Слова Променистого ордену

33. Тягарі

Каладін падав разом із дощем.

Рукою, яка діяла, він схопився за білий, мов кістка, одяг убивці. Той зронив Сколкозбройця, який відтак перетворився на імлу, і обидва стрімко понеслися до землі за сотню футів під ними.

Буря всередині Каладіна майже вляглася. Світла зоставалося надто мало!

Аж раптом шин засяяв інтенсивніше.

«То в нього є сфери».

Каладін різко вдихнув, і з капшуків на поясі вбивці заструмувало Буресвітло. Коли воно влилося в капітана, душогуб копнув його ногою. Одної руки не вистачило, й охоронець зірвався.

А потім ударився.

Сильно. Без підготовки, не виставивши зігнутих ніг. Гепнувся на холодний, мокрий камінь, і в очах спалахнула блискавка.

За мить зір прояснився, і він виявив, що лежить на кам’янистому пригір’ї височини, яка веде до королівського палацу, де на нього сіється дрібний дощик. Здійнявши погляд, він побачив, як ген угорі крізь отвір у стіні поблимує далеке світло. Каладін був живий.

«Одним питанням менше», — майнуло в гадці, коли він силкувався звестися навколішки на мокрому камені. Буресвітло вже гоїло шкіру, вкриту саднами вздовж правого боку. Плече було зламане: його зцілення давало відчуття пекучого болю, що повільно відступав.

Але передпліччя та кисть правої руки, блідо підсвічені Буресвітлом, що клубочилося над рештою тіла, так само були тьмяно-сірі. Наче згасла свічка в канделябрі, ця частина його організму не сяяла. Каладін її не відчував і навіть пальцями не міг поворушити. Коли він пригорнув правицю до себе, ті безживно обвисли.

Неподалік від нього під дощем стояв на повен зріст Убивця в білому. Він якимось чином примудрився приземлитися на ноги — не розгубившись і втримавши рівновагу. На тлі його досвіду використання своїх диво-здібностей, Каладін мав вигляд зеленого новобранця.

Вбивця обернувся до капітана й раптом завмер, тихенько заговоривши незрозумілою Каладінові мовою. Слова лунали з придихом, а поміж звуків переважали свистячі й шиплячі — зокрема «ш».

«Треба ворушитися, — подумав Каладін, — доки він знову не прикликав Сколкозбройця». На жаль, юнак не зміг притлумити свій жах від утрати руки. Йому більше не битися на списах, не робити операцій. Він утратив обидві опановані особистості.

От тільки… він майже відчував…

— Я Кинув тебе додолу? — спитав шин алетійською, але з акцентом. Його очі потемніли, втративши свою сапфірову блакить. — Але чому ж ти не загинув від падіння? Ні. Я, певне, Підкинув тебе догори. Це щось неможливе.

Вбивця позадкував.

Мить подиву. Мить, якою треба було скористатися. Може… Каладін відчував дію Буресвітла: буря всередині ярилася, напираючи. Він зціпив зуби і якимось дивом вивільнив її.

У передпліччя та п’ясток правиці повернулася барва, і всю кінцівку — пальці, долоню — затопило відчуття холодного болю. З руки знову заструмувало Світло.

— Ні… — видобув убивця. — Ні!

Хай що він зробив зі своєю рукою, а на це пішло чимало Буресвітла, і сяйво його тіла потьмяніло — Каладін заледве світився. Так само стоячи навколішках зі зціпленими зубами, капітан сягнув на пояс по ножа, але відчув, що його хват надто слабкий: полишивши піхви, клинок мало не випав у нього з руки.

Він перехопив ножа в лівицю. Доведеться справлятися нею.

А відтак схопився на ноги й кинувся на супротивника. «Треба завдати йому швидкого удару — і тоді в мене з’явиться шанс».

Убивця відскочив і — затріпотівши в нічному повітрі своїм білим одягом — пролетів добрих десять футів і приземлився з гнучкою грацією. У його руці з’явився Сколкозброєць.

— Хто ти? — вимогливо запитав він у капітана.

— Я такий, як і ти, — відповів той, відчувши напад нудоти, але примусивши себе здаватися дужим. — Вітробігун.

— Не може бути.

Каладін здійняв ножа, і над шкірою звилися кілька струминок залишкового Буресвітла. На капітана сіявся дощик.

Убивця стрімко позадкував. Його очі так розширилися, наче Каладін обернувся на прірводемона.

— Мені казали, що я брешу! Казали, що я помиляюся! — закричав шин. — Сет-син-сина-Валлано… Заблудлий. Мене оголосили Заблудлим!

Каладін ступив до нього так загрозливо, як тільки міг. Залишалося лише сподіватися, що Буресвітла вистачить досить надовго, щоб справляти потрібне враження. Він видихнув, і те заклубочилося перед ним, ледь помітно люмінесціюючи в темряві.

Вбивця позадкував через калюжу.

— Вони повернулися? — зажадав він. — Усі вони повернулися?

— Так, — відказав Каладін і, здавалося, дав правильну відповідь: вона принаймні обіцяла зберегти йому життя.

Бо, ще якусь мить повитріщавшись на нього, вбивця розвернувся й кинувся тікати. Каладін простежив поглядом за його осяйною постаттю, яка спершу бігла, а тоді злетіла в небо й пурхнула стьожкою світла в східному напрямку.

— Буря забирай! — промовив Каладін, а потім видихнув останнє Буресвітло й лантухом повалився додолу.

***

А коли отямився, на кам’яній тверді поруч нього стояла Сил — і то руки в боки.

— Тобі на варту треба, а ти спиш?

Каладін застогнав і звівся в положення сидячи. Він почувався страшенно ослаблим, але був живий. І то добре. Капітан здійняв руку, але тепер Буресвітло вичахло, і в темряві мало що можна було розгледіти.

Пальці слухалися, а п’ясток і передпліччя боліли, але то був найчудовіший біль, що його Каладін будь-коли відчував.

— Я зцілився, — шепнув він і закашлявся. — Я зцілився від рани, яку завдав Сколкозброєць. Чому ти не сказала, що мені це до снаги?

— От дурненький! Бо не знала, чи до снаги це тобі, доки не побачила, що таки до снаги, — промовила Сил таким тоном, наче йшлося про найочевиднішу річ на всьому білому світі. — Там мертві… Нагорі… — додала вже тихіше.

Каладін кивнув. Чи міг він ходити? Підвестися вийшло, тож капітан повільно попрямував, обходячи підніжжя Шпиля, до сходів, розташованих з іншого боку. Спрен стривожено пурхала поряд. Коли Каладін знайшов сходи і почав підніматися, до нього стали потроху повертатися сили. Кілька разів він вимушено зупинявся перевести подих, а також відпороти від мундира рукав, щоб ніхто не помітив наскрізного порізу від Сколкозбройця.

Каладін добувся нагору. Якась частина його єства завмирала від жаху: а раптом він знайде там самі тільки трупи? У коридорах панувала тиша. Ні криків, ні охорони, нічого. Він ішов далі, відчуваючи свою самотність, аж раптом побачив попереду світло.

— Стій, хто йде?! — гукнув тремтливий голос Марта з Четвертого мосту. — Гей ти, в темряві! Назвися!

Каладін рушив уперед, на світло, — занадто змучений, щоб відповісти. На вході до Елгокарових покоїв вартували Моаш і Март, а також іще дехто з Королівської гвардії. Впізнавши командира, вони здивовано скрикнули й завели його в теплі та світлі королівські апартаменти.

Там виявилися й Далінар з Адоліном, які сиділи на кушетках — живі! Ет обробляв їхні рани: Каладін навчив кількох бійців Четвертого мосту азам військово-польової медицини. Ренарін як повалився в крісло ближче до кутка, так і застиг у ньому, а Сколкозброєць біля його ніг валявся, наче мотлох. Король походжав у дальньому кінці кімнати, тихенько розмовляючи з матір’ю.

Коли Каладін увійшов, Далінар, відмахнувшись від Ета, підвівся.

— Десяте ім’я Всемогутнього! То ти живий?!

Капітан кивнув і повалився в одне з королівських плюшевих крісел, байдужий до того, що намочить його або заплямує кров’ю. Із його вуст зірвався тихий стогін — почасти від полегшення, що всі вони живі, а почасти від виснаження.

— Як ти вижив після того падіння? — здивувався Адолін. — Я був майже непритомний, але добре пам’ятаю, що на власні очі бачив, як ти впав.

«Я Приборкувач сплесків, — подумав Каладін, відчувши на собі Далінарів погляд. — І пустив у хід Буресвітло». Він хотів сказати це вголос, але слова чомусь не лунали. Не перед Елгокаром з Адоліном.

«Буря забирай! Ну й боягуз».

— Я міцно тримався за нього, — відповів охоронець. — Сам не знаю. Ми пролетіли в повітрі, а коли вдарилися об землю, я не загинув.

Король кивнув.

— Ти ж сам казав, що він перемістив тебе на стелю, — промовив Елгокар до Адоліна. — Вони, певне, спланерували аж донизу.

— Еге, — відказав той, — мабуть, так і було.

— А коли ви приземлилися, ти вбив його? — запитав король із надією в голосі.

— Ні, — відповів Каладін. — Але він утік. Гадаю, його здивувало, що ми так уміло дали йому відсіч.

— Уміло? — перепитав Адолін. — Ми справляли враження трьох дітлахів, які пішли на прірводемона з лозинами. Прародителю бур! Такого прочухана я ще зроду не отримував.

— Принаймні ми були насторожі, — приголомшено промовив король. — Цей мостонавідник… з нього добрий охоронець. Ти заслужив на похвалу, юначе.

Далінар підвівся й перетнув кімнату. Ет устиг подбати про його обличчя і закласти тампони в роз’юшений ніс. Убивця розсік йому шкіру на лівій вилиці, а щодо носа, то за свою довгу військову кар’єру князеві точно було не звикати до його переломів. Обидві рани були не такими серйозними, як здавалися.

— Звідки ти знав? — запитав той.

Каладін витримав князівський погляд. Із-за батькової спини примружився й Адолін — він опустив очі на Каладінову руку й насупився.

«Він щось бачив», — збагнув капітан. Із княжичем йому й без того вистачало проблем.

— Знадвору в повітрі рухався якийсь вогник, — сказав Каладін. — Я діяв інстинктивно.

Неподалік до кімнати впурхнула Сил, яка виразно глянула на нього й насупилася. Але той не брехав. Він справді бачив у нічній темряві вогник — її.

— Всі ці роки я не йняв віри оповідям очевидців про те, як загинув мій брат, — зізнався Далінар. — Про вбивцю, що ходив по стінах, про людей, які падали вгору, а не донизу… Всемогутній, що над нами! Та хто ж він такий?

— Смерть, — прошепотів Каладін.

Князь кивнув.

— Навіщо він повернувся? — запитала Навані, підійшовши до Далінара. — Адже стільки років минуло!

— По мене, — сказав Елгокар.

Він стояв до них спиною, але капітанові було видно, що в руці той тримає келиха. Король осушив його і враз наповнив знову — із карафи з темно-фіолетовим вином. Наливаючи, Елгокарова рука тремтіла.

Каладін глянув Далінарові у вічі. Великий князь добре чув, що вбивця — той назвався Сетом — прийшов не по короля, а по нього.

Далінар не виправив племінника, тож Каладін і сам нічого не сказав.

— Що ми робитимемо, якщо він повернеться? — спитав Адолін.

— Не знаю, — відказав батько, сідаючи на кушетку поруч сина. — Не знаю…

«Оброби йому рани, — прошепотів усередині Каладіна голос батька-хірурга. — Наклади шов на вилицю. Вправ носа».

Але той мав важливіші обов’язки. Капітан примусив себе підвестися — хоч почувався так, наче носив свинцеві виливанці — й узяв ратище в одного з охоронців, що стояли на дверях.

— Чому в коридорах тихо? — запитав він у Моаша. — Ти не знаєш, де слуги?

— Великий князь, — відказав той, кивнувши на Холіна, — ясновельможний Далінар, послав кількох людей, щоб евакуювали слуг із їхніх приміщень. Мовляв, якщо вбивця повернеться, то може заходитися вбивати всіх без розбору. От він і розсудив: що більше людей залишить палац, то менше буде випадкових жертв.

Каладін кивнув і, взявши сферолампу, вийшов у коридор.

— Залишайся тут. А я маю дещо зробити.

***

Коли «мостонавідничок» вийшов, Адолін невдоволено відкинувся на кушетці. Каладін, звісна річ, нічого не пояснив і не спитав королівського дозволу відлучитися. Складалося враження, наче цей буреклятий суб’єкт вважав себе вищим за світлооких. Ба більше, здавалося, що цей субчик — бодай йому буря! — вважав себе вищим за короля.

«Але ж він стояв на смерть пліч-о-пліч із тобою», — заперечила частина його єства. Скільки людей — хоч світло-, хоч темнооких — так рішуче битимуться проти Сколкозбройного?

Стривожений Адолін витріщався на стелю. Йому, певне, здалося. Через падіння зі стелі його свідомість потьмарилася. Насправді вбивця вочевидь не рубонув охоронця по руці Сколкозбройцем. Адже зрештою кінцівка на вигляд була абсолютно здорова.

Але куди подівся рукав?

«Цей тип упав разом з убивцею, — подумав Адолін. — Він бився і вдав поранення, якого, виявляється, не отримував». Гм, чи не могло це все бути частинами якогось хитрого фокусу?

«Припини, — звелів собі подумки княжич, — бо станеш таким само параноїком, як Елгокар». Адолін кинув погляд на короля, який — побілівши з лиця — бездумно витріщався на порожній винний келих. Він що, справді осушив цілу карафу? Підійшовши до дверей опочивальні, де на нього чекала добавка, Елгокар відчинив їх.

Навані охнула, і король застиг на місці, повернувши голову до стулки дверей. Деревину на її тильній частині подряпав чийсь ніж. Зубчасті лінії складалися в низку ґліфів.

Адолін підвівся. Деякі з них були цифрами, чи не так?

— «Тридцять вісім днів, — прочитав Ренарін. — Кінець усім націям».

***

Каладін стомлено плентався палацовими коридорами, повторюючи маршрут, яким зовсім недавно виводив тих, за кого відповідав. Униз, до кухонь, у коридор, де зяяв прорізаний отвір. Повз місце, де підлогу забризкала Далінарова кров. До перехрестя.

Де лежало тіло Белда. Опустившись навколішки, Каладін перевернув його труп. Очі повигоряли. А над порожніми очницями так само пишалося татуювання — мітка свободи, яку розробив його командир.

Каладін зажмурився. «Я підвів тебе», — подумалось йому. Цей лисуватий чоловік із квадратним обличчям пережив мостонавідницьку службу і вцілів, коли вони рятували Далінарове військо. Він вижив у самій Геєні тільки для того, щоб загинути тут — від руки вбивці з надприродними здібностями.

Капітан застогнав.

— Він наклав головою, захищаючи інших, — пролунав голос Сил.

— Я маю зберігати їхні життя, — відказав Каладін. — Чому я просто не відпустив їх на волю? Нащо привів їх на цю службу, де смертей буде ще більше?

— Хтось повинен битися. Хтось має захищати.

— Годі з них! Вони вже досить крові пролили. Я маю розігнати їх усіх. Далінар може знайти собі інших охоронців.

— Вони зробили вибір, — заперечила Сил. — Ти не можеш вирішувати за них.

Каладін стояв навколішках і силкувався притлумити своє горе.

«Сину, тобі доведеться навчитися, коли слід переживати, а коли — відпускати, — пролунав батьків голос. — Ти наростиш мозолі».

Цього так і не трапилося. Буря забирай! Так і не трапилося… Ось чому він так і не став майстерним хірургом — бо не міг втрачати пацієнтів.

Ну а тепер, коли він убивав? Коли став солдатом? Невже це якось узгоджувалося одне з іншим? Він ненавидів майстерність, із якою вбивав.

Каладін глибоко зітхнув і через силу опанував себе.

— Йому до снаги те, чого мені не зробити, — сказав він зрештою, розплющуючи очі, щоб глянути на Сил, яка стояла в повітрі неподалік. — Я про вбивцю. Це тому, що я прорік не всі Слова?

— Їх є більше, — відказала Сил. — Та я не думаю, що ти до них готовий. Хай там як, а ти, гадаю, вже міг би робити те саме, що й він. Трохи потренувавшись…

— Але як він Приборкує сплески? Ти ж казала, що спрена у вбивці немає.

— Жоден спрен честі не допомагатиме істоті, яка влаштовує таку різанину.

— Люди здатні дивитися на такі речі по-різному, — сказав Каладін, намагаючись не зрадити голосом своїх почуттів, бо перевернув Белда долілиць, щоб не бачити його зморщених, випалених очей. — А що, як той спрен честі гадав, наче вбивця робить добру справу? Адже ти допомагала мені вбивати паршенді.

— Щоб захистити.

— З погляду паршенді, вони захищають своїх, — заперечив на це Каладін. — Для них я загарбник.

Сил сіла, обвивши руками коліна.

— Не знаю. Можливо. Проте інші спрени честі такого не роблять. Я єдина, хто не підкорився. А от його Сколкозброєць…

— А що з ним? — запитав Каладін.

— Він інакший. Зовсім інакший.

— Мені він здався звичайним. Наскільки так можна сказати про Сколкозбройця.

— Ні, він інакший, — повторила Сил. — У мене таке відчуття, наче я маю знати чим саме. Це якось пов’язано з кількістю Світла, яке він споживає…

Каладін підвівся і, здійнявши лампу, пройшов у бічний коридор. Там висіли сапфіри, що робили стіни синіми. Прорізавши Зброєю отвір, убивця проник у коридор і вбив Белда. Але ж капітан вислав у розвідку двох вояків.

Так, іще одне тіло — Гоббера. Цей чоловік був чи не першим у Четвертому мості, кого врятував Каладін. Буря забирай того вбивцю! Командир пригадав, як він — на відміну від решти — не залишив цього чоловіка помирати на плато.

Він опустився навколішки поруч трупа, перевернув його…

…і виявив, що той плаче.

— Я… Мені… прости, — промовив Гоббер, заледве здатний говорити від напливу почуттів. — Прости, Каладіне.

— Гоббере! Ти живий! — зрадів той.

А відтак він зауважив, що холоші Гобберових формених штанів перетято на рівні середини стегон, і з-під тканини прозирають сірі, потемнілі ноги — змертвілі, як допіру Каладінова рука.

— Я його навіть не бачив, — промовив Гоббер. — Він звалив мене, а потім проштрикнув Белда. Я чув звуки битви, і гадав, що всі ви загинули.

— Все гаразд, — заспокоїв його командир. — Усе буде гаразд.

— Я не відчуваю ніг, — сказав підлеглий. — Їх наче немає. Сер, мені більше не бути солдатом. Тепер я ні на що не придатний. Мені…

— Ні, — рішуче заперечив Каладін. — Ти так само належиш до Четвертого мосту. І завжди належатимеш. — Він примусив себе усміхнутися. — Просто треба, щоб Скеля навчив тебе готувати. Як у тебе з рагу?

— Жахливо, сер, — промовив Гоббер. — У мене навіть бульйон підгорить.

— Значить, кашовар із тебе вийде не гірший від решти. Гаразд, заберімо тебе до своїх.

Запустивши під нього руки, Каладін піднатужився і спробував підняти товариша.

Але власне тіло запротестувало, й капітан, мимохіть застогнавши, опустив Гоббера назад.

— Усе гаразд, сер, — промовив солдат.

— Ні, не гаразд, — відказав Каладін, висотуючи зі сферолампи частину заряду.

Він знову піднатужився й, таки піднявши Гоббера, поніс його до своїх.