Слова Променистого ордену

І-10. Сет

Сет-син-сина-Валлано, Заблудлий із Шиновару, сидів на вершині найвищої башти світу, розмірковуючи про Кінець усього сущого.

Між тіней таїлися душі тих, кого він убив. І шепотіли до нього. А якщо Сет наближався — кричали.

Вони кричали, і коли той заплющував очі, тож Сет завів собі звичку кліпати якомога рідше (хоча від цього пересихала слизова оболонка). Так учинила б кожна… адекватна людина.

Найвища башта світу, схована серед гірських вершин, якнайліпше придавалася для таких міркувань. Якби він не був зв’язаний присяжним каменем, якби став зовсім іншою людиною, то залишився б тут — у єдиному місці на Сході, де на камінні не лежало прокляття і де ходити по ньому було дозволено. В цьому святилищі.

Згори лилося яскраве сонячне світло, розганяючи тіні й тим зводячи їхні крики до мінімуму. Так цим крикунам і треба — бо чому вони не вбили Сета? «Ненавиджу вас. Ненавиджу… всіх». Рятуйте мої Слави — ну й дивне відчуття!

Сет не дивився вгору, щоб не зустрітися поглядом із Богом Богів. Але й добре було на сонячному світлі! Тут не було хмар, які несли темряву: це місце вивищувалося над ними всіма. Урітіру панувало навіть над хмарами.

Масивна башта була також порожня: ось іще одна причина, чому Сет полюбляв її. Сотня круглих ярусів, де нижній щоразу був більший, ніж верхній, утворюючи залитий сонцем балкон. Проте східний край був прямовисний і плаский, а тому здалеку здавалося, що з того боку башту обтесав гігантський Сколкозброєць. Ну й дивна споруда!

Сет сидів зі східного краю, на самій верхівці, звісивши ноги над сотнею поверхів і гірським проваллям під ними. На гладкій поверхні з того боку пускало сонячних зайчиків скло.

Скляні вікна. Вони виходять на схід, до Першопочатку. Під час перших відвідин цього місця — одразу після вигнання з батьківщини — він не вповні збагнув, до чого дивні ці вікна. Тоді Сет іще був звичний до м’яких великобур. Дощ, вітер і медитативний настрій.

Але в цих клятих землях, де ходять по каменю, все було не так, як удома. В цих ненависних йому землях. У цих землях, що спливають кров’ю, смертю та криками. І ще… і ще…

Дихай глибше. Через силу роблячи глибокі вдихи й видихи, Сет підвівся і став на краю парапету, який увінчував башту.

Він бився з тим, кого не могло бути — з чоловіком, який пізнав Буресвітло й бурю всередині. А це віщувало… проблеми. Багато років тому Сета зробили ізгоєм за тривогу, яку він здійняв. Тоді її назвали марною.

Йому сказали, що Спустошувачів більше не буде.

Це обіцянка самих духів каміння.

Прадавніх сил більше немає.

Променисті лицарі пали.

А все, що залишилося — це ми.

Все, що залишилося… це Заблудлий.

— Хіба я не був тобі вірний?! — вигукнув Сет, зрештою звертаючи обличчя до сонця. Його голос відлунював від гір і їхніх духів-душ. — Хіба я не корився, не дотримував обітниці?! Хіба я не робив того, що ти від мене вимагав?!

Убивства, різанина. Він кліпнув стомленими очима.

КРИКИ.

— А що, коли шамани помиляються? А що, коли мене перетворили на ізгоя помилково?

Це значило б Кінець усього сущого. Кінець істини. Це означало б, що все втратило сенс і його обітниця — пустий звук.

Це означало б, що він убивав безпричинно.

Сет зістрибнув із краю башти, і його біле вбрання — яке тепер символізувало для нього стільки всього — затріпотіло на вітрі. Він сповнився Буресвітлом і Кинувся в південному напрямку. Тіло накренилося в той бік і, падаючи, полетіло по небу. Хоча далеко йому було не дістатися: Буресвітла вистачало ненадовго.

Недосконалий організм. А от у Променистих лицарів… кажуть, що в них це виходило ліпше… а також у Спустошувачів.

Йому якраз вистачило Світла, щоб спуститися з гір і приземлитися в селі біля підніжжя, де для нього часто залишали підношення — сфери — маючи Сета за когось на кшталт бога. Він підживиться їхнім зарядом і зможе рушити далі, доки не знайде інше місто й новий запас Буресвітла.

Дорога туди, куди він зібрався, мала зайняти багато днів — але Сет отримає відповіді. А коли ні, то бодай знайде жертву.

Цього разу він обере її сам.