Слова Променистого ордену

14. Залізостійка

— Чимало часу спливло… — промовив Адолін, опускаючись навколішки й тримаючи перед собою Сколкозбройця, на кілька дюймів увігнаного вістрям у камінь долівки.

Він був сам-на-сам із мечем в одній із новозбудованих підготовчих кімнат поряд арени для поєдинків.

— Я не забув, як виборов тебе, — прошепотів Адолін, вдивляючись у своє відображення на клинку. — Тоді мене — модно вбраного жевжика — також ніхто не сприймав усерйоз. Тіналар думав викликати мене на дуель, лише щоб посоромити мого батька. А я ж натомість здобув його Зброю.

В разі поразки він мав би віддати супернику Збрую, яку успадкував за материнською лінією.

Адолін так і не дав своєму Сколкозбройцеві ймення. Одні нарікали їх, інші ні. Особисто йому це завжди здавалося недоречним: не тому, що Клинок, на думку Холіна, не заслуговував власної назви, а через те, що княжич не знав його справжнього імені. Колись давно цей меч належав Променистому лицареві, який, поза сумнівом, нарік того певним ім’ям, і кликати Зброю інакше означало б виявляти безцеремонність. Таке відчуття було в нього навіть до того, як він, за батьковим прикладом, змінив на краще свою думку щодо Променистих.

Сколкозброєць залишиться й після того, як Адоліна не стане. Він не володів ним, а лише тимчасово користувався.

Його довге, лаконічно гладеньке лезо звивалося, наче вугор, а зубці з тильного боку скидалися на сталагміти. За формою меч нагадував збільшену версію стандартного півтораручного, але мав деяку схожість і з тими гігантськими дворучними палашами, що їх Адолін бачив у руках рогоїдів.

— Справжній поєдинок, — шепнув він до Зброї. — Зі справжніми ставками. Ну нарешті! Жодних більше реверансів, жодних обмежень!

Сколкозброєць не відповідав, але Адолін уявляв собі, наче той його слухає. Маючи такого меча — не зброю, а воістину продовження душі — не можна було інколи не сприймати його як живого.

— В розмовах з іншими я такий упевнений у собі, бо знаю, що вони залежать від мене, — зізнався Сколкозбройцеві княжич. — Але якщо сьогодні я зазна́ю поразки, то на цьому буде й усе. Жодних більше поєдинків і гаплик усім далекосяжним планам мого батька.

Ззовні долинав гамір юрби — тупання ніг, гул теревенів і шурхіт об камінь. Там зібралися глядачі, які прийшли подивитися, переможе він чи зазнає приниження.

— Можливо, нині наш останній спільний поєдинок, — тихенько сказав Адолін. — Я вдячний тобі за все, що ти для мене зробив. Знаю, що ти зробив би те саме для кожного, хто тримає тебе в руках, але все одно відчуваю вдячність. Я… я хочу, щоб ти знав: я вірю батькові. Вірю, що він має рацію, що його видіння — віщі, і що світові потрібен об’єднаний Алеткар. А дуелі на кшталт сьогоднішньої — це мій спосіб домогтися, щоб так і було.

Адолін із батьком були не політики, а солдати — старший Холін із власного вибору, а молодший — волею обставин. Звичайними перемовинами їм не створити об’єднаного королівства — його доведеться вибудовувати з боєм.

Княжич підвівся, поляскав себе по кишені, дозволив Сколкозбройцеві перетворитися на імлу й перетнув невеличке приміщення. Кам’яні стіни вузенького коридорчика біля виходу вкривали барельєфи, які зображували десять основних стійок фехтувальників на мечах. Їх було вирізьблено деінде, а потім розміщено тут: цю кімнатку нещодавно спорудили на заміну наметам, де колись готувалися до поєдинків.

Вітростійка, Каменестійка, Вогнестійка… Кожній із Десяти сутностей відповідав барельєф, що зображував одну з них. Проходячи, Адолін рахував їх про себе. Цей короткий тунель, прорубаний у камені самої арени, закінчувався кімнатчиною, яку висікли в тій-таки скельній породі: крізь щілини по периметру останніх дверей, що відділяли його від суперника, пробивалося з арени сліпуче сонячне світло.

Маючи належну підготовчу кімнату, де можна було налаштуватися на двобій, а далі ось цю роздягальню — де облачалися в Збрую й куди відбували в перервах між поєдинками — тутешня дуельна арена ставала не менш пристойною, ніж алеткарські, і це можна було тільки вітати.

Адолін зайшов до роздягальні, де чекали тітка та брат. Прародителю бур, у нього спітніли долоні! Так сильно він не нервувався, навіть вирушаючи на битву, де його життю справді загрожувала небезпека.

Щойно закінчивши охоронний ґліф, тітка Навані відійшла від постаменту, відклала осторонь каліграфського пензля й здійняла оберіг — яскраво-червоний на білому матер’яному тлі — показуючи племінникові.

— На ньому сказано «перемога»? — припустив Адолін.

Та опустила намальоване і звела на юнака брову.

— Що таке? — запитав Адолін, а тим часом його Збруєносці внесли до роздягальні комплект обладунків.

— Тут написано «безпека та слава», — пояснила Навані. — Адоліне, ти не вмреш, якщо засвоїш кілька ґліфів.

Той стенув плечима:

— Мені це ніколи не здавалося чимось важливим.

— Що ж, нехай буде по-твоєму, — промовила тітка, благоговійно згортаючи молитву й кладучи її на жарівню, де та мала згоріти. — Сподіватимемося, що ти зрештою обзаведешся дружиною, яка й читатиме тобі ґліфи, й малюватиме їх.

Адолін схилив голову, виявляючи до молитви, що саме «йшла до Всемогутнього димом», належну пошану. Паїлія свідчиця, що тепер був не час ображати Його. Та щойно справу було зроблено, княжич глянув на тітку:

— А що там чути про корабель?

Вони очікували звісточки від Ясни, щойно та прибуде в Неглибокі Крипти, але її все ніяк не надходило. Навані справилася в начальника порту того далекого міста, й звідти відповіли, що «Усолода вітру» поки не прибувала. А отже, затримувалася вже на тиждень.

Навані відмахнулася:

— На тому кораблі пливе Ясна.

— Я знаю, тітонько, — відказав Адолін, збентежено переминаючись з ноги на ногу.

Що трапилось? Судно застигла великобуря? А що з тією дівчиною, з котрою — якщо Ясна доможеться свого — він, бува, піде до шлюбу?

— Якщо корабель затримується — значить, моя донька щось затіває, — пояснила Навані. — От побачиш: за кілька тижнів вона вийде на зв’язок, щоб дати нам якесь завдання чи затребувати певну інформацію. Доведеться мені тягти з неї кліщами, чому вона так забарилася. Пошли, Батто, тій дівулі на додачу до розуму хоч трішки здорового глузду.

Адолін не нагнітав ситуацію: Навані знала дочку краще за будь-кого іншого, а проте… Він, безумовно, непокоївся за Ясну й відчув раптову тривогу, що може не зустрітися з тією дівчиною, Шаллан, у призначений строк. Звісно, справа з попередніми заручинами навряд чи вигорить — але якась частина його єства хотіла, щоб усе зрештою склалося. Посередництво свахи дивно імпонувало йому — а надто з огляду на те, що коли він порвав із Данлан, та лаяла його на всі заставки.

Вона й досі була в штаті батькових писарок, тож Адолін із нею час від часу стикався — в сенсі, з її гнівними поглядами. Але буря забирай — цього разу він був не винен! Після того, що Данлан наплела своїм подругам…

Збруєносці поставили йому сабатони. Княжич ступив у них і відчув, як ті, клацнувши, сіли на місце. Помічники хутенько начепили нагомілковики й просувалися вище, заковуючи його в невагомий метал. Незабаром на черзі були тільки латні рукавиці й шолом. Опустившись навколішки, Адолін сунув п’ястки в пальчатки, які лежали в нього по боках. У типовій для Сколкозбруї дивній манері броня затягнулася самостійно — наче небесна мурена, обвиваючи пацюка — туго, але зручно обхопивши зап’ястя.

Адолін розвернувся й потягнувся до шолома, що його тримав останній Збруєносець — Ренарін.

— Курча їв? — запитав молодший брат, коли старший узяв шолома.

— На сніданок.

— А з мечем розмовляв?

— Цілу промову виголосив.

— А материн ланцюжок у кишені?

— Перевірив тричі.

Навані схрестила руки на грудях.

— Ви й досі не облишили цих дурних забобонів?

Брати різко звели на неї погляди.

— Це не забобони, — сказав Адолін водночас із Ренаріном, який натомість промовив: — Тітонько, це просто на щастя.

Та закотила очі.

— Я давно не проводив офіційного поєдинку, — додав старший із братів, натягуючи шолома з піднятим забралом. — І не хочу, аби щось пішло не так.

— Дурниці, — стояла на своєму Навані. — Покладайся на Всемогутнього з Вісниками, а не на те, що треба з’їсти перед двобоєм. Буря забирай! Бо так я скоро, бува, дізнаюся, що ти віриш у Пристрасті.

Брати перезирнулися. Ці прикмети, найімовірніше, ніяк не впливали на перемогу, але навіщо ризикувати? Свої пунктики є в кожного дуелянта. Й Адоліна вони поки що не підводили.

— Охоронці невдоволені, — тихенько зауважив Ренарін. — Без угаву торочать, як важко їм буде вберегти тебе від випаду чужого Сколкозбройця.

Адолін опустив забрало, яке стало на місце й, заклубочившись туманом із боків, зробилося напівпрозорим, не застуючи йому огляду. Старший брат широко всміхнувся, добре знаючи, що Ренарін не бачить виразу його обличчя:

— Як сумно відмовляти їм у нагоді поняньчитися зі мною.

— Чому ти так радо знущаєшся з них?

— Не люблю, коли за мною наглядають.

— Але ж у тебе й раніше була охорона.

— На полі битви, — уточнив Адолін.

А от коли вона невідступно ходила за ним геть усюди, відчуття було зовсім інакше.

— Річ не тільки в цьому. Не бреши мені, брате. Я знаю тебе як облупленого.

Старший Холін уважно глянув у серйозні очі молодшого, приховані за скельцями окулярів. Хлопчина брав усе надто близько до серця.

— Мені не до вподоби їхній капітан.

— Чому? Він урятував нашому батькові життя.

— Не знаю: дратує та й годі. — Адолін стенув плечима. — Є в ньому щось не те, Ренаріне. І це викликає в мене підозру.

— А я гадаю, що тобі не сподобався його командний тон на полі бою.

— Я заледве пригадую той випадок, — безжурно кинув Адолін, крокуючи до виходу.

— Що ж, гаразд. Тоді йди. О, брате, і ще одне…

— Слухаю.

— Постарайся не програти.

Адолін відчинив двері й ступив на пісок арени. Він бував там і раніше, мотивуючи це тим, що хоча Алетійський воєнний кодекс і забороняє дуелі між офіцерами, але треба ж йому підтримувати форму.

Щоб угамувати батька, син тримався осторонь серйозних поєдинків — за звання чемпіона або оволодіння Сколками. Він не смів ризикувати Зброєю чи Збруєю. Але тепер усе змінилося.

Повітря було по-зимовому холодне, але над головою сяяло сонце. Звук його подиху луною відбивався від забрала. Під ногами тріщав пісок. Княжич перевірив, чи присутній поміж глядачів його батько. Той був на місці. Як і король.

Тільки Садеаса не було. От і добре. Бо Адолін міг би відволіктися на спогади, як під час одної з останніх дуелей двоє приятелів — Садеас і Далінар — сиділи на цих самих кам’яних уступах, стежачи за його поєдинком. Невже Садеас виношував зрадницькі плани навіть тоді — посміхаючись його батькові й по-дружньому теревенячи?

«Зосередься!» Сьогодні його супротивником був не Садеас, але настане той день… Незабаром на цій арені стоятиме й він. Саме такою була кінцева мета всього, що тут відбувалося.

Але поки що доведеться розібратися із Салінором, одним із Танадалових Сколкозбройних. Той мав лише Зброю, але для поєдинку з повним Сколкозбройним зумів позичити комплект королівської Збруї.

Закутий у простий аспідно-сірий обладунок, Салінор стояв на іншому кінці арени, чекаючи, доки головна суддя — Її Світлість Істов — подасть знак розпочати поєдинок. У певному сенсі, ця дуель була для Адоліна приниженням. Щоб домогтися від Салінора згоди на зустріч, йому довелося поставити проти суперникового Слокозбройця і Зброю, і Збрую — неначе Адолін був негідний такої честі й мав пропонувати більше потенційних трофеїв, щоб виправдати клопіт, якого завдає супротивникові.

Як і варто було очікувати, трибуни переповнювали світлоокі. Навіть якби про Адоліна не подейкували, що той утратив колишню майстерність, поєдинки за оволодіння Сколками були страшенно рідкісні — останній-бо відбувся понад рік тому.

— Прикликати Зброю! — наказала суддя.

Адолін відвів руку вбік, і за десять ударів серця Сколкозброєць упав у підставлений п’ясток — на мить раніше, ніж у суперника. Тож Адолінове серце билося швидше, ніж Салінорове, і це могло вказувати, що той не боїться, бо недооцінює його.

Княжич став у Вітростійку — зігнув руки в ліктях, розвернувся боком і тримав меча так, щоб вістря вказувало вгору і назад. Його суперник обрав Вогнестійку — одноручний хват, інша рука торкається клинка, ноги розставлено на ширину плечей. Стійки були радше філософією, ніж чітко визначеним комплексом рухів. Вітростійка — це розмах, грація, велич. А Вогнестійка — швидкість і гнучкість: вона ліпше придавалася для коротшої Зброї.

Вітростійка була для Адоліна не первина: вона добряче прислужилася йому за увесь час його дуельної кар’єри.

Проте сьогодні справляла враження незручної.

«Ми на війні, — майнуло в думці княжича, коли Салінор підступав із наміром промацати його оборону. — У цьому війську кожен світлоокий — жовторотий новобранець».

Позерство було не на часі.

Надійшов час задавати бобу.

Тож коли суперник наблизився для обережного — пробного — випаду, Адолін, крутнувшись, став у Залізостійку, обіруч тримаючи меча на рівні голови. Відбивши перший Салінорів удар, Холін підступив і обрушив свого Сколкозбройця на шолом супротивника — раз, другий, третій. Той намагався боронитися, але атака Адоліна вочевидь застала його зненацька, і два випади таки досягли цілі.

Шоломом Салінора розповзлися тріщини. Княжич почув кректання впереміш із прокльонами — суперник силкувався занести меча для удару. Все мало відбуватися не так: де пробні випади, де фехтувальне мистецтво, де танець?

Адолін заричав і, відчувши старий-добрий Запал битви, відбив Салінорів випад, а потім — не зважаючи на те, що чужий меч відрикошетив йому в бік — обіруч рубонув Сколкозбройцем по нагруднику супротивника, немовби колючи дрова. Той знову закректав, а княжич здійняв ногу й копняком повалив Салінора додолу.

Суперник зронив Зброю — ось воно, вразливе місце Вогнестійки з її одноручним хватом! — і та зникла, перетворюючись на імлу. Адолін підступив до повергненого й, відпустивши власного Сколкозбройця, гупнув п’ятою сабатона об шолом супротивника. Проламана Збруя бризнула розплавленими шматочками, явивши приголомшене, налякане обличчя.

Відтак Адолін копнув п’ятою нагрудник. Салінор силкувався зіп’ятися на ноги, але Адолін гамселив нещадно — аж доки не пробив і кірасу.

— Альт! Альт! Припинити!

Княжич спинився й, опустивши ногу поряд Салінорової голови, підвів погляд на головну суддю, яка, спаленівши, звелася зі свого місця.

— Адоліне Холін! — лютим голосом закричала вона. — Це дуель, а не мордобій!

— Я порушив якесь правило? — крикнув у відповідь той.

Мовчанка. Крізь шум у вухах княжич приголомшено розчув, що весь глядацький натовп як води в рот набрав. Від трибун долинало тільки сопіння.

— Я порушив якесь правило? — перепитав.

— Дуельний звичай…

— Значить, я переміг, — підсумував юнак.

Суддя обурено фиркнула.

— Поєдинок мав тривати до трьох проломів у Збруї. А ти розбив лише дві пластини.

Адолін опустив очі на приголомшеного Салінора, а відтак нагнувся, зірвав із того наплічник і, стиснувши в долонях, розламав:

— Готово.

Запанувала мовчанка.

Адолін опустився на коліно поруч супротивника.

— Давай сюди Зброю.

Салінор намагався підвестися, але без нагрудника це стало навіть важче. Його лати вийшли з ладу, й щоб зіп’ястися на ноги, той мав перевернутися набік. Словом, простір для маневру залишався, але суперник вочевидь не мав достатньо досвіду поводження зі Збруєю. Тож Адолін схопив його за плече і знову втрамбував у пісок.

— Тебе переможено, — гарикнув княжич.

— Ти змахлював! — плювався слиною Салінор.

— Яким чином?

— Не знаю! Але… так не прийнято…

І змовк — бо латна рукавиця Адоліна обережно стиснула йому горло. Салінор вирячив очі:

— Ти не наважишся…

З піску довкола переможеного повилазили страхокузьки.

— Давай сюди мій приз, — повторив княжич, зненацька відчувши спустошення: його Запал згас.

Буря забирай! Після дуелі він іще ніколи так не почувався.

В Саліноровій руці з’явилася Зброя.

— Перемогу присуджено Адолінові Холіну, — неохоче оголосила суддя. — Салінор Евед втрачає Сколкозбройця.

Супротивник розтиснув пальці, відпускаючи клинка. Узявши трофей, Адолін опустився навколішки над переможеним і розвернув Зброю ефесом до Салінора:

— Розірви зв’язок.

Той, позволікавши, торкнувся рубіна на головці ефеса. Самоцвіт яскраво спалахнув: зв’язок було розірвано.

Адолін підвівся, відламав рубін і розчавив його між пальців латної рукавиці. Потреби в цьому не було, та символічний жест вийшов на славу. Трибуни зрештою загули, несамовито перемовляючись: вони прийшли помилуватися видовищем, а їм натомість підсунули жорстоку прозу життя. Що ж, на війні так частенько буває. Юнак гадав, що побачене піде їм на користь, але, пірнаючи назад у роздягальню, розгубив свою впевненість. Його дії були вкрай нерозсудливі. Відпустити Сколкозбройця? Поставити себе в ситуацію, коли суперник міг скалічити йому ноги?

Адолін зайшов до роздягальні, де Ренарін аж витріщив на нього очі:

— Це було щось неймовірне! — вигукнув молодший брат. — Чи не найкоротший поєдинок за Сколки в історії! Адоліне, ти неперевершений!

— Я… дякую, — відказав той і простягнув Ренарінові здобутий трофей. — Тримай подарунок.

— Адоліне, ти впевнений? Я ж бо навіть отриманій Збруї даю ненайкращу раду…

— Нічого, повний комплект тобі не завадить, — мовив Адолін. — Бери.

Ренарін, здавалося, вагався.

— Бери! — повторив старший брат.

Молодший неохоче взяв і скривився. Адолін похитав головою, опускаючись на одну з укріплених лав, розраховану витримувати Сколкозбройного. Спустившись із трибун нагорі, до роздягальні ввійшла Навані.

— З управнішим суперником такі фокуси не спрацюють, — зауважила тітка.

— Знаю, — відказав Адолін.

— Значить, ти повівся мудро, не показуючи, на що здатен, — промовила та. — Дехто може подумати, наче ти змахлював, улаштувавши мордобій замість пристойної дуелі, й, бува, продовжить недооцінювати твої вміння. А я зможу скористатися з цього, щоб улаштувати тобі нові поєдинки.

Адолін кивнув, удаючи, наче вчинив так саме для цього.