Слова Променистого ордену

15. Рука, яка викине «башту»

— Негоціанте Твлакв, — промовила Шаллан, — здається, на тобі сьогодні інша пара черевиків, ніж у перший день нашої подорожі.

Був вечір, і работоргівець саме простував до табірного багаття, проте застати його зненацька не вийшло: він зупинився, повернувся до Шаллан і з посмішкою похитав головою:

— Боюся, ви помиляєтесь, Ваша Світлосте! Щойно ми з помічниками вирушили в цю поїздку, як буря позбавила мене одної скрині з гардеробом. І тепер я маю єдину пару взуття — цю, що на мені.

То була відверта брехня, але після шести днів спільної мандрівки Шаллан з’ясувала: Твлакв не надто переймався, що його, так би мовити, спіймають за руку.

Сутеніло. Сидячи на передку свого фургона, дівчина зверху вниз дивилася на купця. Її ступні було забинтовано: протягом більшої частини дня вона вичавлювала молочко з тростин ма́ківниці, а потім натирала ним ноги, щоб у ранах не завелися спрени гниття. Вона була страшенно задоволена, що зауважила ту рослину: це доводило, що, попри брак практичних навичок, частина її знань могла придатися, щоб вижити в тутешній дичавині.

Може, сказати йому, що він бреше? Але що це їй дасть? Такі речі його, схоже, не бентежили. Він спокійно дивився на неї з присмерків своїми очицями-намистинами.

— Що ж, — зронила до нього Шаллан, — дуже шкода. Можливо, мандруючи далі, ми зустрінемо інший караван торгівців, які продадуть мені пристойне взуття.

— Я нізащо не проґавлю відповідної нагоди, Ваша Світлосте.

Твлакв фальшиво посміхнувся, склав їй уклін і рушив далі — до вечірнього багаття, на якому мали кашоварити. Воно то розгорялося, то гасло: в них було обмаль хмизу, тож паршменів поночі відправили на пошуки палива.

— Брехня, — тихенько промовив Фрактал, майже невидимий на сидінні поруч Шаллан.

— Він знає: не маючи змоги ходити, я сильніше залежу від нього.

Твлакв підсів до напівзгаслого вогнища. Неподалік перевальцем походжали розпряжені чали, з тріском чавлячи велетенськими ножищами крихітні скелебруньки. Ці тварини ніколи не забрідали далеко від табору.

Работоргівець став тихенько перешіптуватися з одним зі своїх найманців, Таґом. Попри фальшиву посмішку на обличчі, Шаллан не довіряла його темним очицям, які поблискували у світлі багаття.

— Йди-но рознюхай, що він йому каже, — звеліла Фракталові дівчина.

— Рознюхати?

— Запам’ятовуй їхні слова, а потім повернешся й повториш мені. Але не надто наближайся до світла.

Фрактал сповз боковиною фургона, а Шаллан відкинулася на жорсткому сидінні й дістала із захищеного капшука маленьке дзеркальце, яке знайшла в Ясниній скрині, а також одну-єдину сапфірову сферу — щоб підсвітити собі. Не надто яскраву — всього-на-всього марку, та ще й майже розряджену. «Коли це там найближча буря? Завтра?»

Близилося настання нового року, а отже й Ридання — але не раніше ніж за кілька тижнів. І це ж високосвітлий рік, адже так? Нічого, бурі можна перечекати і в клітці. Одного разу Шаллан уже довелося стерпіти приниження від перебування в замкненому фургоні.

У дзеркальці було видно: в неї жахливий вигляд. Білки червоні, під очима мішки, волосся збилося в ковтун, а сукня брудна й подерта. Достеменна жебрачка, що знайшла на смітнику колись шикарне вбрання.

Та дівчина не надто цим переймалася. Перед ким їй тут красуватися? Перед работоргівцями? От іще! А втім, Ясні було байдуже, що про неї подумають, проте вона незмінно мала бездоганний вигляд. Не для того, щоб приваблювати — навіть близько ні. Ба більше, принцеса цілком недвозначно засуджувала таку поведінку, говорячи: «Жінка, що скоряє чоловіків своїй волі привабливим личком, нічим не відрізняється від чоловіка, що скоряє жінок своїй волі фізичною силою. Те й те — негідно, і з віком починає підводити».

Ні, Ясна не схвалювала спокушання як засобу впливу. Просто люди інакше реагують на тих, хто на позір «тримає фасон».

«Але що ж я зроблю? — подумала Шаллан. — У мене ні макіяжу, ні хоч би взуття…»

— …а раптом вона — якесь велике цабе? — зачувся неподалік голос Твлаква.

Шаллан аж підскочила, а потім глянула поруч себе, і знову побачила на сидінні Фрактала. Тайленові слова долинули від нього.

— Із нею тільки клопіт, — заперечив Таґів голос: Фрактал, вібруючи, ідеально відтворював його тембр. — Я й досі гадаю, що нам треба покинути її тут і поїхати.

— На наше щастя, рішення ухвалюєш не ти, — відказав голос Твлаква. — Ти клопочися вечерею, а про нашу маленьку світлооку приятельку я подбаю й без тебе. На неї з нетерпінням чекає якийсь багатій. Якщо ми зможемо взяти за неї викуп, то, бува, зрештою виберемося з боргової ями.

Фрактал іще трішечки понаслідував потріскування багаття і зрештою змовк.

Спрен відтворив підслухане навдивовижу точно. «Це може стати у великій пригоді», — подумалось Шаллан.

А от із Твлаквом, на жаль, треба було щось робити. Вона не могла дозволити, щоб той сприймав її як товар, котрий можна продати, отримавши викуп, — цей статус був небезпечно близький до невільничого. Якщо Шаллан потерпить такі настрої, то решту шляху тільки й робитиме, що тремтітиме від страху перед ним і його горлорізами.

А як би вчинила в цій ситуації Ясна?

Зціпивши зуби, дівчина зісковзнула з передка фургона і обережно ступила на зранені ноги. Вона заледве могла ходити. Зачекавши, доки спрени болю відступлять, Шаллан, тамуючи свою муку, підійшла до напівзгаслого багаття й підсіла до Твлаква:

— Таґу, я тебе не затримую.

Найманець глянув на хазяїна й, побачивши, що той кивнув, пішов перевірити, як там паршмени. Що ж до Блута, то він — як нерідко бувало ночами — проводив розвідку на місцевості, шукаючи сліди караванів, які теж проходили цим маршрутом.

— Час поговорити про твою винагороду, — мовила Шаллан.

— Служба такій блискучій леді, звісна річ, — сама собою винагорода.

— Це правда, — погодилася та, не відводячи погляду. «Не тушуйся. В тебе вийде». — Але купцеві треба з чогось жити. Я не сліпа, негоціанте Твлакв: твої люди не згодні з рішенням надати мені допомогу. На їхню думку, ви марнуєте час.

На позір збентежившись, Твлакв зиркнув на Таґа. Залишалося сподіватися, що работоргівець метикує, про що ще вона здогадалася.

— По прибутті на Розколоті рівнини, — сказала Шаллан, — я маю здобути величезний статок. Але поки що його в мене немає.

— Як прикро.

— Аніскілечки, — заперечила дівчина. — Негоціанте Твлакв, тобі випав шанс. Статок, що чекає на мене, пов’язаний із заручинами. Якщо я дістануся на місце жива-здорова, моїм рятівникам — які спасли мене від піратів і пішли на великі жертви, щоб я добулася до своєї нової рідні — поза сумнівом, щедро заплатять.

— Я лише скромний слуга, — відказав тайлен із широкою, фальшивою посмішкою, — який навіть не помишляє про винагороду.

«Він гадає, наче я брешу про статок». Роздратована Шаллан зціпила зуби, закипаючи зсередини гнівом. Достоту так повівся з нею Кабсал! Сприймав її як іграшку, як засіб для досягнення мети, а не живу людину.

У світлі вогнища вона нахилилася ближче до Твлаква:

— Не грай зі мною в ігри, работоргівцю.

— Навіть думати не смію…

— Ти й гадки не маєш, у яку бурю втрапив, — прошипіла Шаллан. — Навіть не уявляєш, які ставки зроблено на моє прибуття. Візьми свої дріб’язкові викладки й засунь у розщілину. Роби, що велено, і я подбаю, щоб твої борги скасували. Ти знову станеш вільною людиною.

— Що? Як… звідки ви…

Дівчина підвелася, урвавши того на півслові. Вона чомусь почувалася сильнішою, ніж доти. Сповненою рішучості. Від непевності в собі переверталося всередині, але Шаллан на те не зважала.

Твлакв не знав, що вона боязка. Не знав, що виросла в сільській глушині. Для нього Шаллан була придворна гранд-дама, яка вміє наполягти на своєму й звикла, що їй підкоряються.

Стоячи перед ним у світлі багаття й почуваючись променистою — вивищуючись над ним і його брудними махінаціями — вона раптом усвідомила. Очікування — це не те, чого очікують від тебе інші.

Це те, чого ти очікуєш від себе сама.

Твлакв сахнувся від Шаллан, неначе від вогню. Зіщулився, подавшись назад, — вирячивши очі й виставляючи руку. Дівчина збагнула: вона й справді тьмяно світиться сяйвом сфер, а на її розкішній сукні — ні дірок, ні плям. Просто втілення величі.

Шаллан інстинктивно пригасила ту люмінесценцію своєї шкіри, сподіваючись, що Твлакв прийме її за оптичну ілюзію. Вона розвернулася й попростувала до фургона, залишивши тайлена труситися від страху біля вогнища. Тим часом повністю стемніло, а перший місяць іще не зійшов. Крокуючи, дівчина відчула, що ступні болять і близько не так сильно, як доти. Це молочко ма́ківниці творило аж такі чудеса?

Шаллан встигла добутися до фургона й саме вибиралася назад на сидіння — аж тут до табору влетів Блут.

— Загаси вогонь! — закричав він.

Твлакв приголомшено підвів на нього очі.

А той метнувся повз Шаллан до багаття й, ухопивши казана паркої юшки, перевернув його на полум’я, яке зашипіло, розбризкуючи попіл і пару й розлякуючи спренів вогню, що кинулися врозсип і зникли.

Твлакв, підскочивши, дивився, як забруднений бульйон — тьмяно підсвічений останніми вуглинами — тече повз його ноги, а Шаллан, зціпивши зуби від болю, злізла з фургона й підійшла до решти. З іншого боку надбіг і Таґ.

— …схоже, що їх там кілька десятків, — говорив Блут, стишивши голос. — Вони добре озброєні, але небагаті: адже коней або чалів не видно.

— «Їх» це кого? — зажадала відповіді Шаллан.

— Бандитів, — відказав Блут. — Або найманців — називайте, як хочете.

— Цієї території ніхто не патрулює, Ваша Світлосте, — пояснив Твлакв. Він зиркнув було на неї, але швидко відвів погляд, вочевидь і досі не оговтавшись від потрясіння. — Бачте, яка штука: тут справжня дичавина. Присутність алетійців на Розколотих рівнинах означає, що сюди-туди подорожує чимало народу: торговельні каравани на кшталт нашого, ремісники, які шукають роботу, неродовиті світлоокі вояки, які мають на думці завербуватися в армію. Тож ці дві обставини — багатолюддя на додачу до беззаконня — принаджують субчиків певного штибу.

— Ці типи небезпечні, — погодився Таґ. — Беруть, що хочуть, а залишають тільки трупи…

— Вони бачили наше багаття? — спитав Твлакв, крутячи в руках шапчину.

— Не знаю, — відказав Блут, озираючись через плече. В темряві Шаллан заледве розрізняла вираз на його обличчі. — Я не хотів підходити надто близько. Підкрався, щоб порахувати — й хутко кинувся сюди.

— Звідки тобі знати, що вони бандити? — запитала дівчина. — Може, то лише солдати, що прямують на Розколоті рівнини, — з тих, про кого щойно розказував Твлакв.

— У них ні знамен, ні знаків розрізнення, — відповів на це Блут. — Але вони мають добре спорядження й ретельно пильнують. Ставлю наших чалів, що то дезертири.

— Овва! — втрутився Твлакв. — Та ти б їх і на руку, яка викине «башту», поставив. Але, Ваше Світлосте, хай який нікчемний із цього дурня гравець, а він, на мою думку, має рацію. Треба запрягати чалів і рушати. Нічна темрява нам наруч, і ми маємо скористатися з неї на повну.

Дівчина кивнула. Всі караванники — навіть опецькуватий Твлакв — заметушилися, знімаючись із табору й запрягаючи чалів, а раби ремствували, що вже ніч, а їх не годовано. Спинившись коло їхньої клітки, Шаллан відчувала сором. Її родина володіла невільниками — і то не паршменами або подвижниками, а звичайними рабами. Найчастіше йшлося про, фактично, темнооких кріпаків.

Але ці бідолахи були хворі й напівмертві від голоду.

«Шаллан, ти сама за крок від того, щоб опинитися в одній клітці з ними, — подумала дівчина, здригнувшись, коли повз невільників проходив Твлакв і зашипів на тих прокльонами. — Хоча ні: він не наважиться запхнути тебе в клітку — просто вб’є».

Блут — після чергового нагадування — подав їй руку, щоб піднятися у фургон, а Таґ завів паршменів, кленучи тих за повільність, до іншої фіри й, вибравшись на передок, замкнув ар’єргард.

Піднімався перший місяць, і довкола ставало світліше, ніж хотіла б Шаллан. Їй здавалося, що хрускотливі кроки чалів лунають гучно, наче великобуряний грім. Ті ж бо торкалися рослин, що їх дослідниця назвала «кіркохвоями», чиї гілки — схожі на трубки з пісковику — тріщали й тряслися.

Караван просувався повільно: на чалах ніколи не їздили швидко. Дорогою вона помітила вогні на схилі пагорба — страшенно близько. Табірні багаття за якихось десять хвилин пішки. Вітри, змінивши напрямок, донесли звук далеких голосів та ударів криці об крицю — мабуть, під час тренувального поєдинку.

Твлакв розвернув фургони на схід. Шаллан насупилася, але в темряві цього було не видно.

— Чому ми їдемо сюди? — прошепотіла вона.

— Пам’ятаєте той яр, який ми бачили? — шепнув їй Блут. — Він відріже нас від них, якщо вони щось почують і підуть подивитися.

Шаллан кивнула.

— А ми зможемо щось удіяти, якщо нас упіймають?

— Анічогісінько.

— Хіба не можна відкупитися від них і їхати далі?

— Дезертири — це вам не звичайні розбійники, — відказав дівчині Блут. — Вони зреклися всього — присяги, обітниць, родин. Дезертирство ламає людину: ти стаєш ладен на будь-що, бо й так махнув рукою на все, на що тільки міг.

— Гай-гай, — видобула Шаллан, озираючись через плече.

— Я… Еге ж — таке рішення ухвалюють раз і назавжди. Ти б і хотів, щоб у тобі залишалася хоч дещиця честі, але знаєш, що вже спустив її всю.

Блут змовк, а Шаллан занадто нервувалася, щоб діймати його запитаннями. Вона не зводила очей із тих вогнів на схилі пагорба, а тим часом фургони — на щастя — котилися в ніч чимраз далі, і зрештою втекли в її темряву.