Слова Променистого ордену

72. Егоїстичні мотиви

Каладін витріщив очі на довгастий клинок, який металево поблискував і — щойно прикликаний — сочився краплинами конденсату, м’яко сяючи гранатовим кольором уздовж кількох ледь помітних ліній на лезі.

Шаллан мала Сколкозбройця.

Капітан озирнувся й, повертаючи голову, злегенька зачепив щокою його плаза. Жодних криків. Каладін застиг, а потім обережно здійняв пальця й торкнувся прохолодної криці.

І нічого — той крик, що залунав у голові, коли вони з Адоліном пліч-о-пліч билися на арені, не повторився. Це здавалося дуже поганим знаком: хай що означав той жахливий звук, а він таки мав щось спільне зі зв’язком, який сформувався між Каладіном і Сил.

— Як таке можливо? — спитав охоронець.

— Ет, байдуже.

— А як на мене, ні.

— Тепер не час! Послухай, забери в мене цю штуку — адже тримати її так дуже незручно. Бо якщо вона випадково впаде й залишить тебе без ноги, ти сам будеш винен.

Каладін вагався, вдивляючись у своє віддзеркалюване металом обличчя. І бачив трупи. Друзів із випаленими очима. Він відмовлявся від таких мечів щоразу, як йому пропонували взяти їх у руки.

Проте раніше це завжди бувало після бою чи бодай на тренувальному майданчику — не так, як цього разу. А до того ж цей клинок не зробить його Сколкозбройним, а просто послугує для захисту людського життя.

Ухваливши рішення, охоронець простяг п’ястка і схопив меча за руків’я. За ходом справи стало ясно принаймні одне: сумнівно, щоб Шаллан була Приборкувачка сплесків. Бо інакше вона мала б ненавидіти цю Зброю не менше, ніж він.

— Позичати свого Сколкозбройця іншим не годиться, — зауважив Каладін. — За традицією, це дозволено лише королю й великим князям.

— От і домовилися, — відказала дівчина. — Можеш наябедити потім Її Світлості Навані, що я страшенна безсоромниця і невігласка. А поки що залишімося живі та й по всьому, гаразд?

— Еге, — кинув той, здіймаючи Зброю. — Звучить просто чудово.

Каладін заледве знав, як давати їй раду: тренувальний-бо меч — не те саме, що й справжній. Але, на жаль, проти тварюки таких розмірів і з такою «бронею» спис був би майже безсилий.

— І ще одне… — докинула Шаллан. — Ти не міг би все-таки не ябедити на мене? Бо це я так пожартувала. Я взагалі не думаю, що мені належить володіти цим Сколкозбройцем…

— Мені усе одно ніхто не повірив би, — відказав Каладін. — То ви втікатимете, як домовилися, правда ж?

— Так. Але, якщо тобі не складно, нехай би цей монстр погнався за тобою ліворуч.

— У бік таборів? — насупився капітан. — А я збирався поманити його далі в провалля, щоб дати вам змогу…

— Я маю повернутися по свій портфель, — пояснила дівчина.

От божевільна.

— Шаллан, нам би відстояти наші життя. А портфель це дрібниця.

— Ні, аж ніяк не дрібниця, — заперечила та. — Він потрібен мені, бо інакше… Словом, там замальовки закономірностей у структурі Рівнин, без яких мені не допомогти Далінарові. Тож, будь ласка, зроби так, як я прошу.

— Гаразд. Якщо вдасться…

— От і добре. І… е-е… не загинь, будь ласка, гаразд?

Каладін зненацька усвідомив, що вона притислася до його спини й тримає. На шиї відчувався її теплий подих. Дівчина тремтіла, але в її голосі, здавалося, водночас бриніли як жах, так і захват від цієї пригоди.

— Я постараюся, — відказав він. — Приготуйтеся.

Шаллан кивнула й відпустила його.

Один.

Два.

Три.

Каладін зіскочив у провалля й, повернувши ліворуч, кинувся туди, де чатував прірводемон. «Буреклята дамочка!» Монстр причаївся в темноті. Ні, він і був тією темнотою — гігантською грізною тінню — довгою, немовби мурена, яка нависала над дном провалля, тримаючись кінцівками за стінки.

Почвара затрубила й кинулася вперед, шкребучи карапаксом об скельну породу. Міцно стискаючи Зброю, Каладін повалився на дно й підпірнув під чудовисько. Прірводемон угатив по ньому клішнями так, що провалля здригнулося, але капітан зостався неушкодженим і, шалено змахнувши мечем, висік риску на стінці поряд тварюки — але по монстру не влучив.

Прірводемон зігнувся й — згорнувшись клубком — розвернувся в проваллі. Такий маневр удався гадині куди спритніше, ніж хотілося б.

«Та як же мені вбити таку нечисть?» — подумав Каладін, задкуючи, а прірводемон опустився на дно провалля й пильно дивився на нього. Від ударів меча таке одоробало загине нескоро. Чи мають ці тварюки серце? Не яхонтосерце, а справжнє? Доведеться спробувати підпірнути під чудовисько ще раз.

Каладін так само задкував проваллям, намагаючись приманити монстра на себе й відволікти від Шаллан. Почвара підступала обережніше, ніж сподівався охоронець, але той із полегшенням зауважив, що дівчина вислизнула з їхнього укриття й кинулася проходом геть від тварюки.

— Ну ж бо, підходь! — гукнув Каладін, замахуючись на чудовисько Зброєю.

Те здибилось, але не нападало, а пильнувало за ним непомітними на затіненій морді очима. У прірві було тільки й світла, що з розколини аж ген угорі і кинутих на дно провалля сфер — які, щоправда, залишилися позаду страховиська.

А втім, меч Шаллан також приглушено світився — сяйво лилося з дивного подовжнього візерунка. Каладін іще ніколи не бачив, щоб Сколкозброєць випромінював світло — але ж досі він не бачив, і які вони в темряві.

Дивлячись на здиблений і неприродний силует перед собою — з його забагатьма кінцівками, неправильною головою та пластинами «броні» — Каладін подумав, що тепер, певне, знає, який вигляд мають Спустошувачі, позаяк страшнішого створіння існувати просто не могло.

Задкуючи, він зачепився об відслонення сланцекірки, яке випиналося з дна.

І тієї ж миті прірводемон напав.

Мостонавідник легко втримав рівновагу, але вимушено покотився дном, зронивши Сколкозбройця, щоб не скалічіти. Довкола молотили темні клішні, але юнак, підвівшись, відскочив спершу в один бік, а потім у протилежний, і зрештою, засапано дихаючи, притисся до ослизлої стінки провалля просто перед почварою. Тут — надто близько, щоб дістати його клішнями — він, певне…

До нього смикнулася голова, роззявивши жувала, й Каладін, лайнувшись, знову кинувся осторонь. Перекотившись, він звівся на ноги, підбираючи зронену Зброю. Меч не щез — охоронець-бо знав про них досить, аби розуміти: якщо Шаллан звеліла йому залишатися, той не зникне, доки господарка не прикличе його назад.

Капітан увернувся від клішні — яка вгатила просто туди, де він щойно стояв — і, завдавши удару у відповідь, відтяв її кінчик.

На позір результат вийшов не надто ефектний: Сколкозброєць прорубав карапакс і — викликавши лютий трубний звук — змертвив плоть усередині, проте клішня була велетенська. Це було все одно що відтяти ворожому воїнові крайню фалангу великого пальця ноги. Буря забирай! Він не так шкодив монстрові, як дратував його.

Зробившись агресивнішим, той знову змахнув клішнею. На щастя, в тісному проваллі удару навідліг було не завдати — повноцінний замах блокували стінки — і, певне, саме тому Каладін був досі живий. Він вискочив з-під удару, але знову спіткнувся: потемки йому було майже нічого не видно.

Чудовисько — скільки могло — занесло для удару іншу клішню, й капітан, схопившись на ноги, кинувся геть — углиб проходу, повз наноси й рослини, подалі від світла. А прірводемон, затрубивши, з клацанням і скреготом кинувся навздогін.

Без Буресвітла Каладін здавався собі надто загайним — якимось незграбним і вайлуватим.

Прірводемон був близько, і наступний хід охоронцеві підказали інстинкти. «Ну ж бо!» Заточившись, він різко загальмував і рвонув назад до почвари. Сповільнитися монстрові було нелегко: його панцир пішов юзом по стінках, а вояк, підпірнувши, пробіг під тушею і глибоко всадив Сколкозбройця страховиську в груди.

Прірводемон затрубив навіть шаленіше. Скидалося на те, що удар йому таки дошкулив, бо той сахнувся від меча, а відтак на млі ока крутнувся — й Каладін побачив, що на нього несуться жахливі щелепи. Він кинувся вперед, але ті, клацнувши, схопили його за ногу.

Кінцівкою пробігла хвиля неймовірного болю. Тварюка заметляла ним сюди-туди, але той рубонув Сколкозбройцем — і, здавалося, поцілив їй по морді, хоча напевне сказати не міг.

Перед очима закрутився світ.

Мостонавідник упав і покотився по дну.

Оговтуватись було нíколи. Перед очима досі пливло, але він, застогнавши, перевернувся. Сколкозбройця не було, і де той дівся, невідомо. Нога — Каладін її не відчував.

Він опустив очі, очікуючи побачити лише пошматовану куксу — проте все було не так і погано. Скривавлена й подерта холоша — але кістки не видно. Заніміння спричинив больовий шок.

Свідомість налаштувалася на аналітичний лад і зосередилася на пораненнях. Це погано. Наразі Каладін мав бути не хірургом, а воїном. Прірводемон зводився на рівні ноги, а частини панцира в нього на морді бракувало.

Пішов! Геть!

Каладін, перевернувшись, звівся спершу на чотири, а відтак, заточуючись, і на дві. Нога начебто слухалася, але в чоботі чвакало.

Де ж той Сколкозброєць? А, онде, попереду — відлетів хтозна-куди й устромився в дно неподалік від розкиданих сфер. Каладін пошкутильгав у той бік, але навіть іти — не те що бігти — йому було важко. На півдорозі туди ушкоджена кінцівка остаточно відмовила, й капітан добряче гепнувся, подряпавши плече об сланцекірку.

Прірводемон затрубив і…

— Гей! Гей!

Каладін обернувся. Шаллан? Що ця дурнувата дамочка собі думає — стала в проваллі й розмахує руками, немов навіжена? Як вона взагалі пройшла повз нього непоміченою?

Та знову загукала, привертаючи увагу прірводемона.

І страховисько, облишивши Каладіна, взялося до неї.

— Ні! — заволав охоронець.

Але криком справі не зарадиш — тільки Зброєю. Тож він, зціпивши зуби, крутнувся й кинувся — як уже міг — до меча. От буря забирай! Шаллан…

Сколкозбройця він висмикнув, але знову повалився додолу — нога не тримала. Каладін розвернувся й, виставивши клинка, обвів очима провалля. Монстр, трублячи, так само гатив, куди бачив, і в тісному просторі проходу ці жахливі звуки, відбиваючись від стінок, розлягалися луною. Але трупа було не видно. То Шаллан утекла?

Скидалося на те, що ударом у груди Каладін лише розлютив бурекляту тварюку. Ні, бити треба в голову. Його єдиний шанс — удар у голову.

Капітан через силу звівся на ноги, а монстр облишив гатити по дну й, затрубивши, ринув до нього. Перехопивши Зброю обіруч, боєць заточився — нога підігнулася. Він спробував припасти на одне коліно, але та подалася повністю, й Каладін, заледве уникнувши порізів від Сколкозбройця, завалився набік.

І шубовснув у калюжу. Просто перед ним засяяла яскравим білим світлом зронена з розщілини сфера.

Каладін сягнув рукою у воду і, схопивши діамантову скалку, стиснув холодне скло. Йому до зарізу треба був її заряд. Твою бурю! Та від того Буресвітла залежало саме його життя!

«Благаю».

Над ним замаячив прірводемон.

Каладін із силою вдихнув, наче людина, яка намагається хапнути повітря. І почув… наче здалеку…

Плач.

Заряд не всотався.

Прірводемон напав, а капітан увернувся і хтозна-як побачив… себе. Тільки іншого — велета — який височів, здійнявши меча, наполовину більший за справжнього Каладіна.

«Очі Всемогутнього! Що за мара?..» — подумав ошелешений мостонавідник. Чудовисько обрушило кінцівку не на нього, а на постать поруч — і той не-Каладін розпорошився, заклубочившись Світлом.

Що це він зробив? І як?

Ет, байдуже. Зате він живий. І капітан із відчайдушним криком зіскочив на ноги і кинувся на страховисько. Треба зблизитися з ним, як допіру — щоб прірводемон у цій тисняві не міг до пуття замахнутися.

Аж так наблизитися, щоб…

Почвара здибилася, а потім стрімко кинулася на «здобич» — тягнучись жувалами і впинаючись поглядом своїх страхітливих очей.

Каладін зробив випад.

***

Прірводемон рухнув додолу. Його хітиновий панцир тріщав, а кінцівки судомно посмикувались. Шаллан скрикнула й притисла до вуст «вільну» руку, ховаючись за валуном, — чорношкіра та в непроглядно чорному одязі.

Адже прірводемон повалився на Каладіна.

Дівчина зронила аркуша, який зображував її та «іншого» Каладіна й — розсіявши ілюзорну чорноту довкола себе — метнулася кам’янистим проваллям: щоб ілюзії працювали, вона мала перебувати неподалік від місця події. Їй би ліпше приладнати їх до Фрактала — але це було проблематично, оскільки…

Шаллан спинилася перед тушею прірводемона, який досі посмикувався, — купою плоті й карапакса, мов завал після каменепаду — й переминалася з ноги на ногу, не знаючи, що робити.

— Каладіне? — гукнула вона ледь чутним у темряві голосом.

«Припини, — звеліла собі дівчина. — Годі полохливості — тепер вона в минулому». І, глибоко вдихнувши, рушила вперед, обминаючи велетенські, вкриті «бронею» кінцівки. Шаллан спробувала відсунути клішню, але та була заважка, тож вона залізла на неї і з’їхала протилежним боком донизу.

Аж раптом щось почула й застигла неподалік від голови прірводемона, чиї очиська оскліли. З туші струминками диму здіймалися спрени — ті самі, що й допіру, але… відлітаючи? Шаллан піднесла сферу ближче.

З пащі чудовиська стирчала нижня половина Каладінового тіла. Всемогутній, що над нами! Дівчина охнула й, кинувшись до охоронця, натужно спробувала витягти його з пащі. Але щелепи були зімкнуті, тож їй довелося прикликати Зброю й відрізати кілька жувал.

— Каладіне? — нервово спитала вона, зазираючи в пащу прірводемона з того боку, де щойно видалила жувало.

— Гов, — долинув звідти кволий голос.

Живий!

— Тримайся! — крикнула Шаллан.

І заходилася рубати голову монстра (але обережно — остерігаючись ударяти надто близько до Каладіна). Звідти, забризкуючи їй руки, фонтаном забила фіолетова сукровиця, ширячи запах вологої плісняви.

— Мені якось аж ніяково… — бурмотів охоронець.

— Ти живий! Облиш нарікати, — відказала Шаллан.

Він живий. Прародителю бур! Живий. Коли вони повернуться, треба буде спалити цілу хуру подячних молитов.

— Ну тут і смердить, — кволо озвався Каладін. — Майже так само, як від декого поряд мене…

— Радій уже з того, — парирувала Шаллан, не припиняючи орудувати Сколкозбройцем, — що в мене тут екземпляр прірводемона в близькому до ідеального стані — тільки й того, що мертвий — але я не вивчаю, а пошкоджую його, щоб дехто міг вилізти.

— Моя вдячність безмежна.

— Як ти взагалі туди потрапив? — спитала Шаллан, з огидним звуком підважуючи шматок карапакса й відкидаючи його осторонь.

— Провів випад у піднебіння, щоб дістати до мозку, — пояснив Каладін. — Бо інакше цю погань було не вколошкати.

Дівчина нахилилася, сягнула рукою в прорізану діромаху й не без зусиль — і невеличких надрізів на передніх жувалах — таки допомогла Каладінові звільнитися з пащі. Залитий іхором і кров’ю та блідий з лиця — мабуть, від крововтрати — той мав вигляд, наче встав із мертвих.

— Буря забирай… — шепнула дівчина, коли він ліг на кам’янисте дно.

— Перев’яжіть мені ногу, — кволим голосом попросив Каладін. — Решта тіла начебто в порядку. Нічого, заживе, як на сокирогончаку…

Та глянула на місиво, яке було в нього замість ноги, і здригнулася. Достоту як… як… у Балата…

Нескоро він ступить на цю ногу. «Ох, Прародителю бур!» — подумала Шаллан, відрізаючи поділ сукні нижче колін і туго перев’язуючи нижню кінцівку — достоту так, як інструктував пацієнт. Каладін гадав, що накладати джгут нема потреби, і дівчина не стала з ним сперечатися — адже він, певне, перев’язав куди більше ран, ніж вона.

Відрізавши правого рукава, Шаллан перебинтувала йому ще й ушкоджений бік — де прірводемон почав перекушувати його навпіл — а відтак осіла поряд капітана, відчуваючи змору. Їй було зимно, бо тепер рука та литки зосталися незахищені від придонного холоду.

Лежачи в проваллі, охоронець глибоко зітхнув і, не розплющуючи очей, прошепотів:

— До великобурі дві години.

Шаллан глянула на небо й побачила, що вже майже стемніло.

— Коли так, ми переможці, але нам усе одно кінець, еге ж? — шепнула дівчина.

— Це начебто нечесно, — мовив Каладін і, застогнавши, звівся в положення сидячи.

— Хіба тобі можна…

— От іще! Мені завдавали й куди гірших ран.

Супутниця звела брову, а той розплющив очі, у яких стояв туман.

— Ні, справді, — підтвердив капітан. — Це не просто солдатська бравада.

— Аж таких серйозних? І як часто?

— Двічі, — зізнався той, окидаючи поглядом тушу чудовиська. — Але ми таки вбили цього прірводемона.

— Так, і це сумно, бо він був справжній красень… — відказала зажурена дівчина.

— Еге, був би кращий, та нема куди — цей прірводемон намагався мене зжерти!

— Як на мене, не «намагався», а зжер, — зауважила Шаллан.

— Дурниці, — заперечив Каладін. — Він не зміг мене проковтнути — тож це не рахується.

І простягнув до неї руку, наче просячи, щоб вона допомогла йому підвестися.

— Хочеш спробувати розходити ногу?

— А ви гадали, я лежатиму в проваллі, доки мене не затопить дощівка?

— Ні, але… — Дівчина підвела очі. Навіть повалений набік, прірводемон був величезний — і мав футів із двадцять заввишки. — А що, як ми заліземо на нього і спробуємо видряпатися стінкою на плато нагорі?

Що далі на захід, то мілкішими ставали провалля.

Каладін і собі подивився.

— Шаллан, там дертися ще добрих вісімдесят футів. Та й що ми зробимо, вибравшись на плато? Ураган понесе нас казна-куди…

— Ми могли б принаймні пошукати сяке-таке укриття… Буря забирай! Невже все зовсім безнадійно?

Раптом — от дивина! — капітан схилив голову набік і сказав:

— Можливо.

— Тільки «можливо»?

— Укриття… Ви маєте Сколкозбройця…

— І що? — не зрозуміла Шаллан. — Буряну стіну не візьме навіть він.

— Стіну ні, а от стінку — цілком.

Й охоронець вказав очима на прямовисне провалля.

У дівчини перехопило подих.

— Ми зможемо вирізати собі сховище — як «нори» в розвідників!

— Хіба що ген у вишині. Бачите онде «ватерлінію»? Якщо ми зможемо залізти вище…

Тож дертися таки доведеться. Не до самої звуженої горловини провалля — але підйом нітрішки не обіцяв стати легшим. Та й часу на нього було зовсім обмаль.

Але це давало шанс.

— Зайнятися цим доведеться вам, — промовив Каладін. — Бо зі сторонньою допомогою я, бува, зможу стояти — але дертися нагору, водночас орудуючи Сколкозбройцем…

— Добре, — погодилася Шаллан і, глибоко вдихнувши, підвелася. — Гаразд.

Спочатку вона побралася по спині прірводемона. Видиратися гладеньким карапаксом було важко, зате між пластинами було куди поставити ногу. А щойно опинившись там, глянула вгору, на «ватерлінію». Тепер та була розташована куди вище, ніж здавалося знизу.

— Виріжте приступки, за які можна схопитися, — гукнув Каладін.

І то правда. Вона все забувала про Зброю. Не хотіла про неї згадувати…

Ні. Не зараз. Прикликавши Сколкозбройця, Шаллан висікла в стінці низку довгастих уступів. Зрізана порода летіла донизу, відскакуючи від карапакса, а дівчина, заправивши волосся за вуха і присвічуючи тьмяною сферою, проробляла в стінці щось на кшталт драбини — серію приступок.

А відтак почала видиратися ними. Ставши на нижню й тримаючись за останню, прикликала меча і спробувала вирізати уступ іще вище, але Сколкозброєць — ухопи його буря! — був довжелезний.

Не встигла дівчина про це подумати, як той слухняно зсівся в руці, зробившись набагато коротшим — власне, як великий ніж.

«Дякую», — подумала господарка, вирізаючи в породі наступну приступку.

І так — уступ за уступом — бралася вгору. Це була потогінна робота, і їй періодично доводилося спускатися, щоб дати рукам відпочинок. Але зрештою Шаллан вибралася саме туди, куди й сподівалася — одразу над «ватерлінію» — й, незграбно повиснувши, заходилася вирубувати фрагменти породи з таким розрахунком, щоб ті, відпадаючи, не дали їй по голові.

Каменепад барабанив по панциру мертвого прірводемона.

— У вас чудово виходить! — гукнув Каладін. — Так тримати!

— Відколи це ти став таким живчиком? — огризнулася та.

— Рівно відтоді, як гадав, що загинув — аж раптом виявився живим.

— Коли так, нагадуй мені час від часу, що я маю спробувати тебе вбити, — гиркнула Шаллан. — Якщо в мене вийде, то полегшає мені, а якщо ні — полегшає тобі. І всі будуть у виграші!

Знизу долинув Каладінів сміх, і дівчина врубалася в породу ще глибше. Це було важче, ніж вона сподівалася. Так, Сколкозброєць легко різав камінь, але відтяті фрагменти ніяк не хотіли падати, і їх доводилося додатково дрібнити, щоб потім, відіславши меча, витягувати і скидати вручну.

А втім, після доброї години шалених зусиль Шаллан таки спромоглася видовбати якусь подобу сховища — не такого глибокого, як хотілося б, але мінімально достатнього — і, востаннє спустившись імпровізованою драбиною, повалилася на всипану уламками спину мертвого прірводемона. В руках було таке відчуття, неначе вона піднімала якісь тягарі. Формально кажучи, так воно, певне, й було: адже той, хто дереться, витягає нагору власну вагу.

— Готово? — гукнув Каладін із дна прірви.

— Ні, — відказала Шаллан, — але доведеться вдовольнитися тим, що є. Гадаю, ми вмістимось.

Той мовчав.

— Каладіне-мостонавідничку, Винищувачу прірводемонів і Занудо, ти піднімешся в укриття, яке я щойно вирізала, зрозумів? — Вона звісилася з краю туші й глянула на капітана. — Я навіть слухати не стану чергову дурню, що ти героїчно поляжеш тут, а я невстрашимо вирушу далі. Второпав?

— Шаллан, мені, мабуть, не до снаги навіть ходити, вже не кажучи про те, щоб лізти, — зітхнув він.

— Полізеш, як миленький, бо інакше… я тебе понесу, — пригрозила та.

Каладін підвів обличчя, вкрите засохлою й розмазаною фіолетовою сукровицею, яку не зміг витерти, й усміхнувся від вуха до вуха:

— Хотів би я на це подивитися.

— Ну ж бо, вставай, — промовила Шаллан, яка й сама звелася не без труднощів.

Буря забирай — але й стомилася вона. Дівчина прикликала Зброю і зрубала зі стінки ліану. На її подив, це потребувало двох ударів: перший, щоб знеживити тій душу, а другий — щоб власне відтяти.

Верхня частина ліани сахнулася й завилася спіраллю у вишині, а відрізану Шаллан спустила донизу. Каладін схопився за неї рукою і — бережучи поранену ногу — спроквола вибрався на тушу прірводемона, де плюхнувся поруч дівчини, обливаючись потом. А відтак підвів замурзане, з патьоками, обличчя на вирізану в стінці драбину.

— То ви справді змусите мене дертися нею?

— Так, — відказала Шаллан. — І то із суто егоїстичних мотивів.

Охоронець звів на неї погляд.

— Я не дозволю, щоб останнім передсмертним образом у тебе в очах була моя постать — у загидженій «напівсукні», заюшена ліловою кров’ю і без найменших натяків на зачіску. Це було б неподобством. Тож підводься, мостонавідничку.

Вдалині залунав низький гуркіт. «Недобра ознака».

— Піднімайтеся, — промовив Каладін.

— Це ти піднімайся…

— Піднімайтеся в сховище, — вже рішучіше повторив капітан, — лягайте й, звісившись через край, простягніть мені руку. Коли я буду майже там, це допоможе мені здолати кілька останніх футів.

Та якусь мить показилася, а відтак прихопила портфеля й почала підніматися. «Буря забирай — але й слизькі ці приступки!» А вибравшись нагору, заповзла в тісне укриття й, ризиковано звісившись через край, простягла одну руку донизу, а другою трималася, щоб не випасти. Каладін підвів на неї очі, випнув підборіддя й заходився підніматися.

Ліз він переважно на руках, підтягуючись і допомагаючи собі здоровою ногою, бо поранена безсило теліпалася над проваллям. Мускулясті передпліччя солдата повільно втягували його тіло нагору — уступ за уступом.

Внизу проваллям спершу засочилася, а потім ринула дощівка.

— Давай! Ти зможеш! — підбадьорила охоронця Шаллан.

У прірвах завив вітер, моторошно та зловісно озиваючись у багатьох проходах, наче там стогнали привиди давно полеглих. Його дисканту завторував низький гуркіт.

Скрізь довкола поховалися рослини, повтягувалися, позвивавшись, ліани, постулювалися скелебруньки й позакривалися рюшоцвіти. У проваллі зробилося голо.

Каладін закректав, обливаючись потом. Його лице перекосилося від болю й натуги, а пальці тремтіли. Він піднявся ще на приступку й потягнувся до звішеної зі сховку руки.

Аж раптом налетіла буряна стіна.