Слова Променистого ордену

І-3. Рисн

Рисн воліла вдавати, наче шинська трава в її горщику не дурна, а просто задумлива. Вона сиділа на носі катамарана, тримаючи ту на колінах. Загалом спокійна поверхня Решійського моря брижилася під помахами весла їхнього провідника, який гріб позад неї. Від паркого й вільглого повітря на чолі та шиї дівчини висипали крапельки поту.

Певне, знову збиралося на дощ. Тут, на морі, опади були найгірші: не могутні та разючі, як великобуря, і навіть не безперестанні, як звичайна злива, а просто імлиста мжичка — радше туман, аніж мряка. Але й цього було досить, щоб зіпсувати зачіску, макіяж і вбрання — словом, усі старання молодої та ретельної купчині, яка прагне справляти належне враження.

Рисн поправила горщика на колінах. Вона назвала траву Тивнк — «Похнюплена». Її бабск сміявся з цієї клички. Він розумів: у такий спосіб учениця визнавала, що той мав рацію, а вона помилялася — його минулорічна торгівельна оборудка з шинами була неймовірно вигідна.

Рисн-бо не стала хнюпитися через те, що їй так неспростовно довели тодішню помилку, а натомість «передоручила» це траві.

Вони пливли тутешніми водами вже два дні, і то після багатотижневого очікування в порту, щоб, підгадавши час у проміжку між великобурями, перетнути це майже замкнене море. Сьогодні стояв мертвий штиль, і те було до страхітливого спокійне — майже як Чистозеро.

Сам Встім плив за два човни від неї. Їхню нерегулярну флотилію на шістнадцять катамаранів із новими гребцями-паршменами було навантажено крамом, закупленим на бариші від минулої подорожі. Бабск і досі лежав хворий на кормі свого човна, скидаючись на ще один сувій тканини, — майже невідрізненний від тюків із товарами.

З ним усе буде гаразд. Захворіти трапляється кожному, але він обов’язково одужає.

«А як же кров у нього на носовичку?»

Рисн відігнала цю думку й спеціально повернулася до нього спиною, переклавши Тивнк на згин своєї лівої руки. Вона утримувала горщик у зразковій чистоті. Той «ґрунт», без якого ця трава не росла, був навіть гірший, ніж крєм, і мав схильність псувати одяг.

Їхній провідник, на ймення Ґу, сидів у човні Рисн — одразу за нею. Довготелесий, з обвітреною шкірою й темним волоссям, він відчутно скидався на чистозерця. Хоча ті щоразу глибоко переймалися своїми божками, а Ґу, здавалося, не переймався ніколи й нічим.

Зокрема й тим, щоб вони вчасно потрапили до пункту призначення.

— Ти ж казав, наче вже близько, — мовила до нього Рисн.

— О, так і є, — відповів той, піднімаючи весло й знову занурюючи те у воду. — Тепер уже скоро.

Ґу розмовляв тайленською досить добре, за що його, власне, й найняли — бо пунктуальністю він аж ніяк не відрізнявся.

— Конкретизуй це своє «скоро»… — не вгавала Рисн.

— Кон-кре-ти… що?

— «Скоро» — це коли?

— Незабаром. Може, й сьогодні.

«“Може”! Чудово…»

Ґу веслував собі далі — і хоча гріб він лише з одного боку човна, вони чомусь не плавали колами. Тут-таки, на кормі, бавився її парасолькою Килрм — начальник їхньої охорони — розкриваючи ту й знову закриваючи. Він, схоже, вважав таку штуку чудовим винаходом, хоча на Тайлені ними користувалися вже хтозна-відколи.

«Це свідчить про те, як рідко Встімові люди повертаються в цивілізований світ». От тобі й ще одна підбадьорлива думка. Вона зробилася ученицею Встіма, бо хотіла подорожувати в екзотичні краї — й екзотики таки не бракувало. Щоправда, Рисн гадала, наче «екзотичний» та «культурний» ідуть у комплекті. Якби вона мала хоч сяку-таку кебету — а досі це стало здаватися їй сумнівним — то одразу змикитила б: по-справжньому успішні купці пливуть не туди, куди й решта.

— Нині непросто, — зронив Ґу, так само веслуючи у своєму летаргічному темпі. — Все переплуталося: боги ходять не там, де мали б. Але нічого — ми його знайдемо. Так, обов’язково знайдемо.

Притлумивши стогін, Рисн відвернулася. Встімові знову було зле, і флотилію вела вона — от тільки знати б куди або принаймні де шукати їхній пункт призначення.

В цьому й полягала проблема з плавучими острівцями.

Човни проминали скупчення гілок, які проштрикували морську поверхню. Гнані вітром лагідні хвильки похлюпували об цупке віття, яке стриміло з води, наче пальці людини, що топиться. Це море було глибше, ніж Чистозеро з його приголомшливим мілководдям. Ті дерева з кам’яною корою мали сягати десятків футів заввишки. Ґу називав їх «і-на», і це, певне, означало щось погане: адже ті могли пропороти корпус човна.

Інколи вони огинали гілки, які ховалися прямо під склистою гладінню, — майже невидимі. Рисн не знала, як Ґу зауважував таку небезпеку — в цьому, як і чимало в чому іншому, їм доводилося цілковито покладатися на нього. Що-то вони робитимуть, якщо той веде їх до засідки в цих «тихих водах», де відомо хто «водиться»? Вона раптом дуже зраділа, що Встім звелів охоронцям не зводити очей з фабріала, який показував, чи не наближаються люди. Бо…

Земля.

Рисн підвелася, й катамаран загрозливо захитався. Попереду щось бовваніло — якась темна смуга вдалині.

— От бачите? — озвався Ґу. — Вже скоро.

Дівчина залишилася стояти, махнувши, щоб їй подали парасольку, коли задощило. Попри провощеність — щоб захищати як від сонця, так і від дощу — вона заледве допомагала. Але Рисн була така збуджена, що майже не зважала на це (або на своє волосся, яке, намокаючи, дедалі більше кучерявилося). Нарешті.

Острів виявився куди більшим, ніж вона гадала. Рисн уявляла собі щось на кшталт великого човна, а не скельну формацію, яка височітиме, випинаючись із води, наче валун у полі. Таких островів вона ще не бачила: не видно було ні піщаних берегів, ні пласкої низовини за ними — просто гора. Хіба з плином часу її схили та верхівка не мали б зазнати ерозії?

— Тут так зелено, — промовила Рисн, підпливаючи ближче.

— Таї-на добре придається для рослинництва — та й для життя взагалі. Якщо лише нема війни, — відказав Ґу.

— Тобто якщо два острови не надто зближуються… — докинула Рисн.

Готуючись до поїздки, вона читала про це, хоча мало хто з учених аж так зважав на решійців, щоб писати про них. У морі плавали десятки, якщо не сотні, таких острівців із примітивним населенням, яке тлумачило їхнє переміщення як божественну волю.

— Не завжди, — відповів провідник, посміюючись. — Буває, що зближення — добре для Таї-ни. А буває, погано.

— І від чого ж це залежить? — запитала Рисн.

— Від самого Таї-ни, звісна річ.

— Ага, то острів сам вирішує, — поставила питання руба дівчина, глузуючи з Ґу. От дикуни. І що її бабск розраховував вигадати, торгуючи з ними? — Як може острів…

Аж раптом суходіл попереду заворушився.

І то не подрейфував, як вона собі уявляла. Острів змінив свою форму: каміння покривилося й забрижилося, здиблюючи велетенський фрагмент скельної породи. Той рух здавався млявим рівно доти, доки вона не осягнула його величі.

Рисн вирячила очі й плюхнулася на банку. Та скеля — нога! — піднялася, і з неї зливою струмувала вода. Кінцівка похилилася вперед, а відтак знову шубовснула в море з неймовірною силою.

Таї-на, боги Решійських островів, — великопанцирники.

Та істота була колосальна — просто небачено й нечувано велика. Як порівняти з нею, прірводемони — міфічні монстри з далекого Натанатану — здавалися дрібними камінцями!

— Чому ви мені нічого не сказали? — зажадала відповіді Рисн, озираючись на двох інших людей у човні.

Принаймні Килрм точно міг би її попередити.

— Краще один раз побачити… — відказав Ґу, веслуючи у своїй звичній розслабленій позі.

Дівчина не звернула особливої уваги на його посмішечку.

— І позбавити тебе цієї миті відкриття? — запитав Килрм. — Пригадую, як я вперше побачив його порух. Такого враження не варто псувати. Якщо охоронці — новачки в тутешніх краях, ми їх ніколи не попереджуємо.

Гамуючи роздратування, Рисн знову глянула на «острів». Нехай будуть прокляті псевдовчені, чиїх неточних описів вона начиталася: там забагато ґрунтувалося на чутках і замало — на досвіді. Аж не вірилося, що ніхто й ніколи не описував правди. Вона, мабуть, не ті джерела дивилася.

Завіса мжички, що сіялася, огортала велетенську тварину серпанком імли і таємниці. Чим такий гігант харчується? Чи помічає він людей, які оселилися в нього на спині, а чи йому до них байдуже? О, Келеку… А як такі махини спаровуються?

Таї-на мав бути страшенно старим. Коли човен вплив у тінь, яку той відкидав, Рисн побачила, що його кам’яниста шкіра поросла зеленим. Яскравіли широкі поля сланцекірки, майже все вкривав мох, ліани й скелебруньки пообплітали стовбури невисоких дерев, які вкорінилися в розщілинах між пластинами панцира того велета.

Ґу обвів їхню флотилію довкола його задньої ноги (на радість Рисн, далеко її обігнувши), й підійшов до боку істоти — туди, де панцир занурювався у воду, утворюючи якусь подобу платформи. Людей дівчина не побачила, а спершу почула: поміж сплесків здійнявся сміх. Дощ припинився, Рисн опустила парасольку, струснула її над водою і зрештою розгледіла людей — гурт молоді обох статей, яка видиралася на гребінь панцира й стрибала звідти в море.

Це не надто дивувало: як і Чистозеро, Решійське море виявилося прикметно теплим. Рисн якось наважилася була зайти у воду біля рідного берега. Відчуття було таке, наче її скувало кригою — при здоровому глузді повторити не закортить. За купаннями в океані найчастіше стояли алкоголь і бравада.

Тож вона очікувала на повсюдних купальників у цих краях, проте не думала, що ті будуть голі.

Рисн спаленіла, коли повз «причал», виступ панцира, пробіг гурт тубільців, молодих парубків і дівчат — голих як немовлята й байдужих до сторонніх очей. Вона, звісно, не якась там святенниця-алетійка, але ж… Келеку! Щоб зовсім без нічого?..

Її обсіли спрени сорому у формі гнаних вітром біло-червоних квіткових пелюсток. Позаду захихотів Ґу, до якого долучився й Килрм:

— Цього ми теж не кажемо новеньким.

«Дикуни», — подумала Рисн. А от паленіти не годиться — адже вона вже доросла. Ну, майже.

Флотилія пливла далі — туди, де виступ панцира утворював такий собі причал: невисоку площину, що нависала над водою. А там вони стали чекати, хоча дівчина й не розуміла чого.

За кілька митей великопанцирник зробив іще один млявий крок. Площина, струмуючи водою, заходила ходором, і від сплеску попереду об човни забилися хвилі. А щойно все вляглося, як Ґу підвів катамаран до причалу і сказав:

— Піднімайтеся.

— Може, нам пришвартуватися? — спитала Рисн.

— Ні. Він рухається, тож це небезпечно. Ми відійдемо.

— А вночі? Куди ви ставите човни?

— Лягаючи спати, ми відводимо їх у відкрите море і зв’язуємо докупи. А вранці, прокинувшись, знову шукаємо острів.

— Он воно як, — промовила Рисн, перевівши подих, щоб заспокоїтися, і впевнившись, що її горщик із травою надійно прилаштований на дні катамарана.

Дівчина підвелася. Чому-чому, а її дорогезним черевичкам це точно не піде на користь. І то решійцям, схоже, буде байдуже. На зустріч із їхнім королем вона, певне, могла би прибути й босоніж. Та що там! Пристрасті свідки: як висновувати з побаченого, туди можна з’явитися, навіть світячи грудьми.

Вона обережно вибралася на причал і задоволено виявила, що, попри зануреність у воду на дюйм-другий, панцир був не слизький. Килрм піднявся слідом за нею. Рисн вручила йому складену парасольку й відступила, чекаючи, доки Ґу відведе човна від причалу, куди натомість підійшов інший — довший — катамаран зі стерновим і гребцями-паршменами.

Всередині — попри спеку, вкутаний у ковдру — лежав, скулившись і привалившись головою до борту ззаду човна, її бабск. Блідість його шкіри відливала воском.

— Бабску… — промовила Рисн, терзаючись серцем. — Треба було повернути назад.

— Дурниці, — видобув той кволим голосом, через силу всміхаючись. — Я переживав і гірше. Оборудка має відбутися. Ми набрали забагато кредитів.

— Я піду до короля й тутешніх купців, — промовила учениця, — і попрошу їх спуститися до вас сюди, на причал.

Встім кашлянув у кулак.

— Ні — це тобі не шини. Моя недуга все зіпсує. З реші треба діяти сміливо — нахрапом. А от давати слабину ніяк не можна.

— Нахрапом? — перепитала Рисн, дивлячись на провідника, який знічев’я бовтав пальцями у воді. — Бабску… решійці — не той народ, який схильний до церемоній. Не думаю, що вони переймаються хоч би чимось.

— Значить, ти будеш здивована, — відказав на це Встім, прослідкувавши за її поглядом, спрямованим на купальників поблизу, які з хихотінням і реготом стрибали у воду. — Так, тутешнє життя буває простим. Це й притягує людей відповідного складу, наче війна — спренів болю.

Притягує?.. Повз неї пробігла одна з купальниць, і шокована Рисн зауважила, що в тої — тайленські брови: просто через сонячну засмагу різниця у відтінку шкіри не одразу далася взнаки. Пильніше придивившись до тих, хто відпочивав на воді, дівчина зауважила й інших: двох імовірних гердазійців і навіть… алетійку? Бути не може!

— Вони злітаються сюди, — повів далі Встім, — бо їм до вподоби решійське життя. Пливеш собі разом з островом. Коли той воює — б’єшся, а решту часу насолоджуєшся життям. Такі люди знайдуться в кожній культурі, бо всяке суспільство утворюють окремі особи. Ти маєш це засвоїти: не дозволяй своїм культурним стереотипам заважати твоїй здатності оцінювати конкретного індивіда, бо інакше зазнаєш невдачі.

Рисн кивнула. Бабск здавався дуже кволим, але сказане прозвучало рішуче. Вона намагалася не думати про купальників: адже те, що принаймні одна з них була її співвітчизниця, лише посилило збентеження дівчини.

— Якщо вам несила з ними торгувати… — почала було Рисн.

— …То це зробиш ти.

Попри спеку, ученицю продерло морозом. Саме для цього вона й долучилася до Встіма, хіба ні? Скільки разів Рисн хотіла, щоб той дозволив їй вести перед? То звідки ж відчуття такої несмілості?

Вона глянула на власного човна, який відходив від причалу з її горщиком трави, і знову перевела погляд на бабска.

— Скажіть, що я маю зробити.

— Вони добре знають іноземців — ліпше, ніж ми їх, — почав Встім. — Адже наших до них переселяється дуже багато. Чимало решійців — справді такі, як ти кажеш, але чимало й людей іншого ґатунку, які полюбляють битися. А торгівля… це для них наче бій.

— Як і для мене, — промовила Рисн.

— Я знаю цих людей, — сказав Встім. — Дай-то Пристрасть, щоб Таліка тут не було. Він їхній найкращий купець і веде торгівлю з іншими островами. Та хай із ким ти матимеш справу, тебе оцінюватимуть як суперницю в поєдинку. А суть битви для них у тому, щоб залякати. Одного разу я мав нещастя перебувати на острові, коли спалахнула війна… — Він змовк, закашлявшись, але не взяв питво, яке підніс йому Килрм. — Доки два Таї-на нетямилися з люті, населення спустилося в човни, щоб обмінятися хвастощами та обра́зами. З кожного боку починали найслабші — вони нахвалялися — а відтак черга в тій словесній перепалці доходила до найдужчих. Далі в діло йшли луки та списи, й починалася битва — на човнах і у воді. Добре, що крику було більше, ніж різанини.

Рисн нервово зглитнула й кивнула.

— Ти не готова до цього, дитино, — мовив Встім.

— Я розумію.

— От і добре. Нарешті ти це усвідомила. А зараз іди. Бо якщо ми прибули не назавжди, то довго на своєму острові вони нас не потерплять.

— А якби ми погодилися залишитися — чого б це від нас вимагало? — поцікавилася учениця.

— Ну, по-перше, передати все своє майно тутешньому королю.

— Нічого собі, — відказала Рисн. — Цікаво, що за вигляд він мав би в моїх черевичках. — Дівчина важко зітхнула. — Ви й досі не сказали мені, що саме ми в них торгуватимемо.

— Вони знають, — відповів її бабск і закашлявся. — Ти не вестимеш із ними перемовин — умови було визначено багато років тому.

Та насумрилася і обернулася до нього.

— Що?

— Йдеться не про те, що ти отримаєш, — промовив Встім, — річ у тім, чи визнають тебе гідною цього. Переконай їх. — Бабск позволікав. — Нехай направлять тебе Пристрасті, дитино. Не підведи мене.

Це прозвучало, наче благання. Якщо їхня флотилія поверне назад… Ціна питання полягала не в товарах — деревині, тканинах і найпростіших припасах, закуплених дешево — а в спорядженні каравану, аж такій далекій мандрівці, платі провідникам та часі, згаяному спершу в очікуванні на перерву між бурями, а відтак на пошуки потрібного острова. Повернувши назад, вони так само могли б розпродати свій крам, але — через високі видатки на подорож — зазнавши колосальних збитків.

Рисн залишила Встіма і в супроводі двох охоронців — Килрма та Нлента — рушила вздовж схожого на причал виступу панцира. З такої близької відстані складно було не приймати живу істоту за острів. Просто попереду наліт лишайника робив карапакс майже невідрізненним від скельної породи. Там скупчилися дерева, чиї корені звисали до води, а високі крони стриміли вгору, утворюючи лісовий балдахін.

Дівчина несміливо ступила на стежку, що вела від води. «Земля» в тому місці утворювала східці, які здавалися занадто прямими та правильними, як на природні.

— Їх вирубали в панцирі? — спитала Рисн, піднімаючись.

Килрм хмикнув:

— Чали не відчувають своїх карапаксів. І це чудовисько, певне, також.

Простуючи, він тримав руку на ефесі свого ґтета — традиційного тайленського різновиду меча, що мав великий трикутний клинок. Його беруть безпосередньо за кінець леза — на манір такого собі кастета — а те, сягаючи повз кісточки пальців, додатково обхоплює ще й зап’ястя — для ліпшого хвату. Наразі ґтет був у нього при боці — в піхвах — а за спиною висів ще й лук.

Чому він так нервує? Адже решійці не повинні становити загрози. Мабуть, найманцеві-охоронцю варто вбачати небезпеку повсюди.

Стежка звивалася вгору густими джунглями. Тутешні дерева були міцні та гнучкі, і їхні віти майже без угаву ворушилися. А коли великопанцирник робив крок, усе довкола здригалося.

Ліани, що звивалися, посмикуючись, на стежці або звисали з гілок, ховалися з дороги, коли дівчина наближалася, але швидко виповзали назад, щойно та проминала їх. Незабаром моря стало не видно, й ніс навіть не вловлював його солоного запаху. Все оповивали джунглі, чию коричнювату зелень вряди-годи перемежовували рожево-жовті кургани сланцекірки, яка, схоже, росла там поколіннями.

Вологість повітря й раніше гнітила, але тут вона просто вбивала. Відчуття було таке, неначе Рисн пливе, а її спідниця, блузка й жилетка з тонкої лляної тканини здавалися цупкими, ніби зимове вбрання, котре історично носили тайлени-горяни.

Після нескінченного підйому зачулися голоси. Праворуч від неї ліс, розступившись, відкрив огляд на океан. У Рисн перехопило подих. Безмежні сині води, хмари, які де-не-де проливали серпанок дощу — на позір дуже чітко окреслений. А вдалині…

— То ще один острів? — спитала дівчина, вказуючи в бік тіні на обрії.

— Еге, — підтвердив Килрм. — І сподіватимемося, що він простує в протилежному напрямку. Бо не хотів би я опинитися тут, коли вони підуть один на одного війною.

І він міцніше стиснув руків’я меча.

Голоси долинали звіддалік, згори, і Рисн змирилася з продовженням підйому, хоча ноги й без того боліли. Ліворуч джунглі залишалися непрохідними, проте праворуч тяглася відкрита місцевість, де гігантський бік великопанцирника утворював пасма й тераси. Дівчина зауважила людей, які сиділи, розвалившись, довкола наметів і вдивлялися в морську далечінь, заледве вдостоївши поглядом її та двох охоронців. А далі знову виднілися реші.

Вони стрибали у воду.

Чоловіки й жінки різного ступеня голизни по черзі зіскакували з виступів панцира і з виском та криками шубовстали в океан далеко внизу. В Рисн запаморочилося в голові від самого їхнього вигляду: та скільки ж звідти було до води?

— Це вони спеціально — щоб шокувати тебе. Перед чужинцями тут завжди стрибають із більшої висоти.

Рисн кивнула і з раптовим переляком усвідомила, що це сказав не хтось із охоронців. Вона озирнулася й виявила, що ліворуч від неї ліс відступав, звільняючи місце для великого наросту на панцирі, який нагадував скельну формацію.

Прив’язаний за ноги до його верхівки, там висів униз головою худий чоловік, чия бліда шкіра відливала блакитнуватим. На ньому була лише пов’язка на стегнах, а тіло вкривали багато сотень невеликих і хитромудрих татуювань.

Рисн ступила крок у його бік, але Килрм схопив її за плече й відтягнув.

— То аїмієць, — прошипів охоронець. — Тримайся на віддалі.

Їй мали б підказати це блакитні нігті й темно-сині очі. Рисн відступила, хоча його тіні Спустошувача — яка падає не в той бік — не розгледіла.

— Так, справді: тримайся на віддалі, — сказав чоловік. — Це завжди мудра порада.

Тайленською той розмовляв непогано, хоча такого акценту дівчина ще не чула. На обличчі аїмійця сяяла приємна усмішка, неначе йому було зовсім байдуже, що висить він униз головою.

— З вами… все гаразд? — спитала в нього Рисн.

— Га? — озвався той. — О, в перервах між потьмареннями свідомості — так. Здається, я втрачаю чутливість до болю в щиколотках, що просто чудово.

Рисн притисла руки до грудей, не наважуючись наблизитися. Аїмієць. Це дуже погана прикмета. Вона була не надто забобонна — й інколи навіть сумнівалася в Пристрастях — але… тут ішлося про аїмійця.

— Що за страшні прокляття ти накли́кав на цей народ, худобино? — спитав його Килрм.

— Я лишень непристойно скаламбурив, — ліниво відказав підвішений, — і засмердів усе довкола, з’ївши щось, чого не зміг переварити. А ви на зустріч із королем?

— Я… — почала Рисн. Позаду неї черговий решієць, ухнувши, зістрибнув із карниза. — Так.

— Що ж, — промовила істота, — не розпитуй його про душу їхнього бога. Як виявилося, такі розмови їм не до вподоби. В цих велетнів вона має бути разюча — навіть більша від спренів, які населяють тіла звичайних великопанцирників. Гм…

Скидалося на те, наче він чомусь дуже радів.

— Не співчувай йому, торгових справ майстрине, — тихенько шепнув дівчині Килрм, відводячи її від підвішеного. — Він міг би й втекти, якби захотів.

Другий охоронець, Нлент, кивнув:

— Вони можуть відкидати кінцівки. І шкіру скидають. У них немає тіла в справжньому сенсі — лише якесь умістище зла, що прибрало людської подоби.

Приземкуватий охоронець зняв амулет — оберіг, який дарує хоробрість — котрий носив на зап’ясті, й міцно стиснув його у руці. Сам амулет, звісно, жодних властивостей не мав, а слугував для нагадування про сміливість. Про Пристрасть. Мовляв, бажай, чого тобі треба, палай цим, прагни до цього — й накличеш.

Що ж, особисто вона хотіла б, щоби поруч був її бабск. Вона знову звернула свій крок нагору, нервуючись після зустрічі з аїмійцем. Праворуч від неї пробігали й зістрибували з карниза все нові і нові люди. От божевільні.

«Торгових справ майстриня, — майнуло Рисн у голові. — Килрм назвав мене “торгових справ майстринею”». Хоча наразі вона нею не була, а належала Встімові — поки що всього-на-всього учениця та принагідна раба.

Вона не заслужила на таке звертання, проте, почувши його, збадьорилася. І першою рушила вгору східцями, які звивалися велетенським панциром далі. Їхня трійця дійшла до місцини, де карапакс розколювався і глибоко з-під нього прозирала шкіра. Та тріщина була наче прірва: Рисн упала б, не змігши її перестрибнути.

Зустрічні решійці не бажали відповідати на її запитання, але Килрм, на щастя, знав дорогу й, коли стежка розійшлася в різні боки, вказав на праву розвилку. Час від часу доріжка досить надовго вирівнювалась, але далі щоразу з’являлися нові сходи.

Її ноги пашіли, а одяг промок від поту, але — добувшись нагору чергового маршу — нового тайлени (ну нарешті!) не виявили. Джунглі в тому місці остаточно зникали, й скелебруньки хапалися за панцир серед голого поля, за яким лежало тільки чисте небо.

«Це голова, — подумала Рисн. — Ми піднялися аж до голови цього велета».

По краях стежки стояли солдати, чиї списи прикрашали барвисті китиці. Їхні карапаксові нагрудники й наручі вкривало застрашливе різьблення, і хоча з одягу на них були тільки пов’язки на стегнах, вони тяглися в струнку не гірше за алетійців і мали не менш суворі обличчя до пари. Тож її бабск мав рацію: не всі решійці тільки купаються й вилежуються на пляжі.

«Нахрапом», — сказала собі Рисн подумки, пригадуючи Встімові слова. Цим людям не можна виказувати свого страху. В кінці стежини, облямованої охоронцями й скелебруньками, стояв, лицем до сонця, король — крихітна постать на краєчку карапаксового карниза.

Проминаючи подвійний ряд списів, Рисн попростувала вперед. Вона очікувала такого самого одягу й на монарху, але той натомість виявився вбраний у яскраві зеленаво-жовті мантії. На позір страхітливо паркі.

В міру наближення дівчина усвідомила, як високо вони піднялися: води мерехтіли на сонці так далеко внизу, що кинь вона туди каменем, його сплеску було б не почути. На такій висоті від погляду вниз нудило коло серця й тремтіли ноги.

Щоб наблизитися до короля, треба було ступити на той самий карниз, що й він, опинившись на волосину від того, щоб зірватися з багатосотфутової висоти.

«Спокійно», — сказала собі подумки Рисн. Вона покаже бабскові, на що здатна. Вона вже не та юна невігласка, яка помилялася щодо шинів або образила іріалі. Набутий досвід її дечому навчив.

А втім, їй, певне, варто було попросити Нлента позичити свій амулет, що дарує хоробрість.

Дівчина ступила на карниз. Король здавався молодим — принаймні зі спини. Він мав молодечу поставу або ж…

«Ні», — злякано подумала Рисн, коли той, обернувшись, виявився жінкою — досить старою, щоб посивіти, але не настільки, щоб літа зігнули її до землі.

За спиною дівчини на карниз хтось піднявся — молодший, у стандартній пов’язці на стегнах і прикрашений китицями. Його волосся було зібране у дві коси, які спадали на засмаглі голі плечі. А коли той заговорив, у його голосі не лунало навіть натяку на акцент:

— Король бажає знати, чому Встім, його давній торговий партнер, не прибув особисто, а прислав замість себе дитя.

— То король — це ви? — спитала новоприбулого Рисн.

Чоловік розсміявся:

— Ти стоїш поруч нього, а питаєш у мене?

Вона глянула на постать у мантіях, підперезаних так, що в «декольте» було видно: «король» однозначно мав бюст.

— Нами править король, — сказав новоприбулий, — а стать нічого не важить.

На думку Рисн, у цьому слові категорія роду була визначальною, але вона не стала сперечатися.

— Мій наставник нездужає, — пояснила вона, звертаючись до новоприбулого — певне, острівного торгових справ майстра. — Я вповноважена говорити від його імені й реалізувати торговельні угоди.

Чоловік хмикнув і сів на краєчку карниза, звісивши ноги в безодню. У Рисн перевернулося всередині.

— Даремно від тебе прислав. Коли так, оборудки не відбудеться.

— То ви, гадаю, Талік? — промовила Рисн, схрестивши руки на грудях.

Чоловік на неї більше не дивився — здавалося, навмисне: щоб образити.

— Так.

— Наставник попереджав щодо вас.

— Тоді він не зовсім дурний, а лише дурнуватий, — відказав чоловік.

Його вимова просто приголомшувала. Дівчина впіймала себе на тому, що шукає в нього тайленські брови, але той вочевидь був решієць.

Зціпивши зуби, Рисн примусила себе сісти на звис поруч Таліка. Вона старалася зробити це не менш невимушено, ніж той, але не змогла й натомість просто опустилася долі — в модній спідниці це було нелегко — й підсунулася до нього.

«Ох, Пристрасті! Я ж зараз упаду і загину. Не треба дивитися вниз! Тільки не дивитися вниз!»

Але, не стримавшись, таки глянула й одразу відчула нудоту. Внизу було видно профіль великопанцирника — вигин масивної щелепи. Неподалік звідти, стоячи на валику над правим від дівчини оком велета, люди спускали з його краю на ліановій мотузці великі в’язки плодів, що зависали на рівні пащі внизу.

Жувала повільно рухалися й, смикаючи за мотузку, втягували підношення. А острів’яни вибирали линви і знову прив’язували до них фрукти — і то все це на очах у короля, який наглядав за годівлею з кінчика носа ліворуч від Рисн.

— Невеличке частування, — пояснив Талік, зауваживши, куди вона дивиться. — Така собі жертва. Ті крихітні в’язочки, звісно, не наситять нашого бога.

— А що ж він їсть?

Той усміхнувся.

— Мала, ти ще тут? Хіба я тебе не відіслав?

— Немає необхідності скасовувати оборудку, — промовила Рисн. — Наставник сказав мені, що про все вже домовлено. Ми привезли для оплати все необхідне. — «Хоча я й не знаю, в обмін на що». — Дати мені відкоша було б недоцільно.

Вона зауважила: «король» підступила ближче й прислухається.

— Це послугувало б тій самій цілі, що й усе решта в житті — порадувало б Релу-на, — відказав на це Талік.

Так, певне, кличуть великопанцирника — їхнього бога.

— А ваш острів схвалить таке марнотратство — запрошувати купців хтозна-звідки, щоб відіслати назад із порожніми руками?

— Релу-на схвалює сміливість, — мовив Талік. — А ще — і це навіть важливіше — повагу. Якщо не поважаєш того, з ким торгуєш, то нíчого й торгувати.

Ну що за сміховинна логіка! Міркуючи таким чином, купець не провернув би жодної оборудки. Хоча… за багато місяців, проведених зі Встімом, Рисн стало здаватися, що той частенько розшукував тих, кому було до вподоби з ним гендлювати. Тих, кого він поважав. Коли маєш справу з такими людьми, загроза, що тебе ошукають, зменшується.

Тож сама логіка, певне, правильна… просто її не доведено до кінця.

«Постав себе на місце свого торговельного партнера, — згадала Рисн один зі Встімових уроків — таких не схожих на ті, що їй викладали вдома. — Що йому треба? Навіщо воно йому? І чому саме ти — найліпша з постачальників?»

— Мабуть, нелегко жити тут, серед вод, — промовила дівчина. — Ваш бог вражає, але вам не до снаги самостійно забезпечувати себе всім необхідним.

— Нашим предкам це чудово вдавалося.

— Не маючи ліків, — вела далі Рисн, — які рятують життя. Без краму з тих волокон, що ростуть лише на континенті. Ваші предки обходилися без них, бо не мали іншого виходу. Але ви — не вони.

Торгових справ майстер нахилився вперед.

«Не роби цього! Ти впадеш!»

— Ми не ідіоти, — сказав Талік.

Рисн насупилася. До чого тут…

— Я стомився пояснювати: простий спосіб життя ще не робить нас дурнями, — повів далі її співрозмовник. — Заїжджі чужинці багато років старалися нажитися на нашому невігластві — й нам це набридло. Все, що ти сказала, — правда. Навіть більше — самоочевидна істина. Але ти сказала це так, наче нам вона і на думку не спала б. «О! Ліки! Звісно, що вони нам потрібні! Дякую, що пояснила, а то я сидів би тут, допоки не сконаю…»

Рисн зашарілася.

— Я не…

— Так, ти ненавмисне, — перебив її Талік. — От тільки зверхність, юна панно, аж скрапувала в тебе з губів. Ми стомилися від вашого ошуканства. Нам набридли чужинці, які намагаються втюхати нам непотріб в обмін на цінності. Ми не знаємо поточної економічної ситуації на континенті й не можемо сказати напевне, ошукують нас чи ні. Тож ведемо справи тільки з тими, кого знаємо й кому довіряємо. Тут і казці кінець.

«“Поточної економічної ситуації на континенті…”» — промайнуло в думці Рисн.

— Ви навчалися на Тайлені, — здогадалася вона.

— Звісно, навчався, — відказав Талік. — Щоб уполювати хижака, треба вивчити його хитрощі. — Той відкинувся назад, і дівчина трішечки заспокоїлася. — Дитиною мене відправили туди батьки. Я мав наставника — одного з ваших бабсків — і повернувся сюди, лише ставши торгових справ майстром.

— То ваші батьки — король із королевою, — знову здогадалася Рисн.

Той зміряв її поглядом.

— Король і король-консорт.

— Його цілком можна б назвати королевою.

— Оборудці не бувати, — відрізав Талік і підвівся. — Йди скажи своєму наставникові, що ми шкодуємо через його хворобу і сподіваємося, що він одужає. Тоді наступного року, під час сезону торгівлі, він зможе повернутися до нас і ми дамо йому аудієнцію.

— А отже, ви його поважаєте, — зауважила дівчина, зіп’явшись на ноги — й відступивши від краю урвища. — То чому ж не провернете оборудку та й годі?!

— Він нездужає, — відказав Талік, не дивлячись на неї. — Це було б несправедливо щодо нього й означало б скористатися із його слабкості.

«Скористатися…» В ім’я всіх Пристрастей — ну й дивні тут люди! А чути такі речі з вуст того, хто розмовляє бездоганною тайленською, було навіть дивніше.

— Але ви торгували б зі мною, якби поважали мене, — заперечила Рисн. — Якби гадали, що я цього гідна.

— На це знадобився б не один рік, — відказав чоловік, приєднуючись до матері на передньому краї карниза. — Йди й…

Аж раптом він змовк, бо король тихенько заговорила до нього решійською.

Талік підібгав вуста.

— Що таке? — промовила Рисн, ступаючи крок уперед.

Той обернувся до неї.

— Здається, несамовитість твоєї полеміки вразила короля. Попри зневагу до нас — дикунів — ти не така негідниця, як дехто. — Тут він скрипнув зубами. — Король вислухає твої аргументи на користь оборудки.

Рисн закліпала очима, переводячи погляд з одного на іншу. Хіба вона щойно — в присутності короля — не виклала їх?

Жінка дивилася на Рисн темними очима зі спокійним виразом на обличчі. «В першій битві перемога за мною, — збагнула дівчина. — Це як у воїнів на полі бою: я провела герць, і мене визнали гідною зітнутися в поєдинку із сильнішим суперником».

Монарх заговорила, й Талік переклав:

— Король каже, що ти талановита, але оборудка, звісно, не відбудеться. Тобі варто повернутися зі своїм бабском, коли той знову прибуде до нас. Років за десять ми, певне, торгуватимемо з тобою.

Рисн шукала, що заперечити:

— Ваша Величносте, а як здобув повагу Встім? — Вона не могла зазнати поразки — ніяк не могла! — За багато років і під наставництвом власного бабска?

— Так, — відповів Талік.

— Ви не переклали цього королю… — зауважила дівчина.

— Я… — Товмач зітхнув і переклав її запитання.

«Король» усміхнулася — начебто приязно — й промовила кілька слів рідною мовою. Приголомшений на вигляд Талік обернувся до матері:

— Я… Ну і ну!

— Що вона каже? — зажадала відповіді Рисн.

— Разом із кількома тутешніми мисливцями твій бабск убив коракота, — промовив Талік. — Власноруч? Чужинець? Такого я ще не чував!

Встім. Убив… кого? З мисливцями? Бути не може.

Той вочевидь не завжди був таким старим і висхлим бухгалтерським черв’яком, як тепер, проте в її очах «гросбуховою міллю» він мав бути й замолоду.

Король знову заговорила.

— Не думаю, що ти збираєшся вбивати дичину, дитино, — переклав її слова Талік. — Іди. Твій бабск переживе. Він мудра людина.

«Ні, — подумала Рисн, — він помирає». Істинність цієї непрошеної думки вжахнула її — дужче, ніж висота чи будь-що, відоме з минулого досвіду. Встім був не жилець. І це, мабуть, його остання оборудка.

А вона от-от усе зіпсує.

— Мій бабск довіряє мені, — промовила Рисн, підступаючи ближче до короля вздовж носа великопанцирника. — А ви, за вашими словами, довіряєте йому. То хіба не можна визнати мене гідною, поклавшись на його думку?

— Особистий досвід — незамінний, — переклав їй Талік.

Тут велет ступив крок, земля здригнулася, і Рисн зціпила зуби, гадаючи, що всі вони зараз полетять шкереберть. Але, на щастя, на такій висоті його рух радше сприймався як легка хитавиця. Дерева зашуміли, і в дівчини занудило коло серця, проте загроза була не більша, ніж судну — від невеликого буруна.

Рисн підійшла аж туди, де коло носа тварини стояла правителька.

— Ви король і розумієте важливість довіри до підданців. Ви не можете встигати скрізь і знати все й подекуди змушені покладатися на думку підлеглих — тих, із ким добре знайомі. Мій бабск — саме такий чоловік.

— Твій аргумент вагомий, — переклав Талік, і в його голосі лунало здивування. — Але ти не усвідомлюєш того, що твоєму бабскові вже виказали пошану. Тому я й спілкуюся з тобою особисто, тимчасом як хтось інший не отримав би аудієнції.

— Але ж…

— Спускайся вниз, — звеліла король за посередництва сина, і її тон зробився не таким ласкавим. Монарх, схоже, вважала, що розмову закінчено. — Скажи своєму бабскові, що ти домоглася особистих перемовин зі мною. Він, поза сумнівом, не очікував і такого. Я дозволяю тобі залишити острів і повернутися, коли той одужає.

— Я…

У Рисн було таке відчуття, наче їй зчавлюють горло, не даючи говорити. Вона не могла підвести наставника — тільки не зараз.

— Передавай йому мої побажання якнайшвидше одужати, — сказала король, відвертаючись.

Талік посміхнувся — на позір удоволено. Кинувши погляд на двох своїх охоронців, Рисн зауважила похмурі вирази їхніх облич.

Дівчина відступила, почуваючись заціпенілою. Її відіслали геть, наче дитину, що прийшла канючити солодощів. Проходячи повз остров’ян обох статей, які готували в’язки фруктів для бога, вона відчула, як паленіє.

Рисн зупинилася й, поглянувши ліворуч, на безмежний простір синяви, знов обернулася до монарха:

— Гадаю, — голосно промовила вона, — мені треба поговорити з тим, хто має більші повноваження.

Талік озирнувся на неї:

— Ти говорила з королем. Більшої влади не має ніхто.

— Перепрошую, — заперечила Рисн, — але я гадаю, що має.

Одна з линв захиталася: прив’язаний на ній плодовий дар спожили. «Це дурість, це дурість, це…»

«Не думай».

Дівчина кинулася до мотузки, і її охоронці скрикнули. А Рисн схопилася за линву й, перемахнувши за край звису, стала спускатися донизу поряд голови великопанцирника — бога.

О, Пристрасті! Ну й важко це було в спідниці. Мотузка вгризалася в шкіру долонь і посмикувалась — адже та істота внизу жувала разом із плодами її протилежний кінець.

Вгорі з’явилася Талікова голова.

— Що ти, в ім’я Келека, витворяєш, ідіотко? — пролунав його вереск.

Рисн повеселило, що той, навчаючись у неї на батьківщині, засвоїв і їхні прокльони.

Серце шалено калатало, вилітаючи з грудей, але дівчина хапалася за мотузку. Що вона коїть?

— Релу-на схвалює сміливість, — гукнула вона Талікові.

— Сміливість і дурість — не те саме!

Рисн продовжувала спускатися — чи радше сповзати. «Ох, Жага, Пристрасть потреби…»

— Витягніть її назад! — звелів Талік. — Солдати, на допомогу!

Він заходився віддавати накази решійською.

Рисн піднесла очі й побачила, як нагорі хапаються за мотузку, щоб витягти її назад. Аж тут із-за краю звису з’явилося нове обличчя і глянуло вниз. Король. Застережно здійнявши руку — зачекайте, мовляв — Талікова мати пильно вдивлялася в Рисн.

І та продовжила спуск. Але пролізла небагато — футів, певне, з п’ятдесят — не сягнувши й до ока великопанцирника. А відтак через силу спинилася. Пальці палали вогнем.

— О, великий Релу-на, — гучно промовила Рисн, — твій народ відмовляється торгувати зі мною, тож я прийшла благати тебе. Тутешнім мешканцям потрібні мої товари, але мені оборудка з ними навіть потрібніша. Я не можу повернутися ні з чим.

Істота, звісно, не відповіла. Рисн зависла на місці під її панциром, що поріс кіркою лишайників і невеличких скелебруньок.

— Прошу тебе, — молила вона. — Благаю.

«Чого я чекаю?» — здивувалася дівчина. Вона не сподівалася на жодну відповідь, але, можливо, в неї вийде переконати людей нагорі, що аж така сміливість робить її гідною оборудки. Принаймні зашкодити це ніяк не могло.

Линва в її руках засмикалася, й Рисн припустилася помилки, глянувши вниз.

Насправді зашкодити такий вчинок міг — і то дуже.

— Король, — гукнув згори Талік, — велить тобі повертатися.

— А ми продовжимо перемовини? — озвалася дівчина, глянувши вгору.

Король і справді мала стривожений вигляд.

— Це несуттєво, — відказав Талік. — Наказ є наказ.

Рисн зціпила зуби й, прикипівши до линви, дивилася на хітинові пластини перед собою.

— А ти що скажеш? — тихенько спитала вона.

Внизу тварина закусила підношення, й мотузка раптом дуже натяглася, припечатавши Рисн об бік гігантської голови. Нагорі закричали. Король зненацька пронизливо гримнула на підйомщиків.

«О, ні…»

Мотузка натяглася навіть сильніше.

І луснула.

Нагорі нестямно залементували, але Рисн у нападі паніки заледве це зауважила. Летіла дівчина не граційно, а крикливим шквалом тканини й кінцівок. Її спідниця майоріла на вітрі, шлунок зсудомило. Що вона наробила? Вона…

Падаючи, вона мигцем зауважила око. І то не чиє-небудь, а боже. Завбільшки як будинок, склисте та чорне, воно віддзеркалило її падіння.

На якусь частку секунди Рисн, здавалося, зависла перед ним, і її крик захлинувся в горлі.

Ще мить — і його не було. А далі порив вітру, знову крик та удар об воду — тверду, наче камінь.

І чорнота.

***

Коли Рисн отямилась, вона пливла. Дівчина не розплющувала очей, але відчувала — пливе. Дрейфує, погойдуючись на хвилях…

— Вона ідіотка.

Рисн упізнала цей голос. Він належав Талікові, з яким їй довелося торгувати.

— Два чоботи — пара, — відказав йому Встім і закашлявся. — Мушу сказати, давній друже, що ти мав допомогти в її підготовці, а не скидати мою ученицю зі стрімчака.

Вона пливе… дрейфує…

Стривай-но.

Рисн примусила себе розплющити очі. Вона лежала на ліжку в хижі. Їй було парко. Перед очима все пливло, і сама вона пливла… пливла, бо в голові туманилося. Що вони їй дали? Дівчина спробувала підвестися в положення сидячи. Ноги не слухалися. Її ноги не слухалися.

Вона охнула й часто задихала.

Над нею з’явилося Встімове обличчя, а ще стривожена решійка зі стрічками у волоссі. То була не королева… чи король… чи як її там. Ця жінка швидко торохтіла гавкотливою решійською мовою.

— Заспокойся, — сказав Встім, звертаючись до Рисн. Бабск опустився навколішки поряд неї. — Заспокойся… Зараз тобі дадуть одне питво, дитино.

— Я вижила, — сказала та захриплим голосом.

— Насилу вижила, — поправив її Встім, але ласкавим тоном. — Твоє падіння пом’якшив спрен. З такої висоти… Дитино, що ти собі думала, коли ось так узяла й перемахнула за звис?

— Я мала щось удіяти, — пояснювала Рисн. — Щоб довести свою мужність… Я гадала… мені треба було діяти сміливо…

— Ох, дитино. Це я винен.

— Ви були його бабском, — промовила дівчина. — Таліка, їхнього торгових справ майстра. Ви все підлаштували, щоб я отримала шанс поторгувати самостійно, але під вашим контролем. Оборудка не була під загрозою зриву, а ви не були таким хворим, як удавали.

Слова рвалися назовні, закипаючи, й налітали одне на одне, наче сотня людей, які намагаються водночас вийти крізь ті самі двері.

— Коли ти це збагнула? — спитав Встім і закашлявся.

— Я… — Вона цього не знала. Просто все неначе стало на свої місця. — Оце щойно.

— Що ж, нехай стане тобі відомо, що я почуваюся справжнісіньким дурнем, — сказав на це Встім. — Я гадав, що ти отримаєш чудову нагоду потренуватися — пройти практику за умов, що наближені до реальних. Аж раптом… Аж раптом ти взяла і впала з голови цього острова!

Підійшла решійка з чашкою якогось питва. Дівчина зажмурилася й тихенько спитала:

— Я зможу знову ходити?

— На ось, випий, — звелів їй Встім.

— Я ходитиму? — Вона не взяла чашку й не розплющила очей.

— Не знаю, — відказав її бабск. — Але що торгуватимеш далі — це точно. О, Пристрасті! Наважитися апелювати до влади, що перевершує королівську? Зазнати порятунку від самої душі острова? — Він захихикав — начебто силувано. — Та решта островів самі зазиватимуть нас торгувати!

— Значить, чогось я таки досягла, — промовила Рисн, почуваючись цілковитою й закінченою дурепою.

— О, ще б пак, — погодився Встім.

Рисн відчула в себе на руці якийсь колючий дотик і різко розплющила очі. По ній щось повзло — завбільшки як її долоня. Якась істота, що скидалася на крєм’ячка, але зі складеними вздовж спини крильцями.

— Що це? — запитала дівчина.

— Те, по що ми сюди прибули, — пояснив її бабск. — Те, що ми отримаємо в обмін — скарб, про існування якого дуже мало хто знає. Розумієш, вони, як уважають, загинули разом з Аїмією. Я прибув сюди з усім цим товаром, бо Талік прислав мені звістку, що вони мають на продаж мертве тільце одного з них. Королі платять за цих істот цілий статок.

Він схилився над ученицею.

— Але живого я ще ніколи не бачив. Мені дали в обмін тільце, яке я хотів. А цього подарували тобі.

— Хто — решійці? — запитала Рисн.

У голові досі туманилося, тож вона не знала, що про все це думати.

— Решійцям ларкіни не підвладні, — відказав Встім, підводячись. — Його подарував тобі сам острів. А тепер випий ліки й засни. В тебе роздроблено обидві ноги. Ми пробудемо тут довго — доки ти не одужаєш і не пробачиш мені, дурнуватому дурневі.

Рисн узяла питво, а коли стала сьорбати, та маленька істота злетіла під крокви хижі й, примостившись там, дивилася на неї очима з чистого срібла.