Слова Променистого ордену

89. Четверо

Далінар стояв у темряві.

Він роззирнувся, силкуючись пригадати, як сюди потрапив. Із тіні прозирали меблі — столи, килим і «вирвиочні» гардини з Азіру, якими завше пишалася його мати.

«Я в домі свого дитинства», — збагнув він. Ще до всіх завоювань, іще до Ґавіларової…

Ґавіларової… то Ґавілар не загинув? Ні, із сусідньої кімнати долинав братів сміх. Вони обидва ще діти.

Далінар перетнув затінену кімнату, відчуваючи приглушену радість упізнання таких знайомих, таких правильних речей. Онде зберігаються його дерев’яні мечі. Він мав їх цілу колекцію — вирізьблених у формі Сколкозбройців. Тепер він для них, звісно, завеликий, але колекція є колекція.

Підступивши до балконних дверей, Далінар відчинив їх.

Його омило світлом і теплом — насиченим теплом, яке огортало й пронизувало. Теплом, що проникало глибоко під шкіру, аж до самого єства. Він дивився на світло, яке не засліплювало. Його джерело було далеке, але знайоме. Добре знайоме.

Далінар усміхнувся.

І прокинувся. Сам-один у своїх урітірських покоях — тимчасовому помешканні, яке займав, доки не розвідають усю вежу. Відколи вони тут, минув уже тиждень, і з військових таборів нарешті стали прибувати переселенці зі сферами, які зарядила несподівана великобуря. Ці сфери були критично потрібні — адже без них Присяжна брама не працювала.

Прибулі з таборів з’явилися саме вчасно: Вічновій іще не повертався, та якщо він рухався так само, як великобурі, то удару стихії варто було очікувати з дня на день.

Далінар трішки посидів у темряві, подумки зосередившись на теплі, яке тільки-но відчував. Що то було? Для видіння не час — адже візії приходили з великобурями. Та й досі — відчуваючи крізь сон, що насувається видіння — князь незмінно прокидався.

Він уточнив у охоронців — ні, великобуря не налітала. І замислений Далінар почав одягатися. Треба перевірити, чи не вдасться йому піднятися сьогодні на дах.

***

Адолін ішов темними коридорами Урітіру, намагаючись не виказувати, яким ошелешеним почувався. Щойно змістився цілий світ — мов двері на завісах. Іще кілька днів тому його каузальні заручини пов’язували вельможного дворянина з відносно дрібномаєтною шляхтянкою з глушини. А тепер його наречена була чи не найвпливовішою людиною світу, а він…

А ким же був він?

Здійнявши ліхтар, Адолін зробив на стіні кілька позначок крейдою, які мали вказувати, що він тут уже побував. Ця вежа була величезна. І як вона не падала під власною вагою? Тут, певне, можна проходи́ти хтозна-скільки місяців, так і не зазирнувши, що лежить за кожними з дверей. Княжич поринув у обов’язки першопрохідця, бо це видавалося годящим заняттям. Але воно, на жаль, давало й час на роздуми. Й Адолінові було не до вподоби, як мало відповідей у нього з’явилося.

Він обернувся й усвідомив, що далеко відійшов від решти розвідників. Наразі він чинив так дедалі частіше. З Розколотих рівнин почали прибувати перші переселенці, і всіх їх треба було десь розмістити.

А що то попереду — голоси? Княжич насупився й рушив углиб коридору, залишивши ліхтар, щоб не зраджувати своєї присутності. А там здивовано впізнав одного з тих, хто розмовляв віддалік. Адже то Садеас?

Так і було. Великий князь стояв там із власним загоном розвідників. Адолін подумки прокляв той вітер, який навіяв Садеасові — не кому-небудь, а саме йому! — дослухатися до заклику переселитися в Урітіру. Наскільки простіше все стало б, якби той просто залишився в таборі.

Садеас махнув кільком воякам просуватися одною гілкою тунелеподібного коридору, а сам із дружиною, її писарками та в супроводі двійка солдатів вирушив іншою. Якусь мить Адолін спостерігав, як той, присвічуючи ліхтарем, оглядав вицвілий малюнок на стіні — химерне зображення міфічних тварин. Деяких княжич упізнав із дитячих казок, як-от величезну, подібну до норки тварину з пишною гривою довкола голови та на холці. Як це ж її?

Коли він уже розвертався, щоб піти, то човгнув чоботом об камінь.

І Садеас, здійнявши ліхтар, обернувся.

— А, княжичу Адоліне…

Ясновельможний був у білому, але воно йому не личило: на світлому тлі його червонясте обличчя здавалося просто кривавим.

— Садеасе, — озвався княжич, обертаючись. — А я й не знав, що ти в Урітіру.

От бурепокидьок. То хтозна-скільки місяців не зважав на батькові розпорядження — а тепер раптом вирішив підкоритися?

Великий князь пройшов повз Адоліна далі по коридору.

— А це місце варте уваги. Воістину варте.

— То ти визнає́ш, що мій батько мав рацію і що послані йому видіння — правдиві, — підсумував Адолін. — Адже Спустошувачі повернулися й виставили тебе дурнем.

— Я визнаю, що в твоєму батькові зосталося більше вогню, ніж я свого часу побоювався, — відрізав закид Садеас. — Ну й спритний план — зв’язатися з паршенді, все узгодити. Я чув, наче вони влаштували цілу виставу. Не маю сумніву, що Аладар купився на ту показуху.

— Ти сам не віриш у те, що плетеш.

— Ох, я тебе прошу. Ти ж не станеш заперечувати, що поміж його вартових звідкись узявся паршендієць? А ще цими новими «Променистими» дуже до речі виявилися очільник Далінарової охорони і твоя наречена…

Садеас усміхнувся, й Адолін усе збагнув. Ні, сам він у це не вірив, але ширити збирався отакі брехливі поголоски. Знову почнуться перешіптування, спроби сколупнути Далінара…

— Навіщо ти це робиш? — спитав княжич, підступивши ближче. — Садеасе, навіщо це тобі?

— Бо інакше не можна, — зітхнув співрозмовник. — Синку, в одній армії двох генералів не буває. Ми з твоїм батьком — наче два старі білошипники, яким однаково кортить владарювати на тій самій території. Тут або він, або я. Так склалося аж від самої загибелі Ґавілара.

— Але може бути й інакше.

— Не може. Адоліне, ти й сам розумієш, що довіру твого батька я втратив назавжди. — Садеасове обличчя спохмурніло. — Я відберу в нього все — і це місто, і ці відкриття. Дай тільки строк.

Адолін якусь мить постояв, дивлячись Садеасові у вічі — і в ньому зрештою щось увірвалося.

«Годі».

Здоровою рукою княжич ухопив Садеаса за горло й привалив його до стіни. Вираз повного шоку на пиці великого князя звеселив хіба зовсім маленьку частинку Адолінового єства — саме ту, яка ще не була цілковито, вповні й безповоротно виведена із себе.

Він зчавив суперникові горло, притлумивши крик про допомогу, й усім тілом притиснув Садеаса до стіни, перехопивши його руку власною. Але княжич мав справу з бувалим солдатом, який спробував вирватися з його хвату, викручуючи Адолінові руку.

Садеаса той не випустив, але рівновагу втратив, і обидва, повалившись додолу, покотилися, сплівшись тілами. Це була не прорахована напруженість дуельної арени — ба навіть не методична різанина поля бою.

А двоє чоловіків, які, обливаючись потом, відчайдушно боролися, однаково на грані істерики. Адолін був молодший, але досі не оговтався від поєдинку з Убивцею в білому.

Однак він зумів-таки підім’яти Садеаса. Той пручався, намагаючись закричати, і княжич приклав його головою об камінь підлоги, забиваючи памороки. А сам, захекано дихаючи, вихопив із-за пояса ніж і спрямував його в обличчя суперника — який, проте, встиг виставити руки й перехопити Адолінове зап’ястя.

Княжич, покректуючи, через силу наближав затиснуте в лівиці лезо, а потім — хоч поранене зап’ястя пронизав пекучий біль — натиснув на гарду ще й правою. Вістря ножа торкнулося кінчика лівої ніздрі, й на лобі в Садеаса висипав піт.

— Мій батько, — прокректав Адолін, зроняючи піт, що скрапував у нього з носа на лезо ножа, — вважає, наче я ліпша людина, ніж він. — Княжич піднатужився й відчув, як слабне Садеасів хват. — Але, на твоє нещастя, помиляється.

Садеас заскімлив.

А княжич рвучко ввігнав ніж йому в очницю й — пронизавши око, мов стиглу ягоду — дістав аж до мозку.

Садеас здригнувся, а з-під клинка, що його Адолін для надійності провернув, заюшила кров.

За мить коло тіла власника з’явився Сколкозброєць — колишній батьків. Садеас був мертвий.

Щоб не закривавити одягу, Адолін відсахнувся — але манжети все одно встиг заляпати. Буря забирай! Невже це правда? Невже він щойно вколошкав великого князя?

Адолін приголомшено витріщився на здобутий трофей. Для цього поєдинку жоден із них не прикли́кав Зброї: вона вартувала цілого статку, але в тісному просторі, у ближньому бою, користі від неї було б навіть менше, ніж від доброї каменюки.

В думках прояснилося, й княжич, підібравши меча, побрів геть. Він викинув Сколкозбройця із вікна, і той упав у схоже на діжку відслонення на терасі внизу, де мав би долежати до ліпших часів.

А відтак Адолінові вистачило самовладання відпороти манжети, зішкребти власною Зброєю ту позначку крейдою, яку він допіру зробив на стіні, й відійти якомога далі, щоб, розшукавши один зі своїх рекогносцирувальних загонів, удати, наче весь час був поряд.

***

Зрештою Далінар, розібравшись у замко́вому механізмі, наліг на металеві двері в стелі — в кінці сходової кліті — у які, ведучи нагору, впиралися сходинки.

Двері були відімкнені, але відчинятися не хотіли, хоча князь і змазав завіси. То чому ж ляда не зрушила з місця?

«Через крєм, звісна річ», — майнуло в гадці. Далінар прикликав Сколкозбройця і після низки швидких надрізів по периметру стулки таки зумів, добряче навалившись, відчинити їх. Старезна ляда відкинулася, пропускаючи князя на самий верх граду-вежі.

Холін, усміхаючись, ступив на дах. За останні п’ять днів Адолін із Навані ґрунтовно розвідали внутрішність башти — а от його все тягнуло нагору.

Як на таку велетенську вежу, дах був порівняно невеликий і не надто обліплений крємом, бо тут, у вишині, великобурі мали нести менше опадів. Та й загальновідомо, що на сході крєм густіший, ніж на заході.

Буря забирай, ну й височінь! Дорогою нагору йому кілька разів закладало у вухах. Добре хоч Навані розшукала фабріаловий ліфт. Вражена технологіями древніх, жінка торохтіла про систему противаг і спарені самоцвіти, але Далінар думав тільки про те, що її відкриття дозволяло не дертися доброю сотнею сходових маршів.

Підступивши до краю, князь глянув униз, де кожне кружало вежі утворювало трохи ширший уступ, ніж той, що над ним. «Шаллан має рацію, — подумалось йому. — Це сади, і кожен із рівнів призначений для вирощування провізії». А втім, східний бік башти, що виходив до Першопочатку, був хтозна-чому стрімкий і прямовисний, без «балконів».

Далінар нахилився ближче. Так далеко внизу, що його аж занудило, виднілися десять колон із Присяжними брамами. Та, що вела з Розколотих рівнин, зблиснула світлом, і на колоні з’явилася велика група людей. Над ними майорів штандарт Гатама. Маючи отримані від Далінарових учених мапи, йому та решті вистачало всього близько тижня, щоб форсованим маршем дістатися до Присяжної брами. Тоді як Холінова армія свого часу долала цю відстань із великою обережністю, остерігаючись паршендійських атак.

Тепер, побачивши брами з цієї перспективи, князь усвідомив, що одна така була і в Холінарі — саме вона утворювала те узвишшя, на якому спорудили і палац, і королівський храм. Шаллан припускала, що Ясна пробувала відчинити тамтешній портал: у її нотатках зазначалося, що Присяжні брами до кожного мегаполісу зачинені наглухо. Відкритою залишили тільки одну — ту, яка на Розколотих рівнинах.

Дівчина сподівалася збагнути, як активувати решту, але поточні експерименти показували, що їх якось замкнено. Коли Шаллан таки зуміє запустити всі портали, то світ стане набагато меншим. Якщо від нього, звісно, бодай щось залишиться.

Далінар, обернувшись, глянув у небо й набрав повні груди повітря — адже він вибрався на дах не просто так.

— Ти наслав цю бурю, щоб знищити нас! — крикнув князь у небеса. — Наслав, щоб приховати, ким ставали спершу Шаллан, а потім і Каладін! Ти спробував покінчити з усім цим іще в зародку!

Мовчання.

— То навіщо ж були всі видіння з наказами готуватися?! — гукнув Далінар. — Щоб потім, коли ми до них дослу́халися, намагатися знищити нас?

— КОЛИ ЧАС ПРИСПІВ, Я МУСИВ ПОСИЛАТИ ТІ ВІЗІЇ. ЦЬОГО ВИМАГАВ ВІД МЕНЕ ВСЕМОГУТНІЙ. МЕНІ БУЛО НЕСИЛА ЙОГО ОСЛУХАТИСЯ, ЯК НЕСИЛА НЕ НАВІВАТИ ВІТРІВ.

Далінар хапнув повітря — Прародитель бур, на щастя, відповів.

— То видіння — від нього, а ти — посередник, який обирає, кому їх послати? — запитав Холін.

— ТАК.

— А чому ти обрав мене? — спитав князь.

— ЦЕ БАЙДУЖЕ. ТИ НАДТО БАРИВСЯ І НЕ ВПОРАВСЯ. ВІЧНОВІЙ УЖЕ ТУТ, А ВОРОЖІ СПРЕНИ ВСЕЛИЛИСЯ В ПРАДАВНІХ. УСЕ СКІНЧЕНО. ТИ ЗАЗНАВ ПОРАЗКИ.

— Ти казав, наче ти частка Всемогутнього.

— Я НЕ ЙОГО ДУША, А РАДШЕ… СПРЕН. ЛЮДСЬКИЙ СПОГАД, ЩО ЗОСТАВСЯ ПІСЛЯ ЙОГО СМЕРТІ. УОСОБЛЕННЯ БУР І БОЖЕСТВЕННОГО. Я НЕ БОГ, А ЛИШЕ ЙОГО ТІНЬ.

— Що ж, дякую і на тому.

— ВІН ВЕЛІВ МЕНІ РОЗШУКАТИ ТЕБЕ, АЛЕ ТАКІ, ЯК ТИ, ПРИНОСИЛИ ТАКИМ, ЯК Я, ТІЛЬКИ СМЕРТЬ.

— Що тобі відомо про бурю, яку нацькували паршенді?

— ВІЧНОВІЙ — НОВЕ ВИНО В СТАРИХ МІХАХ. НАРАЗІ ВІН ОБЛІТАЄ ДОВКОЛА СВІТУ, НЕСУЧИ З СОБОЮ СВОЇХ СПРЕНІВ. І ТОРКНУВШИСЬ ХАЙ КОГО З ПРАДАВНІХ, НАДАСТЬ ЙОМУ НОВОЇ ПОДОБИ.

— Ти про Спустошувачів?

— ЦЕ ОДНА З ЇХНІХ НАЗВ.

— А цей Вічновій — він точно налітатиме ще?

— ВІН НАЛІТАТИМЕ РЕГУЛЯРНО, ЯК ВЕЛИКОБУРІ, АЛЕ З МЕНШОЮ ПЕРІОДИЧНІСТЮ. ВИ ПРИРЕЧЕНІ.

— І щоразу трансформуватиме паршменів. А хіба немає способу його спинити?

— НІ.

Далінар заплющив очі. Саме цього він і боявся. Його армія розгромила паршенді, це так. Але на тлі всього, що насувалося, то була крапля в морі — незабаром перед ним постануть сотні тисяч ворогів.

У решті країн його не слухали. Князь зумів сконтактувати телестилеграфом з імператором Азіру (там після Сетових відвідин вибрали нового, бо починати війну за престол навіть не думали — адже вона потребувала б забагато паперової роботи). Той запросив Далінара зробити йому офіційний візит, але отриману інформацію явно вважав за маячню божевільного. Холін і не підозрював, що поголоски про його безумство розійшлися так далеко. А втім, на такі попередження не зважали б у кожному разі — адже божевіллям був сам їхній зміст. Буря, яка налетить не з того боку? Паршмени, що обернуться Спустошувачами?

На позір схильність дослу́хатися виявив лише Тараванджіан — король Харбранта, а віднедавна начебто і Я-Кеведу. Нехай благословлять його Вісники! Може, хоч він принесе тим багатостраждальним краям трохи миру. Далінар запросив детальнішу інформацію щодо того, яким чином він посів тамтешній престол, оскільки за попередніми даними, це сталося суто за збігом обставин. Хай там як, а вдіяти Тараванджіан міг небагато — бо й королем був усього без тижня день, і королівство лежало в руїнах.

А на додачу з Холінара неждано-негадано телестилеграфували про заворушення — але поки що також без конкретики. Або взяти чутки про якусь пошесть на Чистозері? Грім і блискавка, на що перетворився світ!

З усім цим треба буде щось робити.

Далінар знову глянув у небо.

— Мені веліли відродити Променистих лицарів. Але щоб їх очолити, я маю долучитися до їхніх лав.

У безхмарних небесах загуркотів далекий грім.

— Важить життя, а не смерть! Важить сила, а не слабкість! Важить шлях, а не прибуття! — гукнув Далінар.

— Я ОКРАЄЦЬ САМОГО ВСЕМОГУТНЬОГО! ПРАРОДИТЕЛЬ БУР! — пролунав гнівний голос. — І НЕ ДОЗВОЛЮ УТВОРИТИ ІЗ СОБОЮ ЗВ’ЯЗОК, ПОКЛИКАНИЙ УБИТИ МЕНЕ!

— Мені не обійтися без тебе, — відказав Далінар. — Хай що ти зробив. Мостонавідник згадував про обітниці й про те, що всі ордени відрізнялися. Перший ідеал однаковий, а далі кожен орден потребує власних, неповторних Слів.

Розкот грому, який пролунав… наче виклик. Невже Далінар набув здатності тлумачити грім?

Холін грав у небезпечну гру — мав справу з чимось первозданним і непізнаним, яке активно намагалося вбити його і все його військо.

— На щастя, — повів далі князь, — друга обітниця мені відома й без підказок. Прародителю бур, я не розділятиму, а єднатиму — згуртую людей.

Грім стих. Далінар стояв сам-один, очікувально вдивляючись у небеса.

— ГАРАЗД, — сказав нарешті Прародитель бур. — ЦІ СЛОВА ПРИЙНЯТІ.

Далінар усміхнувся.

— Я НЕ СТАНУ ДЛЯ ТЕБЕ ЗВИЧАЙНИМ МЕЧЕМ, — попередив його Прародитель бур. — НЕ З’ЯВЛЯТИМУСЬ ЗА ПЕРШИМ ПОКЛИКОМ, І ТОБІ ДОВЕДЕТЬСЯ ПОЗБУТИСЯ ТОГО СВОГО… СТРАХОВИСЬКА. ТИ БУДЕШ ПРОМЕНИСТИМ БЕЗ СКОЛКІВ.

— Хай буде так, — відказав Холін, прикликаючи Сколкозбройця.

Щойно той з’явився, як у Далінаровій свідомості розлігся крик. Князь відкинув меча, наче той був муреною, що вкусила — і крики негайно стихли.

Зброя, брязнувши, впала додолу. Теоретично розірвання зв’язку зі Зброєю було непростим процесом, який вимагав концентрації і доторку до самоцвіту — але цього разу все відбулося миттєво. І князь це відчув.

— Що означало останнє з моїх видінь? — запитав Далінар. — Сьогоднішнє, ранкове? Коли навіть бурі не було?

— СЬОГОДНІ ВРАНЦІ Я НЕ ПОСИЛАВ ТОБІ ВИДІНЬ.

— Але ж я його бачив — там були світло й тепло.

— ЗВИЧАЙНИЙ СОН. ДО НЬОГО НЕПРИЧЕТНІ НІ Я, НІ БОГИ.

Отакої. А він був ладен заприсягтися, що відчуття було достоту як у візіях, коли не сильніше.

— ЙДИ, ВИКОВУВАЧУ УЗ, — промовив Прародитель бур. — ВЕДИ СВІЙ ПРИСМЕРТНИЙ НАРОД ДО ПОГИБЕЛІ. ОДІОЗУМ ПОДОЛАВ САМОГО ВСЕМОГУТНЬОГО. А ТИ ПРОТИ НЬОГО — НІКЧЕМА.

— Якщо Всемогутній справді виявився смертним, — заперечив на це князь, — то вбити можна й Одіозума. Я знайду, як це зробити. У видіннях ішлося про виклик і представника-«чемпіона». Тобі щось відомо про це?

Єдиною відповіддю небес став розкот беззмістовного грому. Що ж, він іще матиме нагоду розпитати докладніше.

Далінар спустився з даху Урітіру і знову опинився на сходах, які вели до кімнати, що займала у вежі майже весь верхній поверх. Її заливало світло, яке проникало крізь засклені вікна. Вони подекуди виходили на схід — і то не маючи ні укріплених рам, ні віконниць. Подекуди виднілися патьоки крєму, але як ті шибки переживали великобурі, залишалося загадкою.

В кімнаті стриміло кільце з десяти невисоких колон, а ще одна здіймалася по центру.

— Ну що? — спитав, обертаючись, Каладін, який саме оглядав одну з них.

А за-за іншої колони вийшла Шаллан — наразі куди менш змарніла, ніж коли вони щойно дісталися в Урітіру. Хоча їхні дні в цьому місті переповнювала гарячкова активність, повноцінний нічний відпочинок ішов на користь кожному з них.

Далінар замість відповіді дістав із кишені сферу й, здійнявши її на долоні, всотав Буресвітло.

З описів хоч Каладіна, хоч Шаллан він знав, чого очікувати — відчуття «бурі, що шаліє всередині». Воно спонукало до дії, до руху й не давало стояти спокійно, але, всупереч Далінаровим сподіванням, не нагадувало Запалу битви.

Князь відчув, як зцілюються рани. Знайоме переживання — чи не з поля бою? Інтуїція підказувала, що це вже не вперше. Тепер із рукою все було гаразд, а рана на плечі практично не боліла.

— Страшенно несправедливо, що у вас вийшло з першого разу, а мені знадобилася ціла вічність, — зауважив мостонавідник.

— Я отримав настанови, — відказав Далінар, проходячи до кімнати й ховаючи сферу. — Прародитель бур назвав мене Виковувачем уз.

— Так називався лицарський орден, — сказала Шаллан, торкаючись пальцями однієї з колон. — Тож нас тепер троє — Вітробігун, Виковувач уз і Прядильниця світла.

— Четверо, — долинув із напівмороку сходів чийсь голос.

До світла кімнати підступив Ренарін — але, глянувши на присутніх, позадкував.

— Сину? — не зрозумів Далінар.

Ренарін, потупившись, залишився в темряві.

— Ти без окулярів… — прошепотів батько. — І взагалі перестав їх носити. Я гадав, ти намагаєшся вдавати воїна, але ні — твої очі зцілило Буресвітло.

Молодший княжич кивнув.

— А що ж до Сколкозбройця, — мовив князь, підходячи до сина й беручи його за плече, — то ти чуєш крики. Ось що сталося з тобою на арені. Ти не міг битися, бо після прикликання Зброї в голові лунали зойки. Чому… чому ти нічого мені не сказав?

— Я гадав, річ у мені, — шепнув Ренарін. — У моєму психічному стані. Але Ґліс… він каже… — Княжич кліпнув очима. — Я Споглядальник істини.

— Споглядальник істини? — промовив Каладін, перезирнувшись із Шаллан. — Я крокую вітрами, вона пряде світло, ясновельможний Далінар виковує узи — а що робиш ти?

Ренарін через усю кімнату глянув Каладінові у вічі.

— Я прозираю.

— Чотири ордени, — підсумував Далінар, гордо стискаючи синове плече. Буря забирай, а хлопчина тремтів. Та що ж його так розтривожило? Князь обернувся до решти. — Не інакше, повертаються всі ордени, тож ми маємо розшукати обранців спренів. І то швидко — бо на п’яти насідає Вічновій. А з ним усе навіть гірше, ніж ми побоювались…

— У якому сенсі? — спитала Шаллан.

— Прародитель бур підтвердив, що Вічновій трансформує паршменів, — відповів Далінар. — І коли він налетить, то поверне Спустошувачів.

— Геєна забирай! — видобув Каладін. — Мені потрібно в Алеткар, у Гартстоун.

Капітан рушив до виходу.

— Солдате? — окликнув його Далінар. — Я зробив усе можливе, щоб попередити наших одноплемінців.

— Там мої батьки, — пояснив Каладін. — А градоправитель Гартстоуна тримає паршменів. Я маю вирушати.

— І як ти це зробиш? — поцікавилася Шаллан. — Полетиш аж туди?

— Не по-, а залечу — впаду. Але так, — відказав Каладін, затримавшись коло виходу.

— Синку, а скільки Світла для цього потрібно? — спитав Далінар.

— Не знаю, — чесно відповів капітан. — Певне, багато.

Шаллан глянула на князя. Зайвого Буресвітла в них не було. Хоча переселенці з таборів привозили підживлені сфери, активація Присяжної брами — залежно від кількості переміщуваних — забирала багатенно заряду. Запалити світильники в центральному приміщенні Брами означало внести лише необхідний мінімум живлення, який запускав механізм — але телепортація великої кількості люду частково розряджувала й ті самоцвіти, які переміщувані везли з собою.

— Хлопче, я зберу для тебе все, що зможу, — пообіцяв Далінар. — Благословляю тебе в путь. Якщо стане заряду, зазирни й до столиці — допоможеш тамтешнім мешканцям.

Каладін кивнув.

— Я прихоплю дещо з речей і вирушу щонайпізніше за годину.

Він вийшов із кімнати й зник на сходах, що вели донизу.

Князь знову всотав Буресвітла й відчув, як його рани остаточно загоїлись. Скидалося на те, що до такого і звикнути недовго.

Він послав Ренаріна переговорити з королем і реквізувати смарагдові броами, які згодилися б Каладінові на дорогу. Елгокар-бо врешті-решт таки прибув — у товаристві… кого б ви думали?.. гердазійців. І то один із них доводив, що його ім’я треба додати в списки алетійських королів…

Ренарін охоче подався робити, що велено — скидалося на те, що хлопчина хотів бути корисним.

«Він Променистий лицар, — подумав батько, проводжаючи його поглядом. — Віднині роль хлопчика на побігеньках йому, певне, не личить».

Буря забирай! Це відбувалося насправді.

Шаллан підступила до вікон, і Далінар, підійшовши, став коло неї. Вони були зі східного — плаского — боку вежі, що виходив прямо до Першопочатку.

— Каладін устигне врятувати хіба кількох людей — і це в кращому разі, — сказала Шаллан. — Ваша Ясновельможносте, нас четверо. Всього четверо проти нищівної стихії…

— Маємо, що маємо.

— Стільки людей загине!

— Зате ми врятуємо тих, кого зможемо, — відказав Далінар і, обернувшись до неї, докинув: — Промениста, важить життя, а не смерть. Ось завдання, яке ми заприсяглися виконувати.

Так само дивлячись на схід, Шаллан, попри підібгані вуста, кивнула.

— Важить життя, а не смерть, Променистий.