Слова Променистого ордену

17. Повторювана схема

Їдучи у фургоні, Шаллан притлумлювала тривогу дослідженнями. Неможливо було сказати, чи помітили дезертири слід із розчавлених скелебруньок, який залишав по собі караван: може, вони вже переслідували його, а може — це тільки її химери.

Тож нíчого на цьому зациклюватись, сказала собі дівчина, і знайшла, на що відволіктися.

— Листки можуть пускати власні паростки, — промовила вона, здіймаючи на кінчику пальця один із маленьких округлих листочків і повертаючи той до сонця.

Блут — ведмідь ведмедем — сидів поруч неї. Як для такого гевала, того дня він вирядився у страшенно фасонистий капелюх — димчасто-білий із підігнутими вгору боковими крисами. Час від часу він ляскав пужалном — як мінімум, не меншим, ніж зріст пасажирки — по панциру тяглового чала.

На задньому форзаці своєї книжки Шаллан занотувала короткий перелік ударів, які виконав погонич. Блут хльоснув чала двічі, зробив паузу, знову хльоснув, і тварина уповільнила крок: адже фіра попереду них — із Твлаквом на козлах — почала виїжджати вгору схилом пагорба, всіяного крихітними скелебруньками.

— Бачиш? — озвалася Шаллан, показуючи Блутові свій листочок. — Ось чому в цієї рослини таке ламке гілля. Коли збирається буря, вона трощить його і обриває листки, а ті летять за вітром і дають нові паростки, які утворюють власні мушлі. Вони дуже швидко ростуть — швидше, ніж я очікувала в цих безплідних землях.

Той фиркнув.

Дівчина зітхнула й, опустивши пальця, поклала крихітну рослинку назад у чашку, де культивувала її. А ще озирнулася.

Жодного сліду погоні. Насправді їй би просто припинити нервуватися.

Вона знову взялася до свого нового альбому — одного з Ясниних записників, де залишалося багато чистих сторінок — і стала швидко замальовувати листочок. Їй бракувало доброго художницького приладдя — були тільки один-єдиний вугільний олівець, кілька пер і трішки чорнила — але Фрактал мав рацію: Шаллан-бо не могла не малювати.

Все почалося з виконаного по пам’яті — за спогадами про своє пірнання в океан — замальовка сантида на заміну втраченого малюнка. І хоча цій роботі було не зрівнятися з тою, яку художниця створила за свіжими враженнями, таке віднайдення загубленого — хай у якому вигляді — почало зцілювати її внутрішні рани.

Закінчивши замальовувати листочок, мисткиня перегорнула сторінку й заходилася накида́ти Блутів портрет. Не надто бажаний початок нової колекції людських типів — але вибір був небагатий. На жаль, той капелюх — замалий для його голови — і справді надавав Блутові дурнуватого вигляду. У зсутуленому образі фурмана — так, що спина дивилася в небо — було щось від краба, а цей капелюх у нього на голові… ну, принаймні композиція здавалася цікавою.

— А де ти взяв цей капелюх? — спитала Шаллан, малюючи.

— Виторгував, — промимрив Блут, не дивлячись на неї.

— І дорого дав?

Візник стенув плечима. Власних капелюхів Шаллан позбулася, коли затонув корабель, але домоглася від Твлаква, щоб той подарував їй один із брилів, над плетінням яких працювали паршмени. Їхній виріб мав не надто привабливий вигляд, проте від сонця таки захищав.

Попри тряску фургона, Шаллан зрештою спромоглася закінчити Блутів портрет. І невдоволено оглянула результат. Слабенький початок колекції — зокрема й через деяку відчутну карикатурність. Вона підібгала вуста. Що то за вигляд мав би Блут, якби весь час не супився на неї? Якби охайніше вбирався й носив при боці не бувалого в бувальцях дубця, а пристойну зброю?

Вона перегорнула сторінку й почала все спочатку, змінивши композицію на, може, й ідеалізовану, але водночас і якусь відповіднішу. В належному антуражі той, власне, міг би справити хвацьке враження — в однострої, зі списом при боці й очима, що вдивляються в обрій. Доки малюнок було завершено, її настрій значно поліпшився. Шаллан усміхнулася зі свого витвору, і коли Твлакв оголосив полуденний привал, показала портрет «натурникові».

Блут кинув оком на зображення, але нічого не сказав і, кілька разів хльоснувши чала, зупинив тварину поряд іншої, яка тягнула Твлаквову фіру. Останнім підкотив фургон Таґа — цього разу раби їхали в ньому.

— Ма́ківниця! — вигукнула Шаллан, опускаючи альбом і вказуючи на пасмо тоненьких тростин, які росли за валуном неподалік.

Блут застогнав:

— Та скільки ж вам її треба?!

— Більше, ніж є. Чи не був би ти ласкавий зібрати її для мене?

— А паршмени не можуть? Бо я маю годувати чалів…

— Наглядачу Блуте, хто, на твою думку, може й зачекати — чали чи світлоока дама?

Почухавши непокриту капелюхом частину потилиці, Блут похмуро зліз із передка й почвалав до тростин. А Твлакв, вибравшись на свій фургон, вдивлявся в обрій у південному напрямку.

Там здіймався тонкий стовпчик диму.

Шаллан умить продерло морозом. Спустившись із фіри, вона поспішила до Твлаква й спитала:

— Це дезертири? Буря забирай! То вони нас таки переслідують?

— Так. І, схоже, стали на привал, щоб зварити обід, — відказав той із даху своєї кибитки. — Їм байдуже, що ми помітимо їхнє багаття. — Работоргівець силувано засміявся: — Це добрий знак. Вони, певне, знають, що в нас усього три фургони, які заледве вартують зусиль. Якщо їхати далі й зайвий раз не спинятися, то вони облишать погоню. Так — я цього певен.

Він зіскочив додолу й заходився квапливо напувати невільників. Тайлен не став морочитися, залучаючи паршменів, а взявся до роботи власноруч, і це якнайпромовистіше свідчило: він нервувався й хотів чимшвидше рушити далі.

Тож паршмени в клітці за його фірою так само плели капелюхи, а стривожена Шаллан стояла поряд і дивилася. Дезертири все-таки помітили слід із розчавлених скелебруньок.

Дівчину кинуло в піт — але що вона могла вдіяти? Рух каравану їй не пришвидшити. Залишалося хіба сподіватися, що Твлакв має рацію й погоня відстане.

Таке здавалося малоймовірним: фургонам на чаловій тязі ніяк не обігнати вояків на марші.

«Не зациклюйся на цьому, — сказала собі подумки Шаллан, коли її стала охоплювати паніка. — Знайди, на що можна відволіктися від погоні».

Може, на паршменів? Вона кинула на них оком. Чи не намалювати їх обох у клітці?

Ні. Шаллан була надто знервована, щоб малювати, але, мабуть, могла придумати щось інше. І вона пішла до паршменів. Ноги запротестували, але біль був стерпний. Власне, на противагу попереднім дням, її гримаси з прихованих зробилися перебільшеними. Нехай краще Твлакв гадає, що їй досі дуже зле.

Дійшовши до ґрат, Шаллан зупинилася. Двері клітки були незамкнені: паршмени ж бо ніколи не тікали. Купивши цих двох, тайлен мав понести чималі видатки. Паршмени коштували недешево, хоча багато монархів і світлооких магнатів тримали їх силу-силенну.

Один із плетільників підвів на неї очі, а відтак знову повернувся до роботи. А може, «повернулася»? Щоб відрізнити самця від самиці, паршменів доводилося роздягати. Мармурову шкіру обох цяцькувало червоне та біле. Вони були приземкуваті — футів п’ять на зріст — і голомозі.

До чого ж складно було вбачати загрозу у двох сумирних трудівниках на кшталт них!

— Як вас звати? — спитала Шаллан.

Один звів погляд, а інший продовжував працювати.

— Як твоє ім’я? — напосідала дівчина.

— Перший, — відповів паршмен і, вказуючи на товариша, докинув: — Другий.

А відтак опустив голову й повернувся до праці.

— Ви задоволені своїм життям? — спитала Шаллан. — Чи радше звільнилися б, якби вам випала нагода?

Паршмен підвів на неї очі й насупився. Пошкріб чоло, беззвучно повторив кілька почутих слів і похитав головою — не розуміє, мовляв.

— На волю хочете? — допитувалася Шаллан.

Той знову схилився над своєю роботою.

«А в нього, власне, збентежений вигляд, — подумала Шаллан. — Ніяковіє, що не зрозумів моїх слів». Його поза, здавалося, промовляла: «Будь ласка, припиніть мене розпитувати». Взявши альбом під пахву, вона залишила собі Спогад про тих двох трударів.

«Це лихі почвари, — переконувала себе дівчина. — Страховиська з легенд, що незабаром нищитимуть все і вся довкола себе». Стоячи поруч і спостерігаючи за ними, їй важко було в це повірити, хоча її й переконали відповідні аргументи.

Буря забирай! А Ясна таки мала рацію: довести світлооким, щоб позбулися паршменів, навряд чи можливо. Для цього знадобляться неспростовні, воістину «залізні» докази. Стривожена Шаллан пройшла назад до фургона й вибралася на сидіння, не забувши скривитися. Блут залишив їй в’язку ма́ківниці й наразі порався коло чалів, а Твлакв діставав сякі-такі харчі, щоб нашвидку перекусити — певне, вже на ходу.

Погамувавши нервове напруження, Шаллан примусила себе зробити кілька замальовок ближніх рослин. А невдовзі по тому зобразила обрій і прилеглі скельні формації. В повітрі не відчувалося такого холоду, як під час перших днів мандрівки з невільничим караваном, хоча зранку її віддих і досі клубочився парою.

Проходячи повз дівчину, Твлакв кинув на неї збентежений погляд. Від часу їхньої сутички біля вогнища минулого вечора його ставлення до неї змінилося.

Шаллан продовжувала малювати. Рельєф тут, звісно, був куди рівнинніший, ніж удома. І рослинність була значно бідніша, хоча й витриваліша. І…

…А що то таке попереду — чи не новий стовп диму? Вона підвелася й, здійнявши руку, затулила очі дашком долоні. Так — дим. Дівчина глянула на південь, у бік найманців-переслідувачів.

Помітивши те саме, що й вона, неподалік зупинився Таґ. Він поспішив до Твлаква, і обидва почали півголосом сперечатися.

— Негоціанте Твлакв, — Шаллан демонстративно не зверталася до нього «торгових справ майстре», хоч саме так належало титулувати повноправних купців. — Я б залюбки послухала ваші дебати.

— Так, звісно, Ваша Світлосте. — Заламуючи руки, він перевальцем наблизився. — Той дим, який ви зауважили попереду… Річ у тім, що ми вступили в такий собі коридор — він тягнеться між Розколотими рівнинами й Неглибокими Криптами та прилеглими селами. Тут жвавіше сполучення, ніж в інших частинах Морозних земель, а тому й досить висока ймовірність зустрічі з іншими…

— Тож попереду в нас?..

— …Якщо пощастить, то ще один караван.

«А якщо не пощастить…» Запитувати було зайве: це означало б інших дезертирів чи бандитів.

— Ми можемо уникнути їх, — повів далі Твлакв. — Розпалювати вогонь, щоб зготувати гарячого на обід, наважиться лише численний загін: адже це як запрошення — або застереження. Маленький караван на кшталт нашого так не ризикуватиме.

— Якщо йдеться про великий караван, — втрутився Таґ, потираючи чоло товстим, як сосиска, пальцем, — то в них має бути охорона. Надійний захист.

І він глянув на південь.

— Так-то воно так, — заперечив Твлакв, — але ми можемо виявитися між молотом і ковадлом… В епіцентрі небезпеки…

— Твлакве, погоня з півдня неминуче наздожене нас, — сказала Шаллан.

— Я…

— Якщо не вдається вполювати тельма, мисливець повертається з норкою, — урвала його пасажирка. — Дезертири мусять убивати, щоб вижити тут. Хіба ти не казав, що сьогодні ввечері прогнозують великобурю?

— Так, — неохоче погодився той, — за дві години після заходу сонця, коли вірити придбаній таблиці.

— Не знаю, де бандити зазвичай перечікують бурі, — мовила Шаллан, — але вони вочевидь поклали собі наздогнати наш караван. Поб’юся об заклад, що нас планують перебити, а потім скористатися фургонами як прихистком. Нам не дозволять утекти.

— Можливо, — відповів на це Твлакв. — Так, не виключено. Але Ваша Світлосте: якщо той стовп диму попереду бачимо ми, то чи не можуть дезертири…

— Еге, — підтакнув Таґ, киваючи, неначе щойно це збагнув. — Ми повернемо на схід, а вбивці можуть ув’язатися за караваном попереду.

— Ми підставимо під удар когось іншого замість себе? — спитала дівчина, схрещуючи руки на грудях.

— А чого ж іще від нас чекати, Ваша Світлосте? — відказав Твлакв, утративши терпець. — Бачте, яка штука: ми — дрібнота, крєм’ячки. Нам тільки й залишається, що триматися осторонь більших тварин, сподіваючись, що ті зжеруть одна одну.

Шаллан примружила очі, пильно вдивляючись у стовпчик диму попереду. Це в неї щось із зором, а чи той побільшав? Відтак вона озирнулася. Власне, здавалося, наче обидва стовпи диму приблизно однакового розміру.

«Дезертири нападають тільки на тих, кого перевершують за чисельністю, — подумала дівчина. — Вони втекли з армії, боягузи».

Неподалік вона завважила Блута: той стояв і також дивився на дим позаду них, але виразу його обличчя прочитати не виходило. Воно виражало страх? Огиду? Тугу? Та ще й жодного спрена, який дав би підказку!

«А може, ці “боягузи” просто в усьому розчарувалися? — майнуло в думці. — Камені, які покотилися під укіс і так розігналися, що не знають, як зупинитися?»

А втім, яка різниця? Отримавши змогу, ці камені в кожному разі розчавлять їх. Поворот на схід не врятує: дезертири оберуть легку здобич — повільні фургони — а не потенційно небезпечнішу жертву попереду.

— Ми попрямуємо до другого стовпа диму, — оголосила Шаллан, опускаючись на сидіння.

Твлакв глянув на пасажирку:

— Ви не можете…

Тут він змовк, зустрівшись із дівчиною очима.

— Ви… — спробував заперечити тайлен знову, облизуючи губи. — Ви не зможете… Ваша Світлосте, бачте, яка штука: якщо ми долучимося до більшого каравану, мандрівка на Розколоті рівнини затягнеться. Це може вийти нам боком.

— Негоціанте Твлакв, якщо така проблема виникне, я з нею розберуся.

— Той караван попереду теж не стоятиме на місці, — застеріг работоргівець. — Може статися, що ми прибудемо й застанемо порожнє таборище.

— Хай там як, — заперечила Шаллан, — а коридором можна рухатись або в напрямку Розколотих рівнин, або сюди, до портових міст. Так чи інак, а зрештою наші шляхи перетнуться.

Твлакв зітхнув, але потім кивнув і гукнув Таґові, щоб той поквапився.

Шаллан знервовано сиділа на козлах. Блут, повернувшись, опустився на сидіння поруч неї і тицьнув їй кілька висхлих коренеплодів — вочевидь обід. Невдовзі фургони покотилися на північ. Цього разу їхня фіра була третьою, замикаючи стрій.

Дівчина вмостилася зручніше, готуючись до тривалої подорожі: навіть якщо вони таки наздоженуть попутний караван, то їх усе одно розділяла багатогодинна поїздка. Щоб не так нервуватися, вона закінчила пейзажні етюди, а відтак дала олівцеві волю і взялася просто собі малювати знічев’я.

Накидала небесних мурен у польоті. Зобразила харбрантський причал. Намалювала портрет Ялба, та лице вийшло не дуже: лукаві іскорки в очах вловити не вдалося. Певне, тому, що художниця страшенно засмутилася, уявляючи його ймовірну долю.

Вона перегорнула сторінку й почала малювати, що на думку спадало. З-під олівця вийшла елегантна дама в розкішній сукні — із широким, але облипчастим подолом і верхом, що туго обтягував талію і бюст. Довгі відкриті рукави: один ховає захищену руку, а другий, із розрізом до ліктя, звисає донизу, оголюючи правицю.

Врівноважена, впевнена в собі жінка, яка тримає ситуацію під контролем. Машинально малюючи далі, Шаллан оснастила голову елегантної дами власним обличчям.

Художниця позволікала, й олівець завис над малюнком. Це не вона. Чи вона? Та невже?

Фургон трясся по каменях і рослинах, а дівчина дивилася на малюнок. Перегорнувши ще одну сторінку, Шаллан розпочала новий ескіз — придворну в бальній сукні, що її оточує еліта Алеткару (в розумінні мисткині) — дужа й рослява. А та придворна почувається поміж цього оточення, мов риба у воді.

Дівчина домалювала своє лице і їй.

Вона перегорнула сторінку й створила новий портрет. А за ним іще один.

Останнім став автопортрет: стоячи на краю Розколотих рівнин, вона дивиться в східному напрямку — в бік таємниць, що їх дошукувалася наставниця.

Знову перегорнувши сторінку, Шаллан зобразила Ясну в корабельній каюті: принцеса сидить за столом, розклавши довкола книги й папери. Проте важив не антураж, а вираз її обличчя — стривоженого, нажаханого лиця. Змученого, доведеного до краю.

Цього разу вийшло ідеально — перший від часу трагедії малюнок, який точно відтворював побачене: Яснин тягар.

— Зупини фургон, — промовила Шаллан, не підводячи очей.

Блут зиркнув на неї, але дівчина притлумила порив повторити. На жаль, замість негайної покори, той зажадав пояснення:

— Нащо?

Шаллан звела погляд. Стовп диму так само був далеченько, але вона мала рацію: той більшав. Подорожні попереду зупинилися й розпалили чимале багаття, щоб зварити обід. Висновуючи з диму, йшлося про куди чисельніший гурт, ніж той, що переслідував їхні фургони.

— Я пересяду назад, — пояснила вона. — Мені треба дещо перевірити. Щойно я влаштуюся, можеш рушати, але зупинися й погукай мене, коли ми під’їжджатимемо до каравану попереду.

Зітхнувши, той зупинив чала кількома ударами по панциру. Шаллан спустилася додолу й, прихопивши мáківницю із записником, перебралася на задок їхньої фіри. Щойно дівчина залізла досередини, Блут негайно рушив і загукав у відповідь до Твлаква, пояснюючи причину затримки.

З піднятими боковинами клітка її фургона давала тінь і приватність — а надто коли той їхав останнім, і ніхто не міг зазирнути крізь задні двері. На жаль, поїздка на задку була не така комфортна, як на передку: хай які крихітні, а скелебруньки породжували неймовірну тряску та хитавицю.

Яснина скриня стояла прив’язана до передньої стінки. Шаллан відкинула кришку (при цьому від сфер усередині полилося тьмяне освітлення), а потім знову опустилася на імпровізований пуф — стіс чохлів, що ними Ясна накривала книжки. Що ж до ковдри — а її Твлакв не спромігся забезпечити — то за неї правила оксамитова оббивка, здерта з середини скрині.

Відкинувшись назад, Шаллан розмотала ступні, щоб наново змазати мáківницею. Ті взялися струпами й були в куди кращому стані, ніж усього за день до того.

— Фрактале?

Той завібрував десь поблизу: дівчина ж бо просила його залишатися на задку, щоб не тривожити работоргівця з охоронцями.

— Мої ступні загоюються. Це твоя робота? — запитала вона.

— Мммм… Я майже нічого не знаю про те, чому люди виходять із ладу. І навіть менше — про те, чому вони… налагоджуються.

— Ви що, не зазнаєте поранень? — поцікавилася дівчина, переламуючи тростину мáківниці й вичавлюючи краплі молочка на ліву ступню.

— Ми виходимо з ладу. Але… інакше, ніж люди. І ми не налагоджуємося без допомоги. Я не знаю, чому ви налагоджуєтеся. А ти?

— Це природна властивість людського тіла, — відказала Шаллан. — Живі організми ремонтуються автоматично.

Вона присвітила собі сферою, шукаючи слідів червоних гнилокузьок, і швидко крапнула молочком на поріз, щоб прогнати звідти кількох зауважених.

— Хотів би я знати, чому певні речі спрацьовують, — зауважив Фрактал.

— Не ти один, — відказала Шаллан, нахилившись. І скривилася, коли фургон підскочив на особливо великому камені. — Вчора ввечері біля багаття Твлаква я зробилася осяйною.

— Так.

— Ти не знаєш чому?

— Через брехню.

— Моя сукня стала іншою, — повела далі дівчина. — Присягаюся тобі, що вчора ввечері ці потертості з дірками зникли. Хоча тепер вони знову на місці.

— Ммм. Так.

— Мені треба навчитися керувати цією нашою здатністю. Ясна називала її Світлопрядінням. За її словами виходило, що це куди безпечніше, ніж Душезаклинати.

— А книжка?

Відкинувшись на бічні ґрати фіри, Шаллан насупилася. На днищі поруч неї було видно довгу низку подряпин — на позір зроблених нігтями: неначе один із рабів — у нападі божевілля — намагався за їхньою допомогою прокласти собі шлях на свободу.

Книжку, що дала їй Ясна, — «Слова Променистого ордену» — поглинув океан. Це здавалося більшою втратою, ніж інша — «Книга нескінченних сторінок», отримана від наставниці. Адже її аркуші були на диво чисті. Шаллан так і не збагнула всього значення такого задуму.

— Мені так і не випало нагоди прочитати її, — відказала Шаллан. — Коли дістанемося на Розколоті рівнини, треба буде пошукати інший примірник.

А втім, оскільки вони їхали до військового табору, дівчина сумнівалася, що в тамтешніх букіністів широкий асортимент.

Шаллан здійняла перед собою сферу. Та потьмяніла й потребувала підзарядки. Що ж то буде, якщо Твлакв не встигне наздогнати караван попереду й великобуря застане їх у дорозі? Чи рватимуться дезертири навіть крізь стихію — до них і потенційного прихистку у фургонах?

Бурі — ну й гармидеру від них! Їй треба було якось перестрахуватися.

— Променисті лицарі утворювали зв’язок зі спренами, — сказала Шаллан — радше собі, ніж Фракталові. — Симбіотичний — наче в крєм’ячка зі сланцекіркою: живучи в ній, той об’їдає лишайники — і завдяки цьому має чим харчуватися — але водночас очищує сланцекірку.

Фрактал спантеличено загудів:

— То я… сланцекірка чи крєм’ячок?

— Однаково, — відказала дівчина, крутячи в пальцях діамантову сферу — крихітний самоцвіт усередині невсипуще поблимував, оточений склом. — Сплески — сили, що керують світом — легше піддаються спренам. Або… ну… оскільки спрени — складники тих Сплесків, то, можливо, річ у тім, що вони ліпше впливають один на одного. Наш зв’язок дає мені змогу орудувати одним зі Сплесків — в цьому випадку, світлом, силою Ілюмінації.

— Брехнею, — прошепотів Фрактал. — І правдою.

Шаллан стиснула сферу в кулаку, і її сяйво, пробиваючись крізь шкіру, забарвило п’ясток, відливаючи червоним. Зусиллям волі дівчина спробувала спрямувати Буресвітло в себе, але в неї нічого не вийшло.

— То як мені цього домогтися?

— Може, з’ївши її? — припустив Фрактал, перемістившись на стінку поряд її голови.

— З’ївши? — із сумнівом перепитала Шаллан. — Раніше мені не треба було їсти сфери, щоб висотати з них Буресвітло.

— А раптом спрацює? Ти спробуй.

— Сумніваюся, що в мене вийде проковтнути цілу сферу, — заперечила Шаллан. — Навіть якби я цього захотіла — а я нітрохи не хочу.

— Мммм, — видобув Фрактал, і від його вібрацій деревина́ затряслася. — То люди… не полюбляють їх їсти?

— Буря забирай! Звісно, ні. Куди ж ти дивився?

— Я дивився, — заперечив той, роздратовано завібрувавши. — Але розібратися важко! Ви споживаєте одне, перетворюєте його на інше… дуже дивне… яке потім ховаєте. Воно має цінність? То чому ж ви його викидаєте?

— Розмову завершено, — відрізала Шаллан, розтискаючи кулака й знову здіймаючи сферу.

Втім, відчуття було таке, наче дещо з почутого могло виявитися недалеко від істини. Минулого разу сфер вона, звісно, не їла, але якимось чином… спожила їхнє Світло — так, наче випила.

Чи радше вдихнула, еге ж? Якусь хвильку повдивлявшись у сферу, дівчина різко втягнула повітря.

Це спрацювало: висотавшись зі скляної кульки, яскравий потік Буресвітла — швидкий, як один удар серця — заструмував їй у груди й звідти, розливаючись, заповнював її єство. Від незвичності цього відчуття вона якось ожила, пожвавішала, підібралася. З’явилася певна готовність… до дії. М’язи напружилися.

— У мене вийшло, — мовила Шаллан, хоча на цих словах із рота заклубочилось люмінесцентне Буресвітло.

Воно здіймалося й зі шкіри, тож треба було повправлятися, доки те не витекло зовсім. Світлопрядіння… Вона мала щось створити. Шаллан вирішила повторити те, що вже робила, й поліпшити вигляд своєї сукні.

І знову — нічого не відбулося. Вона не знала, що робити, які м’язи задіяти — ба навіть чи ті взагалі тут щось важили. Роздратувавшись, дівчина сиділа й відчайдушно намагалася знайти спосіб, як змусити Буресвітло запрацювати, та почуваючись недолугою — адже те витікало крізь шкіру.

І за кілька хвилин повністю вичахло.

— Що ж, вийшло напрочуд непереконливо, — констатувала Шаллан, потягнувшись по нові тростини мáківниці. — Може, варто натомість повправлятися в мистецтві Душезаклинати?

— Це небезпечно, — прогудів Фрактал.

— От і Ясна казала те саме, — промовила дівчина. — Але наставниці в мене більше немає, а вона — як мені відомо — була єдиною, хто міг би цьому навчити. Тож залишається або вправлятися самотужки, або так ніколи й не опанувати цієї здатності.

Вичавивши ще кілька краплин молочка, вона потяглася, щоб утерти їх у поріз на ступні — аж раптом спинилася: рана стала помітно меншою, ніж була всього лічені миті тому.

— Буресвітло зцілює мене, — промовила Шаллан.

— Ти від нього налагоджуєшся?

— Так. Прародителю бур! У мене все виходить замало не випадково.

— Хіба може щось бути «замало не випадковим»? — запитав Фрактал із непідробною цікавістю. — Я не розумію, що означає ця фраза.

— Я… Ну, це здебільшого фігура мови. — І доки той не став розпитувати далі, додала: — Тобто вислів, що його вживають у переносному сенсі на позначення не об’єктивного факту, а думки або почуття.

Фрактал загудів.

— А це що означає? — спитала Шаллан, все одно втираючи молочко. — Що ти відчуваєш, коли так гудеш?

— Гммм… Збудження. Так. Минуло стільки часу, відколи про подібних до тебе щось дізнавалися.

Дівчина вичавила на ступні ще трішки молочка.

— То ти тут, щоб вивчати нас? Стривай-но… ти дослідник?

— Звісно. Гммм. А що ж іще мені тут робити? Я стільки всього довідаюся, доки…

Спрен раптово змовк.

— Фрактале? «Доки» що? — поцікавилася Шаллан.

— Фігура мови.

Ці слова прозвучали абсолютно беземоційно — без жодної інтонації. Розмовляти, як люди, в нього виходило чимраз ліпше — а подекуди й досконало — але тепер Фракталів голос утратив будь-які барви.

— Брешеш, — дорікнула йому дівчина, поглянувши на візерунок на стінці.

Фрактал зіщулився, ставши завбільшки, як кулак — наполовину поменшавши — й неохоче зізнався:

— Так.

— Проте страшенно невміло, — сказала Шаллан, дивуючись зі свого відкриття.

— Так.

— Але ж ти полюбляєш брехню!

— Вона така захоплива, — відказав той. — Ви всі такі захопливі.

— Скажи мені те, що збирався, — звеліла Шаллан. — До того, як змовк. Тільки не бреши, бо я це зрозумію.

— Гмммм. Ти говориш, як вона — дедалі подібніше.

— Говори.

Фрактал роздратовано загудів — швидко й пронизливо:

— Я дізнаюся, що зможу, доки ти мене не вбила.

— То ти гадаєш… наче я збираюся тебе вбити?

— Так було з рештою, — промовив спрен уже тихіше, — і так буде зі мною. Це… повторювана схема — фрактал.

— Це пов’язано з Променистими лицарями? — спитала Шаллан, здіймаючи руки, щоб заплести волосся в косу.

Це було ліпше, ніж залишити його нечесаним — хоча не маючи гребінця або щітки, навіть коса давалася важко. «Буря забирай! — майнуло в думці. — Мені потрібна ванна. Й мило. А ще з десяток інших речей».

— Так, — відказав Фрактал. — Променисті повбивали своїх спренів.

— Як повбивали? Навіщо?

— Це якось пов’язано з обітницями, — відповів Криптик. — Оце й усе, що я знаю. Такі, як я — перебуваючи поза зв’язками — відступили, й багато хто зберіг глузд. Але нам і досі важко міркувати у відриві від своїх, якщо…

— «Якщо» що?

— Якщо в нас немає людини.

— То он що ви з усього цього маєте, — промовила Шаллан, розплутуючи пальцями волосся. — Вам — думку, а мені — Приборкування сплесків. Симбіоз.

— Осмисленість, розумність, життєвість ідуть від людей, — сказав спрен. — А ми — ідеї. Ідеї, які хочуть жити.

Шаллан продовжувала заплітати волосся.

— Я не вб’ю тебе, — твердо пообіцяла вона. — Нізащо не вб’ю.

— Не думаю, що й інші мали такий намір, — відказав Фрактал. — Але це неважливо.

— Це дуже важливо, — заперечила дівчина. — Я не вчиню так із тобою. Адже я — не Промениста лицарка: щодо цього Ясна висловилася цілком недвозначно. Не кожен, хто орудує мечем — обов’язково солдат. Тож сама лише здатність до певних дій іще не робить мене Променистою.

— Але ж ти виголосила обітницю.

Шаллан заціпеніла.

«Важить життя, а не смерть…» Ці слова долинули до неї з мороку минулого, про котре вона не хотіла пам’ятати.

— Ти живеш брехнею, — промовив Фрактал, — бо вона дає тобі сили. Але правда… Шаллан, мені звідкись відомо, що не сказавши правди, ти не зможеш зростати.

Та закінчила заплітати волосся й потяглася, щоб знову замотати ступні. Фрактал перемістився на протилежний бік гримотливої клітки фургона й розташувався на стінці, заледве видимий у тьмяному світлі. В дівчини залишалася жменя заряджених сфер — малувато Буресвітла з огляду на те, як швидко вичах у ній заряд попередньої. Може, пустити його на подальше зцілення ступнів — ба навіть цілеспрямоване? А чи ця здатність підведе її — достоту як Світлопрядіння?

Шаллан сховала сфери до захищеного капшука. Про всяк випадок краще приберегти їх. Адже наразі Світло цих сфер могло виявитися її єдиною зброєю.

Наново перев’язавши ступні, вона підвелася в тряскому фургоні й відчула, що біль майже зник. Шаллан була здатна ходити майже так, як завжди, хоча босоніж і нині зайшла б недалеко. Вдоволена, вона постукала в стінку, найближчу до фурмана.

— Зупини!

Цього разу повторювати не довелося. Пройшовши наперед, дівчина сіла поруч Блута й одразу зауважила стовп диму попереду, який несамовито клубочився, побільшавши й почорнівши.

— На такому вогнищі обід не готують, — зауважила Шаллан.

— Атож, — погодився Блут із похмурим виразом на обличчі. — Горить щось велике — певне, фургони. — Погонич глянув на пасажирку. — Хай хто там є, а не схоже, щоб у них було все гаразд.