Слова Променистого ордену

4. Збирач одкровень

— Я біжу по воді, — сказав Далінар, отямлюючись.

Він і справді рухався, наступаючи.

Довкола нього згущувалося видіння. Ноги захлюпували бризки теплої води. Обабіч великого князя мчали крізь мілководдя з дюжину чоловіків із молотами та списами, за кожним кроком високо піднімаючи ноги — носки відтягнуті, стегна паралельно до поверхні води, — наче марширували на параді. От тільки жоден парад іще не обертався таким божевільним розгардіяшем. Вочевидь у цій дивній манері було легше бігти, й Далінар спробував узяти з них приклад.

— Гадаю, на Чистозері, — півголосом промовив він. — Вода тепла й сягає лише до колін, а обрисів землі ніде не видно. Щоправда, сутеніє, і видимість погана.

Зі мною біжать інші. Не знаю, наздоганяємо ми чи втікаємо. Озираючись через плече, я нічого не бачу. Ці люди вочевидь солдати, хоча однострої на них старовинні: шкіряні спідниці, бронзові шоломи й нагрудники, а руки-ноги нічим не захищені. — Далінар опустив очі на себе. — Я убраний так само.

Дехто з великих князів Алеткару та Я-Кеведу досі використовував таку форму, тож визначити точну епоху було неможливо. Сучасні воєначальники відроджували цю традицію з розрахунку — в надії, що класичні взірці надихатимуть їхніх людей. Хоча в такому разі старовинні мундири комбінували з новітнім сталевим спорядженням — а його було якраз і не видно.

Далінар не ставив запитань. Він із досвіду знав, що, підігруючи видінням, дізнається більше, ніж зупинившись і зажадавши відповідей.

Бігти по воді було важко: князь стартував у авангарді загону, але тепер відставав. Усі вони мчали до якогось великого останця попереду, оповитого сутінками. А може, це взагалі не Чистозеро? Тут не було таких скельних формацій, як…

Ні, то не останець, а фортеця. Далінар загаявся, підвівши погляд на шпилясту, схожу на замок споруду, що здіймалася просто з тихих озерних вод. Будівель на кшталт тієї він іще зроду не бачив. З лискуче-чорного каменю. Обсидіану? Її, мабуть, створили, Душезаклявши.

— Попереду фортеця, — сказав він, просуваючись далі. — Зберегтися дотепер вона категорично не могла — бо інакше була б знаменитою. На позір усю її зроблено з обсидіану. Плавцеподібні стіни здіймаються до шпилястих зубців угорі, а башти нагадують наконечники стріл… Прародителю бур! Вона просто велична.

Ми наближаємося до іншої групи солдатів, які стоять у воді, навсібіч наїжачившись списами. Їх, певне, з дюжину, а я — у складі іншої дюжини. І ще… так, у центрі їхнього кола хтось є — Сколкозбройний в осяйному обладунку.

Та ще й не просто Сколкозбройний, а Променистий. Лицар у розкішній Сколкозбруї, яка сяяла темно-червоним на стиках і в місцях певних позначок. Такі обладунки носили в дні мороку. А отже, події в цьому видінні відбувалися до Ренегатства.

Як і всі Сколкозбруї, ця була особлива: кольчужна спідниця, ідеально підігнані зчленування, поручі, що сягали якраз до… Буря забирай! Вона скидалася на Адолінів обладунок, але мала приталеніший вигляд. А може, то жінка? Але забрало було опущене, й Далінар не міг сказати напевне.

— Стати в стрій! — скомандував лицар новоприбулому загону Далінара, а той кивнув сам до себе: жінка і є.

Великий князь і решта солдатів обступили лицарку колом, повиставлявши зброю назовні. Неподалік марширував мілководдям інший загін із Променистим по центру.

— Чому ви прикликали нас назад? — спитав один із Далінарових товаришів.

— Каеб гадає, наче він щось помітив, — відповіла лицарка. — Пильнуйте й будьте напоготові. Рушаймо.

Цього разу загін виступив від фортеці не в тому ж напрямку, звідки щойно прибув. Далінар тримав ратище напереваги. На скронях висипав піт. Із власного погляду, він нітрохи не відрізнявся від звичного себе, проте решта вбачали в ньому одного зі своїх.

Ці його видіння й досі залишалися жахливо незбагненними. Князю їх якимось чином посилав Усемогутній, але той, за його власним зізнанням, був мертвий. То як же це все відбувалося?

— Ми щось шукаємо, — півголосом сказав Холін. — У ніч повисилали команди з лицарів і солдатів — на пошуки чогось, поміченого раніше.

— Гей, новенький, з тобою все гаразд? — запитав один із бійців збоку від Далінара.

— Все добре, — відповів той. — Просто хвилююся — я ж навіть до пуття не знаю, що ми шукаємо.

— Спрена, що чинить не так, як годиться, — пояснив чоловік. — Майся на бачності. Щойно Сджа-анат торкнеться спрена, той починає виробляти казна-що. Звертай нашу увагу на все, що помітиш.

Далінар кивнув, а відтак півголосом повторив ті слова, сподіваючись, що Навані його розчує. Їхній загін продовжував прочісувати місцевість, а лицарка по центру розмовляла з… сама з собою? Враження було таке, наче вона вела діалог, але з ким саме не було ні видно, ні чутно.

Холінову увагу привернули околиці. Він завжди хотів побачити центральні райони Чистозера, але тільки й мав нагоду, що побувати на тамтешньому прикордонні. Під час останнього візиту в Азір князь так і не спромігся знайти час на подорож у тому напрямку. Азіші незмінно виказували здивування з його забаганки, адже там, за їхніми словами, «не було нічогісінько».

На ногах у Далінара були якісь тісні черевики: певне, щоб не порізатися об приховані під водою нерівності — то ями, то гребені — що їх він не бачив, але відчував. Князь упіймав себе на тому, що спостерігає, як снують сюди-туди під водою темні силуети крихітних рибок, а поряд із ними зауважив обличчя.

Лице.

Далінар скрикнув, відскочивши і спрямувавши списа донизу.

— Там було обличчя! У воді!

— Річковий спрен? — спитала Промениста, підступаючи ближче.

— На вигляд як тінь і з червоними очима, — відказав Далінар.

— Значить, це він, — промовила лицарка. — Шпигун Сджа-анат. Каебе, біжи на командний пункт — а решті продовжувати спостереження. Без носія йому далеко не втекти.

Вона зірвала якийсь невеличкий капшук, що висів у неї на поясі.

— Онде він! — вигукнув Далінар, зауваживши у воді маленьку червону цяточку, яка метнулася від нього, мовби рибка.

Князь кинувся навздогін, біжучи в тій самій манері, яку досі засвоїв. А втім, що за пуття з гонитви за спреном? Адже їх неможливо спіймати в жоден із відомих йому способів.

Решта помчали за ним. Із-під Далінарових ніг кидалися врозсип налякані сплесками рибки.

— Я переслідую спрена, — півголосом промовив Холін. — Ось на кого ми полювали. На вигляд він чимось скидається на обличчя — примарне й червонооке. У воді плаває по-риб’ячому. Стривай! До нього долучається ще один. Цей більший — у ньому добрих шість футів. Таке враження, наче пливе доросла людина — чи радше її тінь — яка…

— Буря забирай! — зненацька вигукнула лицарка. — Та він не сам!

Більший зі спренів крутнувся й, пірнувши на глибину, зник поміж каміння на дні. Далінар зупинився, не знаючи, що робити — гнатися за меншим чи залишатися тут.

А от решта, крутнувшись, побігли в протилежному напрямку.

«Еге-е…»

Аж тут кам’янисте дно озера затряслося. Далінар, позадкувавши, спіткнувся й шубовснув у воду — таку чисту, що йому було видно, як розколюється камінь під ним, неначе знизу об нього гупало щось велике.

— Хутчіш! — гукнув до впалого один із солдатів.

Він схопив Далінара за руку, допомігши підвестися, а розколини у дні тим часом поширшали. Нещодавня озерна гладінь завирувала, нуртуючи.

Земля під ногами струснулася, заледве не зваливши князя з ніг повторно. А кілька солдатів попереду таки впали.

Проте лицарка стояла непорушно, і в її руках з’явився величезний Сколкозброєць.

Далінар озирнувся через плече саме вчасно, щоб побачити, як із води виринає стрімчак — довжелезна рука! Тонка, футів, певне, п’ятнадцять завдовжки, вона вирвалася з-під поверхні озера й одразу канула на дно, неначе шукаючи там надійну опору. Виставивши в небо ліктя, неподалік здійнялася ще одна, а відтак обидві напружилися, розгинаючись, ніби прикріплені до спільного тіла, що відтискалося від підлоги.

Зі скелястого озерного ложа виламалося гігантське тіло — немовби когось закопали в піску, і тепер він звідти звільнявся. З гребінчастої, поораної ямками спини, що поросла шматками сланцекірки та підводним грибком, струмувала вода. Спрен якимось чином оживив сам камінь.

Доки страховисько, звиваючись, підводилося, Далінар устиг розгледіти на злій кам’яній морді глибоко посаджені очі — світні й червоні, мов розплавлена лава. Тіло було скелетоподібне, а тонкі кістляві кінцівки мали шпичакуваті пальці з кам’яними пазурями на кінцях. Грудну клітку утворювали кам’яні ребра.

— Громоскелець! — закричали солдати. — До молотів! Готуйте молоти!

Лише лицарка не відступила перед тією почварою, яка, повністю випроставшись, сягнула тридцяти футів заввишки. З тварюки скрапувала вода. Аж раптом жінка запроменилася спокійним білим сяйвом, яке нагадало Далінарові Буресвітло, що ним заряджають сфери. Вона здійняла Сколкозбройця й атакувала страховисько, ступаючи по воді з надприродною легкістю — так, наче та не сковувала її рухів. Певне, вся річ була в дарованій Сколкозбруєю силі.

— Вони були створені, щоб стерегти, — долинув іззаду чийсь голос.

Далінар глянув на солдата, який допіру допоміг йому встати — довгобразого й широконосого селая з лисуватою головою. Нагнувшись, князь простяг руку, підсобляючи небораці підвестися.

Раніше голос у того був інший, проте Далінар упізнав, хто говорить. Наприкінці більшості видінь достоту таким тембром промовляв до нього Всемогутній.

— Променисті лицарі, — уточнив співрозмовник, стоячи поруч Холіна й спостерігаючи, як лицарка атакує те «нічне жахіття наяву». — Вони стали вирішенням проблеми, способом протидіяти спустошливим Руйнаціям. Десять лицарських орденів, заснованих, щоб допомагати людям боронитися, а потім відбудовувати зруйноване.

Далінар слово в слово повторив почуте, зосередившись на тому, щоб нічого не проґавити, й не думаючи про те, що воно означало.

Всемогутній обернувся до нього:

— Я був здивований появою цих орденів. Своїх Вісників я такого не вчив. Це все спрени — саме вони уможливили їхнє постання, забажавши наслідувати дароване людям. Тобі треба буде заснувати їх повторно — ось твоє завдання. Об’єднай їх. Споруди фортецю, здатну витримати бурю. Не давай Одіозумові спочинку, всели в нього побоювання, що він може зазнати поразки, і признач представника-«чемпіона». Він ухопиться за цю можливість і не стане ризикувати перед лицем чергової поразки, як то вже дуже часто бувало. Така тобі моя найкраща рада.

Далінар повторив усе сказане. Віддалік не на жарт розгорялася битва — хлюпала, бризкаючи, вода, й тріщала, кришачись, скеля. Приспіли солдати з молотами, які — хто б міг подумати! — також сяяли Буресвітлом, хоча й куди слабше.

— Тебе здивувало пришестя лицарів, — сказав Усемогутньому Далінар. — А ця сила, цей ворог подужав убити тебе. Ти ніколи не був Богом: адже Той усевідний і безсмертний. То ким же ти був?

Усемогутній не відповів — не зміг, і Холін усвідомив, що ці видіння мали певний наперед визначений сценарій — як-от театральна вистава. Їхні дійові особи, Далінарові партнери, мали право трішки імпровізувати — мов ті ж таки актори на сцені — проте сам Усемогутній ніколи так не чинив.

— Я зроблю, що зможу, — пообіцяв Далінар. — Відроджу ордени. Підготуюся. Ти чимало мені розповів, проте одне я збагнув самотужки: якщо можна вбити тебе, тоді те саме, певне, стосується й твого антипода та супротивника.

На великого князя спустилася темрява. Крики та сплески розтанули. В цій візії він бачив Руйнацію чи міжруйнаційний період? Видіння ніколи не повідомляли йому достатньо! Пітьма потроху розсіялася, і Далінар виявив, що лежить у кам’яній кімнатчині своєї військової резиденції.

Поруч нього опустилася навколішки Навані, тримаючи на колінах блокнот, і її перо літало аркушем. Буря забирай, але й вродливою вона була: зріла красуня з підфарбованими пурпуровим вустами й вишуканим плетивом коси, яка обвивала їй голову, виблискуючи рубінами. Криваво-червона сукня. Жінка поглянула на князя й, зауваживши, що той уже отямився і закліпав на неї очима, всміхнулась у відповідь.

— Це було… — почав Далінар.

— Тс-с, — урвала його та, дописуючи. — Остання частина того, що я чула, видається важливою. — Вона ще якусь мить шкряботіла по паперу, але зрештою відняла перо від блокнота, який тримала забраною під рукав долонею. — На цьому, здається, все. Водночас стенографувати різні мови досить важко.

— Різні мови? — перепитав князь.

— Наприкінці ти перескакував з одної на іншу. А доти розмовляв давньоселайською, яку відомо з пам’яток. Сама я її підзабула, але мої перекладачі, сподіваюся, дадуть цим нотаткам раду. З огляду на всі обставини, любий, тобі варто говорити повільніше.

— В тім-то й річ, що за тамтешніх обставин це буває непросто, — відказав Далінар, підводячись.

Як порівняти з видінням, у повітрі відчувалася прохолода. В зачинені віконниці періщив дощ, але князь із досвіду знав: якщо візія добігла кінця — значить, буря, вважай, відгриміла.

Почуваючись виснаженим, Холін підійшов до кушетки під стіною й присів. У кімнатці перебували тільки він та Навані: адже так усе це давалося йому легше. Адолін із Ренаріном перечікували великобурю неподалік — в іншому приміщенні батькової резиденції, під пильним наглядом капітана Каладіна і його колись мостонавідної, а нині охоронної команди.

Може, варто залучати більше вчених секретарок, щоб ті стенографували його візії паралельно й за результатами взаємних консультацій надавали якнайточніший розшифрований протокол? Хоча яке вже там у бурі «більше» — він соромився доволі й через те, що за маренням і качанням по підлозі його бачила бодай одна людина. Князь вірив у свої видіння — ба залежав від них — але збентеження це аж ніяк не скасовувало.

Навані сіла поруч і взяла його в обійми.

— Тобі приверзлося щось лихе?

— Цього разу? Ні, не надто. Спершу біг, потому битва — але я не брав у ній участі. Доки знадобилася моя допомога, видіння добігло кінця.

— То звідки ж цей вираз на твоєму обличчі?

— Я маю перезаснувати Променистих лицарів.

— Перезаснувати… кого? Але як? І що це взагалі означає?

— Не знаю. Нічого не знаю. Самі натяки й примарні загрози. Ясно одне: насувається щось небезпечне. І я маю цьому запобігти.

Жінка поклала голову йому на плече. Далінар дивився в камін, який тихо потріскував, сповнюючи кімнатку теплим світінням. То був один із небагатьох коминків, які не переобладнали під новомодні обігрівачі-фабріали.

Справжній вогонь подобався йому більше, проте Навані він цього не сказав би. Адже вона так старалася, впроваджуючи в життя останні здобутки фабріалогії.

— Але чому ти? — спитала жінка. — Чому зробити це випало саме тобі?

— А чому один народжується королем, а інший — жебраком? — відповів той запитанням на запитання. — Так улаштовано світ.

— Тобі так легко це прийняти?

— Ні, не легко, — відказав Далінар, — але вимагати відповідей — марна справа.

— А надто якщо Всемогутній загинув…

Мабуть, не треба було ділитися з нею цими відомостями. Висловивши вголос бодай цю одну-єдину тезу, він зажив би слави єретика, налаштував проти себе власних подвижників і дав Садеасові зброю в його боротьбі проти трону.

Коли Всемогутній — мертвий, то кому ж Далінар поклонявся й у що тоді вірив?

— Треба занотувати твої спогади про побачене у видінні, — сказала Навані, зітхнувши й відсторонившись від нього. — Доки вони ще свіжі в пам’яті.

Князь кивнув — бо мати супровідний опис на додачу до протоколу було справді важливо — й заходився переказувати побачене. Далінар говорив повільно, щоб Навані встигала й нічого не пропустила: описував озеро, однострої солдатів і ту дивну фортецю вдалині. Жінка зауважила на це, що в оповідях декого з тамтешніх мешканців ідеться про великі чистозерські споруди, проте наука вважала їх за міфічні.

Дійшовши до опису жахливої тварюки, що постала з озера, Далінар підвівся й закрокував кімнатчиною.

— В озерному ложі зосталася дірка, — пояснював він. — Уяви, неначе ти намалювала на підлозі контур тіла і бачиш, як воно виламується з долівки.

Подумати лишень, яку тактичну перевагу має те страховисько. Спрени рухаються прудко та спритно. Прошмигне один такий за бойові лави, а там зіпнеться на ноги — й гайда атакувати обозників. Його кам’яне тіло, певне, важко розтрощити. Буря забирай! Сколкозбройці… Цікаво, чи не від таких почвар їх насправді і винайшли — щоб боронитися?

Не припиняючи писати, Навані всміхнулася.

— Що таке? — спитав Далінар, застигши на місці.

— Ти воїн до мозку кісток.

— Так. І що?

— І це дуже мило, — відказала жінка, дописуючи. — А що було далі?

— А далі Всемогутній промовляв до мене.

І він, повільно походжаючи прогулянковим кроком, якнайточніше переказав їй по пам’яті той монолог. «Мені треба більше спати», — майнула гадка. Адже він був уже не той молодик двадцятилітньої давнини, який міг за цілу ніч не склепити очей, кружаючи вино й вислуховуючи братові плани, а на ранок ринути в бій повним сил і спраглим герцю.

Щойно Далінар закінчив розповідати, Навані підвелася й прибрала письмове приладдя. Вона, мовляв, піде й велить своїм ученим — точніше, князівським ученим, котрих собі привласнила — співвіднести його слова алетійською із розшифровкою її стенограми. Хоча спершу, звісно, видалить згадки про дражливі питання, як-от смерть Усемогутнього.

А ще пошукає в історичних джерелах паралелі до Далінарових описів. Навані полюбляла методичність і математичний підхід: вона розробила хронологічну шкалу, намагаючись звести його видіння в цілісний наратив.

— Ти й досі плануєш оприлюднити цього тижня свою прокламацію?

Далінар кивнув. Минулого тижня він попередньо ознайомив із нею великих князів і збирався довести до всезагального відома того ж таки дня, але Навані переконала його вчинити мудріше. Шила в мішку не сховаєш, і чутки, просочуючись, ширилися військовими таборами, зате їхні командувачі мали час на підготовку.

— Прокламацію оприлюднять найближчими днями — доки великі князі не встигли дотиснути Елгокара, щоб той її скасував, — пояснив Далінар.

Навані підібгала вуста.

— Інакше не можна, — запевнив Холін.

— Ти маєш їх об’єднати.

— Великі князі — зіпсуті діти, — парирував її співрозмовник. — Їхнє перевиховання вимагає надзвичайних заходів.

— Якщо цей крок розвалить королівство, ми довіку не зберемо його докупи.

— Значить, подбаємо, щоб Алеткар не розвалився.

Обвівши Далінара поглядом із голови до ніг, жінка всміхнулася.

— Маю визнати, що ця твоя впевненість мені до вподоби. Та от якби ж бодай якусь її дещицю спрямувати на нас…

— Я цілком упевнений щодо нас, — відказав той, пригортаючи її до себе.

— Он як? А то ці щоденні переїзди між королівським палацом і твоєю резиденцією забирають у мене багато часу. А от якби я перебралася сюди — скажімо, до твоїх покоїв… подумати лишень, наскільки зручніше стало б усім.

— Моя відповідь «ні».

— Далінаре, ти твердо переконаний, що шлюбу між нами ніхто не дозволить. То що ж нам робити? Чи вся річ у моралі? Але ж ти сам сказав, що Всемогутній мертвий.

— Є те, що правильно, і те, що неправильно, — вперто гнув своє той. — І Всемогутній тут ні до чого.

— Бог ні до чого, коли йдеться про те, правильні чи неправильні його заповіді? — недвозначно сформулювала проблему Навані.

— Е-е… Так.

— Обережніше, — пустила шпильку жінка. — А то звучить, наче це Яснині слова. Так чи інак, а коли Бога більше немає…

— Бог є. А якщо Всемогутній загинув, значить Богом він ніколи не був — от і все.

Навані зітхнула, однак не відсторонилася від нього, а звелася навшпиньки й поцілувала — та ще й далеко не соромливо. Вона вважала, що соромливість — для манірниць і вітрогонок. Тож поцілунок вийшов палкий: жінка вп’ялася в Далінарові вуста, ну а коли той спробував звільнитися, притислася ближче, зажадавши добавки. Зрештою закохана вдовольнилася, й чоловік відчув, що йому аж забило дух.

Всміхнувшись Далінарові, Навані відвернулася, підібрала з підлоги речі — той і не помітив, як вона зронила їх під час поцілунку — і рушила до дверей.

— Ти ж розумієш, що я — не з терплячих жінок. І не менш зіпсута, ніж великі князі: бо звикла отримувати те, чого забажаю.

Далінар хмикнув: неправдою було як одне, так і друге. Коли її це влаштовувало, вона вміла виявляти терплячість, тож зі сказаного випливало тільки те, що наразі ситуація була інша.

Навані відчинила двері, і до кімнатки, перевіряючи обстановку, зазирнув капітан Каладін. Цей мостонавідник не на жарт узявся до виконання обов’язків охоронця.

— Подбай, щоб її повернення додому пройшло без пригод, — звелів йому князь.

Каладін козирнув, а Навані протиснулася повз нього й, не прощаючись, зачинила двері, залишивши Далінара на самоті.

Той, глибоко зітхнувши, підійшов до крісла й умостився коло каміна подумати.

А коли за деякий час, здригнувшись, прокинувся, коминок уже й догорів. «От буря забирай! Я що тепер, кунятиму посеред дня?» Ох, якби ж він щоночі не крутився без сну, забиваючи голову не своїми тривогами й клопотами! І куди поділися безтурботні часи, коли він спокійно брався за меч, знаючи, що про всілякі складнощі подбає Ґавілар?

Далінар потягнувся й підвівся. Треба було простежити за приготуваннями до оприлюднення королівської прокламації, а відтак перевірити, як справи в нової гвардії…

Аж раптом застиг на місці. На стіні кімнатчини пишалася низка глибоких білих подряпин, що складалися в ґліфи. Раніше їх там не було.

«Шістдесят два дні, — говорив напис. — Настає смерть».

***

Невдовзі по тому Далінар — тримаючись прямо, наче аршин проковтнув, і заклавши руки за спину — стояв і слухав розмову Навані з Рушу, одною з учених Дому Холін. Присутній був і Адолін, що саме оглядав неподалік знайдений на підлозі уламок білого каменю — його, вочевидь, виламали з орнаменту, що облямовував вікно кімнатчини, а відтак написали ним ґліфи.

«Тримай спину прямо, а голову високо, — наказав собі подумки великий князь, — навіть якщо тільки й хочеться, що осісти, зсутулившись, он у те крісло». Лідери не втягують голову в плечі, а контролюють ситуацію, ведучи за собою. Навіть коли в тебе таке відчуття, наче ти вже не контролюєш анічогісінько.

А надто за обставин, які склалися.

— Ой, — сказала Рушу (молода подвижниця з довгими віями й вустами бантиком), — ви тільки погляньте на ці неохайні лінії! Та ще й симетрія накульгує. Хай хто їх малював, а він не має навиків у зображенні ґліфів. «Смерть» написано так недолуго, що більше схоже на «зламаний». І зміст туманний: «за шістдесят два дні настане смерть»? Чи це треба читати: «шістдесятидводенне настання смерті»? А може, «шістдесят два дні смерті й настання» — але чого?

— Просто скопіюй цей напис, Рушу, — звеліла Навані. — Й не згадуй про нього в розмовах.

— Навіть із вами? — неуважливо уточнила подвижниця, перемальовуючи зображення.

Навані зітхнула й підійшла до Далінара з Адоліном.

— У своїй галузі Рушу найкраща, — шепнула вона, — хоча інколи трішки розсіяна. Так чи інак, а в каліграфії вона не має собі рівних. Це один із її численних наукових інтересів.

Опанувавши свої побоювання, Далінар кивнув.

— Навіщо комусь так чинити? — спитав Адолін, відкидаючи каменя. — Це що, якась прихована погроза?

— Ні, — відповів його батько.

Навані глянула йому в очі.

— Рушу, — попросила вона, — залиш нас на хвильку.

Та спершу не відреагувала на сказане, але після повторного прохання прожогом вискочила з кімнати. За дверима, що їх відчинила подвижниця, завиднілися члени Четвертого мосту на чолі з капітаном Каладіном. Вираз його обличчя був похмурий. Він супроводив був Навані додому, а відтак, повернувшись, виявив це… і негайно вислав людей перевірити, як вона, й доправити жінку назад.

Начальник охорони вочевидь уважав, що це його недогляд уможливив такий інцидент: хтось, мовляв, прокрався до кімнати, доки Далінар задрімав. Великий князь махнув капітанові зайти досередини, і Каладін квапливо виконав наказ.

Залишалося сподіватися, що він не помітив, як випнулися жовна на стиснутих щелепах Адоліна. Коли на полі бою Каладін зчепився з тим у суперечці, князь саме бився з паршендійським Сколкозбройним, але пізніше чув про те, що сталося між ними. Адолін точно не зрадів новині, що цього темноокого мостонавідника призначено командиром Кобальтової гвардії.

— Сер, — озвався капітан Каладін, підійшовши, — мені дуже ніяково. Я всього тиждень на службі, а вже встиг вас підвести.

— Ти виконував наказ, капітане, — заспокоїв його Далінар.

— Мені наказували гарантувати вашу безпеку, — відповів на це Каладін, і в його голосі бриніла злість. — Я мав виставити охоронців іще й біля дверей усередині, а не тільки на вході до ваших покоїв.

— Це зробить нас обачнішими в майбутньому, капітане, — сказав Холін. — Твій попередник завжди виставляв такий самий пост, як і ти, й цього вистачало.

— Часи змінилися, сер, — промовив Каладін, примруживши очі та обводячи кімнату пильним поглядом. Його увагу привернуло вікно — замале для того, щоб пролізла людина. — І як же сюди пробралися, хотів би я знати. Охоронці нічого не чули.

Далінар удивлявся в похмуре, пошрамоване обличчя молодого солдата. «І чому я аж так довіряю цій людині?» — майнуло в свідомості. Князь не міг уловити відповіді, але прожиті роки навчили його покладатися на свій солдатський інстинкт. Довіряти Каладінові його спонукало щось нутряне, і він не відкидав цього інтуїтивного чуття.

— Пусте, — відказав Далінар.

Начальник охорони проникливо глянув на нього.

— Не переймайся так і не суши собі мізків над тим, як саме хтось сюди прослизнув, щоб подряпати стіну. Просто надалі будь уважніший та й годі. Можеш іти.

Великий князь кивнув Каладінові, і той неохоче зник за дверима, зачинивши їх за собою.

До батька підступив Адолін — кучматий молодик одного з ним зросту. Далінар інколи про це забував: адже той, здавалося б, не так давно був малолітнім шибеником із дерев’яним мечем у руках.

— То, кажеш, ти прокинувся й застав цей напис на стіні, — промовила Навані. — Нікого не бачив і нічого не чув.

Далінар кивнув.

— Тоді чому ж у мене раптом таке враження, наче ти добре знаєш, звідки він тут?

— Хто саме його залишив, я напевне сказати не можу, але знаю, що той означає.

— І що ж? — запитала Навані.

— Те, що в нас дуже мало часу, — відповів Холін. — Випускайте прокламацію й організуйте мені зустріч із великими князями. Бо вони захочуть побесідувати зі мною.

«Гряде Вічновій…»

За шістдесят два дні. Мені не встигнути.

Та більше часу в нього, схоже, не було.