хотілося вірити, що утиски, яких завдають світлоокі, цілком безпідставні.

«Так і є, — майнуло в свідомості, коли він, відповідно до Сиґзілових інструкцій, заряджав сфери світильників. — Світлоокі, певне, владарюють завдяки глибинній пам’яті про Променистих. Але сама лише позірна схожість іще не дає їм прав гнобити решту».

Бурекляті світлоокі. Він…

…Став тепер одним із них.

От буря!

Каладін прикликав Зброю — Сил — і, виконуючи вказівки Сиґзіла, скористався нею як ключем, щоб запустити фабріал.

***

Шаллан стояла коло центрального входу до Урітіру й, задерши голову, намагалася осягнути побачене.

Всередині, у величезній залі, розлягалися луною голоси і мерехтіли ліхтарі першопрохідців. Їх очолював Адолін, а його тітка тим часом розбивала табір, щоб надати допомогу пораненим і провести ревізію наявних припасів. На жаль, більшість провіанту й спорядження залишилася на Рівнинах. А до того ж, усупереч очікуванням Шаллан, переміщення через Присяжну браму виявилося досить витратним: присутні на плато незчулися, як воно осушило більшість їхніх самоцвітів — зокрема й у фабріалах Навані, які стискали в руках її інженерки й дослідниці.

Вони провели кілька випробувань: що більше людей переміщувати, то більше заряду потрібно. Скидалося на те, що цінним ресурсом мало стати не так коштовне каміння, як саме´ Буресвітло. А тому ліхтарі й самоцвіти, виділені першопрохідцям на огляд будівлі, вже й так були лімітовані.

Повз Шаллан пройшли кілька писарок, які несли папір для мап, що мали бути накреслені за результатами досліджень Адолінової команди. Жінки збентежено склали дівчині короткі уклони, назвавши її «Ваша Промениста Світлосте». У самої Шаллан іще не склалося нагоди поговорити з нареченим про все те, що з нею сталося.

— Невже я справді одна з них? — спитала вона, скільки могла задираючи голову й пробігаючи поглядом по гігантській вежі від самого низу аж ген до блакитного неба вгорі.

— Ммм… — відказав Фрактал у неї на спідниці. — Майже. Залишилося проректи всього кілька Слів.

— Яких іще слів? Обітницю?

— У Прядильників світла тільки одна обітниця, — промовив Фрактал. — А далі ти маєш говорити правду.

Шаллан іще якийсь час подивилася вгору, а відтак розвернулася й закрокувала назад, спускаючись до імпровізованого табору. Ридання в Урітіру не було, і Шаллан не знала, в чому тут причина: чи то місто вивищувалося над дощовими хмарами, чи то поява цих аномальних великобур порушила погодні закономірності.

У таборі сиділи на камені люди — розділені за рангами, але однаково хапаючи дрижаки в промоклих плащах. Віддих Шаллан клубочився парою, але вона всотала Буресвітла — зовсім трішки — щоб не зважати на холод. На жаль, розкласти вогнища не надто було з чого. На широкому кам’яному полі перед містом-вежею скелебруньок виявилося дуже мало, і ті, що все-таки росли, були крихітні, менші за кулак, і палива дали б хіба дещицю.

Поле кільцем оточували десять плато, що нагадували колони, довкола чиїх підніж звивалися сходи. Присяжні брами. А за ними тягнулося гірське пасмо.

Крєм таки вкривав деякі сходи й позалишав патьоки, збігаючи через крайки широкого поля, але його було й близько не стільки, як на Рівнинах. Тут, певне, випадало куди менше дощів.

Шаллан підійшла до крайки кам’яного поля, яке обривалося прямовисним схилом. Якщо дані «Шляху королів» — надійні й Ногадон справді дістався сюди пішки, то дорогою він неминуче мав видиратися на круті стрімчаки. Наразі іншого спуску, окрім як через Присяжну браму, вони не знайшли — але навіть коли той існував, то все одно залишив би їх серед гір і за багато тижнів переходу від цивілізації. Висновуючи з висоти сонця над обрієм, учені розташовували тутешні краї ближче до центру Рошару — десь у горах поблизу Ту-Байли чи, може, Емулу.

Розташування на відчепі робило це місто неймовірно обороноздатним — чи так принаймні стверджував Далінар. А ще потенційно відріза́ло їх від решти світу, і це, своєю чергою, пояснювало, чому всі так дивно поглядали на Шаллан. Бо спроби запустити старовинний фабріал за допомогою інших Сколкозбройців були безуспішні, перетворивши Шаллан на єдиний — в буквальному сенсі — вихід із ситуації, яка склалася.

Один із ближніх солдатів прокашлявся:

— Ваша Промениста Світлосте, може, не варто стояти так близько до краю?

Шаллан відповіла йому жартівливим поглядом і словами:

— Солдате, я пережила б таке падіння й пішла далі власними ногами.

— Е-е… Так точно, Ваша Світлосте, — відказав зашарілий вояк.

Дівчина відступила від урвища й рушила далі — на пошуки Далінара. Її проводжали хтозна-скільки поглядів — солдатів, писарок, світлооких і магнатів упереміш. Нічого, хай подивляться на Променисту Шаллан. А залишитися невпізнаною завжди можна буде й під іншим обличчям.

Далінар із Навані були ближче до центру армійського бівуаку, де наглядали за роботою групи жінок.

— Як успіхи? — спитала, підійшовши, Шаллан.

Великий князь підвів на неї очі. Через інформаційний центр у Ташикку писарки з усіх наявних пристроїв телестилеграфували військовим таборам попередження: «Можлива поява нової бурі, яка налетить не зі сходу, а з заходу. Приготуйтеся».

Того дня, полишаючи Розколоті рівнини, вічновій мав нагрянути в Новий Натанан на крайньому сході Рошару, а звідти переміститися в прилеглий океан і полетіти до Першопочатку.

Ніхто не знав, чого чекати далі. Буря облетить Рошар та обрушиться на західне узбережжя? Усі великобурі суть та сама, яка кружляє довкола планети — а чи міфи правдиві і від Першопочатку щоразу налітає нова?

Нинішні буревартівники та вчені схилялися до першого припущення. За їхніми підрахунками виходило, що — за умови тотожності швидкостей вічновію й великобурі о цій порі року — аномальна стихія має за кілька днів завдати удару по Шиновару та Ірі, а відтак пронестися континентом, перетворюючи навіть захищені міста на руїни.

— Новин немає, — з тривогою в голосі відказав Далінар. — Таке враження, наче король безслідно зник. Ба більше: в Холінарі, схоже, спалахнули заворушення. Але я так і не добився прямих відповідей на жодне зі своїх запитань.

— Не маю сумніву, що король перебуває в безпечному місці, — промовила Шаллан, кинувши погляд на Навані.

Королева-мати зберігала на обличчі спокій, але інструкції одній із писарок давала різким, уривчастим голосом.

Одне з колоноподібних плато поблизу зблиснуло світлом, яке стіною завертілося довкола нього, залишаючи розпливчасті післяо́брази. Хтось запустив Присяжну браму.

Шаллан із Далінаром, який підійшов до неї, почали напружено чекати, доки на крайці плато не з’явилася й не стала спускатися сходами група постатей у синьому. Четвертий міст.

— Ох, хвала Всемогутньому, — шепнула Шаллан.

Це він, а не вбивця.

Одна з постатей указала донизу — туди, де стояли Далінар із ріднею. І Каладін, відділившись від своїх людей, зіскочив зі сходів, пролинув над армією і спокійно приземлився на скельну породу — зі Сколкозбройцем на плечі та в довгому й розстібнутому офіцерському кітелі, що сягав до колін.

«На ньому досі невільничі тавра», — подумала дівчина, хоча під довгим волоссям їх було непомітно. Але очі стали блідо-блакитні. І приглушено сяяли.

— Буреблагословенний, — гукнув Далінар.

— Великий князю, — признався капітан.

— Що там з убивцею?

— Він мертвий, — відказав Каладін, знімаючи з плеча Сколкозбройця та вганяючи його в породу перед Холіном. — Нам треба поговорити. Це…

— Мостонавіднику, що з Елгокаром? — спитала Навані й, виступивши наперед, узяла Каладіна за руку, на позір нітрохи не переймаючись Буресвітлом, яке здіймалося з його шкіри, мов дим. — Що з моїм сином?

— На нього вчинили замах, — відказав Каладін. — Я завадив убивцям, але король був поранений, тож мені довелося сховати його в безпечному місці, а самому поспішити на допомогу великому князеві.

— Де саме? — допитувалася Навані. — Наші люди в таборах обшукали монастирі, маєтки, казарми…

— Це було б занадто ненадійно, — заперечив охоронець. — Якщо ви здогадалися шукати його там, то могли здогадатися і вбивці. Ні, мені потрібне було місце, яке не спало б на думку нікому.

— То де ж він? — спитав Далінар.

Каладін усміхнувся.

***

Ексклюзивний Лопен затис у долоні сферу. А за стіною, в кімнаті, його матуся шпетила короля.

— Ні-ні, Ваша Величносте, — промовляла вона з різким акцентом і тим самим суворим тоном, яким віддавала команди сокирогончакам. — Загорніть усе разом і з’їжте. А перебирати харчами не можна.

— Нано, я не настільки голодний, — відмовлявся Елгокар кволим голосом.

А втім, добрим знаком було те, що він оговтався від алкогольної прострації.

— Але з’їсте! — стояла на своєму жінка. — Я знаю, що мені робити, коли бачу чоловіка з таким блідим обличчям, як у Вашої Величності. Воно ж бо — не прогнівайтесь — бліде, мов простирадло, яке вивісили на сонці вибілюватись! І це істинна правда. Ви їстимете. І щоб жодних мені нарікань.

— Я король. І не виконуватиму наказів якоїсь там…

— Ви зараз у моєму домі! — перебила його жінка, й Лопен беззвучно повторив матусині слова. — А в домі гердазійки ніхто нічого не важить, крім неї самої. Я не дозволю, щоб у мене прийшли забирати голодного короля! І не потерплю, щоб мені перечили: «Ні, не буду, Ваша Яскравосте!» Їжте. А ще в мене вариться суп.

Лопен усміхнувся. До його вух долинуло бурчання короля — але й постукування ложки об тарілку теж зачулося. Перед їхньою хижею в Маленькому Гердазі (формально кажучи, на території військового табору великого князя Себаріала — але гердазійці на таке не зважали) сиділи два його найміцніші кузени. А четверо інших влаштувалися в кінці вулиці, пильнуючи будь-чого підозрілого та знічев’я шиючи чоботи.

— Гаразд, — шепнув Лопен, — цього разу точно має спрацювати.

І він зосередився на затиснутій у долоні сфері. Як і щодня аж відтоді, коли капітан Каладін уперше засяяв. Рано чи пізно він збагне, в чому тут фокус. Лопен був певен цього не менше, ніж власного імені.

— Лопене. — В одному з вікон, заважаючи йому вправлятися, з’явилося широке обличчя. То був його дядько, Чілінко. — Біжи знову перевдягни короля гердазійцем. Бо нам, бува, доведеться вшиватися звідси.

— Вшиватися? — перепитав Лопен і підвівся.

— У всі табори надійшла звістка від великого князя Себаріала, — відказав гердазійською Чілінко. — Там, на Рівнинах, щось знайшли. Тож про всяк випадок варто приготуватися. Бо люди балакають щось незбагненне. — Він похитав головою. — Спершу цілком несподівана великобуря, потім дочасне закінчення сезону дощів, потім у мене на порозі з’являється буреклятий король Алеткару — а тепер ще й це. От я й гадаю, що нам, бува, доведеться проти ночі вшиватися з табору. Багато галасу з нічого, як на мене — але про короля треба подбати.

Лопен кивнув.

— Секундочку, я зараз.

Чілінко зник у вікні, а Лопен розтиснув долоню й уважно глянув на сферу. Хай там що, а він не хотів пропускати ані дня тренувань. Адже зрештою, рано чи пізно, він гляне на одну з них і…

Ексклюзивний Лопен усотав Буресвітло.

Все відбулося на млі ока: раз — і його шкіра вже парує Світлом.

— Ха! — скрикнув він, зриваючись за ноги. — Ха! Гей, дядечку, ходи-но сюди — я почеплю тебе на стіну!

Аж раптом Світло згасло, і той, насупившись, застиг, із виставленою перед себе долонею. Так швидко? Що сталося? Лопен не знаходив пояснення. А що це за посіпування?..

Він помацав себе за плече в тому місці, де йому ще хтозна-відколи бракувало руки, й відчув під пальцями свіжий відросток плоті, який почав пробиватися з кукси.

— Ох, буря забирай! Оце так так! Гей, ви всі — давайте сюди ваші сфери! Бо Ексклюзивному Лопенові треба засяяти.

***

Моаш сидів на задку фургона, який, погримуючи, петляв дорогою, що вела з таборів. Він міг би їхати й на передку, але не хотів сідати так далеко від обладунку, який по частинах ув’язали в рогожу й завантажили на задок: секретність понад усе. Бо Зброя та Збруя були його власністю лише номінально: Моаш не мав ілюзій щодо того, як учинить алетійська еліта, коли він спробує втекти, прихопивши Сколки.

Фургон виїхав на гребінь узвишшя одразу за військовими таборами. Позаду зміїлися величезні валки людей, які масово тяглися на Розколоті рівнини. Накази великого князя Холіна спантеличували, але були недвозначні: військові табори належало покинути й, не беручи із собою нікого з паршменів, вирушити до центру Рівнин.

Дехто з великих князів підкорився, а дехто й ослухався. Цікаво, що Садеас став одним із тих, хто виконав Далінарові розпорядження, і його військовий табір опустів майже так само швидко, як і Себаріалів, Ройонів або Аладарів. Скидалося на те, що в путь рушали геть усі — від старих до малих.

Фургон зупинився, і за кілька митей до Моаша підійшов Ґрейвз.

— Даремно ми хвилювалися щодо секретності, — буркнув він, окидаючи поглядом те масове переселення. — Їм не до нас. Ти тільки поглянь.

Перед Далінаровим табором зібралися валки якихось купців. Вони вдавали, наче вантажаться для від’їзду, але всі їхні збори явно не просувалися.

— Мародери, — сказав Ґрейвз. — Збираються похазяйнувати в покинутих таборах. Бурекляті дурні. По заслузі їм буде.

— А що їм буде? — поцікавився Моаш, який почувався так, неначе його вкинули в розбурхану річку: та після великобурі повиходила з берегів, а він тільки й може, що пливти за водою, заледве втримуючи голову над стромовиною.

Він намагався вбити Каладіна. Каладіна. І все посипалося — король уцілів, Каладін повернув собі втрачені здібності, а Моаш… Моаш став двічі зрадником.

— Вічновій, — відказав Ґрейвз.

Тепер, убраний у сорочку темноокого злидаря й латані-перелатані штани, той і близько не мав колишнього лиску. Колір очей він змінив за допомогою дивних крапель, а відтак звелів Моашеві зробити те саме.

— А що воно таке?

— Діаграма не дає чіткої відповіді, — мовив Ґрейвз. — Ми знаємо це слово тільки з видінь покійного Ґавілара. Але за Діаграмою виходить, що Вічновій поверне Спустошувачів, якими, схоже, виявилися паршмени. — Він похитав головою. — От Геєна! А та жінка мала рацію.

— Яка ще жінка?

— Ясна Холін.

Тепер головою похитав і Моаш. Він не розумів анічогісінько з того, що коїлося. Ґрейвзові речення були немовби знизані зі слів, що не складалися докупи. Паршмени? Спустошувачі? Ясна Холін? Це ж сестра короля. Але хіба вона не загинула в морі? Чого не розповідав йому Ґрейвз?

— Хто ти насправді? — спитав Моаш.

— Патріот, як я тобі й казав, — промовив той. — До пори до часу — доки сурма не покличе — нам дозволено дбати про власні інтереси та цілі. — Він похитав головою. — Я не мав сумніву щодо правильності свого тлумачення й гадав, що коли ми усунемо Елгокара, Далінар стане нашим союзником у прийдешніх… Але схоже, що я помилявся. Або, може, надто довго зволікав.

Моашеві зробилося зле.

А співрозмовник схопив його за плече.

— Вище голову, Моаше. Якщо я повернуся зі Сколкозбройним, це означатиме, що моя місія не зовсім провальна. А до того ж ти зможеш розповісти нам про нового Променистого. Я введу тебе до Діаграми, яка зайнята важливою роботою.

— А саме?

— Врятуванням цілого світу, мій друже.

І Ґрейвз, поплескавши його по плечі, повернувся на передок, де їхали решта.

Врятуванням цілого світу.

«Мною грали всліпу, мов одним із десяти дурнів, — подумав Моаш, звішуючи голову на груди. — А я навіть не знаю, як саме».

Фургон покотився далі.