Слова Променистого ордену

12. Герой

Каладін притис каменя до стінки провалля, і той, приставши, залишився висіти.

— Гаразд, — промовив він, відступаючи.

Скеля, підстрибнувши, схопився за камінь і повис, теліпаючи ногами в повітрі. В проваллі луною розлігся його грудний регіт:

— Цього разу тримає!

Сиґзіл зафіксував це в журналі.

— Добре, Скеле. Так і виси.

— І скільки ж мені тут висіти? — спитав рогоїд.

— Аж доки не впадеш.

— Аж доки не… — Обіруч чіпляючись за камінь, здоровань насупився. — Щось мені перестає подобатися цей експеримент.

— Ой, тільки не скигли, — сказав Каладін і, схрестивши руки на грудях, сперся об стінку поряд зі Скелею. Дно провалля з його мотлохом, гудинням і квітучими рослинами освітлювали сфери. — Тобі ж невисоко падати.

— До чого тут падати? — забідкався рогоїд. — Я про руки. Адже втримувати богатиря на кшталт мене…

— От і добре, що твоїм ручиськам це раз плюнути.

— Гадаю, прямої залежності між одним і іншим немає, — фиркнув у відповідь Скеля. — Та ще й триматися незручно. А до того ж я…

Тут камінь відстав від стінки урвища, й рогоїд повалився додолу. Каладін схопив його за руку й допоміг устояти на ногах.

— Двадцять секунд, — підсумував Сиґзіл. — Не дуже довго.

— Я ж вам одразу казав, — відповів Каладін, піднімаючи камінь, що впав. — Якщо додати Буресвітла, він провисить довше.

— Гадаю, нам не завадить якась одиниця вимірювання, — промовив азіш. Покопирсавшись у кишені, Сиґзіл видобув звідти осяйну діамантову скалку — найдрібнішу зі сфер. — Ось, висотай із неї все Буресвітло й перелий його в камінь, а відтак Скеля повисне на ньому, щоб ми подивилися, на скільки стане такого заряду.

— Тільки рукам горе… — застогнав рогоїд.

— Гей, манча, — гукнув Лопен із глибини провалля, — в тебе їх принаймні дві, еге ж?

Гердазієць пильнував, щоб ніхто з новобранців, бува, не забрів сюди й не побачив, чим зайнятий Каладін. Такого не можна було допустити: хоча Тефт муштрував їх за кілька розвилок звідти, але капітан наполіг, щоб хтось вартував.

«Зрештою вони все одно довідаються, — подумав Каладін, беручи в Сиґзіла світлоскалку. — І хіба не це ти щойно пообіцяв Сил? Що не заважатимеш собі ставати Променистим?»

Різко вдихнувши, він висотав зі скалки заряд і начинив Світлом камінь. Робити це виходило дедалі краще: він набирав Буресвітла в долоню й намащував ним на споді каменя, неначе люмінесцентною фарбою. Порода всотувала Світло, і коли Каладін притискав камінь до стінки, той залишався висіти.

З каменя здіймалися завитки люмінесцентного диму.

— Мабуть, немає потреби підвішувати ще й Скелю, — сказав командир. — Чом би тобі просто не виміряти, скільки часу провисить сам камінь?

— Ну, це не так весело, — промовив Сиґзіл. — Але гаразд.

І він продовжив фіксувати в журналі отримані цифри. Решта мостонавідників від такої картини переважно зніяковіли б: хоча азіш заносив туди лише ґліфи, на чоловіка, що пише, дивляться як на «бабу» або й богохульника.

На щастя, того дня, крім азіша, з Каладіном були тільки Скеля й Лопен — усі як один іноземці, чиї звичаї різнилися між собою. Формально гердазієць був воринського віровизнання, але тамтешній воринізм мав власну специфіку, й Лопен, здавалося, не мав нічого проти чоловіка-писаря.

— Буреблагословенний керманичу, — озвався Скеля, доки вони чекали, — а ти хіба не казав, наче тобі до снаги ще дещо?

— Літати! — гукнув із проходу Лопен.

— Літати я не можу, — сухо відказав Каладін.

— Ходити по стінах!

— Я намагався й так гепнувся, що заледве шию не скрутив, — відповів командир.

— Ех, харизматику… — промовив Лопен. — Ні літати, ні по стінах ходити… І як же мені вражати жіноцтво? Не думаю, що для цього вистачить уміння прикріплювати камені до стін.

— Як на мене, таке кожного вразить, — утрутився Сиґзіл. — Адже це суперечить законам природи.

— Ти просто погано знаєш гердазійок, — відказав Лопен, зітхнувши. — Чесне слово, варто ще раз спробувати полетіти. Це було б найліпше.

— Я таки можу ще дещо, — зізнався Каладін. — Політ не політ, але вміння корисне. От тільки не певен, чи зможу відтворити його. Навмисне я цього ніколи не робив.

— А, той фокус зі щитом, — промовив Скеля, який стояв під стінкою, здійнявши очі на камінь. — Паршенді на полі битви стріляли по нас, а стріли летіли в твій щит. Усі до єдиної!

— Так, — підтвердив Каладін.

— Треба це перевірити, — оживився Сиґзіл. — Нам знадобиться лук.

— Там спрени, — мовив Скеля, тицяючи пальцем. — Вони притягують камінь до стінки.

— Що? — Азіш поспішив ближче й, примруживши очі, придивився до каменя, що його Каладін прикріпив до вертикальної площини. — Я їх не бачу.

— А-а, — протягнув рогоїд, — значить, вони хочуть зостатися непоміченими. — І схилив перед ними голову: — Перепрошую, мафаг’лікі.

Сиґзіл насуплено поглянув зблизька, присвічуючи собі сферою. Каладін підійшов і приєднався до них. Напружуючи зір, він зміг розгледіти крихітних пурпурових спренів.

— Так і є, Сиґу. Там спрени.

— Тоді чому ж я їх не бачу?

— Це пов’язано з моїми здібностями, — пояснив Каладін і глянув на Сил, яка сиділа в розколині неподалік, звісивши одну ніжку й гойдаючи нею.

— Але ж Скеля…

— Я алаіі’іку, — розтлумачив рогоїд, піднісши руку до грудей.

— І що ж це означає? — нетерпляче запитав Сиґзіл.

— Що я можу бачити цих спренів, а ти — ні. — Скеля поклав руку азішеві на плече. — Нічого, друже, — я не виню тебе за твою сліпоту. Поміж низовинців таких, як ти — більшість. Це все повітря: від нього ваш мозок починає працювати не так, як потрібно.

Сиґзіл насупився, але зробив якісь нотатки, водночас машинально ворушачи пальцями — то він секунди засікав чи що? Зрештою камінь відвалився від стінки й, залишаючи по собі слід із кількох останніх стьожок Буресвітла, впав додолу.

— Значно більше хвилини, — констатував азіш. — Я нарахував вісімдесят сім секунд.

І глянув на решту.

— А ми теж мали рахувати? — спитав командир, покосившись на рогоїда, який тільки плечима знизав.

Сиґзіл зітхнув.

— Дев’яносто одна секунда, — гукнув Лопен. — Можеш не дякувати.

Азіш сів на валун і, не зважаючи на кілька фалангових кісток, які стирчали з моху поруч нього, зробив у журналі певні помітки. Вираз його обличчя був насумрений.

— Ха! — озвався Скеля, присівши навпочіпки поряд того. — В тебе такий вигляд, наче ти тухлих яєць наївся. Що трапилося?

— Я, Скеле, сам не знаю, що роблю, — промовив Сиґзіл. — Мій наставник навчав мене ставити запитання й дошукуватися точних відповідей. Але як тут можна бути точним? Щоб засікати час, потрібен годинник, проте вони занадто дорогі. Та навіть якби він у нас був, я не знаю, як виміряти Буресвітло!

— У світлоскалках, — запропонував Каладін. — Перш ніж помістити у сферу, самоцвіти зважують із ювелірною точністю.

— Але чи однакова їхня місткість? — заперечив Сиґзіл. — Як відомо, неогранені самоцвіти втримують менше Буресвітла, ніж огранені. А отже, що краще огранений самоцвіт, то містшіким він стане? До того ж із плином часу сфери вичахають. Скільки днів тому заряджали цю скалку і скільки Світла відтоді втрачено? Чи всі вони втрачають його з однаковою інтенсивністю? Нам бракує надійних даних. І я, певне, тільки марную ваш час, сер.

— Відсутність результату — також результат, — промовив Лопен, долучаючись до їхнього гурту. Однорукий гердазієць позіхнув, сідаючи на камінь поруч Сиґзіла, й примусив того трішки посунутися. — Просто перевіряти треба не це, розумієш?

— А що ж? — запитав Каладін.

— Давай так, харизматику: ти зможеш підвісити на цій стінці мене? — поцікавився гердазієць.

— Я… я не знаю, — відповів Каладін.

— Хоча, здається, не завадило б дізнатися, га? — Лопен підвівся. — То, може, спробуємо?

Капітан поглянув на Сиґзіла, але той тільки плечима знизав.

Каладін знову набрав Світла й сповнився бурею, яка, шаленіючи в ньому, наче билася об шкіру — як-от в’язень, що намагається вирватися. Переливши трохи на долоню, він притис її до стінки, забарвивши камінь люмінесценцією.

Глибоко вдихнувши, командир підняв Лопена — тендітний чоловічок виявився напрочуд легким, а надто з огляду на залишкове Буресвітло в Каладінових жилах — і притис його до стінки провалля.

А коли непевно ступив крок назад, гердазієць залишився висіти, приставши до каменю одностроєм, що зібрався в зморшки під пахвами.

Лопен широко всміхнувся:

— Спрацювало!

— Це може стати в пригоді, — промовив Скеля, потираючи свою дивно підголену рогоїдську бороду. — Лопен має рацію: ось що нам треба перевіряти. Адже ти солдат, Каладіне. Ти зможеш скористатися з цього в бою?

Той повільно кивнув: на думку спадало з десяток варіантів. Що, як вороги пробіжать по калюжі розіллятого Буресвітла? А може, так вийде спинити фургон, який котиться? Чи прикріпити свого списа до чужого щита й вирвати того з рук супротивника?

— Як почуваєшся, Лопене? — спитав рогоїд. — Це не боляче?

— Нє-є, — відказав той, погойдуючись. — Я тільки боюся, щоб кітель не луснув по швах або ґудзики не відлетіли. О, до речі! Ану ж відгадайте загадку: чи зможе гердазієць без руки самостійно полагодити свій мундир?

Каладін наморщив чоло:

— Не знаю… Здаюся.

— Ні, — пояснив Лопен. — Адже гердазієць — «безрукий».

І чоловічок вибухнув реготом.

Азіш лише застогнав, проте рогоїд розсміявся. Сил перепурхнула до Каладіна й схилила голівку набік:

— Це він пожартував? — тихенько спитала спрен.

— Так, — відповів Каладін. — І то напрочуд невдало.

— Ну, не скажи! — заперечив Лопен, і досі посміюючись. — Це найкращий із відомих мені жартів, а я в цій царині сокирогончака з’їв. «Лопене, — казала мені матуся, — тобі треба запам’ятовувати жарти про одноруких: адже ти сміятимешся першим і не даватимеш іншим брати себе на глузи». Вона в мене дуже мудра жінка. Я їй колись голову чала подарував.

Каладін закліпав очима.

— Що-що подарував?

— Голову чала, — повторив гердазієць. — Вони дуже смачні.

— Дивні в тебе, Лопене, смаки, — сказав Каладін.

— Ні-ні, — втрутився Скеля. — Це справді делікатес. Голова — найсмачніша частина чалової туші.

— Повірю вам обом на слово — але сам не перевірятиму, — відказав командир.

Буресвітло, яке втримувало гердазійця, почало вичахати. Тож Каладін, звівшись навшпиньки, взяв Лопена за руку, а Скеля — за талію, й вони гуртом допомогли тому спуститися.

— Гаразд, — промовив Каладін, машинально намагаючись визначити за сонцем, котра година, хоча з вузького провалля світила було не побачити. — Нумо експериментувати.

***

Нуртуючи бурею всередині, Каладін помчав дном провалля. Його маневр налякав гурт рюшоцвітів, які гарячково втяглися — наче руки, що стислися в кулаки. Гудиння на стінках затремтіло й почало підгортатися догори.

Розбризкуючи ногами застояну воду, він перескочив через купу наносів. За Каладіном тягнувся слід із Буресвітла, яке переповнювало його, немовби пульсуючи. Так ним було легше користуватися: воно саме хотіло текти. І капітан перелив його в спис.

З тренувальними ратищами напереваги попереду чекали Лопен, Скеля й Сиґзіл. Гердазієць був не надто вправний списник — на заваді справжній майстерності стояв брак руки — зате Скеля компенсував це сповна. Здоровань-рогоїд відмовлявся вбивати й воювати з паршенді, але того дня — заради «експерименту» — зголосився на спаринг.

Бився він дуже добре, та й із Сиґзіла був пристойний списоборець. Колись на полі битви ці троє мостонавідників могли б завдати Каладінові чималого клопоту.

Але часи змінилися.

Несподівано для рогоїда Каладін метнув у нього своє ратище, і той здійняв зброю, щоб відбити його, але заряджений Буресвітлом спис командира пристав до неї хрест-навхрест. Скеля вилаявся і спробував розвернути древко, щоб завдати удару, але натомість улупив себе в бік Каладіновим списом.

Випад Лопена командир завиграшки змістив донизу, зарядивши вістря гердазійцевого списа Буресвітлом: зброя влучила в купу наносів, де пристала до деревини та кісток.

Сиґзіл цілив Каладінові в груди, але той відступив — і удар значно схибив. Повівши ліктем, командир торкнувся ратища долонею, заряджаючи, й скерував у обліплений кістками та мохом спис Лопена, що його той устиг висмикнути з наносів. Два древка склеїлися в одне.

Прослизнувши між Скелею та Сиґзілом, Каладін залишив їхню трійцю незграбно балансувати, відновлюючи втрачену рівновагу, й силкуватися вивільнити свої переплутані ратища. А сам, похмуро всміхнувшись, побіг у протилежний кінець прірви, де підняв із землі запасного списа та обернувся, зміщуючи свою вагу з ноги на ногу, немовби танцюючи. Коли ти по вінця повен Буресвітла, стояти нерухомо майже неможливо.

«Ну ж бо, ну ж бо», — промайнула думка. Кінець кінцем заряд у зброї решти вичах, і трійця Каладінових спаринг-партнерів, розібравши ратища, вишикувалася обличчям до командира.

Той метнувся вперед. У напівтемряві провалля осяйний дим, що здіймався з нього, був досить яскравим, щоб на стінках стрибали й вертілися тіні. Він мчав, не розбираючи дороги, — крізь калюжі — і вода холодила його босі ноги. Адже чоботи капітан скинув: йому ж бо кортіло відчувати на дотик камінь під ним.

Цього разу троє мостонавідників повпирали тупі кінці списів у землю, неначе готуючись відбивати атаку. Посміхнувшись, Каладін ухопив верхній край свого ратища — тренувального, як і в тих, а тому без справжнього наконечника — й зарядив його Буресвітлом.

Командир зітнувся ним зі штихом Скелі, який він розраховував висмикнути з рук рогоїда. Проте здоровань мав інші плани, тож потягнув свого списа до себе із силою, яка застала Каладіна зненацька: той заледве втримав свій хват.

Лопен із Сиґзілом швидко змістилися, атакуючи його з флангів. «Хвацько», — подумав капітан, пишаючись ними. Це він навчив їх перешиковуватися таким чином, показуючи, як узаємодіяти на полі бою.

Щойно ті підступили, як Каладін випустив списа й виставив ногу. Буресвітло струмувало з його голої ступні не менш вільно, ніж із долонь, і він спромігся прокреслити долі велику осяйну дугу. Азіш ступив на неї й спіткнувся: його нога прилипла до Світла. Падаючи, Сиґзіл таки спробував завдати удару, але випад вийшов несильним.

Каладін усією масою обрушився на Лопена, чий випад виказував його зміщений центр ваги. Він притис гердазійця до стінки урвища й відступив, залишивши Лопена присталим до каменя, що його командир устиг зарядити за один удар серця — рівно стільки тривав їхній контакт.

— Ох, тільки не знову, — простогнав чоловічок.

Сиґзіл упав лицем у калюжу. Не встиг Каладін усміхнутися з його невдачі, як зауважив, що Скеля замахується на нього колодою.

Так, цілою колодою. Як той узагалі її підняв? Капітан, перекотившись дном урвища й подряпавши руку, вискочив з-під удару — колода вгатила по порожньому місцю.

Каладін заревів, і Світло, вириваючись із рота, здіймалося в повітря, наче пара віддиху. Він стрибнув на колоду саме в ту мить, коли рогоїд знову силкувався здійняти її.

Від Каладінового наскоку колода полетіла додолу. Коли той метнувся до Скелі, якась частина його єства зчудувалася: та що він собі думає, сходячись урукопаш з удвічі вищим від себе здорованем? Командир урізався в рогоїда, й обидва, гепнувши об дно урвища, покотилися мохом. Скеля звивався, намагаючись перехопити капітанові руки: він вочевидь мав підготовку борця.

Каладін розлив Буресвітло по дну: він із досвіду знав, що те йому нічим не завадить. Тож доки вони котилися, рогоїд прилип спершу рукою, а відтак усім боком.

Проте здоровань не здавався й силкувався взяти командира в захва́т другою рукою. І майже домігся свого, але той, відштовхнувшись ногами, перевернувся таким чином, що лікоть Скелі торкнувся дна — і тим знерухомився.

Каладін, важко хекаючи, вирвався з хвату й, доки відкашлювався, витратив більшість залишкового Буресвітла. Він привалився до стінки провалля, стираючи піт із чола.

— Ха! — видобув наче розіп’ятий на дні урвища Скеля. — Я тебе замало не скрутив. Але ж ти слизький, як п’ятий син!

— Буря забирай, чоловіче! Чого б я тільки не зробив, щоб вивести тебе на поле битви! В кашоварах ти закопуєш свої таланти в землю! — відказав Каладін.

— Невже моє рагу несмачне? — запитав, регочучи, рогоїд. — Доведеться готувати щось жирніше — спеціально для тебе! Ти ж вислизаєш із рук, наче жива прісноводна риба! Та ще й маслом намазана! Ха!

Каладін підступив до нього й опустився навпочіпки.

— Скеле, ти природжений воїн. Я розгледів це в Тефті, й кажи мені що завгодно, а я бачу те саме в тобі.

— Я не той син, який іде в солдати, — уперто гнув своє рогоїд. — Це ремесло для туаналікіна — синів, починаючи від четвертого. А третього нащадка не можна марнувати на битви.

— Це не завадило тобі пожбурити мені в голову дереви́ною.

— Маленьким деревцем, — уточнив Скеля, — і в дуже твердолобу довбешку.

Каладін, усміхнувшись, сягнув рукою донизу й торкнувся Буресвітла, що всоталося в камінь під рогоїдом. Він іще ніколи не пробував увібрати його назад після такого використання — а міг? Юнак заплющив очі і вдихнув, намагаючись… так.

Усередині знову забушувала буря, але не така шалена, як на початку. Коли він розплющив очі, рогоїд уже звільнився. Ввібрати весь заряд Каладін не зміг, і решта Буресвітла випаровувалася в повітря.

Командир простягнув Скелі руку, допомагаючи здорованеві підвестися. Той устав і обтрусив однострій.

— Ну й набрався я сорому, — промовив Сиґзіл, коли Каладін підійшов допомогти і йому. — Та ми проти тебе, наче діти малі! Очі самого Верховного не бачили такого стидовиська.

— Ми були в надто нерівних умовах, — відказав командир, допомагаючи азішу підвестися. — У мене кремезніша статура, роки військової підготовки… а, ну і здатність виділяти з пальців Буресвітло. — Каладін поплескав того по плечі. — Ти молодець. Це ж просто перевірка, як ти й хотів.

«Тільки корисніша», — докинув він подумки.

— Авжеж, — озвався позаду Лопен. — Тож ви просто підете, а гердазієць хай висить на стінці. А чом би й ні — звідси чудовий краєвид. Ой, що то таке збігає в мене по щоці — невже слиз? Ну все, тоді вважатимемо, що це останній писк моди. Адже стерти його Лопен усе одно не може, бо його єдина рука — хіба я цього не казав? — пристала до стінки.

Каладін усміхнувся, підходячи:

— Хіба не від тебе я почув із перших рук прохання підвісити одного типа на стінку?

— «З перших рук»? А, ти про мою першу руку, котрої я позбувся ще хтозна-коли? Про ту, яку зжерла страхітлива тварюка? Так от: наразі та рука показує тобі непристойний жест. Я це до того, щоб ти був у курсі й устиг приготуватися до такої образи.

Лопен промовив це з не меншою безжурністю, ніж та, яка, здавалося, позначала його підхід до всього на світі. Він навіть у мостонавідну команду прийшов із якимось божевільним завзяттям.

Каладін зняв його.

— А ця штука спрацювала на славу, — зауважив Скеля.

— Так, — погодився Каладін.

Хоча, щиро кажучи, капітанові було б легше впоратися з цими трьома за допомогою списа і примішки швидкості та сили, які дарувало Світло. Він поки не міг назвати причину — може, річ була в недостатній обізнаності з цими новими здібностями? — але відчував, що, примушуючи себе користуватися ними, кілька разів опинявся в незручному становищі.

«Їх треба засвоїти, — майнуло в думці. — Я маю опанувати ці вміння не гірше, ніж списа».

А це означало вправлятися — багато. На жаль, найкращий спосіб тренуватися полягав у підборі спаринг-партнера, який не поступався б йому за здібностями, силою і спритністю. Або перевершував. Але з огляду на те, що Каладін тепер умів, такий варіант ставав нездійсненним.

Решта троє подалися до заплічних мішків — діставати бурдюки з водою — аж раптом командир зауважив: неподалік від них, у глибині проходу, бовваніє чиясь постать, прихована мороком. Він насторожено звівся на ноги — але зрештою в пляму світла від їхніх сфер ступив Тефт, який гаркнув на гердазійця:

— Це так ти пильнуєш?

— Я надто зайнятий — на стінках вишу, — відказав Лопен, підносячи до рота бурдюка. — Краще на себе глянь — це так ти жовторотиків муштруєш?

— Їх прибрав до рук Дрегі, — відповів Тефт, обходячи наноси й пробираючись до командира, що стояв під стінкою провалля. — Не знаю, Каладіне, чи розповідали тобі хлопці, але привівши новобранців сюди, ми наче видряпали їх із панцирів.

Капітан кивнув.

— Звідки ти так добре знаєш людське нутро? — запитав його Тефт.

— Чимало копирсався в людських нутрощах, — відказав Каладін, оглядаючи руку, яку пошкодив під час сутички зі Скелею.

Від рани не залишилося й сліду: Буресвітло зцілило подряпини на шкірі.

Тефт хмикнув, озираючись на рогоїда й решту, які подіставали сухпайки.

— Тобі варто поставити Скелю на чолі новобранців.

— Він не стане битися.

— Але ж він тільки-но провів з тобою спаринг, — заперечив Тефт. — То, може, й із ними погодиться? Він-бо приємніший людям, ніж я. А зі мною вони, так би мовити, каші не зварять.

— Ти чудово впораєшся, Тефте, — нічого іншого я й слухати не хочу. Тепер ми маємо все необхідне. Годі трястися над кожною сферою. Новобранців муштруватимеш ти, і зробиш усе, як годиться.

Той зітхнув, але сперечатися далі не став.

— Ти бачив, що я тут витворяв?

— Ага, — промовив Тефт. — Щоб завдати тобі гідного опору, треба спускати сюди всю мостонавідну бригаду.

— Або знайти іншого такого, як я, — відказав Каладін. — Для спарингів.

— Ага, — повторив те саме Тефт, кивнувши, наче йому це не спадало на думку.

— Лицарських орденів було десять, правильно? — спитав командир. — Ти багато знаєш про решту?

Тефт першим збагнув Каладінові можливості — дізнався про них раніше за нього самого.

— Не дуже, — відповів Тефт, скривившись. — Я знаю, що, всупереч офіційній історіографії, ті ордени не завжди між собою ладнали. Доведеться пошукати когось, хто може знати більше за мене. Я… Я тримався від цього осторонь. А тих із моїх знайомих, хто міг би розповісти нам про це, більше немає.

Якщо досі Тефт був просто похмурий, то тепер став чорний, як хмара, й потупив очі додолу. Він нечасто розповідав про минуле, але Каладін дедалі більше переконувався, що хай хто були ті люди, а загинули вони через Тефта.

— А що б ти сказав, почувши, наче хтось хоче відродити Променисте лицарство? — тихенько спитав його Каладін.

Тефт звів на нього різкий погляд:

— Ти…

— Не я, — обережно зауважив той.

Далінар Холін дозволив капітанові бути присутнім на військовій нараді, й хоча Тефтові Каладін довіряв, але від офіцерів очікували не розголошувати почутої там секретної інформації.

«Далінар — світлоокий, — шепнула Каладінові якась частина його єства. — Він би довго не думав, розкривати твою таємницю чи ні».

— Не я, — повторив капітан. — Але що, якби якийсь король вирішив зібрати групу людей і назвати їх Променистими лицарями?

— Я сказав би, що він ідіот, — відповів на це Тефт. — Слухай сюди: Променисті не зрадники, хай що про них подейкують люди. Ну не зраджували вони! Але кожен переконаний у протилежному, і за один день цього не змінити. Хіба що ти позатикаєш їм роти, Приборкуючи сплески. — Підлеглий зміряв командира поглядом. — Хлопче, ти зважишся на таке?

— Мене зненавиділи б, так? — спитав Каладін, мимоволі зауваживши Сил, яка наблизилася, пройшовшись повітрям, і стала пильно вдивлятися в нього. — За те, як учинили Променисті в давнину. — Він застережно здійняв руку, випереджаючи Тефтові заперечення. — За те, як вони нібито вчинили.

— Ага, — погодився той.

Сил схрестила рученята на грудях і кинула на Каладіна промовистий погляд, у якому читалося: «Ти ж обіцяв…»

— Значить, нам доведеться діяти обережно, — сказав командир. — Іди збирай новобранців. Як на один день, вистачить із них муштри й тутешніх вражень.

Тефт кивнув і побіг виконувати наказ. А Каладін підібрав свого списа та сфери, які мали підсвічувати спаринг, і махнув решті трьом. Ті спакували речі й рушили назад — до виходу.

— То ти це зробиш, — промовила Сил, опускаючись йому на плече.

— Спершу я хочу як слід повправлятися, — відказав Каладін, додавши про себе: «А також звикнути до самої думки про це».

— Каладіне, все буде гаразд.

— Ні, це буде нелегко. Люди зненавидять мене, а якщо й ні, то я стану ізгоєм, ізольованим від решти. А втім, я давно змирився з такою долею — тож розберуся і з цим.

Навіть у Четвертому мості тільки Моаш не сприймав командира як такого собі міфічного спасителя-Вісника. Він і ще, мабуть, Скеля.

Щоправда, решта мостонавідників свого часу також не виявили того жаху, що його побоювався Каладін. Вони, може, й сотворили з нього кумира, зате не перетворили його на ізгоя. А це вже було добре.

Їхня четвірка дійшла до драбини раніше за Тефта із жовторотиками, проте чекати на них причин не було. Каладін вибрався з вільглої прірви на плато просто на схід від військового табору. Дивне то було відчуття — мати змогу винести з провалля свого списа та гроші. Власне, солдати, які охороняли підходи до Далінарового табору, не те що не займали його, а відсалютували, тягнучись у струнку. І то по всій формі — неначе вітали не капітана, а генерала.

— Схоже, що вони пишаються тобою, — зауважила Сил. — Пишаються, навіть не знаючи.

— Вони темноокі, — відказав Каладін, салютуючи солдатам у відповідь. — Певне, з тих, що билися на Вежі, коли Садеас їх зрадив.

— Буреблагословенний, ви вже чули новини? — озвався до нього один із вояків.

«Прокляття на голову того, від кого вони взнали це прізвисько», — подумав капітан, а Скеля й решта двоє тим часом порівнялися з ним.

— Ні, — гукнув він у відповідь. — Що за новини?

— На Розколоті рівнини прибув герой! — крикнув солдат. — Він матиме зустріч із ясновельможним Холіном і, певне, підтримає його! Це добрий знак. Можливо, завдяки йому тут стане спокійніше.

— Про кого ти? Хто він? — гукнув рогоїд.

Вояк назвав ім’я.

І в Каладіна похололо в грудях.

Його занімілі пальці заледве втримали ратище. А відтак він зірвався з місця й помчав. Каладін не зважав на крики Скелі позаду і не зупинився, щоб решта наздогнали його, а нісся табором, біжучи в центральний квартал — до штаб-резиденції Далінара Холіна.

Він не хотів вірити власним очам, коли побачив штандарт, що майорів над головами загону солдатів — певне, частини куди більшої армії, яка залишилася за межами табору. Каладін проскочив повз них, спричиняючи окрики, здивовані погляди і стривожені запитання.

Але зрештою зупинився, заточуючись, перед коротким сходовим маршем, який вів у Далінарів бункер — укріплений комплекс кам’яних будівель. На вході туди Чорношип саме тиснув руку високому чоловікові.

Величний, із квадратним підборіддям, новоприбулий був у бездоганному однострої. Він засміявся, обіймаючи Далінара.

— Давній мій друже, — промовив «герой». — Скільки літ, скільки зим!

— Багато води спливло, — погодився князь. — Я дуже радий, що після стількох років обіцянок ти нарешті дістався сюди. Подейкують, що ти навіть Сколкозбройцем розжився!

— Так, — підтвердив новоприбулий, відходячи й виставляючи руку вбік. — Здобув на полі бою, відібравши в убивці, який дерзнув зазіхнути на моє життя.

З’явилася Зброя. Каладін уп’явся поглядом у той сріблястий меч. Прикрашений гравіруванням уздовж леза, клинок мав форму, стилізовану під омахи полум’я, й капітанові здалося, що та Зброя заплямована червоним. У пам’яті спливли імена: Даллет, Кореб, Ріш… загін із незапам’ятних часів. І люди, яких любив Каладін.

Підвівши очі, він примусив себе поглянути в обличчя новоприбулого — людини, яку він ненавидів, ненавидів сильніше, ніж будь-кого іншого. Людини, яку свого часу боготворив.

Його Високороддя Амарама. Людини, яка вкрала в Каладіна Сколкозбройця, затаврувала йому чоло і продала його в рабство.