Слова Променистого ордену

10. Білий килим, що почервонів

Настав кінець світу, й винна була Шаллан.

— Удай, наче цього ніколи не було, — прошепотів її батько і стер зі щоки щось вологе. Його палець зробився червоним. — Я захищу тебе.

Кімната що — ходила ходором? Ні, це тремтіла Шаллан. Вона почувалася такою маленькою. Колись їй здавалося, що одинадцять — замало не старість. Але вона була дитина, досі дитина. Маля.

Шаллан здригнулася й звела на батька незмигні очі — адже вони заціпеніли від побаченого.

А батько, змигуючи сльозинки, зашепотів:

— «Спи собі мирно в глибоких прірвах, де тебе огортає пітьма…»

Вона пам’ятала цю колискову — саме її той колись завше співав своїй донечці. В кімнаті за його спиною лежали темні трупи. На білому килимі, що почервонів.

— «Не на пелюшках, а де камінь і жах — спи, моя ясочко…»

Батько взяв її на руки, і Шаллан відчула, як шкірою побігли мурашки. Ні! Її любов була неправильна. До чудовиська не можна плекати таких почуттів. Чудовисько, вбивця, живоріз. Ні.

Але їй було несила ворухнутися.

— «Налетять буревії, й тебе це зігріє, колиску гойдатимуть шквали…»

Батько проніс її над тілом жінки в білому. Крові на тій було мало — нею стікав чоловік. Мати лежала долілиць, і Шаллан не бачила її очей. Жахливих очей.

Дівчинка майже змогла повірити, наче ця колискова покладе край кошмару. Мовляв, надворі ніч, вона з криком прокинулася, і тато співає, заколисуючи її…

— «Самоцвітів кристали спалахнуть небувало — спи, моя ясочко…»

Вони проминули батьків сейф, вмурований у стіну. З тріщин довкола його зачинених дверцят лилося яскраве сяйво. А всередині сиділо чудовисько.

— «І під колискову ти дуже скоро заснеш, моя ясочко».

Із Шаллан на руках батько вийшов з кімнати й зачинив за собою двері. Трупів стало не видно.