Слова Променистого ордену

65. Та, хто на це заслуговує

«Що за місце відведене жінкам у сучасному світі? — писала Ясна Холін. — Я протестую проти цього запитання, хоча його порушує сила-силенна моїх соратниць, багато з яких, здається, не помічають іманентної упередженості такого формулювання. Вони мають себе за прогресисток, бо, мовляв, готові ставити під сумнів стільки аксіом минулого!

Але не засадничу аксіому — про те, що “місце” жінок має бути наперед обумовлене, а пів суспільства має втиснутися в нішу, окреслену за результатами одного-єдиного акту “відведення”. Хай якою широкою буде ця ніша, а вона неминуче обмежить нескінченну варіативність жіноцтва.

Я стверджую, що йтися має не про нішу для жінок як таких, а про кожну окрему жінку, яка сама обере власну роль. Для одних це буде роль ученої, для других — дружини, для третіх — і тої, і тої, для четвертих — ні тої, ні тої.

Не варто помилково вважати, наче я ціную одну жіночу роль понад іншу. Річ не в тім, щоб стратифікувати суспільство — на це ми й так великі мастаки — а в тім, щоб урізноманітнити контекст дискусії.

Жінка має бути сильна не своєю роллю — хай яку з них вона обере — а владою обирати цю роль. Мене дивує сама необхідність висловлювати таку заувагу, бо я вбачаю в ній наріжний камінь усієї цієї розмови».

Шаллан згорнула книжку. Відколи батько повелів убити Геларана, не минуло й двох годин. Після того, як вона втекла до себе в спальню, в коридорі з’явилися двоє батькових охоронців. Ця варта, певне, мала пильнувати не Шаллан — старий навряд чи знав, що донька підслухала, як той наказує вбити найстаршого сина — а подбати, щоб із дому не втекла Маліз, її мачуха.

Хоча таке припущення могло виявитися помилковим — адже після тих жіночих криків і холодної люті батькової тиради падчерка навіть не знала, чи Маліз і досі жива.

Шаллан кортіло заховатися — забитися в шафу, обкутавшись ковдрами й міцно заплющивши очі. Але щойно прочитані слова Ясни Холін надавали дівчині сил — хоча де в чому її книжка була просто сміховинна. Її Світлість розводилася про шляхетність вибору, наче можливість обирати мала кожна жінка. Рішення про те, ким стати — матір’ю чи вченою — здавалося авторці непростим. Та що ж тут складного? Їй би Яснині проблеми! Вона залюбки погодилася б на будь-яку з окреслених перспектив, як порівняти із життям у страху й будинком, де панують гнів, скорбота і безнадія.

Юна читачка жваво уявляла собі Її Світлість Холін — жінку, яка наважується чинити не так, як вимагає оточення. Сильну особистість, наділену владою. Жінку, яка може дозволити собі розкіш прагнути до здійснення своїх мрій.

А от Шаллан навіть не знала, як це.

Дівчина підвелася й, підійшовши до дверей, прочинила їх. Надворі зовсім звечоріло, але двоє охоронців так само стовбичили в дальньому кінці коридору. У Шаллан обірвалося серце, й вона прокляла свою боязливість. Ну чому вона не може стати такою, як Ясна — жінкою дії, — а ховається натомість у своїй кімнаті, затуливши вуха подушкою?

Затремтівши всім тілом, вона вислизнула в коридор і, нечутно ступаючи, рушила до солдатів, відчуваючи на собі їхні погляди. Один з охоронців застережно виставив долоню. Шаллан не знала, як того звати. Свого часу їй були відомі імена всіх вартових, поруч яких вона виросла, — але відтоді їх замінили.

— Я потрібна батькові, — промовила Шаллан, не зупинившись на вимогу світлоокого вартового: вона, може, й просиджувала день при дні у себе в кімнаті, але належала до куди вищого дану, ніж той.

Стиснувши п’ястки в кулаки — щоб не виказувати дрожу — Шаллан пройшла повз вартових, і її таки пропустили. Проминаючи двері батькового кабінету, вона почула за ними приглушений плач: на щастя, Маліз була досі жива.

Самого ж батька дівчина знайшла в бенкетній залі, де в обох роздмуханих на повну камінах не гуло, а ревіло полум’я. У його різкому світлі той сидів сам-один за столом на помості й невидюче дивився в стільницю.

Шаллан прослизнула на кухню, доки батько її не помітив, і змішала його улюблений напій — темно-фіолетове підігріте вино з корицею, яке зігріває холодного дня. Коли вона зайшла до зали, старий підвів на неї погляд, і дівчина, поставивши чашу на стіл перед ним, зазирнула батькові в очі. Того вечора темряви в них не було — тільки він. Останнім часом це стало великою рідкістю.

— Шаллан, мене не слухають, — прошепотів батько. — Ніхто мені не кориться. Ненавиджу, коли доводиться воювати у власному домі, де я мав би розраховувати на підтримку. — Він узявся до питва. — Вікім по пів дня витріщається в стіну. Юшу — нікчема. Балат огризається на кожному кроці. А тепер ще й Маліз…

— Я поговорю з ними, — пообіцяла дочка.

Той приклався до чаші й кивнув.

— Так, це було б добре. А то Балат і досі сидить над трупами тих клятих сокирогончаків. А мене радує, що їх більше нема: у тому виводку були самі здохляки й недомірки. Навіщо йому такі цуценята?..

Шаллан вийшла на вечірній холод. Сонце вже сіло, але піддашшя маєтку було увішане ліхтарями. Їй рідко випадало бачити нічні сади. У темряві вони набували загадкового вигляду: ліани здавалися пальцями, які тягнуться з порожнечі, шукаючи, що б ухопити й потягти за собою в пітьму.

Балат лежав на одній із лав. Коли сестра підступала до нього, під її ногами щось хруснуло. Землю всівали клішні крєм’ячків — той висмикував їх по одній і кидав додолу. Шаллан затремтіла.

— Їдь, — сказала вона до Балата.

Той звівся в положення сидячи.

— Що?

— Батько втрачає рештки самоконтролю, — тихенько пояснила сестра. — Тож їдь, доки не пізно. І забери із собою Маліз.

Балат провів рукою по темних сплутаних кучерях.

— Маліз? Старий цього нізащо не стерпить. І вистежить нас.

— Він полюватиме на вас хоч так, хоч так — як полює на Геларана, — відказала Шаллан. — Сьогодні вдень він повелів одному зі своїх людей знайти його і вбити.

— Що?! — Балат зірвався на ноги. — Мерзотник! Та я… я його… — У темряві пізнього вечора він звернув до сестри освітлене зірками обличчя, а відтак зіщулився й знову сів, тримаючись руками за голову. — Шаллан, я боягуз, — шепнув брат. — Ох, Прародителю бур, який боягуз! Мені не стане духу виступити проти нього. Я не зможу.

— Їдь до Геларана, — мовила вона. — Ти знаєш, де його шукати, коли раптом що?

— Він… Так, він залишив мені контакт однієї людини, з Валата, яка може зв’язатися з ним.

— То забирай Маліз, Ейліту — і рушай до Геларана.

— Старий наздожене нас раніше, ніж я встигну знайти його.

— В такому разі ми з ним спишемося, — запропонувала Шаллан. — І сплануємо зустріч так, щоб ваша втеча припала на час, коли батько саме буде у від’їзді. За кілька місяців він знову збирається до Веденара. Втечете, щойно він поїде — й матимете фору.

Балат кивнув.

— Так… Так, це вдала думка.

— Я складу листа до Геларана. Треба попередити його про вбивць, яких підіслав батько, й попросити, щоб прийняв до себе вашу трійцю, — додала Шаллан.

— Не ти б, маленька, мала це робити, — промовив похнюплений брат. — Я найстарший після Геларана й досі мав би зупинити старого — хай як.

— Забери звідси Маліз — і ти зробиш досить, — відказала сестра.

Той кивнув.

Шаллан повернулася до будинку й, пройшовши повз батька, який досі похмуро розмірковував про непокірність своїх домочадців, взяла на кухні те-се і, підступивши до сходів, глянула вгору. Кілька разів глибоко вдихнувши, прокрутила в голові, що скаже охоронцям, якщо ті її зупинять — і, бігом піднявшись нагору, відчинила двері батькового кабінету.

— Стійте, — окликнув її вартовий. — Нам було велено нікого не впускати і не випускати.

Шаллан перехопило горло, й вона, дарма що тільки-но зібралася з духом, заледве промовила:

— Я щойно від батька. Він просив мене поговорити з нею.

Охоронець, жуючи не знати що, підозріливо глянув на неї, і Шаллан відчула, як її впевненість у собі йде на спад, а серце вилітає з грудей. Конфліктна ситуація, протиборство… Вона й сама не менша боягузка, ніж Балат.

Вартовий кивнув напарникові, і той спустився перевірити її слова. А зрештою, повернувшись, кивнув, і перший охоронець неохоче махнув дівчині заходити. Шаллан увійшла…

…До тієї самої кімнати.

Вона не заходила туди багато років. Аж відколи…

Аж відколи…

Вона виставила руку, затуляючись від світла, що лилося з-за картини. І як батько міг тут спати? Чому ніхто більше цього не помічав? Чому всім було байдуже? Те світло сліпило.

На щастя, Маліз сиділа, скулившись, у кріслі під тією самою стіною, тож Шаллан могла відвернутися від картини й захиститися від світла в себе за спиною. Вона поклала руку мачусі на плече.

Попри прожиті разом роки, Маліз залишалася для падчерки незнайомкою. Що за жінка могла взяти шлюб із чоловіком, про якого скрізь подейкували, наче той убив її попередницю? Мачуха опікувалася освітою Шаллан — тобто шукала для неї нових наставниць щоразу, як старі тікали з маєтку — але сама не мала чим допомогти їй у навчанні. Бо як же викладати те, чого не знаєш?

— Мамо? — озвалася до жінки падчерка. Вона зверталася до неї саме так.

Маліз підвела очі, і Шаллан — попри засліпливе світло — побачила: її розсічена губа кровоточить, а ліву руку вона обережно притискає до грудей. Так і є — перелом.

Падчерка дістала принесені з кухні ганчірки та марлю й заходилася обробляти їй рани. А ще доведеться пошукати для руки якийсь імпровізований лубок.

— Чому його ненависть оминає тебе? — різко спитала Маліз. — Він ненавидить усіх, окрім тебе.

Шаллан промокнула їй розсічену губу.

— Прародителю бур, і чому мене понесло в цю кляту господу? — Жінка здригнулася. — Він повбиває нас усіх, по одному. Переламає й переб’є. У ньому сидить темрява. Я бачила її в його очах. Чудовисько…

— Ти поїдеш звідси, — тихенько сказала Шаллан.

Мачуха видала короткий смішок.

— Він нізащо мене не відпустить — як не випускає ніколи й нічого.

— А ти й не питатимеш, — прошепотіла Шаллан. — Балат збирається втекти до Геларана, який має могутніх друзів. Він Сколкозбройний і захистить вас обох.

— Нам до нього не дістатися, — заперечила жінка. — А коли й так, то чого б це Геларанові брати нас під крило? Ми ж голота.

— Бо Геларан — хороша людина.

Маліз крутнулася в кріслі, відвертаючись від Шаллан, яка так само надавала їй допомогу. Жінка скімлила, коли падчерка накладала пов’язку на зламану руку, але на запитання не відповідала. А зрештою, коли Шаллан зібрала закривавлене ганчір’я, яке мала викинути, мачуха прошепотіла:

— Якщо ми з Балатом поїдемо, кого він стане ненавидіти? Кого він битиме? Може, нарешті тебе? Ту, хто справді на це заслуговує?

— Можливо, — шепнула дівчина й пішла.