Слова Променистого ордену

75. Істинна слава

— Принаймні поговоріть із ним, Далінаре, — попросив Амарам, швидко крокуючи, щоб не відставати від князя, і плащ Променистого лицаря розвівався в нього за спиною. Вони інспектували, як солдати, ставши ланцюжками, завантажують припасами фургони, які мали вирушити на Розколоті рівнини. — Прошу, перше ніж відбудете в експедицію — порозумійтеся з ним.

Далінар, Навані й Амарам пройшли повз групу списників, що мчали до свого загону, який саме шикувався. А одразу за ними так само збуджено метушилися цивільні — чоловіки та жінки. Калюжами, які залишила буря, навсібіч розбігалися крєм’ячки.

Вночі минула остання великобуря сезону, й наступного дня мало розпочатися Ридання. Воно несло мокву, але й прогалину, коли стихії не загрожували — саме час для вилазки. Виступити планували до опівдня.

— Далінаре, то ви поговорите з ним? — спитав Амарам.

«Обережніше, — сказав собі Холін. — Не квапся з висновками». Тут треба діяти акуратно. Навані, йдучи поруч, глянула на князя. Той-бо поділився з нею планами на Амарама.

— Я… — почав Далінар.

Але його урвала серія сигналів — над табором розлігся спів сурм. І то, здавалося, нагальніший, ніж зазвичай: розвідники помітили хризаліду. Князь рахував сигнали, визначаючи, про яке плато йшлося.

— Надто далеко, — мовив він, киваючи одній із писарок — високій і довготелесій — яка часто допомагала Навані з експериментами. — Чия сьогодні черга вирушати на вилазку?

— Великих князів Себаріала й Ройона, Ваша Ясновельможносте, — відказала жінка, зазирнувши в журнал.

Далінар скривився. Себаріал не висилав військ навіть за наказом, а Ройон був забарний.

— Сигналізуйте цим двом прапорцями, що яхонтосерце надто далеко. Сьогодні ми вирушаємо в похід на табір паршенді, і нам не можна розпорошувати сил, женучись за трофеями.

Наказ було віддано так, наче хтось із цих двох збирався виділити Холінові бодай скількись людей. Князь мав надію на Ройона. Пошли Всемогутній, щоб той в останній момент не злякався і не відмовився від участі в експедиції.

Ад’ютант побіг скасовувати вилазку, а Навані вказала на групу писарок, які зводили в таблицю перелік припасів. Далінар кивнув, і королева-мати відійшла поговорити з тими жінками, щоб дізнатися оцінну готовність до вилазки.

— Садеасові не сподобається, що яхонтосерце залишили напризволяще, — сказав Амарам, доки вони з Холіном чекали. — Почувши, що ви скасували вилазку, він вишле по нього власні війська.

— Втручатимуся я в ситуацію чи ні, а Садеас чинитиме, як йому заманеться.

— Щоразу, як відкрита непокора сходить йому з рук, вона вганяє клин між ним і Престолом, — сказав Амарам і взяв князя за плече. — Друже мій, перед нами стоять важливіші проблеми, ніж стосунки між вами й Садеасом. Так, він вас зрадив і, ймовірно, зрадить знову — але ми не можемо допустити війни між вами двома. От-от грядуть Спустошувачі.

— Амараме, звідки така впевненість? — спитав Далінар.

— Інтуїція. Ви недаремно надали мені цей титул і призначили на цю посаду — я відчуваю зв’язок із самим Прародителем бур і знаю, що насувається катастрофа. Алеткар має бути сильним, а це означає, що вам із Садеасом треба співпрацювати.

Холін похитав головою.

— Ні. Садеас уже мав таку можливість і не скористався з неї. Шлях до єдності Алеткару — не за столом перемовин, а там.

За плато, що відділяли їх від табору паршенді, хай де він лежав. Там, де він завершить цю війну, помстившись за себе й за брата.

«Об’єднай їх».

— Садеас так і хоче, щоб ця експедиція відбулася, бо переконаний, що вона зазнає невдачі, — сказав Амарам.

— А коли невдачі не трапиться, то він утратить будь-який авторитет, — відповів Далінар.

— Ви навіть не знаєте, де шукати паршенді! — скрикнув його співрозмовник, здіймаючи руки горі. — Чи ви блукатимете навмання, аж доки не наткнетеся на них?

— Так.

— Це божевілля. Далінаре, ви призначили мене на цю — воістину небувалу — посаду, і моє завдання — нести світло всім народам. Тимчасом як мене не хочете послухати навіть ви — то що вже казати про інших?

Холін похитав головою, окидаючи поглядом пересічену місцевість на сході.

— Я маю це зробити, Амараме. Бо відповіді криються не тут, а там. Ми немовби пройшли хтозна-скільки й дісталися моря, щоб потім роками сидіти на березі, боячись замочитися.

— Але ж…

— Годі про це.

— Далінаре, вам зрештою таки доведеться делегувати повноваження і не забирати їх назад, — м’яко сказав Амарам. — Не можна втримувати всю повноту влади, водночас удаючи, наче не ви тут за головного — а потім пускати повз вуха накази й поради, наче все навпаки.

Відносна правдивість почутого дошкулила Холінові, але великий князь цього не показав.

— Що там із дорученням, яке я тобі дав? — спитав Далінар.

— Ви про Бордіна? — уточнив Амарам. — На мій погляд, він не бреше, а от той божевільний — гадаю, він просто маячить, наче мав Сколкозбройця. Адже можливість протилежного — відверто сміховинна. Я…

— Ваша Ясновельможносте! — До князя, надбігши, зверталася захекана молодиця у форменому одязі вістової — вузькій спідниці з розрізами по боках і піддягнених шовкових рейтузах. — Там, на плато!

— Ну, так, — зітхнув Далінар. — Садеас вислав війська?

— Ні, сер, — відказала розпашіла після бігу жінка. — Ні… тобто… він таки піднявся з провалля.

Насуплений князь різко глянув на вістову.

— Хто?

— Буреблагословенний.

***

Усю дорогу Далінар не йшов, а біг.

А коли наблизився до шпитального намету на околиці табору — де зазвичай надавали медичну допомогу пораненим, які поверталися з вилазок — то нічого не побачив за юрбою в кобальтових одностроях, яка загородила прохід. Хоча військлікар і кричав, щоб сторонні розступилися й не заважали.

Дехто з присутніх, забачивши князя, салютував і квапливо давав тому пройти — синява розступалася, наче води під подувом бурі.

Так, онде він — обірваний, із ковтунами зваляного волосся, подряпаним обличчям та імпровізованою пов’язкою на нозі — сидить на оглядовому столі. А скинутий кітель лежить на іншому, поруч нього, ув’язаний у клунок чимось на кшталт ліани.

Побачивши, що наближається командувач, капітан ворухнувся, щоб підвестися.

— Не треба, солдате… — почав Далінар.

Але Каладін, не послухавшись, звівся на повен зріст — спираючись на спис, мов на милицю — й повільно підніс руку до грудей, наче до неї був прив’язаний тягар. І князь збагнув, що змученішого салюту він іще не бачив.

— Сер, — промовив Каладін, довкола якого здіймалися спрени виснаження, немовби струминочки куряви.

— Як… — тільки й видобув Далінар. — Ти ж упав у провалля!

— Сторч головою, сер, — уточнив той. — Та я, на щастя, дуже твердолобий.

— Але ж…

Капітан зітхнув, спираючись на списа.

— Даруйте, сер, — я сам до пуття не знаю, як уцілів. Ми гадаємо, що тут не обійшлося без якихось спренів. Хай там як, а назад я побрів уже проваллями, бо мав про декого подбати.

Охоронець кивнув кудись убік.

У глибині намету Далінар побачив те, чого спочатку не помітив. В оточенні лікарів там сиділа Шаллан Давар — з розпатланим рудим волоссям та в обірваному одязі.

— Вашу майбутню невістку доправив живою-здоровою, — доповів Каладін. — А от за втрату товарного вигляду перепрошую.

— Але ж вас застала там великобуря! — здивувався Далінар.

— Ми відчайдушно намагалися обігнати її — але, боюся, дорогою стикнулися з труднощами, — пояснив капітан і, через силу витягши ножа, який висів у нього при боці, перетяв ліанові зав’язки на клунку. — Ви, мабуть, знаєте, що всі торочать, наче в ближніх проваллях рискає прірводемон?

— Так, чув.

Стягнувши зі стола рештки кітеля, Каладін явив його очам зелений самоцвіт. Круглястий і неогранений, той, проте, випромінював потужне внутрішнє світло.

— Ось, маєте, — промовив він і, взявши яхонтосерце однією рукою, кинув його Далінарові до ніг. — Ми позбавили вас зайвого клопоту, сер.

Спренів виснаження на млі ока замінили спрени слави.

Великий князь заніміло витріщився на трофей, який, замало не засліплюючи світлом, підкотився до нього й стукнувся об носок чобота.

— Мостонавіднику, ну що за мелодрама? — втрутилася Шаллан. — Ясновельможний Далінаре, ми знайшли цю тварюку вже мертвою — гнила собі на дні провалля та й годі. Великобуря нас не вбила, бо ми вилізли на спину прірводемона й так дотяглися до розщілини в стінці плато. А яхонтосерце здобули тільки тому, що туша почвари вже напіврозклалася.

Капітан, насупившись, глянув на дівчину — а потім майже вмить назад на Далінара.

— Так точно, сер, — підтвердив він. — Усе так і було.

Брехати Каладін умів погано — набагато гірше за веденку.

Зрештою прибули й Навані з Амарамом, який залишився супроводжувати королеву-матір. Забачивши Шаллан, жінка охнула й, підлетівши до неї, сердито загиркала на «ескулапів». Вона забігала й заметушилася довкола дівчини, хоча тій — попри жахливий стан її сукні й волосся — велося куди ліпше, ніж Каладінові. За мить її загорнули в ковдру, прикривши проріхи на одязі, й послали до Далінарової резиденції санітара з розпорядженням накрити на стіл і приготувати гарячу ванну — та ще й саме в тій послідовності, у якій забажає Шаллан.

Князь мимоволі всміхнувся. Навані демонстративно не зважала на заперечення дівчини, що нічого цього не треба. В ній-бо нарешті прокинулася сокирогонча, яка недавно навела цуценят — Шаллан вочевидь була для неї більше не стороння, а своя. Тож Чано борони того, хто стане між такою жінкою і її «виводком».

— Сер, — озвався Каладін і дав нарешті лікарям знову посадити себе на оглядовий стіл. — Солдати готують припаси, батальйони шикуються… Ви вирушаєте в експедицію?

— Можеш не хвилюватися, солдате, — відказав Далінар. — У твоєму стані я навряд чи міг би очікувати, що ти будеш мені за охоронця.

— Сер, — промовив той уже тихше, — доки ми блукали Рівнинами, Її Світлість Шаллан відкрила дещо таке, про що вам треба знати. Поговоріть із нею, перш ніж виступати.

— Обов’язково, — пообіцяв Далінар і, якусь мить зачекавши, махнув лікарям відійти — адже скидалося на те, що небезпеки для життя не було. Тож князь підступив ближче й схилився над капітаном. — Буреблагословенний, твої люди чекали на тебе — несли вігілію — пропускаючи прийоми їжі й відстоюючи по три зміни. Я навіть схильний думати, що якби не моє втручання, вони просиділи б тут, при вході в провалля, всеньку великобурю.

— Вони славні хлопці, — відказав Каладін.

— Річ не тільки в цьому — вони знали, що ти маєш повернутися. То чого ж я — на відміну від них — у тобі не збагну?

Той глянув князеві у вічі.

— Ти саме той, кого я весь цей час шукав, хіба не так? — запитав Далінар. — Шукав і не знаходив…

Каладін відвів погляд.

— Ні, сер. Колись, може, й так, а тепер… тепер я саме такий, як ви бачите, а не такий, як гадаєте. Мені шкода.

Князь гмикнув, вдивляючись у лице капітана. Він замало не подумав… Але, мабуть, ні.

— Забезпечте його всім потрібним. І всім, чого він побажає, — звелів Далінар, дозволивши лікарям підійти. — Ця людина — герой. Уже вкотре.

І пішов, звільнивши місце для мостонавідників, які з’юрмилися довкола — що, звісно, викликало в лікарів черговий напад лихослів’я. А куди подівся Амарам? Усього кілька хвилин тому він був тут. Коли по Шаллан прибув паланкін, Далінар вирішив піти за ним і дізнатися, що ж такого, за словами Каладіна, відкрила ця дівчина.

***

За годину по тому Шаллан закуталась у затишний кокон із теплих ковдр, а її розпущене мокре волосся пахло квітковим парфумом. На ній була одна із суконь Навані — завелика для дівчини — й та почувалася, мов дитина, яка приміряє материне вбрання. Саме так воно, певне, й було: раптова прихильність Навані стала для Шаллан несподіванкою, але вона ніскілечки не збиралася її відхиляти.

Купання вдалося на славу. Дівчині кортіло згорнутися клубочком прямо тут, на кушетці, й проспати днів десять, але наразі вона вперше за цілу вічність давала собі насолодитися відчуттям чистоти, тепла та безпеки.

— Далінаре, їй із тобою не можна, — промовив голос Навані зі столика поруч кушетки Шаллан.

Походив він від Фрактала: дівчина, приймаючи ванну, без найменших докорів сумління послала його шпигувати за тими двома — адже, зрештою, в них ішлося про неї.

— Ця мапа… — заперечив Далінарів голос.

— Вона намалює тобі ще ліпшу — її й візьмеш із собою.

— Навані, їй не зобразити те, чого вона не бачила. Шаллан має бути там, із нами, замальовуючи закономірності в структурі Рівнин, коли ми підступатимемо до центру.

— Нехай це робить хтось інший…

— Нікому іншому таке не до снаги, — заперечив Далінар із благоговінням у голосі. — За чотири роки цих закономірностей не розгледів жоден із наших розвідників чи картографів. Вибач, але якщо ми збираємося розшукати паршенді — мені без неї не обійтися.

Шаллан здригнулася. Щось вона не надто вправно приховує свій художницький хист.

— Вона ж щойно звідти — з тих жахливих Рівнин, — промовив голос Навані.

— Такого більше не повториться. Вона буде в безпеці.

— Якщо тільки вас усіх не переб’ють, — огризнулася жінка. — Якщо вся ваша експедиція не обернеться катастрофою і я знову не позбудуся всіх, кого маю. — На цих словах Фрактал зробив паузу й додав власним голосом: — Тут він обійняв її, зашепотів дещо таке, чого я не розчув, а потім вони зовсім зблизилися й стали видавати цікаві шуми. Я можу їх відтворити…

— Не треба, — відмовилася Шаллан, зашарівшись. — Це особисте…

— Як хочеш.

— Я маю вирушити з ними, — промовила дівчина, — й, завершивши мапувати Рівнини, знайти, як зіставити отримані дані зі старовинними мапами, де позначено Осідище Бур.

Присяжну браму можна було розшукати лише в такий спосіб. «Якщо тільки її не знищило те саме, що розкололо Рівнини, — майнуло в свідомості. — І навіть коли я її таки знайду, то чи зможу бодай відчинити?» Подейкували, наче відкрити прохід було до снаги лише комусь із Променистого лицарства.

— Фрактале, — тихенько спитала Шаллан, стискаючи кухоль із гарячим вином. — Я ж не Промениста, адже так?

— Гадаю, ні, — відказав той. — Поки що ні. Я не певен, але для цього, здається, треба ще трохи попрацювати.

— А як же ти можеш не знати?

— За часів Променистого лицарства мене не було. Це складно пояснити. Я існував завжди — ми не «народжуємося», як люди, й не вмираємо в справжньому сенсі, як ті ж таки люди. Криптики вічні — як вогонь або вітер. І як усі спрени. Тож я радше був, але не в нинішньому стані — не… не усвідомлюючи…

— Не мав здатності мислити? — уточнила Шаллан. — Як ті спрени, що збираються довкола, коли я малюю?

— Навіть гірше, — відказав Фрактал. — Я був… усім. У всьому. Ні, мені не до снаги пояснити — для цього бракує слів. От якби мовою математики…

— Але ж поміж вас, поза сумнівом, є старші — давніші — Криптики, які жили ще тоді?

— Ні, — тихенько відповів спрен. — Немає жодного з тих, що спізнали зв’язок.

— Ні єдиного?

— Усі загинули, — пояснив їй Фрактал. — У нас це означає «втратили здатність до мислення», бо сила як така незнищенна. Тепер колишні Криптики — так само, як і ненароджені — природні закономірності. Ми намагалися відродити їх до життя — але марно. Мммм. Може, якби їхні лицарі були досі живі, то чимось зарадили б…

Прародителю бур. Шаллан щільніше загорнулася в ковдру.

— То перебили цілу расу?

— І навіть не одну, — серйозним тоном відказав Фрактал. — На той час спренів, які здатні мислити, було менше, й представники кількох наших рас здебільшого перебували в зв’язку. Вцілілих зосталося дуже мало. Вижив той, кого ви називаєте Прародителем бур, і ще дехто. А решта — тисячі наших — загинули під час події, яка зветься у вас Ренегатством.

— Не дивно, що ти певен, наче я тебе вб’ю.

— Це неминуче, — заперечив той. — Кінець кінцем ти зрадиш наші обітниці й тим умертвиш мене, позбавивши розуму — але воно того варте. Такі, як я, надто статичні. Ми, щоправда, постійно змінюємось, але однотипно — знов і знов. Це складно пояснити. А от у вас вирує життя. Щоб прийти сюди, у ваш світ, я був змушений чимало покинути. Мій перехід був… непростий, і пам’ять повертається до мене повільно, але я радію цій нагоді. Так. Ммм.

— Відкрити прохід може лише Променистий, — сказала Шаллан і пригубила підігріте вино — їй подобалося, як те зігріває зсередини. — Але ми не знаємо ні як, ні чому. А може, я зійду за Променисту, і брама спрацює?

— Можливо, — припустив Фрактал. — Або ти могла б попрацювати й піднятися над собою. Бо ти маєш зробити ще дещо.

— Проректи Слова? — спитала дівчина.

— Ні, Слова ти прорекла вже давно… — сказав спрен. — Тобі бракує не слів, а правди.

— Але ж ти надаєш перевагу брехні.

— Ммм. Еге, і ти таки брехунка — та ще й неабияка. А втім, твої дії — не просто брехня, а брехня впереміш із правдою. І ти маєш пізнати одне й інше.

Шаллан замислено сиділа, допиваючи вино, аж раптом двері розчахнулися й до вітальні влетів Адолін. Забачивши наречену, княжич завмер, і його очі нестямно округлились.

Шаллан підвелася й усміхнулася йому.

— Здається, вийшло негоже: я не зуміла…

І змовкла, коли той схопив її в обійми. От не щастить! А в неї саме був наготові бездоганно влучний дотеп, що його вона крутила в голові весь час, доки приймала ванну.

А втім, у його обіймах було добре. Він-бо ще ніколи не йшов із нею на більший фізичний контакт — тож виживання в неможливій ситуації мало свої переваги. Шаллан обвила його руками, відчуваючи крізь однострій спинні м’язи, і вдихала запах Адолінових парфумів. Княжич не відпускав її кілька секунд, але цього було мало, тож дівчина — повернувши голову й притиснувшись до його вуст — вирвала поцілунок.

Від поцілунку Адолін розтанув і не відсторонився від неї. Але зрештою ота блаженна мить добігла кінця. Наречений узяв її голову в долоні й, дивлячись у дівочі очі, всміхнувся. А відтак знову схопив її в обійми й засміявся своїм нестримним, заразливим сміхом — щирим і непідробним, що його так любила Шаллан.

— Де ти був? — спитала вона.

— По одному відвідував великих князів, щоб поінформувати їх про батьків ультиматум: або вони долучаться до нашого генерального наступу, або навіки заживуть слави відступників від Пакту помсти. Батько гадав, що це відволіче мене від… е-е… від тебе.

Не випускаючи її рук, княжич відсторонився й дурнувато всміхнувся.

— Мені треба стільки тобі намалювати, — промовила Шаллан, всміхаючись у відповідь. — Я бачила прірводемона.

— Мертвого, так?

— Бідолашного.

— Бідолашного? — зі сміхом перепитав Адолін. — Шаллан, побачити живого прірводемона — це вірна смерть!

— Майже стовідсоткова.

— Я й досі не можу повірити… Ну, тобто, ти впала в провалля. Я мав би тебе врятувати. Шаллан, прости мені — але я спершу кинувся до батька…

— Ти вчинив так, як мав учинити, — сказала дівчина. — Жодна душа на тому настилі не мала права очікувати, що ти рятуватимеш її, а не батька.

Той знов обійняв наречену.

— Нічого — більше такого не станеться. Я не дозволю, щоб це повторилося. Я захищу тебе, Шаллан.

Вона внутрішньо заціпеніла.

— Я подбаю, щоб ти навіть теоретично не могла постраждати, — рішуче промовив Адолін. — Я мав би збагнути, що ти можеш потрапити у вготовану батькові пастку. Доведеться зробити так, щоб ти більше ніколи не опинялася в такій ситуації.

Дівчина відсторонилася від нього.

— Шаллан? — не зрозумів її реакції княжич. — Не бійся — тепер їм до тебе не дотягтися. Я захищу тебе. Я…

— Не кажи такого, — прошипіла вона.

— Чому?

Адолін провів рукою по її волоссю.

— Не кажи та й годі, — стрепенулася Шаллан.

— Той, хто це зробив — перемкнув того важеля — тепер мертвий, — сказав княжич. — Ти розхвилювалася через це? Його отруїли, перш ніж нам удалося отримати відповіді на свої запитання — а втім, ми не маємо сумнівів, що його підіслав Садеас. Але тобі нíчого хвилюватися.

— Я хвилюватимуся про все, про що мені заманеться, — парирувала Шаллан. — І не потребую, щоб мене захищали.

— Але…

— Навіть не мрій! — відрізала вона. А потім, кілька разів глибоко вдихнувши, щоб угамуватися, взяла його за руку. — Адоліне, я не повернуся під замок.

— Під замок?

— Ет, байдуже, — відказала Шаллан, піднімаючи їхні руки й сплітаючи пальці. — Я ціную твою турботу. А все решта — пусте.

«Але я не дозволю тобі чи будь-кому іншому ставитися до мене як до речі, яку можна сховати. Нізащо — більше нізащо».

Далінар відчинив двері кабінету й, пропустивши перед собою Навані — на позір спокійну та з непроникним обличчям — увійшов до кімнати.

— Дитино, — звернувся князь до Шаллан, — я маю до вас непросте й делікатне прохання.

— Усе, чого забажаєте, Ваша Ясновельможносте, — відказала та, вклоняючись. — Але я маю до вас зустрічне прохання.

— І в чому ж воно полягає?

— Я хочу вирушити з вами в експедицію.

Далінар, усміхнувшись, перезирнувся з Навані, але та ніяк не зреагувала на сказане. «Як добре вона володіє собою! — подумала дівчина. — На обличчі не прочитати жодної думки». Такому вмінню було б корисно навчитися.

— Я гадаю, — сказала Шаллан, знову переводячи погляд на князя, — що на Розколотих рівнинах криються руїни стародавнього міста. Їх шукала Ясна — а тепер доведеться мені.

— Дитино, ця експедиція небезпечна, — втрутилася Навані. — Ти усвідомлюєш ризики?

— Так.

— Зважаючи на випробування, якого ти щойно зазнала, — повела далі жінка, — логічно припустити, що ти прагнеш провести якийсь час у безпечному місці.

— Тітонько, я їй такого не казав би, — зауважив княжич, чухаючи потилицю. — Вона якось кумедно реагує на ці речі.

— Річ не в почутті гумору, а в обов’язку, — парирувала Шаллан із високо піднесеною головою.

— Коли так, я дозволяю, — сказав Далінар, бо все, пов’язане з обов’язком, було йому до вподоби.

— А яке ваше прохання?

— Йдеться про мапу, — пояснив великий князь, перетинаючи кімнату й тримаючи перед собою зіжмаканий аркуш із детальною замальовкою їхнього з Каладіном шляху проваллями. — За словами вчених Навані, ця мапа не менш точна, ніж будь-яка з наявних у нас. Ви справді могли б доповнити її? І забезпечити нас мапою усіх Розколотих рівнин?

— Так. — А надто коли скористатися збереженими в пам’яті деталями з Амарамових мап. — Але, Ваша Ясновельможносте, дозвольте пропозицію?

— Слухаю.

— Залиште паршменів у таборі, — попросила Шаллан.

Князь насупився.

— Мені несила до пуття пояснити чому, але Ясна вважала, що вони небезпечні, — промовила дівчина. — А надто коли вивести їх на Рівнини. Якщо ви просите моєї допомоги й довіряєте мені створити для вас мапу, то довіртеся мені й у цьому питанні. Не беріть паршменів із собою — вирушайте в експедицію без них.

Далінар поглянув на королеву-матір, але та знизала плечима.

— Власне, щойно ми спакуємо всі речі, як паршмени стануть не надто й потрібні. Незручностей зазна́ють лише офіцери, яким доведеться самим напинати для себе намети.

Князь зволікав, прокручуючи в голові почуту пропозицію.

— Це справді походить від Ясни? — уточнив він.

Шаллан кивнула. А княжич, який стояв осторонь, на щастя, додав:

— Батьку, Шаллан уже розповідала мені дещо на цю тему. Тобі варто послухатись.

Дівчина нагородила Адоліна вдячним поглядом.

— Значить, так тому й бути, — сказав Далінар. — Збирайте речі, Ваша Світлосте, й пошліть когось зі звісткою до свого дядечка Себаріала. Ми вирушаємо за годину. А паршмени залишаться в таборі.