Слова Променистого ордену

60. Вейл походжає

— Ось воно! — вигукнула Шаллан.

Дівчина квапливо підповзла до краю пухнастого ліжка (за кожним рухом угрузаючи замало не по шию), і почала порпатися, звісившись долі, серед паперів, що валялися на підлозі, й відшпурювала осторонь непотрібні.

А зрештою, натрапивши на той, який шукала, піднесла аркуша ближче, паралельно відкидаючи з очей і заправляючи за вуха волосся. Це була одна з тих старовинних мап, про які розповідала їй Ясна. Щоб розшукати на Розколотих рівнинах букініста, котрий мав такий раритет, знадобилася ціла вічність.

— Поглянь-но, — сказала Шаллан, тримаючи знайдену мапу поряд сучасної, яка зображала ту саму місцевість, — власноруч скопійованої з тієї, що висіла на стіні в Амарама.

«Мерзотника», — докинула вона подумки на цій згадці.

Дівчина розвернула мапи так, щоб Фракталові — який прикрашав стіну над узголів’ям ліжка — було добре видно.

— Мапи, — зронив той.

— Закономірність! — вигукнула Шаллан.

— Не бачу ніякої закономірності.

— Поглянь сюди, — сказала дівчина, підсовуючись ближче до стінки. — Тут, на старій мапі цю територію позначено як…

— Натанатан, — прочитав Криптик і тихенько загудів.

— Одне з королівств Епохи, що його створили самі Вісники для божественних цілей і т. д. і т. п. Але дивися. — Шаллан тицьнула пальцем у мапу. — Столиця Натанатану, Осідище Бур. Де, на твою думку, нам шукати його руїни, коли порівняти стару мапу з тією, яку Амарам…

— Вони мають бути десь у горах, що лежать між словами «Світанкова Тінь» і початковим «Н» у назві «Нічийні пагорби».

— Ні-ні, — заперечила Шаллан. — Додай-но трішки уяви! Ця стара мапа страхітливо неточна. Осідище Бур було саме тут. На Розколотих рівнинах.

— На мапі показано інше, — відказав Фрактал, загудівши.

— Але майже те саме.

— Теж мені закономірність, — кинув спрен ображеним тоном. — Вам, людям, не збагнути, що таке закономірності. Як-от тепер: зійшов другий місяць; щоночі о цій порі ти вже спиш, але сьогодні — ще ні.

— Бо сьогодні я не можу заснути.

— А якщо докладніше? Чому саме сьогодні? — запитав Фрактал. — Річ у дні тижня? У тебе безсоння що єсела? Чи в погоді? Тобі стало надто парко? Чи в положенні місяців відносно…

— Усе це тут ні до чого. Просто не спиться… — знизала плечима Шаллан.

— Але ж твій організм, поза сумнівом, здатен заснути.

— Мабуть, так, — відказала дівчина, — а от моїй голові не до сну. В ній вирує забагато думок — наче вали, що розбиваються об скелі. А ці скелі… вони, певне, теж у мене в голові. — Шаллан схилила її набік. — Гадаю, що така фігура мови створює ненайкраще враження про мій розум.

— Але ж…

— Годі бурчати, — сказала вона, здіймаючи пальця. — Цієї ночі я займаюся наукою.

Дівчина поклала аркуша на ліжко й, перевісившись через край, розшукала на підлозі кілька інших.

— А хто бурчить? — буркнув Фрактал, переповзаючи на ліжко поруч неї. — Я можу помилятися, але Ясна, здається, «займалася наукою» за письмовим столом…

— Письмові столи — для зануд, — відрізала закид Шаллан. — А ще для тих, хто не має м’якої постелі.

Хтозна, чи знайшли б у Далінаровому таборі для неї таке саме плюшеве ліжко. Хоча її робоче навантаження, певне, поменшало б. А втім, вона зрештою таки закінчила давати лад Себаріаловим дебетам-кредитам і от-от мала пред’явити комплект відносно впорядкованих бухгалтерських книг.

У пориві осяяння Шаллан підколола до звітів, які передавала Палоні, копію одного з паперів, на яких були виписані цитати про Урітіру — про його гіпотетичні багатства та зв’язок із Розколотими рівнинами. А внизу додала: «Це нотатки Ясни Холін, які свідчать, що там може бути сховано дещо цінне. Я триматиму вас у курсі своїх подальших досліджень». Тож якщо Адолінові обіцянки так і залишаться обіцянками, вона, бува, переконає Себаріала — який подумає, що на Рівнинах можна поживитися не тільки яхонтосерцями — взяти її із собою, коли туди виступатимуть його армії.

На жаль, усі ці приготування залишали Шаллан обмаль часу для наукового пошуку. Певне, тому їй і було не до сну. «Якби Навані погодилася на зустріч зі мною, мені було б легше», — подумала дівчина. Вона знову написала королеві-матері й отримала відповідь, що та не має часу, бо зайнята піклуванням про Далінара, який занедужав. Загрози для життя, здається, немає, але великий князь на кілька днів усамітнився, щоб побороти хворобу.

Невже Адолінова тітка вважає, що промах із тим викликом на дуель — провина Шаллан? Після того, що її наречений поклав собі зробити минулого тижня… Хай там як, а він принаймні був зайнятий, і в дівчини залишалося трохи часу, щоб почитати й поміркувати про Урітіру. Все ліпше, ніж безперестанку хвилюватися за братів, які досі не відповіли на її листи з благаннями полишити Я-Кевед і прибути до неї.

— Як на мене, сон — це дуже дивна штука, — зауважив Фрактал. — Мені відомо, що йому віддаються всі істоти Царства матерії. Ви що, вважаєте спання приємним? Якщо небуття вас страшить, то хіба несвідомий стан — не те саме?

— Сон — це тільки тимчасова несвідомість.

— А-а. Все, мовляв, гаразд, бо вранці кожен із вас приходить до тями.

— Ну, це залежить від конкретної людини, — неуважливо промовила Шаллан. — Сказати про багатьох із них «до тями» означає полестити…

Фрактал загудів, стараючись добрати сенсу в почутому, і зрештою дзизнув якоюсь подобою сміху.

Шаллан звела на Криптика брову.

— Я збагнув, що ти сказала це жартома, — пояснив свою реакцію спрен. — Хоча й не розумію, в чому полягає гумор. Адже твої слова — не анекдот. Про анекдоти я знаю. «Сходив один солдат до повій і влітає назад до табору. В обличчі — ні кровинки. Друзяки запитують, чи добре той відпочив. “Яке вже там добре!” — кричить солдат. “А що сталося?” — питають друзяки. Солдат відповідає, що спитав у шльондри, скільки вона хоче, а та заявила: “Жени марку й кінець!” Він же не знав, що плату тепер беруть частинами тіла».

Шаллан скривилася.

— Ти почув це від Васиних вояків?

— Так. Це смішно, бо слово «кінець» має кілька значень. Повія мала на увазі, що одної марки буде досить, але на жаргоні солдатів «кінець» вочевидь означає щось інше, тож герой анекдота подумав, наче вона збиралася відрізати йому…

— Так, дякую, що пояснив, — урвала спрена Шаллан.

— Це був анекдот, — вів далі Криптик, — і я розумію, що в ньому смішного. Ха-ха. І те саме із сарказмом. Ти замінюєш очікуване на щось геть неочікуване, й таке протиставлення породжує гумористичний ефект. Але чим було смішне твоє недавнє зауваження?

— Я, власне, вже й не знаю, чи було воно смішне…

— Але ж…

— Фрактале, от що вже ніскілечки не смішно, то це пояснення, чому смішне смішить, — сказала дівчина. — Нам треба обговорити важливіші речі.

— Ммм… Як-от чому ти розучилася робити так, щоб твої о́брази породжували звук? Адже одного разу, колись дуже давно, в тебе вийшло.

Шаллан змигнула очима і здійняла перед собою сучасну, скопійовану, мапу.

— Столиця Натанатану була тут, на Рівнинах. А колишні мапи вводять в оману. Амарам зауважує, що паршенді використовують майстерно зроблену зброю, якість якої набагато перевершує досягнення їхніх ремісників. То де ж вони її взяли? На руїнах міста, яке колись тут стояло!

Порившись у стосах паперів, вона витягнула мапу самого поселення. На ній було показано лише його план без жодної прилеглої території — та й той поганенький. Шаллан скопіювала цю мапу з купленої книжки, гадаючи, що Яснині нотатки відсилали саме до неї.

Букініст, який продав їй ту книжку, клявся-божився, що ця мапа дуже старовинна: мовляв, це копія з копії, поданої в якомусь азішському фоліанті, — замальовка мозаїки із зображенням Осідища Бур. Що ж до оригіналу, то його більше немає: адже більшість даних про дні мороку саме з таких фрагментів і походить.

— Учені відкидають ідею, що Осідище Бур було тут, на Рівнинах, — сказала Шаллан. — За їхніми словами, кратери військових таборів не відповідають описам міста, і тому його руїни натомість пропонують шукати у високогір’ї — там, де ти вказував. Але Ясна була з цим не згодна. Вона відзначила, що вчених там бувало дуже мало і що тутешня місцевість загалом погано досліджена.

— Ммм, — видобув Фрактал. — Шаллан…

— Я згодна з Ясною, — вела далі дівчина, відвертаючись. — Осідище Бур було невеликим містом. Воно могло стояти десь у центрі Рівнин, а ці кратери залишило щось інше… Амарам пише, що вони, на його думку, могли бути склепіннями. Не знаю, чи це взагалі реально… Адже в такому разі ті склепіння мали бути величезні… Хай там як, а тут могло стояти таке собі місто-супутник.

Шаллан відчувала, що наблизилася до якогось відкриття. В Амарамових нотатках переважно йшлося про спроби встановити контакт із паршенді, щоб розпитати про Спустошувачів і про те, як їх повернути. Про Урітіру він також побіжно згадував і, схоже, дійшов такого самого висновку, як і Ясна — що шлях туди лежав через прадавнє Осідище Бур. Колись десять таких порталів у столицях з’єднували десять королівств Епохи з Урітіру, де була така собі конференц-зала для десятка їхніх монархів із троном для кожного з них.

Ось чому на кожній тогочасній мапі святе місто лежало деінде: добиратися туди своїм ходом було б просто смішно — натомість вирушали до найближчої столиці, оснащеної Присяжною брамою.

«Він, як і я, шукає інформацію, — подумала дівчина. — Але хоче не розгромити, а повернути Спустошувачів. Навіщо?»

Шаллан здійняла старовинний план Осідища Бур, скопійований із мозаїки. Замість спеціальних позначок на кшталт координат і відстаней вона містила декоративні деталі. І хоча останні радували око, відсутність перших по-справжньому дошкуляла.

«Гей, таємнице, Присяжна брамо, ти тут? — питала себе подумки дівчина. — Тут, на цьому узвишші, як і думала Ясна?»

— Розколоті рівнини не завжди були розколоті, — шепнула сама до себе Шаллан. — Ось що випускають з уваги всі вчені, за винятком Ясни. Під час Останньої Руйнації Осідище Бур занепало, але це було так давно, що ніхто не порушує питання, як це сталося. Через пожежу? Землетрус? Ні, через щось куди жахливіше. Місто розбилося, мов таріль тонкої роботи, по якій ударили молотком.

— Шаллан, — сказав Фрактал, підсовуючись ближче. — Я знаю, що багато з минулих подій ти забула. Твоя брехня самій собі привабила мене. Але так не може тривати довіку — ти маєш поглянути правді у вічі. Правді про те, на що я здатен, і про те, що ми зробили. Ммм… Ба більше, ти маєш пізнати себе. І все пригадати.

Дівчина сиділа, підібгавши ноги, на своєму шикарному ліжку, а спогади намагалися вирватися з глухих кліток усередині її голови. Всі вони вказували в тому самому напрямку — на скривавлений килим. І той килим… ні.

— Ти хочеш допомогти, — вів далі Криптик. — Хочеш підготуватися до Вічновію, до спренів протиприродного. А отже, ти маєш стати собою. Я прибув до тебе не лише для того, щоб навчати фокусам зі Світлом.

— Ти ж казав, наче прибув не вчити, а вчитися, — відповіла Шаллан, не відриваючи очей від мапи.

— Так, учитися, але все йде до того, що ми могли б зробити дещо більше.

— Ти хочеш, щоб я втратила здатність сміятися? — спитала дівчина, тамуючи раптові сльози. — Хочеш, щоб стала калікою? Саме такою мене й зроблять ті спогади. Я можу бути собою лише тому, що ізолювала їх.

Перед нею утворився образ — породження інстинкту й Буресвітла. У Шаллан навіть не виникло потреби малювати: вона знала його надто добре.

То був образ її самої — такої, якою вона мала стати. Згорнутої клубочком на ліжку й неспроможної плакати, бо всі сльози вже давно виплакані. Ця дівчинка… не дівчина, а дівчинка… здригається щоразу, коли до неї звертаються, бо очікує, що всяк на неї кричатиме. Вона не сміється, бо сміх забрало болісне й безпросвітне дитинство.

Осьде справжня Шаллан. Вона знала це так само надійно, як власне ім’я. А та, ким вона стала натомість, була просто облудою — фабрикацією задля виживання. Створеною, щоб згадати себе дитиною, яка відкриває Світло в садах, Фрактала на кам’яній мурівці та сни, що стали реальністю…

— Ммм… як глибоко вкорінена твоя брехня! Оце вже що глибоко, то глибоко! — шепнув Криптик. — Що ж, хай там як, а тобі треба поновити свої здібності. Опанувати їх заново, якщо доведеться.

— Гаразд, — відповіла Шаллан. — Але якщо ми таке вже робили, то чи не міг би ти просто сказати мені, як це робиться?

— Моя пам’ять ослаблена, — промовив Фрактал. — Я так довго пробув недорозвиненим, замало не мертвим. Ммм. Не міг говорити…

— Атож, — підтакнула Шаллан, згадавши, як той крутився дзиґою на підлозі й буцався в стінку. — А втім, ти був по-своєму кумедний.

Вона відігнала образ переляканої дівчинки, що скімлить, скулившись на ліжку, й дістала своє малярське приладдя. Задумливо постукала олівцем по губах, а потім, недовго думаючи, намалювала темнооку аферистку Вейл.

Назвати це автопортретом не випадало, адже риси обличчя Вейл і Шаллан були досить відмінні, щоб ніхто, побачивши, не переплутав одну з іншою. А втім, щось від Шаллан у ній таки було. То була смаглява й темноока, алетійська, іпостась самої художниці — на кілька років старша та з різкіше окресленими носом і підборіддям.

Закінчивши малювати, вона видихнула Буресвітло і створила образ. Схрестивши руки на грудях, той стояв коло ліжка — на позір не менш упевнений у собі, ніж бувалий дуелянт перед дитиною з дрючком.

Звук. Як їй домогтися звуку? Фрактал казав, що це частина Сплеску Ілюмінації чи принаймні щось подібне до неї. Підібгавши одну ногу під себе, Шаллан зручніше вмостилася на постелі й уважно оглянула Вейл. А протягом наступної години перепробувала все, що на думку спадало — від напруженого зосередження до намагання зобразити звуки, які мали з’явитися. Але нічого не вийшло.

Зрештою Шаллан злізла з ліжка й пішла принести собі пляшку напою, який охолоджувався у відерці в сусідній кімнаті. Але на шляху туди відчула всередині незрозуміле посмикування й, озирнувшись через плече, зауважила, що образ Вейл почав розпливатися, наче розтерті олівцеві лінії.

Буря забирай! От біда: підтримання ілюзії потребувало постійного підживлення Буресвітлом, яке надходило від Шаллан. Вона повернулася в опочивальню й поклала на підлогу, всередині ноги́ Вейл, заряджену сферу. А коли знову вийшла, ілюзія все одно розпливлася — наче булька, що от-от має луснути. Шаллан розвернулася й, узявши руки в боки, сердито глянула на образ Вейл, який став зовсім нечітким.

— А бодай тобі буря! — роздратувалася дівчина.

Фрактал загудів:

— Мені шкода, що твої божественні й містичні таланти не дають миттєвого результату — та ще й саме такого, як ти хотіла б.

Шаллан звела на нього брову.

— А я гадала, наче гумор тобі не дається.

— Дається. Я ж щойно пояснював… — Він на мить змовк. — То я пожартував? Сарказм! Моє зауваження було саркастичне. І то ненавмисно!

Спрен, здавалося, здивувався й навіть зрадів.

— Гадаю, ти потроху вчишся.

— Вся річ у зв’язку між нами, — пояснив Фрактал. — У Гадесмарі я спілкуюся інакше… не по-людському. А наш зв’язок забезпечує мене засобами явити себе в Царстві матерії не просто бездумним проблиском. Ммм. Прив’язка до тебе допомагає мені спілкуватися так само, як ти. Неймовірно! Ммм.

І спрен осів, немовби сокирогончак, який аж затрубив від задоволення. Аж раптом Шаллан дещо зауважила.

— Я не сяю, — сказала вона. — У мені багато Буресвітла, але я не сяю.

— Ммм… — видобув спрен. — Велика ілюзія трансформує один Сплеск у інший. Живиться твоїм Буресвітлом.

Шаллан кивнула. Надлишок заряду споживала ілюзія, яка всотувала втримуване в дівчині Буресвітло, й те не клубочилося над шкірою, як зазвичай. Це могло стати в пригоді. Фрактал переповз на ліжко, й лікоть Вейл — той, що був ближче до нього — зробився чіткішим.

Шаллан наморщила чоло.

— Фрактале, перемістися-но ближче до образу.

Той зробив, як просили, й переповз покривалом на той кінець ліжка, з якого стояла Вейл. Ілюзія почіткішала. Не те щоб уповні, але Фракталова присутність внесла помітну різницю.

Шаллан і собі підійшла, і з її наближенням до ілюзії та знову стала повноцінно чіткою.

— Ти здатен втримувати Буресвітло? — спитала Шаллан у Фрактала.

— Я не… Тобто… За допомогою Інвеститури я…

— Зараз побачимо, — сказала Шаллан.

І притиснула до нього долоню, від чого спренові слова перетворилися на невдоволене гудіння. Відчуття було дивне: вона немовби спіймала під простирадлами сердитого крєм’ячка. Дівчина запхала в нього трохи Буресвітла, а коли відняла руку, спрен курився його струминками, мов фабріалова кухонна плитка — парою.

— Ми з’єднані зв’язком, — промовила Шаллан. — Моя ілюзія — твоя ілюзія. Піду-но я візьму собі чогось випити, а ти спробуй не дати образові розсіятись.

І вона, всміхаючись, пішла у вітальню. Фрактал продовжив роздратовано гудіти, але перемістився з покривала на підлогу. Огляд застувало ліжко, але дівчина здогадалася, що той переповз до ніг Вейл.

Це спрацювало — ілюзія зосталася на місці.

— Ха! — видобула Шаллан, наливаючи собі келих вина.

Відтак дівчина повернулася в спальню і, обережно опустившись на ліжко (бо плюхнутися з червоним вином у руках було б необачно), поглянула туди, де недалечко від Вейл застиг на підлозі Фрактал. Від Буресвітла спрен став видимий.

«Треба буде врахувати цю обставину, — подумала Шаллан, — і вибудовувати ілюзії таким чином, щоб він міг у них заховатися».

— Що, спрацювало? — запитав Фрактал. — Звідки ти знала, що це дасть результат?

— А я й не знала. — Шаллан пригубила вино. — Я здогадалася.

Той загудів, а дівчина знову сьорбнула вина. Ясна цього не схвалила б. «Наука потребує ясного розуму й загострених відчуттів — а з алкоголем вони несумісні». І колишня підопічна залпом осушила келих.

— А тепер… — сказала Шаллан, сягаючи рукою донизу.

Її наступний крок був суто інтуїтивний: маючи прив’язку до ілюзії і до спрена, вона…

…Поштовхом Буресвітла прикріпила ілюзію до Фрактала, як-от нерідко прикріплювала до себе. Спренове світіння потьмяніло.

— Пройдися, — попросила Шаллан.

— Я не ходжу, а повзаю… — поправив її Криптик.

— Ти зрозумів, про що я.

Фрактал перемістився, і образ Вейл перемістився разом із ним. Але, на жаль, не крокуючи, а, так би мовити, ковзаючи — як-от сонячний зайчик від ложечки, яку знічев’я крутять у руках. Але Шаллан усе одно тріумфувала. Після стількох невдалих спроб домогтися, щоб її творива зазвучали, це неочікуване відкриття здавалося великою перемогою.

А чи не зможе вона домогтися, щоб образ рухався трохи природніше? Шаллан узяла альбом і всілася малювати.