Слова Променистого ордену

7. Відкрите полум’я

Досі заспана, Шаллан запанікувала. Зірвавшись із койки, вона випадково перевернула кубок із майже порожніми сферами. Хоча той і був приклеєний воском, але удар відірвав його від стільниці, і сфери, попадавши, розкотилися по каюті.

Запах диму був дуже відчутний. Її серце вилітало з грудей. Скуйовджена й розпатлана — добре хоч заснула, не роздягаючись! — вона кинулася до дверей і відчинила їх.

У міжкаютному проході спинами до неї стояли трійко чоловіків зі здійнятими смолоскипами.

Еге, смолоскипами, довкола яких танцювали спрени вогню. Звідки на кораблі відкрите полум’я? Шаллан завмерла в німому заціпенінні.

Крики долинали з верхньої палуби, й пожежі на судні, здавалося, не було. Але що це за люди? Стискаючи в руках сокири, вони зосередилися на Ясниній каюті, яка стояла відчинена.

Постаті проникли всередину, і за мить холодного жаху одна з них кинула незрозуміло що під ноги решті двом, які розступилися, неначе давали дорогу.

Тіло в тоненькій нічній сорочці з розплющеними, але невидючими очима й плямами крові на грудях. Ясна.

— Треба впевнитися, — сказав один із чоловіків.

Тож другий припав на одне коліно й увігнав просто в груди принцесі довгий стилет. Шаллан почула, як лезо, проштрикнувши тіло, вп’ялося в підлогу під ним.

Дівчина завищала.

Один із убивць обернувся до неї:

— Гей, ти!

Це був той здоровань із тупим обличчям, якого Ялб називав «новеньким». А решту двох вона не впізнала.

Невідомо як переборовши жах і відмову вірити, Шаллан зачинила двері й тремтливими пальцями накинула клямку.

Прародителю бур! Прародителю бур! Іззовні в двері гупнуло щось важке, і дівчина позадкувала від них. Сокири тут були непотрібні. Кілька рішучих ударів плечем — і ті піддадуться.

Шаллан привалилася до койки, замало не послизнувшись на сферах, які каталися сюди-туди по підлозі в такт хитавиці. У вузенькому віконці під стелею — замалому, щоб крізь нього протиснутися — видно було лише нічну темряву. Нагорі не стихали крики й гупання ніг об дерево палуби.

Попри заціпеніння, Шаллан затремтіла. Ясна…

— Меч, — долинув чийсь голос. Він належав Фракталові, який висів на стіні поруч неї. — Мммм… Меч…

— Ні! — скрикнула дівчина, схопившись руками за голову й запускаючи пальці в волосся.

Прародителю бур! Її била дрож.

Кошмар. Їй снився кошмар! Такого не могло…

— Мммм… Битися…

— Ні!

Чоловіки так само гамселили в двері плечима, а Шаллан мимоволі задихала глибше. Вона була не готова. Не знала, як діяти.

— Мммм… — озвався Фрактал невдоволеним тоном. — Брехня.

— Я не вмію брехати! — крикнула дівчина. — Я розучилася!

— Ні-ні. Не забути… раніше…

Двері затріщали. Чи наважиться вона пригадати? Чи зможе вона пригадати? Дитина, яка грається мерехтливим світловим візерунком…

— Що мені робити? — спитала вона.

— Тобі треба Світло, — промовив Фрактал.

У надрах її пам’яті щось зблиснуло, наїжачившись шипами, що їх вона не сміла торкнутися. Приборкування сплесків вимагало живлення Буресвітлом.

Шаллан рухнула навколішки біля койки й, сама до пуття не знаючи, що коїть, різко вдихнула. Висотавшись зі сфер, які валялися довкола, Світло ринуло в її тіло, і в жилах знялася шалена буря. В каюті зробилося темно, неначе в глибокій підземній печері.

Світло заклубочилося з її шкіри, немовби пара над водою, що кипить. Каютою розпливлися осяйні тіні.

— І що тепер? — запитала Шаллан.

— Оформити брехня.

Про що це він? Двері знову затріщали, розколюючись, і по центру утворилася чимала тріщина.

Шаллан, панікуючи, охнула й заструмувала хмарою Буресвітла. В дівчини було таке враження, що тої можна торкнутися: вона нутром відчула її потужність.

— Як?! — зажадала від спрена Шаллан.

— Створити правда.

— Та це ж нісенітниця!

Аж тут двері вилетіли, й дівчина закричала. В каюту проникло інше світло, від смолоскипів, — червоно-жовте, вороже.

Шаллан вибухнула хмарою Світла, а на додачу її тіло заструмувало новим, утворюючи розпливчасту постать, осяйну пляму, що мовби витекла у дверну пройму повз чоловіків, розмахуючи якимись відростками — мабуть, руками. А сама дівчина злилася з тінню, так само стоячи навколішках біля койки.

Очі нападників звернулися на осяйну фігуру, й вони, на щастя Шаллан, розвернулися і кинулися тій навздогін.

Дівчина притислася до стіни й тремтіла всім тілом. У каюті панувала непроглядна пітьма. Згори долинали крики.

— Шаллан, — прогудів Фрактал звідкись із темряви.

— Йди подивися, що там на палубі, — звеліла вона.

Шаллан не знала, чи послухався спрен: адже рухався той беззвучно. Вона кілька разів глибоко вдихнула й підвелася. Ноги підкошувалися, але тримали.

Дівчина дещо опанувала себе. Так, це було страхітливо, жахливо, але ніщо, ніщо не могло зрівнятися з тим, що їй довелося зробити тієї ночі, коли загинув батько. Якщо вона пережила тодішнє, то зможе пережити й теперішнє.

Ці вбивці, певне, з тієї самої секти, яка підіслала Кабсала. Це їх боялася Ясна. А ті зрештою дотяглися до неї.

Ох, Ясна…

Наставниця була мертва.

Але тепер був не час горювати. Що могла зробити Шаллан озброєним чоловікам, які захоплювали корабель? Який вихід тут можна було знайти?

Вона навпомацки дісталася до трапу, який трішки підсвічували смолоскипи на палубі. У криках, що долинали до неї, побільшало паніки.

— Вбивати, — промовив раптом чийсь голос.

Шаллан аж підскочила, хоча той, звісна річ, належав Фракталові.

— Що? — зашипіла на нього дівчина.

— Темні люди вбивати, — повторив спрен, — і зв’язувати матроси мотузки. Один мертвий, кров червоний. Я… Я не розуміти…

«Ох, Прародителю бур…» Крики нагорі погучнішали, але об палубу не гупали чоботи й не брязкала, стинаючись, зброя. Моряків захопили в полон. А принаймні одного вбили.

Було темно, але Шаллан розгледіла, як із деревини довкола неї виповзали, звиваючись, тремтливі обриси — спрени страху.

— А чим зайняті чоловіки, які погналися за моїм образом? — спитала вона.

— Дивитися у вода, — відповів Фрактал.

А, то нападники вирішили, що вона вистрибнула за борт. Її серце шалено закалатало, коли Шаллан почала навпомацки пробиратися до каюти принцеси, щомиті очікуючи перечепитися об її труп на підлозі. Але обійшлося. Може, вбивці витягли тіло нагору?

Зайшовши до каюти наставниці, вона зачинила двері. Запір на клямці не ставав на місце, тож дівчина підперла їх ящиком.

Шаллан мусила щось удіяти. Вона намацала одну зі скринь принцеси. Кришку на ній було зламано, а вміст — убрання — розкидано по підлозі. Шаллан знайшла на дні потаємне відділення й відчинила його. Каюту залило яскраве світло. Сховані там сфери на мить засліпили, й дівчині довелося відвести погляд.

На підлозі поруч неї пульсував Фрактал: усе його тільце здригалося від неспокою. Шаллан роззирнулася. В каютці панував розгардіяш: на підлозі валявся одяг, усе довкола всівали папери. Скриня з книжками наставниці зникла. На койці стояла калюжа свіжої крові, яка не встигла всотатися в постіль. Підопічна вмить відвернулася.

Згори зненацька долинув лемент, супроводжуваний глухим звуком падіння. Крик погучнішав, і Шаллан почула, як Тозбек волав до нападників, благаючи пощадити дружину.

Всемогутній, що над нами… вбивці по одному страчували моряків. Вона мусила щось удіяти. Що завгодно.

Дівчина озирнулася на сфери, які лежали на подвійному дні скрині, перекладені смужками чорного краму.

— Фрактале, — мовила вона, — ми Душезаклянемо днище корабля і затопимо його.

— Що? — загудів, вібруючи, його голосок. — Люди… Люди… їсти вода?

— Воду люди п’ють, — відказала Шаллан. — А от дихати нею не можуть.

— Мммм… Заплутався… — видобув спрен.

— Капітана й решту екіпажу захопили в полон і страчують. Найліпше, що я можу зробити, це посіяти хаос — і тоді в них з’явиться шанс.

Шаллан поклала руки на сфери й, різко вдихнувши, втягнула Світло. Відчуття було таке, неначе всередині спалахнула пожежа й вона от-от лусне. Буресвітло стало живою істотою, що намагалася вирватися назовні крізь пори у шкірі.

— Покажи мені як! — закричала дівчина — куди гучніше, ніж сподівалася. Буресвітло спонукало її до дії. — Я Душезаклинала раніше й мушу зробити це знову!

На цих словах із її вуст заклубочилося Буресвітло, немовби віддих морозного дня.

— Мммм… — занервував Фрактал. — Я посередничати. Узрій.

— Узріти що?

— Узрій!

Гадесмар. Минулий візит у те місце замало не коштував їй життя. От тільки Гадесмар — не «місце». Чи все ж так? А втім, яке це мало значення?

Проминувши нещодавні події, вона подумки повернулася в ті часи, коли востаннє Душезаклинала й випадково перетворила кубок на кров.

— Мені треба якась правда.

— Ні, досить тої, що є, — промовив Фрактал. — Ось. Узрій.

Корабель зник.

Усе… луснуло. Стіни, меблі — все це розсипалося на згусточки чорного скла. Шаллан готувалася провалитися в океан із тих скляних кульок, але натомість приземлилася на тверде.

Вона стояла під темними небесами з далеким, крихітним сонцем. Твердь під її ногами відбивала світло. Обсидіан? Хай куди вона поверталася, а знизу тяглася така самісінька чорнота. Неподалік додолу попадали, застрибавши, а відтак зупинившись, сфери — на кшталт тих, що втримують Буресвітло, але темні й маленькі.

Сям-там тулилися докупи схожі на сталагміти дерева. Їхні скляні шипасті крони були голі, без листя. В повітрі поблизу висіли вогники — наче омахи свічкового полум’я. «Це люди, — збагнула Шаллан. — Тут, у Царстві пізнання, таке відображення отримує свідомість кожного з них». Під ногами було розпорошено й багато менших — десятки й десятки — але таких крихітних, що дівчина заледве могла їх розгледіти. «Може, то відображення риб?»

Розвернувшись, вона лице-в-лице стикнулася із символоголовою істотою й, налякано скрикнувши, відсахнулася. Ці символоголовці… вони не давали їй спокою…

То був Фрактал — високий і стрункий, одначе трішки нечіткий, напівпрозорий. Складний візерунок спренової голови з його різкими лініями, що утворювали неможливі комбінації, здавався безоким. Вбраний у мантію — схоже, надто цупку як для тканини, — Фрактал стояв, тримаючи руки за спиною.

— Вперед, — сказав він. — Обирай.

— Що обирати? — запитала дівчина, дихнувши Буресвітлом.

— Свій корабель.

Попри безокість Криптика, Шаллан, здавалося, змогла простежити за його поглядом, спрямованим на одну з крихітних сфер на скляній тверді в них під ногами. Вона схопила її, і зненацька в неї склалося враження судна.

«Усолоди вітру» — корабля, який любили й берегли, а той роками возив пасажирів. Тозбекового шлюпу, успадкованого від батька. Старого, але ще надійного плавзасобу. Гордого судна. А тут воно прибрало подобу сфери.

Гм, то «Усолода вітру» могла мислити. Щоб корабель — і був розумною істотою! Хоча… таке відображення, мабуть, отримали думки людей, які служили на ньому, знали його, переймалися ним.

— Мені треба, щоб ти перетворився, — шепнула до нього Шаллан, тримаючи кульку в долонях.

Як на свій розмір, вона здавалася заважкою, неначе в тій єдиній намистині було спресовано всю масу корабля.

— Ні, — пролунала відповідь, котру озвучив Фрактал. — Ні, не можу. Я маю служити. Мені добре.

Шаллан поглянула на спрена.

— Я посередничатиму, — повторив Фрактал, — перекладатиму. Ти поки не готова.

Дівчина перевела погляд на кульку в себе на долонях.

— У мене є Буресвітло. Багато-багато. Я поділюся з тобою.

— Ні! — долинула відповідь, що здалася сердитою. — Я на службі.

«Усолода вітру» дуже хотіла зостатися кораблем. Від Шаллан не приховалася її гордість, примножена багаторічною службою.

— Екіпаж гине, — шепнула дівчина.

— Ні!

— Хіба ти не відчуваєш, як вони помирають? Їхня кров залила твою палубу. Людей, яким ти служиш, переб’ють одного за одним.

Вона й сама це відчувала і бачила, що відбувалося на борту. Моряків страчували. Неподалік погас один із плавучих вогників. Уже троє з восьми заручників були мертві, хоча Шаллан не знала, хто саме.

— В них тільки один шанс на порятунок, — сказала вона, — а саме твоє перетворення.

— Перетворюйся, — шепнув кораблеві Фрактал.

— Якщо ти перетворишся, моряки, можливо, врятуються від лихих людей, які їх убивають, — прошепотіла Шаллан. — Гарантувати цього не можна, проте в них буде шанс випливти. «Усолодо вітру», зроби їм останню послугу — перетворися.

Мовчанка.

— Я…

Зник іще один вогник.

— Гаразд, я перетворюся.

Все сталося за частку секунди: Буресвітло вирвалося з дівчини, а далекий тріск, що долинув із фізичного світу, потребував такого заряду, що ближні до неї самоцвіти потріскалися.

Гадесмар зник.

Шаллан знов опинилася в Ясниній каюті.

Підлога, стіни й стеля танули — робилися водою.

Шаллан занурилася в крижані, темні глибини. Сукня сковувала її рухи, але дівчина замолотила кінцівками у воді. Скрізь довкола неї тонули звичайні предмети повсякденного вжитку.

Вона шалено намагалася вигребти на поверхню. Її первинний — нехай і туманний — задум зводився до того, щоб сплисти й допомогти морякам звільнитися від мотузок, якщо вони зв’язані. Але тепер Шаллан виявила, що їй годі впоратися навіть із першою частиною плану.

Аж тут пітьма неначе ожила й, огорнувши її, потягнула ще далі на глибину.