Слова Променистого ордену

І-2. Ім

Ім акуратно зістругав деревину з боковини невеличкої заготовки й, здійнявши ту на світло сфери поруч верстака, наблизив окуляри до очей, притримуючи їх за оправу.

Ну що за чудовий винахід ці окуляри! Жити означає бути частиною космеру, яка осягає себе. Але яке вже там осягнення, якщо ти до пуття не бачиш? Той азіш, що вперше створив такий пристрій, давно відійшов у вічність, тож Ім висунув пропозицію зарахувати його до сонму Почесних небіжчиків.

Він опустив заготовку і знову взявся обстругувати її, ретельно надаючи передній частині округлої форми. Дехто з його колег-шевців купував копили — дерев’яні колодки, які використовують при виготовленні взуття — в теслярів, проте Іма свого часу навчали вирізати їх власноруч. Так-бо воно повелося віддавна й тривало століттями. Ну а коли щось робили певним чином аж так довго, то, на його думку, на те мала бути поважна причина.

За Імовою спиною тяглася комірчина шевської майстерні, з напівтемряви якої визирали носки десятків пар черевиків, наче вугрі зі своїх нірок. То були виставкові моделі, за котрими підбирали розмір, матеріал і визначалися з фасоном, щоб майстер міг пошити досконалу пару черевиків, яка ідеально пасуватиме до ніг і характеру власника. За відповідального підходу, така попередня примірка цілком могла затягтися.

У тіні праворуч від нього щось ворухнулося. Не змінюючи пози, Ім поглянув у той бік. Останнім часом спрен унадився частіше — такий собі розсип світла, як-от від кришталевої підвіски під сонячним променем. Він не знав, що то за спрен, бо ще ніколи такого не бачив.

Той переповза́в поверхнею верстака, підбираючись ближче. Коли спрен застигав, із нього здіймалися пучки світла, наче прорість або рослинки зі своїх нірок. А щойно ворушився, вони ховалися.

Ім знову взявся до роботи.

— Це треба, щоб пошити черевички.

У вечірній майстерні стояла тиша, яку порушувало тільки шурхання ножа об дерево.

— Ч-черевички?.. — перепитав чийсь голос. Начебто дівочий — ніжний і співучий.

— Так, друже, — дитячі черевички, — відказав швець. — Останнім часом попит на них дедалі зростає.

— Черевички, — повторив спрен. — Д-дитячі. Для маленьких людей.

Ім змахнув стружки з верстака на підлогу — щоб пізніше підмести — й поставив копил поряд спрена. Той сахнувся, наче відображення із дзеркала. Напівпрозорий — просто мерехтливе світло та й годі.

Швець прибрав руку й чекав. Спрен трішечки посунувся вперед — несміло, наче крєм’ячок, що виповзає з розщелини після бурі. А коли спинився, з нього крихітними врунами проросло світло. От дивина!

— Ти, друже мій, найцікавіший життєвий досвід, що його мені випала честь осягнути, — промовив Ім, коли мерехтіння перемістилося безпосередньо на копил.

— Я… — видобув спрен, — я… — Аж раптом його тільце затремтіло, а відтак почіткішало, неначе світло зібрали в пучок. — Він гряде.

Ім, зненацька занервувавши, підвівся. Знадвору щось ворухнулося. Хто там? Чи не той шпик у шинелі?

Але ні — то виявилася всього-на-всього дитина, яка зазирала крізь відчинені двері. Ім усміхнувся й висунув шухляду зі сферами, щоб у майстерні стало світліше. Дитина сахнулася, як-от допіру спрен.

Який, до речі, кудись зник: він мав таку манеру, коли наближалися сторонні.

— Не бійся, — сказав Ім, опускаючись назад на ослінчик. — Заходь і дай-но я на тебе подивлюся.

До майстерні знову зазирнув брудний вуличний хлопчик. З одягу на ньому була лише пара драних штанів, але тут, в Ірі, де вдень і вночі зазвичай стояла теплінь, таке траплялося часто.

Ноги в дитини були брудні та подерті.

— От тобі й маєш, — сказав Ім, — таке нікуди не годиться. Заходь, юначе, і сідай ось сюди. — Тут він підсунув йому один із менших ослінчиків. — Зараз ми підберемо тобі щось озутися.

— Кажуть, ви за це нічого не правите, — промовив хлопчик, не рушивши з місця.

— Неправда, — відповів йому Ім. — Але тебе моя ціна, гадаю, влаштує.

— Сфер у мене нема.

— А вони мені й не потрібні. Ти заплатиш мені розповіддю про життєвий досвід. Я б залюбки її вислухав.

— Мені казали, що ви дивний, — сказав хлопчина й нарешті зайшов до майстерні.

— Що правда, то правда, — відказав на це Ім, поляскуючи долонею по ослінчику.

Безхатченко боязко підступив, куди вказували. Він кульгав, але намагався це приховати. Хлопчина був іріалієць, але золотавість його шкіри й волосся затемняв бруд. Перша, щоправда, набувала такого відтінку лише за правильного освітлення, але останнє точно було золотисте — саме ця риса вирізняла їхній народ.

Ім махнув хлопчикові підняти здорову ступню, а відтак дістав віхтя, намочив його й витер грязюку: він не збирався приміряти взуття на такі брудні ноги. Було помітно, як малий підгинає під себе кульгаву кінцівку, неначе силкуючись утаїти, що її обмотано ганчіркою.

— Так, — промовив швець, — послухаймо твою розповідь.

— Ви старий, — сказав хлопчина. — Старший за будь-кого з-поміж моїх знайомих. Ви могли би бути моїм дідом. І вже, мабуть, усе знаєте. То нащо ж вам моя розповідь?

— Такий уже в мене пунктик, — відповів на це Ім. — Ну ж бо. Я слухаю.

Хлопчина хмикнув, але заговорив. Його розповідь виявилася короткою. Воно й не дивно: той-бо не хотів нею ділитися. Але поволі, обережно розпитуючи, швець витяг із нього всю правду: хлопчик був сином повії, яка викинула того на вулицю, щойно він став досить дорослим, щоб подбати про себе самому. Безхатченко гадав, що це сталося три роки тому. А тепер йому було літ із вісім.

Слухаючи його, Ім відтер першу ногу, а відтак обстриг і підпиляв на ній нігті. Після чого надійшла черга другої.

Швець махнув хлопчині, і той неохоче підняв її. Розмотавши ганчірку, Ім виявив на ступні глибокий поріз. Рана вже інфікувалася й кишіла гнилокузьками — крихітними червоними порошинками.

Чоботар позволікав, вагаючись.

— Мені до зарізу треба черевики, — промовив безхатченко, відводячи погляд. — Без них просто біда.

Краї рани були нерівні. «Певне, через паркан перелазив», — подумав швець.

Хлопчик дивився на нього з удаваною незворушністю. Така рана мала жахливо його уповільнювати, а на вулиці, як чудово знав Ім, це запросто могло означати смерть.

Підвівши погляд на хлопчика, він зауважив у його оченятах тінь тривоги. Зараження вже розповзлося вище щиколотки.

— Гадаю, друже мій, мені знадобиться твоя допомога, — шепнув швець.

— Що? — не зрозумів безхатченко.

— Нічого, — відповів той, сягнувши рукою в шухляду стола.

Світло лилося від усього п’яти діамантових скалок. Їх бачив кожен вуличний хлопчак, який приходив сюди. Поки що Іма грабували лише двічі.

Порпаючись у глибині шухляди, він відчинив потаємне відділення, дістав звідти потужну сферу — броам — і, швидко прикривши його світло стиснутим кулаком, іншою рукою потягнувся по антисептик.

Самою лише медициною було не обійтися: адже хлопчина мусив залишатися на ногах. Безпритульний, який щодня боровся за виживання, ніяк не міг тижнями валятися в ліжку, одужуючи, й постійно змазувати рану дорогою мастю.

Ім вийняв руки з шухляди. В одній із них було затиснуто сферу. Бідолашна дитина: боліло, певне, нестерпно. Взагалі-то цей хлопчик мав би лежати пластом і марити, але ж кожен юний безхатченко знав: щоб довше (ніж варто б!) витримувати без сну і зберігати бадьорість, треба пожувати пасмокірку.

Неподалік із-під стосу шкураття визирнув той самий світний спрен. Швець наніс масть і, відставивши антисептик, підняв ногу хлопчика, тихенько мугикаючи.

Сяйво в Імовій другій руці щезло.

А з рани повтікали гнилокузьки.

Коли чоловік відняв руку, поріз затягнувся, ступня відновила природний колір, а ознаки інфекції зникли. Досі він користався з цих своїх здібностей усього кілька разів, і то завжди під прикриттям медичної допомоги. Ім ніколи не чував про що-небудь схоже. Певне, тому він і отримав цей дар — щоб космер міг осягнути його.

— Гей, — озвався хлопчик, — тепер мені набагато легше.

— Радий за тебе, — відповів чоботар, повертаючи сферу та масть назад у шухляду. Спрен заховався. — Погляньмо, чи не можна тобі щось підібрати.

І почав приміряти хлопчині взуття. Зазвичай Ім, знявши мірку, казав клієнтові прийти пізніше і шив йому досконалу пару черевиків — ідеально підібрану та підігнану. Але, на жаль, цій дитині доведеться віддати якусь із готових. Адже забагато таких, як цей бідолаха, так ніколи й не поверталися по свої черевики, залишаючи шевця мучитися здогадами. З ними щось трапилося? Вони просто забули? А чи гору взяла їхня природна підозріливість?

На щастя, в нього були кілька пар надійних і міцних черевиків, які могли прийтися цьому хлопчикові впору. «Мені потрібно більше вепрмантину», — подумав швець і зробив собі позначку. Діти не дбатимуть про взуття так, як годиться. А вепрмантин не знав зносу навіть без догляду.

— Ви справді дасте мені пару взуття? — не повірив безхатченко. — За просто так?

— Ні, не за просто так, а за твою розповідь, — відказав на це Ім.

Чоботар приміряв хлопчикові на ногу ще одного виставкового черевика. Він давно махнув рукою на спроби привчити цю публіку носити шкарпетки.

— Але чому?

— Тому, — пояснив майстер, — що ми з тобою — Єдине.

— Єдине що?

— Єдине єство, — сказав Ім. Він відставив черевика і взяв іншого. — Колись давно було лише Єдине — всевідне, але безчуттєве. От воно й зробилося багатьма — нами, людьми. Єдине — як чоловіче, так і жіноче начала — вчинило так, щоб осягнути все суще.

— Єдине… Ви маєте на увазі Бога?

— Можна сказати й так, коли хочеш, — відповів чоботар. — Але це не зовсім коректно. Я не визнаю ніякого бога — і ти не повинен. Ми — іріалі, частина Довгої стезі, а це — наш Четвертий край.

— Ви говорите, неначе проповідник.

— І проповідників не визнавай, — промовив Ім. — Вони чужинці та заброди. Іріалійцям не треба проповідей — тільки життєвий досвід. А оскільки кожне життя унікальне, сукупність досвіду несе повноту. Зрештою ми повторно зберемо все докупи й — коли здобудемо Сьомий край — знову станемо Єдиним.

— Тож ми з вами… — почав безхатченко, — та сама людина?

— Так. Дві свідомості єдиного єства, які осягають різні життєві досвіди.

— Дурня якась.

— Усе залежить від того, з якого боку поглянути, — сказав Ім, посипаючи ноги хлопчика тальком і знову надягаючи на них виставкову пару. — Ану пройдися хвильку в цих.

Малий здивовано глянув на нього, але послухався й ступив кілька кроків, уже не кульгаючи.

— Так, від того, як поглянути, — повторив Ім, здіймаючи руку й ворушачи пальцями. — Дивлячись зблизька, може здатися, що пальці на руці — розрізнені й осібні. Власне, великий може гадати, наче має дуже мало спільного з мізинцем. Але за правильного погляду стає ясно, що вони — частини дечого куди більшого. Воістину всі пальці — Єдине.

Безпритульний насумрився. Мабуть, якась частина сказаного перевершувала його здатність до розуміння. «Мені варто говорити простіше, а ще…»

— Але чому вам випало бути пальцем із коштовним перснем, — сказав хлопчина, проходячи тепер у протилежному напрямку, — а от мені — мізинцем із поламаним нігтем?

Ім усміхнувся:

— Знаю, це звучить несправедливо. Але якщо всі ми — Єдине, то несправедливості зрештою не буває. А до того ж я не завжди володів цією майстернею.

— Он як?

— Еге. Гадаю, ти здивувався б, почувши, звідки я вийшов. Ану присядь-но знову.

Хлопчина опустився на ослінчик.

— Ваші ліки дуже допомогли. Навіть дуже-дуже допомогли.

Швець стягнув із нього черевики і за слідами тальку, що подекуди стерся, перевірив, чи добре вони сидять. А відтак розшукав готову пару й кілька хвилин порозминав її, згинаючи, в руках. Сюди б м’яку устілку під поранену ступню, але таку, щоб за кілька тижнів відірвати — щойно рана загоїться…

— Як на мене, те, про що ви говорите, не тримається купи, — промовив хлопчина. — Бо якщо всі ми — одна людина, то хіба не мали б знати все це й самі?

— Як Єдине, ми пізнали істину, але як багатьом, нам потрібне невігластво, — відказав на це Ім. — Наше розмаїття покликане осягнути всілякі думки, а це означає, що одні мають знати, а інші — й гадки не мати, достоту як дехто має бути багатим, а дехто — бідним. — Він іще трішки повозився з черевиком. — Колись про це й справді знало більше людей. Цього не обговорюють так активно, як мали б. На ось — приміряй, чи пасують.

Він простяг хлопчикові черевики, а той узувся й зав’язав шнурки.

— Твоє життя, можливо, й неприємне… — почав Ім.

— Неприємне?

— Гаразд — відверто жахливе. Але воно зміниться на краще, юначе. Обіцяю тобі.

— Я гадав, — відказав той, притупуючи здоровою ногою, щоб випробувати обнову, — наче далі ви скажете: життя, мовляв, жахливе, але до того зрештою байдуже, бо всім нам уготовано те саме.

— Так і є, — погодився Ім, — але зараз це тебе не надто втішає, правда ж?

— Угу.

Чоботар знову розвернувся до верстака.

— Якщо зможеш, спробуй не перевтомлювати поранену ногу.

Безпритульний різко зірвався з місця й гайнув до дверей, неначе поспішаючи вшитися, доки Ім не передумав і не відібрав черевиків. Але в проймі хлопчик таки затримався.

— Якщо всі ми зрештою та сама людина, яка проживає різні життя, то вам немає сенсу роздавати черевики, — промовив безхатченко. — Адже тоді це безглуздо.

— Ти не заїхав би сам собі по пиці, еге ж? Поліпшуючи твоє життя, я роблю кращим власне.

— Маячня це все, — сказав хлопчина. — Як на мене, ви просто добра людина.

І з тим зник за дверима, не кажучи більше ні слова.

Ім усміхнувся, похитав головою й зрештою взявся до праці над копилом. Спрен визирнув знову.

— Дякую, — сказав до нього швець, — за твою допомогу.

Ім не знав, як йому вдається зцілювати, але був певен, що без спрена тут не обходиться.

— Він досі тут, — шепнув той.

Підвівши очі на дверну пройму, Ім визирнув крізь неї на вечірню вулицю. Той безпритульний досі не пішов?

Позаду щось зашаруділо.

Чоботар, підскочивши, розвернувся. В майстерні було повно темних закапелків і потаємних куточків. Може, пацюк?

І чому двері в задню кімнату — його спальню — стояли відчинені? Ім їх зазвичай зачиняв.

У темряві в глибині майстерні ворухнулася якась тінь.

— Якщо ти прийшов по сфери, — сказав швець, затремтівши, — то в мене тільки п’ять світлоскалок.

Знову шарудіння. Тінь, відділившись від темряви, перетворилася на чоловіка — макабакі — темношкірого, за винятком блідого «півмісяця» на щоці. На ньому були сріблясто-чорний мундир — Ім не зміг розпізнати, у якій армії такі носять — і цупкі рукавиці з розтрубами.

— Мені довелося добряче попошукати, доки я виявив те, на чому ти проколовся, — сказав незнайомець.

— Я… всього… п’ять світлоскалок… — заледве видобув Ім.

— Після бурхливої молодості ти вів бездоганне життя, — безпристрасно промовив прибулий. — Небідний молодик, ти пропив-прогуляв батьківську спадщину. Це не протизаконно. Але вбивство — зовсім інша річ…

Ім осів на ослінчик.

— Я не знав… Не знав, що це вб’є її.

— Отрута була в пляшці вина, — сказав чоловік, заходячи до кімнати.

— Мені сказали, наче знаком був сам рік урожаю! — вигукнув Ім. — Вона, мовляв, збагне, від кого це послання, і зрозуміє, що доведеться платити! Мені до зарізу треба були гроші. Бачте, в чім річ: я не мав чого їсти… А безхатченки не схильні до благодійності…

— Ти став співучасником убивства, — промовив чоловік, тугіше натягуючи рукавиці — спершу на одній, а потім на другій руці.

Він говорив таким беземоційним тоном, наче йшлося про погоду.

— Я ж не знав… — змолився Ім.

— Це не скасовує твоєї провини.

Прибулий відвів руку вбік, і туди, матеріалізувавшись з імли, вклався меч.

Сколкозброєць? Та що це за правоохоронець такий? Ім витріщився на дивовижний сріблястий клинок.

А відтак кинувся навтьоки.

Як виявилось, він не розгубив корисних навиків, набутих за часів життя на вулицях: перекинув на Сколкозбройного стіс шкураття, уникнув помаху його леза, а відтак вискочив на темну вулицю й помчав, волаючи на пробі. Можливо, хтось почує. Можливо, хтось допоможе.

Ніхто не чув.

Ніхто не допоміг.

Ім був старий і зовсім засапався, доки добіг до першого перехрестя, де зупинився біля старої цирульні. Всередині було темно, а на дверях висів замок. Маленький спрен не відставав, розливаючи довкола такий собі німб мерехтливого світла. От красень.

— Гадаю… настав… мій час… — промовив Ім, задихаючись. — Нехай Єдине… знайде приємність… у цих спогадах.

Позаду вулицею прогупали кроки, які наближалися.

— Ні, — шепнув спрен. — Світло!

Той покопирсався в кишені й видобув сферу. Чи не міг він за її допомогою…

Плече правоохоронця врізалося в старого й притисло того до стіни цирульні. Ім застогнав і зронив сферу.

Чоловік у сріблястому розвернув шевця обличчям до себе. Обриси стража проступали на тлі чорного неба, наче силуетний портрет.

— Це було сорок років тому, — шепнув Ім.

— Правосуддя не має строку давності.

Чоловік увігнав Сколкозбройця Імові в груди.

Осягнення добігло кінця.