Слова Променистого ордену

79. До центру

Далінар, чекаючи, стояв у штабному наметі, склавши руки за спиною і слухаючи, як об брезент барабанить дощ. Долівка намету промокла — під час Ридання цього не уникнути. Князь знав це із власного неприємного досвіду, не один раз бувавши о цій порі у військових походах.

Це було назавтра після того дня, коли вони виявили на Рівнинах паршенді — як мертвого, так і того, кого мостонавідники кликали Шеном, а сам він іменував себе Рлайном. Свого часу Холін особисто дав дозвіл озброїти його списом.

Шаллан запевняла, що всі паршмени — це такі собі «личинки» Спустошувачів. З огляду на продемонстровані йому здібності, князь мав усі підстави вірити її слову — але як він мав учинити? Променисті повернулися, паршенді завели собі червоні очі. У нього було відчуття, наче він намагається запобігти прориву греблі, не маючи й гадки, де саме в ній течі.

Відкинувши полог, у намет запірнув Адолін. Він супроводжував Навані, яка повісила дощовика на вішак коло входу, тимчасом як сам княжич схопив рушника й узявся витирати обличчя та обсушувати волосся.

Синова наречена була Промениста лицарка. «За її словами, поки що ні», — нагадав собі Далінар. Князь не вбачав у цьому суперечності, бо можна бути вправним списником і не служити в армії. Майстерність — це одне, а посада — геть інше.

— Паршендійця ведуть? — спитав Далінар.

— Так, — відказала Навані, сідаючи на один зі стільців.

Що ж до княжича, то він залишився стояти й, розшукавши карафу з фільтрованою дощівкою, налив собі кухля й випив, постукуючи по його бляшаному краю.

Після виявлення червонооких паршенді всі вони не знаходили собі місця. Тієї ночі на них так і не напали, а тому три алетійські армії, за Далінаровим наказом, знову зробили денний перехід.

Експедиційні сили помалу наближалися до центру Рівнин — чи так принаймні виходило за викладками Шаллан — й розвідані території зосталися далеко позаду. Тепер уся надія була на мапи, що над ними чаклувала та дівчина.

Полог знову відкинули, й Телеб увів полоненого. Охороняти цього «Рлайна» князь призначив Його Високороддя з гвардійцями, бо Далінарові було не до вподоби те, як мостонавідники його вигороджують. Але він таки запросив на допит їхніх лейтенантів — Шрамма й того рогоїда на прізвисько Скеля — які ввійшли вслід за Телебом і його людьми. А що ж до генерала Хала з Ренаріном, то вони, зібравшись в іншому наметі разом з Аладаром і Ройоном, розробляли план дій на випадок наближення до ворожого табору.

Навані подалася на стільці вперед і, примружившись, удивлялася в полоненого. Шаллан і собі забажала бути присутня, але князь пообіцяв стенографувати для неї весь допит. На щастя, Прародитель бур дав тій на розум, і вона не стала наполягати. Бо Далінарові здавалося небезпечним, щоб стільки люду водночас перебувало коло цього ворожого шпигуна.

Він неясно пригадував охоронця-паршмена, який вряди-годи ніс варту в складі Четвертого мосту. Паршменів практично не помічали, але щойно одного озброїли списом, як це вмить привернуло до нього всезагальну увагу. Хоча більше той нічим не вирізнявся — та сама приземкувата паршменська статура, мармурова шкіра й затуманені очі.

Але істота, що стояла навпроти, не мала з тим мостонавідником анічогісінько спільного. Перед князем був повноцінний паршендійський вояк — аж до помаранчево-червоної черепної пластини й панцирної «броні» на грудях, стегнах і плечах — не нижчий за алетійця та ще й мускулястіший.

Попри беззбройність, гвардійці так само вважали його за чи не найбільшу загрозу на цьому плато — і так воно, певне, й було. Полонений підступив до князя й відсалютував йому, приклавши руку до грудей — мостонавідницьким привітанням. А їхнє татуювання в нього на лобі сягало пластини і зливалося з нею.

— Сядь, — наказав Далінар, киваючи на стілець у центрі намету.

Рлайн підкорився.

— Мені доповіли, що ти відмовляєшся повідомити будь-яку інформацію щодо планів паршенді, — розпочав допит князь.

— Бо я про них нічого не знаю, — відповів на це той.

У його інтонації пролунала ритмічна наспівність паршенді, проте алетійською він розмовляв дуже добре — ліпше, ніж будь-хто зі знайомих Холінові паршменів.

— Ти шпигував за нами, — сказав Далінар, склавши руки за спиною, щоб, височіючи над полоненим, психологічно гнітити його — але водночас тримаючись досить далеко, щоб Адолін устиг на перехоплення, якщо паршендієць раптом кинеться на допитувача.

— Так, сер.

— Як довго?

— Років зо три, — пролунала відповідь. — У різних таборах.

Телеб, який стояв неподалік, обернувся до князя й звів на нього брову з-під відкинутого забрала.

— На мої запитання ти відповідаєш, але коли запитують решта — мовчиш. Чому? — звернувся до полоненого Далінар.

— Бо ви мій головнокомандувач, — відповів Рлайн.

— Але ж ти паршендієць.

— Я… — Полонений потупився, зсутулив плечі й, піднісши руку до голови, помацав шкірястий виступ у тому місці, де закінчувалася начільна пластина. — Сер, відбувається щось дуже недобре. Того дня, коли Ешонай прибула на перемовини з княжичем Адоліном… її голос…

— Ешонай… — схопився за почуте Далінар, — Паршендійська Сколкозбройна…

Неподалік шкряботіла в блокноті Навані, стенографуючи кожне сказане слово.

— Так. Вона командувала мною. Але нині… — Рлайн підвів очі, й великий князь, попри незвичну шкіру й чудернацький акцент, розгледів на його обличчі відчай — страхітливий відчай. — Сер, я маю підстави вважати, що всіх, кого я знав… кого я любив, більше немає, а їхнє місце посіли чудовиська. Слухачі, себто паршенді, мабуть, пішли в небуття. У мене нікого не залишилося…

— Неправда, — озвався Шрамм по той бік від кільця охоронців. — У тебе є ми, Четвертий міст.

Рлайн глянув на колишнього товариша.

— Я зрадник.

— Ха! — озвався Скеля. — Невелика біда. Їй можна зарадити.

Далінар махнув мостонавідникам угамуватися й поглянув на стенографістку. Навані кивнула, що можна продовжувати.

— Скажи, як ти ховався поміж паршменів? — звелів Холін.

— Я…

— Солдате, це наказ, — гарикнув князь.

Рлайн випростався на стільці. На Далінарів подив, він, здавалося, охоче підкорявся, немовби й сам потребував чийогось зовнішнього впливу, який надавав йому сил.

— Сер, просто в нашого народу так заведено: ми обираємо собі подобу відповідно до завдання, яке маємо виконати. Й одна з них, тупа, дуже нагадує паршменів. Тупакові легко поміж них ховатися.

— Нашим паршменам ведуть точний облік, — заперечила Навані.

— Воно-то так, — відказав Рлайн, — нас виявляють — але це рідко викликає запитання. Бо хто ж підозрює лихе, коли знаходить на дорозі зайву сферу? Пощастило та й годі.

«А це небезпечна тема», — збагнув Далінар, зауваживши в голосі полоненого зміну ритму — йому було не до вподоби, як поводяться з паршменами.

— Твої слова щодо паршенді, — мовив князь. — Вони якось пов’язані з червоними очима?

Рлайн кивнув.

— Солдате, а про що це свідчить?

— Про повернення наших богів, — шепнув той.

— А хто ваші боги?

— Душі древніх, які віддалися руйнуванню. — Цього разу в його словах залунав інший ритм — неспішний і шанобливий. Полонений підвів очі на князя. — Сер, вони ненавидять і вас, і весь ваш рід. А ця нова подоба, котру вони дарували моєму народові… вона просто жахлива. І принесе щось страшне.

— Ти можеш провести нас до паршендійського міста? — спитав Далінар.

Рлайнові інтонації знову змінилися, набувши іншого ритму.

— Мої одноплемінці…

— Ти ж сказав, що вони пішли в небуття, — заперечив допитувач.

— Можливо, — погодився Рлайн. — Я підібрався досить близько, щоб побачити десятки тисяч війська — але там, поза сумнівом, мали зостатися й інші подоби. А старі? А діти? Хто їх доглядає?

Далінар — відмахнувшись від Адоліна, який застережно виставив п’ястка — підступив до паршендійця й, нахилившись, поклав руку йому на плече.

— Солдате, якщо ця інформація відповідає дійсності, — промовив князь, — то найбільше, що ти можеш зробити, це провести нас до вашого табору. Я даю тобі слово честі, що мирне населення не постраждає. Якщо з твоїм народом відбувається якесь жахіття, ти маєш допомогти мені покласти цьому край.

— Я… — Рлайн глибоко зітхнув і відказав під інший ритм: — Так точно, сер.

— Тобі влаштують зустріч із Шаллан Давар, — сказав Холін. — Опишеш їй маршрут і допоможеш скласти мапу. Телебе, звільніть полоненого з-під варти під нагляд Четвертого мосту.

Старокровний — а тепер і Сколкозбройний — кивнув. А щойно всі вони повиходили, впустивши до намету порив вітру з дощем, як Далінар зітхнув і сів коло Навані.

— Ти йому віриш?

— Не знаю, Навані, — відказав Далінар. — Але цей полонений таки пережив якесь страшне потрясіння.

— Він паршендієць, — нагадала жінка. — Ти міг неправильно зчитати його жести й міміку.

Зчепивши руки перед собою, князь нахилився вперед і спитав:

— А що там зі зворотним відліком?

— У нас три дні, — відповіла Навані. — За три дні настане Світлодень.

Тож часу зовсім обмаль.

— Тоді поквапмося, — промовив князь.

Уперед — до центру.

І до того, що вготувала їм доля.