Слова Променистого ордену

43. Примарокровні

Попри пізню годину, в таборі кипіла робота. Шаллан не здивувалася: за час перебування в Харбранті вона засвоїла, що не всі сприймають прихід ночі як підставу припиняти працю. На тутешніх вулицях було майже так само людно, як і тоді, коли вона вперше сюди прибула.

І майже ніхто не звертав на неї уваги.

Дівчина вперше відчула себе непомітною. Бо навіть у Харбранті на неї позиркували — зауважували, розглядали. Одні подумували пограбувати її, інші — скористатися з її безпорадності. Молода світлоока без належного супроводу впадала в око й, бува, становила собою вдалу нагоду. Але темноволоса й кароока вона з тим самим успіхом могла б стати невидимою. От і чудово!

Шаллан усміхнулася, ховаючи руки до кишень сюртука: рукавичка на захищеній лівиці так само бентежила дівчину, хоча ніхто на це навіть не глянув.

Вона дійшла до перехрестя. З одного боку поблимував смолоскипами й олійними ліхтарями військовий табір — базар — досить жвавий, щоб відбивати охоту користуватися сферосвітильниками. Шаллан рушила в тому напрямку: на вулицях, де більше перехожих, їй буде безпечніше. Її пальці намацали в кишені пожмаканий папірець, і вона — спинившись зачекати, доки якась гамірна компанія розступиться перед нею — витягла мапу маршруту.

На позір розібратися в тому рисунку було легко: аби тільки зорієнтуватися, де вона є. Трішки почекавши, дівчина зрештою збагнула, що компанія попереду не дасть їй дорогу: Шаллан очікувала, що її сприйматимуть як світлооку. Тож вона обійшла тих людей, хитаючи головою з власної дурості.

Те саме було й далі: їй доводилося протискатися між тілами, а інші перехожі штовхали її. Базаром неначе текли, розминаючись, дві ріки люду. З кожного боку тяглися ятки, а посередині розносили їжу торгівці з лотка. Подекуди між будинками, які стояли через вулицю — на відстані всього кроків із десяти — навіть понатягували матер’яні навіси.

Словом, нуртівна, галаслива, безладна тиснява — яка припала дівчині до вподоби. Шаллан відчула, що їй кортить зупинитися і намалювати людей, яких вона проминає. Кожного з них — і тих, хто торгувався, і тих, хто просто йшов із другом і жував перекуску — по вінця сповнювала життєвість. І чому в Харбранті вона не виходила в місто частіше?

Дівчина затрималася, щоб із широкою усмішкою повитріщатися на вертепний театр і ляльковода. А пройшовши далі, побачила гердазійця, що пускав у повітря омахи полум’я за допомогою іскровикрешувача і якоїсь маслянистої рідини. От би на хвильку спинитися й накидати портрет цього штукаря…

Але ні. Вона тут у справах. Частина її єства вочевидь не хотіла прямувати на зустріч і підсвідомо намагалася відвернути увагу на інше. Шаллан чимраз чіткіше усвідомлювала цей захисний механізм. Вона залучала й потребувала його, але не могла дозволити, щоб цей психологічний захист керував її життям.

Проте коло візка торгівки глазурованими фруктами вона таки зупинилася. Жінка наштрикувала плоди — на вигляд соковиті й червоні — на шпичку, а потім умочала кожен шматок у розтоплений цукор. Шаллан вийняла з кишені сферу й простягла її торгівці.

Та застигла, вирячивши очі. Довкола стали збиратися люди. У чім річ? Адже це просто смарагдова марка — не броам же.

Дівчина глянула на ґліфи цінників. Порція наїдку коштувала світлоскалку. Шаллан нечасто розмірковувала про відносну вартість сфер, але якщо покопирсатися в пам’яті…

На її марку можна було купити двісті п’ятдесят порцій глазурованих фруктів. Навіть за нинішньої скрути для її родини то були не гроші. Але це з погляду домовласників і поміщиків, а не вуличних торгівців і темнооких трудівників.

— Е-е… громадяночко, — промовила жінка, — в мене, мабуть… теє… не буде здачі.

«Громадянами» титулували багатих темнооких першого та другого нанів.

Шаллан зашарілася. Скільки ще разів вона виявлятиметься аж такою наївною?

— Це за порцію смаколиків і допомогу. Я нетутешня, й мені треба розпитати дорогу.

— Недешево вам обійшлося заблукати, панночко, — зауважила жінка, чиї спритні пальці все одно схопили сферу й заховали її до кишені.

— Мені треба на вулицю Нар.

— А-а. Буря забирай! То ви, панночко, не в той бік прямуєте. Вам треба повернутися, а потім узяти праворуч. Ця вулиця кварталів за… е-е… певне, шість. Її легко знайти: великий князь повелів, щоб усі будинки стояли кварталами — як у справжньому місті. Орієнтуйтеся на генделики й потрапите, куди треба. Але вулиця Нар, даруйте на слові, не місце для такої панни, як ви…

Навіть темноокою Шаллан справляла враження людини, яка нездатна подбати про себе.

— Дякую, — промовила вона, беручи собі порцію смакоти, й поквапилася перейти на інший бік вулиці, щоб долучитися до людського потоку, який рухався в протилежному напрямку.

— Фрактале? — шепнула Шаллан.

— Ммм, — озвався спрен із зовнішнього боку сюртука, десь ближче до колін.

— Повзи за мною і пильнуй, чи ніхто не ув’яжеться слідом, — сказала Шаллан. — Як гадаєш, упораєшся?

— Якщо хтось ув’яжеться, він утворить закономірність, — відказав Фрактал.

Він зіскочив додолу, на мить промайнувши в повітрі — між сюртуком і землею — темною масою звивистих ліній. А відтак розчинився, наче крапля води, яка падає в озеро.

Шаллан заспішила разом із потоком, стискаючи захищеною рукою капшука зі сферами, який лежав у кишені сурдута, а вільною тримаючи смаколик на паличці. Вона дуже добре пам’ятала, як у Харбранті Ясна навмисне «засвітила», скільки в неї грошей, і приманила злодіїв, наче буряна дощівка — ліани.

Беручи, як веліли, праворуч, дівчина звернула з базару на куди менш заюрмлену вулицю, і відчуття свободи змінила тривога. Чи не намагалася торгівка заманити її в пастку, зробивши легкою здобиччю для грабіжників? Пригнувши голову, Шаллан квапливо простувала вулицею. Вона не зможе Душезаклясти їх, щоб захиститися — як-от Ясна в Харбранті. Буря забирай! Їй навіть багаття не вдалося розпалити. Сумнівно, щоб у неї вийшло перетворювати живі організми.

Щоправда, вона вміла Прясти Світло — але щоб по два образи водночас? І взагалі: як там її маскування? Від нього сфери мали вичахати. Дівчина замало не витягла їх, щоб поглянути, скільки заряду вона зужила, але спохопилася. Дурепа та й годі! Боїшся, що тебе пограбують, а тому вирішила показати всім пригорщу грошей?

За два квартали вона зупинилася. Перехожі тут таки траплялися — жменька чоловіків у робочому одязі, які на ніч поверталися по домівках. Але будівлі були геть не такі гарні, як ті, що зосталися позаду.

— Ніхто не ув’язався, — промовив Фрактал у неї з-під ніг.

Шаллан підскочила замало не вище дахів і, притиснувши до грудей праву руку, важко задихала. Вона справді сподівається проникнути в угрупування вбивць? А сама частенько сахається від власного спрена?

«Тин казала, що ніщо так не навчить, як особистий досвід, — подумала дівчина. — Я просто маю хоч якось протриматися перші кілька разів, сподіваючись, що звикну до цього раніше, ніж накладу головою».

— Ходімо, — мовила Шаллан. — Ми запізнюємось.

І рушила вперед, вгризаючись у плід на паличці. Той справді був смачний, але через нервовість уповні насолодитися наїдком не вийшло.

Вулиця з генделиками виявилася не за шість, а за п’ять кварталів від повороту. На її папірці — дедалі пожмаканішому — місце зустрічі було позначене як дохідний будинок навпроти таверни, чиї вікна світяться синім.

Шаллан відшпурнула шпичку з-під фруктового смаколика й підступила до потрібного будинку. Той не міг бути старим — іще п’ять-шість років тому на місці нинішніх таборів не було нічогісінько — але здавався ветхим. Камені повикришувалися, віконниці подекуди покосилися. Аж дивно, що великобурі його поки не здули.

Добре усвідомлюючи, що ступає в лігво білошипника, чиїм обідом може стати, Шаллан підійшла й постукала. Двері прочинив темноокий завбільшки з валун і з бородою, підголеною на рогоїдський манір. У його волоссі й справді прозирала рудизна.

Чоловік зміряв її поглядом, під яким дівчині так і кортіло ніяково переминатися з ноги на ногу, але зрештою розчинив двері ширше й поманив її товстими пальцями досередини. У світлі єдиної тьмяної сферолампи — бра, яке, схоже, містило всього-на-всього скалку — від уваги Шаллан не сховалася велика сокира, приставлена до стіни поруч нього.

Вона глибоко вдихнула й зайшла до будинку.

Пахло пліснявою. Десь далі було чути капання води — буряної дощівки, яка безпомильно пробиралася з даху, що протікав, чимраз нижче — аж до першого поверху. Придверник мовчки повів її коридором. Підлога була дерев’яна. Шаллан ступала по ній, і в неї виникало таке відчуття, неначе вона зараз провалиться. Деревина немовби стогнала від кожного її кроку. З добрим каменем такого навіть близько не бувало.

Здоровань кивнув на отвір у стіні, і Шаллан придивилася до темряви за ним. Там були східці. Донизу.

«Буря забирай! Що я кою?»

Перемагала свою полохливість — ось що вона коїла. Дівчина зиркнула на звіроподібного викидайла і, здійнявши брову, удавано спокійним голосом зауважила:

— А ви не поскупилися на декор. І довго довелося шукати на Розколотих рівнинах барліг із такими моторошними сходами?

Той несподівано всміхнувся — але менш застрашливим від цього не став.

— А вони часом піді мною не заваляться? — запитала Шаллан.

— Ніц їм не буде, — відказав викидайло напрочуд високим голосом. — Піді мнов ся не завалили, хоча я сьогодні двічі снідав. — Він поляскав себе по череву. — Ходь. На тебе чекають.

Шаллан вийняла сферу, щоб підсвітити собі, й рушила сходами. Стіни були висічені в камені. Хто завдав собі клопоту спорудити підвал під напівзогнилим дохідним будинком? Відповіддю стали кілька довгих патьоків крєму, зауважених на стіні. Вони трішки скидалися на віск, який, розтанувши, збіга́в по свічці, й затверділи, перетворившись на камінь, іще хтозна-коли.

«Як сюди прийшли алеті, порожнина тут уже була», — здогадалася дівчина. Розбиваючи військовий табір, Себаріал звів цей будинок над уже наявним підвалом. Кратери нинішніх таборів колись були заселені. Інше пояснення було неможливе. Але хто їх заселяв? Прадавні натанці?

Сходи привели в невеличке порожнє приміщення. Як дивно, що в такому ветхому будинку є підвал. Зазвичай їх можна було побачити лише в багатих домівках — адже щоб уникнути підтоплення, вони потребували колосальних заходів безпеки. Шаллан спантеличено схрестила руки на грудях — аж раптом підлога в кутку відчинилася, заливши приміщення світлом. У дівчини перехопило подих, і вона позадкувала. В підлозі була замаскована ляда.

Підвал у підвалі! Підступивши до краю отвору, Шаллан побачила драбину, що спускалася до червоного килима, та світло, яке мало не засліплювало після напівтемряви, котра стояла довкола. Після великобур тут мав бути справжній потоп.

Шаллан залізла на драбину й почала спускатися, радіючи, що надягла штани. Ляда вгорі зачинилася: вона, схоже, була оснащена якимось блоком.

Зіскочивши з нижнього щабля на килим, дівчина обернулася й побачила перед собою навдивовижу розкішну кімнату. По центру тягнувся довгий обідній стіл, на якому поблискували скляні кубки зі вправленими по боках самоцвітами: їхнє сяйво заливало залу світлом. Уздовж стін висіли зручні полиці, уставлені книжками й прикрасами — нерідко в невеличких скляних ящичках. Це що, якісь трофеї?

З-поміж пів дюжини чи близько того присутніх у залі увагу Шаллан найбільше привернув один чоловік. Із прямою спиною, чорним як смола волоссям і вбраний у біле, той стояв перед каміном, у якому потріскувало багаття. Він здавався їй кимось знайомим — якимось чоловіком із її дитинства. Загадковим посланцем з усміхненими очима, який так багато знав. «Наприкінці епохи двоє сліпців очікували, розмірковуючи про красу…»

Той обернувся, і Шаллан побачила світло-фіолетові очі та пошрамоване старими ранами обличчя. Один поріз збіга́в по щоці, деформуючи верхню губу. Попри вишуканий вигляд — кубок вина в лівій руці та неймовірно розкішне, елегантне вбрання — його обличчя й руки свідчили про інше. Про баталії, вбивства та чвари.

Перед нею був не той посланець із минулого. Чоловік здійняв праву руку, у якій тримав таку собі довгу очеретину, й, приклавши її до губів, виставив, наче зброю, націлену прямо в Шаллан.

Дівчина застигла на місці, нездатна поворухнутися і прикипівши очима до зброї. Але зрештою озирнулася через плече. На стіні висіла мішень — гобелен із витканими на ньому тваринами. Шаллан зойкнула й відскочила осторонь за секунду до того, як чоловік, дмухнувши, вистрілив із духової трубки. За лічені дюйми від дівчини в повітрі пролетів маленький дротик, який зрештою вп’явся в одну з фігурок на гобелені.

Шаллан схопилася лівицею за серце і глибоко зітхнула. «Спокійно, — подумала вона. — Спокійно».

— Тин зле? — спитав стрілець, опустивши очеретину.

Від його тихого голосу Шаллан здригнулася, але розпізнати акцент не змогла.

— Так, — відказала дівчина, здобувшись на слово.

Поставивши кубок на камінну полицю, чоловік дістав із кишені сорочки ще один дротик й акуратно вклав його в очеретину.

— Вона начебто не з тих, хто дозволяє таким дрібницям ставати на заваді важливій зустрічі?

І він, зарядивши трубку, підвів погляд на Шаллан. Його фіолетові очі скидалися на скляні, а пошрамоване обличчя було позбавлене виразу. Зала, здавалося, затамувала подих.

Він збагнув, що вона бреше. Шаллан кинуло в холодний піт.

— Маєте рацію, — відповіла дівчина. — Тин здорова. Але все пройшло не так, як вона обіцяла. Ясна Холін мертва, але вбивці діяли невміло. Тож вона поки що визнала за ліпше надіслати замість себе посередницю.

Чоловік примружив очі, але зрештою здійняв духову трубку й різко дмухнув. Шаллан підскочила, але дротик пролетів повз неї, поціливши в гобелен на стіні.

— Тин виявила боягузливість, — промовив він. — А ти прийшла сюди з доброї волі, знаючи, що я можу просто вбити тебе за чужі помилки?

— Кожна жінка має з чогось починати, Ваша Ясновельможносте, — відповіла Шаллан зі зрадницьким дрожем у голосі. — Я не виберуся нагору, коли раз-другий не ризикну. Якщо ви мене не вб’єте, я отримаю змогу зустрітися з тими, з ким Тин мене ніколи не познайомила б.

— Сміливо, — сказав на це чоловік.

Він махнув двома пальцями, й один із тих, що сиділи коло каміна — довготелесий світлоокий із такими здоровенними зубами, що в його родовід цілком міг затесатися якийсь пацюк — зірвався з місця й кинув щось на довгий стіл перед Шаллан.

Гаман зі сферами. Всередині мали лежати броами — адже темно-коричневий капшук яскраво сяяв.

— Скажи мені, де вона, — і ці гроші твої, — промовив чоловік зі шрамами, заряджаючи ще один дротик. — Ти амбіційна. Мені це до вподоби. Якщо скажеш, де Тин, я не лише заплачу тобі, а й спробую знайти для тебе місце в нашій організації.

— Вибачте, Ваша Ясновельможносте, — сказала Шаллан, — але ви знаєте, що я вам її не запродам. — Той, звісно, бачив, що вона налякана: піт змочував підкладку капелюха і збігав по скронях. Та що там: із землі поруч дівчини повилазили страхокузьки — хоча їх, мабуть, приховував від нього стіл. — Якби я була ладна зрадити конфідентку за гроші, то якою стала б моя ціна у ваших очах? Ви зрозуміли б, що за досить велику винагороду я зраджу і вас.

— Честь заграла? — запитав чоловік, чиє обличчя так само нічого не виражало, а пальці стискали нового дротика. — У злодійки?

— Вибачте ще раз, Ваша Ясновельможносте, — відказала Шаллан, — але я не звичайна злодійка.

— А що, як я тебе катуватиму? Запевняю, що в такий спосіб я зміг би отримати потрібну мені інформацію.

— Не маю сумніву, що змогли б, Ваша Ясновельможносте, — мовила дівчина. — Але невже ви справді гадаєте, наче Тин прислала б мене, якби я знала, де вона зараз? То навіщо ж мене катувати?

— Ну, — відповів чоловік, опускаючи очі, щоб зарядити дротика в трубку, — по-перше, це весело…

«Дихай, — сказала собі Шаллан. — Повільно. Як завжди». Але це давалося важко.

— Не думаю, що ви вчинили б так, Ваша Ясновельможносте.

Той різко скинув трубку й дмухнув. Дротик глухо гупнув, уп’явшись у стіну.

— І чого ж це?

— Бо ви не справляєте враження людини, яка змарнує те, що може стати в пригоді.

На цих словах вона кивнула на трофеї в скляних ящичках.

— Ти сподіваєшся стати мені в пригоді?

Шаллан підвела голову, витримуючи його погляд.

— Так, сподіваюся.

Чоловік не відводив очей. Полум’я в каміні потріскувало.

— От і добре, — промовив зрештою він, обертаючись до каміна та знову беручи свого кубка.

В одній руці він так само тримав тростину, а другою — стоячи до дівчини спиною — підніс кубок до рота й відпив.

Шаллан почувалася, немов маріонетка з відтятими ниточками. Вона полегшено зітхнула, ноги підкосилися, й дівчина опустилася на один зі стільців коло столу. Тремтливими пальцями вона витягла носовичка і, зсунувши капелюха на потилицю, витерла лоба та скроні.

А коли зібралася сховати хустинку, збагнула, що поруч неї хтось сів. Шаллан навіть не зауважила, як він підійшов, тож його присутність її налякала. То виявився смаглявий коротун у міцно прив’язаній до обличчя начебто масці з панцира. Власне, скидалося на те… що вона почала приростати до шкіри.

Розташування червоно-жовтогарячих часточок панцира утворювало немовби мозаїку, окреслюючи грізні, гнівно вигнуті брови. З-під маски незмигно дивилися двійко темних очей, а підборіддя й апатичних вуст вона не затуляла. Цей чоловік… ні, жінка… Шаллан збивала з пантелику непокрита лівиця — але зрештою вона зауважила форму тулуба й натяк на бюст.

Однак якимось дивом дівчина спромоглася не спаленіти. На жінці був простий темно-коричневий одяг, підперезаний у талії вигадливим поясом, утиканим шматочками того-таки панцира. Четверо інших присутніх, убраних на традиційніший для алеті манір, тихенько теревенили коло каміна. Високий чоловік, який її допитував, не озивався.

— Е-е… Ваша Ясновельможносте? — промовила Шаллан, поглянувши в його бік.

— Я розмірковую, — відказав чоловік. — Я ж бо збирався вбити тебе й вислідити Тин. Можеш переказати їй, що, прийшовши сюди, вона зосталася б живою-здоровою — я не гніваюся на неї за те, що потрібна мені інформація загинула разом із Ясною. З-поміж мисливців за головами я найняв ту, хто, як на моє враження, обіцяв найліпше впоратися із завданням, — і розумів усі ризики. Тин мала за будь-яку ціну звести принцесу зі світу — і Холін таки мертва. Похвалити її за таку роботу я не похвалив — але залишився задоволений.

Але не прийти й не пояснити всього особисто — від такої боягузливості мене верне з душі. Ховається тільки здобич. — Він пригубив вино. — А от ти не з боязких. Вона прислала тебе, знаючи, що таку, як ти, я не вб’ю. Тин завжди була хитра.

Чудово. І що це означало для Шаллан? Дівчина несміло підвелася зі стільця: їй кортіло опинитися подалі від незмигних очей тієї дивної жіночки. Але натомість вона поки скористалася з нагоди докладніше роздивитися залу. Куди дівався дим від багаття? Вони що, прорізали димар аж звідси?

Вздовж правої стіни трофеїв було більше — зокрема й кілька величезних яхонтосердець. Разом узяті, вони, певне, вартували більше, ніж маєток її батька. На щастя, ті самоцвіти були незаряджені, бо їхнє сяйво — навіть неограненими — могло б осліпити. Були там і панцирі, які Шаллан туманно впізнавала. Той бивень начебто належав білошипнику. А он та очниця за будовою страхітливо нагадувала сантидову.

Деякі дивовижі спантеличували. Флакончик білого піску. Кілька товстих шпильок для волосся. Золотисте пасмо. Гілка дерева з написом, що його дівчина не змогла прочитати. Срібний ніж. Чудернацька квітка, яку зберігали в незрозумілому розчині. Пояснювальних табличок на цих сувенірах не було. Он той шматок блідо-рожевого кристала скидався на якийсь самоцвіт — але чому він був такий ламкий? Уже в ящичку від нього відкришилися шматки, наче трофей заледве не зруйнували тим, що просто поставили на полицю.

Дівчина несміло пройшла вглиб кімнати. Дим у каміні, здіймаючись, обвивався довкола якоїсь штуковини, підвішеної над вогнем. Самоцвіту?.. Ні, фабріала. Він намотував його, немовби шпулька — нитку. Шаллан ніколи не бачила нічого схожого.

— Ти знаєш такого собі Амарама? — запитав чоловік зі шрамом.

— Ні, Ваша Ясновельможносте.

— До мене звертаються «мрейз», — промовив той-таки чоловік у білому одязі. — Можеш називати мене саме так. А як звати тебе?

— Вейл[3], — відказала Шаллан, скориставшись ім’ям, що його колись вигадала для забави.

— От і познайомилися. Амарам — Сколкозбройний при дворі великого князя Садеаса. А ще — моя нинішня здобич.

Від таких слів дівчину продер мороз.

— Мрейзе, а чого ви хочете від мене?

Вона старалася вимовити цей титул правильно, але не змогла — воринці таких не вживали.

— Він володіє маєтком неподалік від палацу Садеаса, де приховує таємниці, — відказав мрейз. — І я хочу знати які. Перекажи своїй господарці все розвідати й повернутися до мене з цією інформацією наступного тижня, в чачел. Вона знає, що я шукаю. Якщо Тин упорається, моє невдоволення вщухне.

Проникнути в маєток Сколкозбройного? Буря забирай! Шаллан навіть гадки не мала, як цього домогтися. Треба вибратися звідси живою, назавжди облишити цю подобу і вважати, що їй іще пощастило.

Мрейз відставив порожнього кубка, і дівчина зауважила, що його права рука пошрамована, а пальці скрючені, неначе були зламані й погано вправлені. Аж раптом на середньому зблиснув золотий перстень-печатка з тим самим символом, який намалювала Ясна. Тим самим, який був на підвісці їхнього дворецького, Луеша. Тим самим, який витатуював у себе на тілі Кабсал.

Відступати було нíкуди. Шаллан зробить усе, що доведеться, аби тільки дізнатися, що відомо цим людям. Про її родину, про Ясну і про кінець світу.

— Ваше завдання буде виконано, — запевнила мрейза Шаллан.

— Ти не спитаєш про оплату? — здивувався той, виймаючи з кишені дротика. — Твоя господарка завжди запитувала.

— Ваша Ясновельможносте, в найкращих винарнях торгуватися не годиться, — відповіла на це дівчина. — Скільки заплатите, стільки й буде.

Мрейз на неї навіть не глянув, але вперше, відколи Шаллан увійшла, на його обличчі з’явилася усмішка.

— Амарама не чіпайте, — попередив він. — Його життя мені не належить. Ніхто не має насторожитися або щось запідозрити. Нехай Тин усе розвідає й повертається — не більше.

Мрейз обернувся і дмухнув дротиком у стіну. Шаллан мигцем поглянула на решту чотирьох присутніх, які сиділи коло каміна, і, швидко закліпавши очима, залишила собі Спогад про кожного з них. А відтак — відчувши, що її тут більше не затримують — пішла до драбини.

Мрейз востаннє здійняв духову трубку, і Шаллан відчула спиною його погляд. Угорі відчинилася ляда, й дівчина побралася драбиною, так само відчуваючи, як її проводжають очима.

Наступний дротик пролетів просто під нею — між щаблів — і вп’явся в стіну. Важко дихаючи, Шаллан вибралася з потаємної кімнати і знову опинилася в запиленому верхньому підвалі, а ляда, зачинившись, залишила її в темряві.

Самовладання остаточно здало, і дівчина кинулася сходами нагору й вискочила з будинку. І лише надворі, засапано дихаючи, зупинилася. Людей на вулиці не поменшало, а побільшало: генделики збирали цілу юрбу. Шаллан заквапилася у зворотну путь.

Дівчина тільки тепер зрозуміла, що, прийшовши на зустріч із Примарокровними, не мала чіткого плану. Що вона збиралася зробити? Вивідати в них інформацію? Таке потребувало їхньої довіри, а мрейз справляв враження типа, який не довіряє нікому. Як з’ясувати, що йому відомо про Урітіру? Як дати відбій його людям, щоб ті відчепились від її братів? Як їй…

— Ув’язалися, — промовив Фрактал.

Шаллан різко спинилася.

— Що?

— За тобою ув’язалися, — повторив спрен приємним голоском, наче й гадки не мав, як важко далося дівчині все тільки-но пережите. — Ти просила пильнувати — от я й пильную.

Ну звісно — мрейз послав за нею «хвоста». Знов облившись холодним потом, Шаллан примусила себе рушити далі, не озирнувшись через плече.

— Скільки їх? — поцікавилася вона у Фрактала, який сидів на боці її сюртука.

— Один, — відповів спрен. — Людина в масці. Хоча тепер на ній чорний плащ. Може, підійдемо побалакати з нею? Адже ви тепер друзі, так?

— Ні, я б не сказала.

— Ммм… — видобув Фрактал, який начебто силкувався збагнути природу людських стосунків. Щасти йому з цим.

Як бути? Дівчина сумнівалася, що зможе відірватися від «хвоста». Та жінка, певне, мала досвід у цій справі, а Шаллан… скажімо так: вона систематично вправлялася читати книжки й малювати етюди.

«Світлопрядіння, — майнуло в гадці. — Чи не можна щось удіяти, скориставшись із нього?» Як доводило темне волосся, що звисало з плечей, її камуфляж був усе ще на місці. Чи не вдасться їй накласти пове́рх нинішнього інший образ?

Вона втягнула Світла, і це спонукало її прискорити крок. Попереду вуличка, повертаючи, пролягала між двох скупчень дохідних будинків. Не зважаючи на спогади про схожий провулок у Харбранті, Шаллан швидко пірнула туди й негайно видихнула Буресвітло, намагаючись надати йому форми — мабуть, якогось здорованя, щоб приховати сюртук і…

Але те просто заклубочилося перед нею, не давши жодного результату. Шаллан запанікувала, проте змусила себе пройти провулком далі.

Не спрацювало. Але чому? Адже в її покоях усе вийшло!

На думку спадала одна-єдина різниця — малюнок. Тоді вона зобразила детальний портрет. А цього разу — ні.

Дівчина сягнула до кишені й дістала звідти папірець із рисунком маршруту. На звороті він був чистий. Вивудивши з іншої кишені олівця, якого машинально прихопила із собою, Шаллан спробувала малювати на ходу. Це виявилось неможливо: Салас майже зайшов, і було надто темно. До того ж, ідучи й не маючи чого підкласти під папір, детального зображення було не створити. А якщо малювати, зупинившись, то чи не збудить це підозри? Буря забирай, вона так нервувалася, що заледве втримувала олівця!

Їй треба було десь заховатися й, присівши, накидати повноцінний ескіз. Може, в якійсь із дверних ніш на кшталт тих, які вона щойно проминула в провулку?

Шаллан узялася малювати стіну.

Це було можливо навіть на ходу. Вона звернула на бічну вуличку, де її обдало світлом із відчинених дверей таверни. Не зважаючи на гамір, сміх і викрики — які подекуди, здавалося, були адресовані їй — дівчина намалювала на своєму папірці просту кам’яну стіну.

Вона й гадки не мала, спрацює це чи ні, але спробувати було можна. Шаллан звернула в інший провулок, де мало не перечепилася об п’яного — доки той давав хропака, його встигли роззути, — а відтак кинулася бігти й незабаром пірнула в нішу, яка була всього кілька футів завдовжки. Видихнувши решту Буресвітла, вона уявила, як намальована стіна застує дверну пройму.

Все почорніло.

У провулку й так було темно, але тепер не стало видно нічогісінько — ні примарного світла місяця, ні сяйва смолоскипів із таверни в кінці провулка. Невже спрацювало? Шаллан притиснулася до дверей позаду себе і зняла капелюха, щоб той, бува, не випирав з-під ілюзорної стіни. Знадвору долинуло ледь чутне шаркання черевиків об камінь і ще такий звук, неначе хтось тернувся одягом об протилежну стіну. А відтак усе стихло.

Шаллан, заціпенівши, залишалася на місці, але хоч як вона напружувала слух, а чути було тільки власне серцебиття. Зрештою дівчина шепнула:

— Фрактале, ти тут?

— Так, — озвався спрен.

— Піди поглянь, чи поблизу немає тої жінки.

Криптик беззвучно виповз і так само повернувся.

— Вона пішла.

Шаллан зітхнула, переводячи затамований подих, і, зібравшись із духом, ступила крізь стіну. В очах спалахнуло сяйво, неначе від Буресвітла — і дівчина опинилася зовні, в провулку. А імітація позаду неї завихрилася, мов потривожений дим, і швидко набула первинної форми.

«Стіна», власне, вийшла непогана. За ближчого огляду ставало помітно, що шви — стики між каменями — збігалися зі справжніми неідеально, але вночі цього було не розгледіти. Проте всього за кілька митей ілюзія пішла тріщинами й, перетворившись на завитки Буресвітла, розсіялася — для її підтримання не залишилося заряду.

— Твій камуфляж зник, — зауважив Фрактал.

Її волосся знову поруділо. Дівчина охнула й негайно сховала в кишеню захищену руку. Це темноока аферистка — вихованка Тин — могла розгулювати напівгола, однак самій Шаллан таке було й не до снаги, й не до лиця.

Дурість, звісно, — і вона це знала — але зарадити своїм почуттям не могла. Трішки повагавшись, Шаллан скинула сюртук. Без нього і без капелюха, з рудим волоссям і невпізнанним обличчям вона стала геть іншою людиною. Але вийшла з провулка через інший кінець — протилежний тому, куди начебто пішла та жінка в масці.

Дівчина зволікала, силкуючись зорієнтуватися. Куди до особняка? Шаллан спробувала відтворити подумки маршрут, яким прийшла, але не могла збагнути, де вона є, тож дістала пожмаканий папірець і нашвидкуруч накреслила пройдений шлях.

— Можу показати дорогу назад, — промовив Фрактал.

— Розберуся й сама, — відповіла Шаллан, піднісши свою «мапу» до очей і кивнувши.

— Ммм. Це ж закономірність. Бачиш її?

— Так.

— А чому ж не бачила в тих телестилеграмах буквенної?

Як йому пояснити?

— Там ішлося про слова, — промовила Шаллан. — А військовий табір можна намалювати.

Зобразивши зворотний шлях, вона одразу зрозуміла, куди йти.

— А-а… — видобув Фрактал.

В особняк вони повернулися без пригод, але Шаллан була не певна, чи начисто відірвалася від «хвоста» і чи не бачив хтось із Себаріалових челядників, як дівчина перетинає парк і залазить у дім крізь вікно. В цьому й була проблема потаємних вилазок. Якщо все начебто йшло добре, ти ніколи не знала: це тому, що тобі нічого не загрожує, а чи хтось тебе таки помітив, але ніяк не реагує. Поки що.

Опустивши ролети і зсунувши штори, Шаллан повалилася на плюшеве ліжко, важко дихаючи і хапаючи дрижаки.

«Це була найсміховинніша річ з усіх, що я втнула», — подумала дівчина.

Але впіймала себе на тому, що її переповнюють азарт і збудження від пережитої пригоди. Буря забирай! Їй сподобалося. Ця напруга, цей холодний піт! А як вона заговорила зуби тому, хто збирався її вбити! Навіть погоня наприкінці! Та що з нею? Коли вона збиралася обікрасти Ясну, аналогічний досвід виклика́в у неї огиду кожною своєю деталлю.

«Я більше не та дівчинка, — подумала Шаллан, усміхаючись і дивлячись у стелю. — Уже багато тижнів не та».

Вона знайде спосіб розвідати про цього ясновельможного, Амарама, здобуде довіру мрейза і з’ясує, що йому відомо. «Мені так само потрібен союз із Холінами, — подумала дівчина, — шлях до якого лежить через княжича Адоліна». Доведеться вигадати спосіб якомога швидше перетнутися з ним знову — але так, щоб не видатися йому в потребі.

Княжич був чи не найприємнішим із завдань, які перед нею стояли. Так само всміхаючись, вона підскочила з ліжка й пішла подивитися, чи не зосталося чого їстівного на таці, яку їй залишили.