Слова Променистого ордену

45. Середпразник

Шаллан потицяла пальцем у клітку, й барвиста істота всередині посунулася на жердинці, запитально схиливши голову.

Дивнішого створіння дівчинка ще ніколи не бачила. Воно ходило на двох, мов людина, але мало кігтисті лапи. Не вище ніж два кулаки, якщо покласти їх один на одного, воно, проте, так повертало голову, коли дивилося на Шаллан, що помилитися було неможливо: йшлося про вияв розумності.

Панцир у нього був зовсім крихітний — на носі та роті — але найбільше дивувала його шерсть. Яскраво-зелена, вона вкривала все тіло й прилягала рівнесенько, немовби зачесана. Доки Шаллан дивилася, створіння повернулося й почало чистити шерстяний покрив. Велике пасмо здибилося, і стало видно: шерстинки ростуть із центрального стовбурця.

— І як юній панночці моє курча? — гордо спитав продавець.

Гендляр стояв, зчепивши руки за спиною й випнувши чимале черево, мовби ніс корабля. Позаду них у ярмарковій товкотнечі текли юрби. Стільки люду! Пів тисячі, коли не більше, осіб зібралися в одному місці!

— Курча? — перепитала Шаллан, несміло тицяючи пальчиком у клітку. — Я куштувала курятину.

— Це інша порода! — відказав купець-тайлен і засміявся. — М’ясні курчата дурні — а це розумне. Майже як людина! Навіть говорити може. От послухайте. Зефсиннічий! Ану скажи, як тебе звати!

— Зефсиннічий, — промовила істота.

Шаллан відскочила. Голос звіри́ни спотворив це слово — але не те щоб до невпізнаваності.

— Спустошувач! — прошипіла вона, притиснувши до грудей захищену руку. — Тварина, яка розмовляє! Ти звернеш на нас погляди Розстворених.

Продавець зареготав.

— Юна панночко, ці істоти живуть по всьому Шиновару. Якби їхня здатність розмовляти притягувала Розстворених, увесь той край був би проклятий!

— Шаллан!

Розмовляючи з іншим купцем, її батько стояв з охоронцями на протилежному боці проходу, і дівчинка поквапилася до нього, озирнувшись через плече на дивне створіння. Хай яке воно протиприродне, а їй було шкода, що істоту, яка вміє говорити, тримають у клітці.

Середпразниковий ярмарок був головною подією року. Він припадав на Міжбурем’я — антипод Ридання — коли стихії не налітали, і притягував люд з усіх довколишніх сіл. Багато зустрічних прибули із земель її батька, зокрема й дрібномаєтні світлоокі, чиї родини століттями владарювали над тими самими селами.

На ярмарок, звісно, з’їжджалися й темноокі, включно з купцями — громадянами першого або другого нанів. Ясновельможний Давар нечасто про це говорив, але його донька знала: він уважав їхні багатство й статус неподобством. Усемогутній обрав правителями світлооких, а не цих гендлярів.

— Ходімо, — сказав їй батько.

Шаллан рушила за ним та охоронцями крізь людний ярмарок, який розкинувся на батькових землях, десь за пів дня їзди від маєтку, в досить затишній улоговині, чиї ближні схили поросли джелла-деревом. З його міцного гілля виростали веретеноподібні листки — довгі рожеві, жовті й помаранчеві стирчаки — від чого дерева ніби вибухали барвами. В одній із батькових книжок Шаллан читала, що вони втягували крєм, який робив їхню деревину твердою, наче камінь.

У самій улоговині більшість дерев позрізали, а ті, що зосталися, правили за підпорки для тентів — у десятки ярдів завширшки — прив’язаних аж ген угорі. Вони проминули купця, який кляв спрена вітру — той метався його яткою, склеюючи предмети. Шаллан усміхнулася, витягуючи з-під пахви портфеля, але тепер був не час для етюдів: її батько рвався в бік дуельної арени, де — якщо цей рік стане повторенням минулого — вони й проведуть більшість часу.

— Шаллан, — гукнув батько, і дівчинка поквапилася йому навздогін.

У свої чотирнадцять вона була страхітливо довготелеса й незграбна, а ще мала занадто хлоп’ячу фігуру. Почавши перетворюватися на дівчину, Шаллан дізналася, що має соромитися рудого волосся і веснянок на шкірі: то були свідчення її нечистокровності. У веденів таке траплялося на кожному кроці, але тільки тому, що в минулому до їхніх родоводів підмішалися рогоїди з Піків.

Дехто пишався, що рудий — але не її батько, тож Шаллан і собі не вбачила в цьому підстави для гордощів.

— Ти вже наближаєшся до того віку, коли поводитися треба так, як личить панні, — промовив старий. Темноокі, розступаючись, звільняли для них купу місця і вклонялися батькові, коли той проходив повз них. Замикали їхню процесію двоє подвижників, які замислено тримали руки за спиною. — Ти маєш припинити витріщатися на все, що на очі трапляється. Тобі скоро заміж.

— Так, батьку, — відказала Шаллан.

— Бо інакше мені, мабуть, доведеться залишати тебе вдома, — бурчав той. — Ти тільки й робиш, що гасаєш сюди-туди, поводячись, наче дитина. Тобі щонайменше потрібна нова гувернантка.

Останню він сам і сполохав. Та була поліглотка, і Шаллан дуже добре переймала від неї азішську — але наставниця залишила маєток одразу після чергового батькового… нападу. Назавтра мачуха ходила із синцями на обличчі, а Її Світлість Гаше, гувернантка, спакувала речі і втекла, не кажучи й слова.

Киваючи на батькові напучення, Шаллан потайки сподівалася вшитися і розшукати братів. Того дня вона мала справи. Вони з батьком підійшли до «арени для поєдинків» — ця гучна назва позначала відгороджений канатами майданчик, куди паршмени навалили стільки піску, що його стало б на невеличкий пляжик. Для світлооких встановили столики під навісами, де можна було сісти й пообідати за розмовою.

Її мачуха, Маліз, була молода жінка, менш ніж на десять років старша за саму Шаллан. Невисока та з дрібними рисами обличчя, вона сиділа в ложі, тримаючи спину прямо, а її чорне волосся освітлювали кілька білявих пасм. Батько вмостився поруч неї — він належав до четвертого дану, і рівних йому за рангом на ярмарку було всього троє. Дуелянтами мали стати худорідніші світлоокі з прилеглих земель. Багато з них були безземельні, і такі поєдинки давали їм змогу хоч якось заявити про себе.

Шаллан зайняла відведене для неї місце, а слуга подав їй склянку охолодженої води. Але не встигла вона зробити бодай ковточок, як до ложі хтось підійшов.

Ясновельможний Ревілар міг бути красенем, але замолоду втратив на дуелі носа, і його замінив дерев’яний протез, пофарбований чорним, — цей дивний сурогат водночас маскував дефект і привертав до нього увагу. Зі сріблом у волоссі та в добротному вбранні сучасного фасону, ясновельможний мав стривожений вигляд — наче в людини, яка, виходячи з дому, забула загасити камін. Його землі межували з батьковими, і обидва (та ще восьмеро таких, як вони) були васалами тамтешнього великого князя.

Ревілар підійшов одразу з двома мажордомами, чия ексклюзивна чорно-біла форма вирізняла їх з-поміж звичайних слуг. Батько заздрісно зиркнув на них: він намагався найняти таких і собі, але вони щоразу відмовлялися, посилаючись на його «репутацію».

— Ясновельможний Даваре, — промовив новоприбулий і, не чекаючи дозволу, піднявся східцями в ложу.

Вони з батьком мали однаковий ранг, але ж усі знали, в чому звинувачують Давара — і що великий князь схильний вірити таким звинуваченням.

— Ревіларе, — кинув батько, не обертаючись.

— Я, з твого дозволу, сяду.

І той опустився на сидіння поряд із Даваровим — його мав би займати спадкоємець, Геларан, якби був тут. Двоє Ревіларових мажордомів зайняли місця позаду нього і якимось чином примудрялися безмовно виражати батькові свій осуд.

— Твій син сьогодні битиметься? — запитав Давар.

— О, так.

— Сподіваюся, що всі частини його тіла позостануться при ньому. Не хотілося б, щоб він перетворив твій досвід на традицію.

— Ну що ти, Ліне, — мовив Ревілар. — Хіба годиться розмовляти так із діловим партнером?

— Діловим партнером? Хіба в нас є справи, щодо яких я не в курсі?

Один із мажордомів виявився жінкою, яка поклала на столик, що стояв перед батьком, стосик паперів. Мачуха несміло взяла їх і стала читати вголос. Ішлося про умови контракту: Давар за невеликі гроші збував Ревіларові бавовну отвородеревника та шам-сирець, а той мав перепродати їх на вільному ринку.

Батько спинив читання на останній чверті документа.

— Чи ти здурів? По світлоскалці за мішок? Той шам вартує вдесятеро більше! Враховуючи патрулювання доріг і виплати селянам, які збирають сирець, така оборудка стане для мене збитковою.

— О, не все так погано, — заперечив Ревілар. — Гадаю, цей договір виявиться для тебе прийнятним.

— Ти збожеволів.

— Я потрапив у фавор.

Батько насупився, почервонівши з лиця. Шаллан іще пригадувала часи, коли бачила його в гніві хіба дуже зрідка. Але вони давно-давно минули.

— У фавор? — перепитав Давар. — Що за…

— Ти, мабуть, не знаєш, що недавно я приймав у своєму маєтку самого великого князя, — сказав Ревілар. — Йому, схоже, до вподоби те, що я роблю для текстильної промисловості цього князівства. Вкупі з дуельним молодецтвом мого сина, це привернуло увагу до нашого Дому. Князь запросив мене бувати у Веденарі що один тиждень із десяти, починаючи з наступного місяця.

Батько часом не хапав зірок із неба, але політичне чуття таки мав. Чи так принаймні вирішила Шаллан, яка щиро хотіла бути про нього якнайкращої думки. Хай там як, а він одразу збагнув, на що йому натякають.

— Ах ти ж пацюк, — прошепотів Давар.

— Ліне, в тебе дуже мало варіантів, — сказав Ревілар, нахиляючись ближче. — Твій Дім у занепаді, а репутація в руїнах. Тобі потрібні союзники. А мені — відповідати в очах великого князя своєму реноме фінансового генія. Ми можемо допомогти один одному.

Батько схилив голову. На арені оголосили учасників першого — малозначущого — поєдинку.

— На кожному кроці самі лише гострі кути, — шепнув батько. — Мене повільно заганяють у пастку.

Ревілар знову підсунув папери ближче до мачухи.

— Чом би вам не прочитати їх повторно? Підозрюю, що за першим разом ваш чоловік неуважно слухав. — Він зиркнув на Шаллан і докинув: — А дитина конче має бути тут?

Дівчинка мовчки встала й пішла. Їй-бо тільки цього було й треба — хоча, залишивши батька напризволяще, вона почувалася ніяково. Той нечасто розмовляв із нею — вже не кажучи «радився» — але поруч доньки здавався сильнішим.

Старий був такий приголомшений, що навіть не послав із нею охоронця. Тримаючи портфеля під пахвою, Шаллан вислизнула з ложі і пройшла повз їхніх слуг, котрі готували батькові обід.

Свобода.

Для Шаллан вона була не менш цінна, ніж смарагдовий броам, і не менш рідкісна, ніж ларкін. Дівчинка заквапилася геть, допоки батько не збагнув, що не розпорядився виділити їй супровід. Один з охоронців, які стояли по периметру, — Їкс — усе одно підступив до неї, але потім озирнувся на ложу й попрямував у той бік — певне, спитати, чи йти йому з донькою господаря.

Тож доки він не повернувся, найліпше для неї — загубитися в натовпі. Шаллан рушила в бік ярмарку з його продавцями й екзотичними дивовижами. Там мали бути вікторини й оповіді Співця світу про далекі краї. Крізь стримані аплодисменти світлооких глядачів поєдинку, що лунали позаду, їй було чути барабани темноокого простолюддя, а також спів і веселощі.

Але діло насамперед. Над її будинком грозовою хмарою нависала пітьма, проте Шаллан приведе туди сонце. Обов’язково!

Для цього вона мала тимчасово повернутися до арени. Дівчинка обійшла ложі ззаду, пробираючись поміж паршменів, які били їй чолом, і темнооких, які — залежно від рангу — кланялися або кивали. І зрештою натрапила на ту, чий затінок ділили між собою одразу кілька родин дрібномаєтних світлооких.

Ейліта, дочка ясновельможного Тавінара, сиділа скраю ложі, на осонні — бо затінок туди не діставав — і, трішки схиливши голову набік, зі знудженим обличчям та примхливою посмішкою витріщалася на поєдинок. Її довге волосся було чисто чорне.

Шаллан підступила до краю ложі й пошепки погукала її. Та обернулася й, насупившись, піднесла пальця до губів — тс-с, мовляв. Ейліта покосилася на батьків, а відтак нахилилася:

— Шаллан!

— Я ж казала тобі чекати на мене, — шепнула у відповідь та. — Ти подумала над моєю запискою?

Ейліта сягнула в кишеню сукні, дістала вузеньку смужку паперу й, пустотливо всміхнувшись, кивнула.

Шаллан узяла в неї цидулку.

— Ти зможеш ушитися звідси?

— Мені доведеться взяти із собою служницю, але загалом я можу йти, куди захочу.

Це ж як?

Шаллан швиденько відскочила. Формально дівчинка переважала Ейлітиних батьків за рангом, але у світлооких вік відігравав кумедну роль. Інколи дитину вищого дану, яка зверталася до нижчих за себе дорослих, і близько не сприймали як велике цабе. А до того ж Тавінари були в них того дня, коли заявився бастард, і не любили ні старшого, ні молодших Даварів.

Шаллан позадкувала від лож і, знову завернувши на торжище, знервовано зупинилася. Середпразниковий ярмарок — застрашливий колаж яток і люду. За довгими столами неподалік випивав і робив ставки на двобої гурт «десятників» — світлооких найнижчого рангу, які були мало не рівня темнооким і мусили заробляти на прожиття власною працею, і то навіть не як негоціанти чи цехмістри. Словом… звичайних людей. Геларан казав, що в містах їх багато — не менше, ніж темнооких. Для Шаллан це було дуже дивно.

Дивно і водночас захопливо. Їй кортіло знайти непомітний закапелок і спостерігати звідти за всім — з альбомом наготові й розбурханою уявою. Але вона примусила себе обійти ярмарок стороною. Адже ятка, про яку згадували брати, мала стояти десь скраю, еге ж?

Темноокі ярмарчани далеко розступалися перед нею, і дівчинці стало страшно. Батько попереджував, що юна світлоока може правити бидлу з низів за мішень. Тут, привселюдно, її, звісна річ, ніхто не образить, але вона все одно притискала портфель до грудей і тремтіла, крокуючи.

І як-то воно — бути хороброю, мов Геларан? Або як була її мати.

Її мати…

— Ваша Світлосте?

Шаллан здригнулася. Скільки вона простовбичила тут, на дорозі? Сонце не стояло на місці. Дівчинка сполохано обернулася й побачила позаду себе охоронця — Їкса. Черевань, який рідко причісувався, він, проте, був справжній силач: Шаллан одного разу бачила, як той стягнув з дороги воза, коли в чала луснув посторонок. Їкс служив у її батька охоронцем, відколи вона себе пам’ятала.

— А-а… — видобула дівчинка, силкуючись приховати знервованість, — ти прийшов мене супроводжувати?

— Я, власне, планував привести вас назад…

— Це мій батько таке наказав?

Їкс тримав за щокою жуйку — корінь ямми, яку дехто називав лай-травою.

— Він був зайнятий.

— То ти будеш мене супроводжувати?

На цих словах її пробрав нервовий дрож.

— Певне, так.

Шаллан полегшено зітхнула й розвернулася на кам’яній доріжці, яку розчистили від скелебруньок та сланцекірки. Вона поткнулася в один бік, тоді в інший…

— Е-е… Нам треба розшукати ігровий павільйон.

Їкс витріщив на неї очі.

— Паннам там не місце — а надто такого віку, як Ваша Світлість.

— Що ж, гадаю, ти можеш піти й доповісти моєму батькові.

Тут дівчинка зачовгала ногами, переминаючись.

— А ви тим часом спробуєте розшукати павільйон самотужки, еге ж? — спитав Їкс. — І, якщо знайдете, поткнетеся туди сама?

Шаллан, зашарівшись, знизала плечима. Саме так вона й планувала вчинити.

— І це означатиме, що я залишив вас блукати в такому місці беззахисною? — Охоронець тихо застогнав. — Ваша Світлосте, навіщо ви його провокуєте? Так він лише розлютиться.

— Гадаю… гадаю, він розлютиться беззастережно до того, що робить його донька чи хтось інший, — відказала Шаллан. — Сонце світитиме, великобурі налітатимуть, а батько сваритиметься — так влаштоване життя. — Вона закусила губу. — То що, йдемо в ігровий павільйон? Обіцяю, що це ненадовго.

— Нам сюди, — промовив охоронець і повів її, куди треба — не надто швидко крокуючи й раз по раз грізно зиркаючи на зустрічних темнооких ярмарчан.

Їкс був світлоокий, але всього лише восьмого дану.

«Павільйон» виявився надто шикарною назвою для латаного-перелатаного шатра, нап’ятого на краю ярмаркових рядів. Шаллан і сама досить швидко знайшла б його. Цупка ряднина, що звисала по боках на кілька футів, робила його внутрішність напрочуд темною.

Усередині юрмилися чоловіки. А в тих кількох жінок, яких помітила Шаллан, рукавички на захищеній руці були з відрізаними пальцями. Яке неподобство! Дівчинка мимоволі зашарілася й, зупинившись на вході, дивилася на темні, рухливі фігури в шатрі. Звідти долинали грубі чоловічі голоси — будь-які уявлення про воринську пристойність залишалися знадвору, під сонцем. Там і справді не місце такій, як вона. Ба більше, не вірилося, що там місце будь-кому.

— А що, як я зайду замість вас? — запропонував Їкс. — Ви ж, певне, хочете зробити ставку?..

Але Шаллан пропхалася вперед — тамуючи страх і відразу, рушила в темряву. Бо якби вона цього не зробила, це означало б, що ніхто з них не опирається й нічого не зміниться.

Їкс тримався поруч неї, розштовхуючи людську товкотнечу. Всередині було нічим дихати: повітря просякло потом і лайкою. На Шаллан озиралися. Поклони чи хоч би кивки були неквапливі — якщо взагалі були. Їй чітко натякали: зайшовши сюди, вона порушила соціальні умовності, тож і присутні не зобов’язані коритися їм, виявляючи до неї пошану.

— Ви шукаєте щось конкретне? — запитав охоронець. — Карти? Вікторини?

— Бої сокирогончаків.

Той застогнав.

— Усе скінчиться тим, що вас штрикнуть ножем, а мене засмажать на рожні. Це божевілля…

Зауваживши гурт уболівальників, які підбадьорливо щось вигукували, Шаллан обернулася. Звучало багатообіцяльно. Дівчинка не зважала на дрож у руках, який дедалі сильнішав, а також спробувала абстрагуватися від групки п’яних, що сиділи колом долі, витріщаючись на нібито блювотиння.

Вболівальники галасували, сидячи на грубих лавах, довкола яких юрмилися ще й інші глядачі. У просвіті між тілами промайнули два малі сокирогончаки. Спренів було не видно: в такій товкотнечі вони рідко з’являлися, хоча емоції вочевидь сягли апогею.

На одному ряду лав було вільно. Там, розстібнувши сюртука, сидів Балат, спираючись схрещеними руками на жердину перед собою. Скуйовджене волосся та зсутулена поза надавали йому апатичного вигляду, але очі… його очі палали. Він невідривно дивився на смертовбивство бідолашних тварин із тією напругою, з якою жінка читає захопливий роман.

Шаллан підступила до нього, а Їкс залишився дещо позаду: побачивши Балата, охоронець заспокоївся.

— Балате? — несміло погукала сестра. — Балате!

Той глянув на неї — і замало не звалився з лави. А відтак схопився на ноги.

— Що в бурі за… Шаллан! Ану геть звідси! Що ти тут робиш?

І брат потягнувся до неї.

Дівчинка мимоволі зіщулилася: той розмовляв із нею, наче батько. Коли Балат схопив її плече, вона простягла йому записку від Ейліти. Надушений лавандовий папір, здавалося, сяяв.

Брат зволікав. Обіч них один бійцівський сокирогончак глибоко вгризся в лапу другого. На землю бризнула темно-фіолетова кров.

— Що це? — запитав Балат. — Тут диґліф Тавінарів.

— Це від Ейліти.

— Ейліти? Дочки?.. Як… чому…

Шаллан зламала печатку й, розгорнувши листа, прочитала його Балатові.

— Якщо ти не проти, вона хоче прогулятися з тобою біля Ярмаркового струмка. Пише, що чекатиме на тебе зі служницею.

Балат провів рукою по скуйовджених кучерях.

— Ейліта? Вона тут? А втім, звісно, що тут — як і всі. Ти розмовляла з нею? Але… навіщо…

— Я зауважила, як ти на неї дивився, — відказала Шаллан. — Тих кілька разів, коли ви були поряд.

— І ти поговорила з нею? Не спитавши мого дозволу? — грізно промовив Балат. — Сказала їй, наче мене б зацікавило… — він узяв записку, — …щось на кшталт цього?

Сестра обхопила себе руками за плечі й кивнула.

Балат перевів погляд на сокирогончаків, що гризлися на арені. Він робив ставки не заради грошей — як-от Юшу — а щоб підтримати своє реноме.

Брат знову провів рукою по волоссю, а відтак повторно глянув на записку. Хай що він інколи робив, Балат не був жорстокою людиною. Шаллан розуміла дивність такої думки, але пам’ятала й про чуйність, яку той виявляв, про силу, яка таїлася в ньому. Цей хворобливий потяг до смерті з’явився в нього тільки тоді, коли вони зосталися без матері. Він міг отямитися, міг перебороти його. Міг.

— Я маю… — Балат глянув із шатра надвір. — Я маю йти! Вона ж чекатиме на мене. Не можна змушувати Ейліту чекати.

І він застібнув сюртука.

Шаллан енергійно кивнула і пішла з ним до виходу. Їкс вирушив за ними, хоча дехто гукав його залишитися. Видно, в павільйоні охоронця добре знали.

Брат вийшов на сонячне світло — і вмить зробився зовсім іншою людиною.

— Балате, я щось не помітила з тобою Юшу… — зауважила сестра.

— Він не прийшов у павільйон.

— Що? Я гадала…

— Я не знаю, куди він повіявся. Не встигли ми прибути, як Юшу зустрів якихось людей. — Балат глянув на далекий струмок, що збігав із височини і тік каналом, огинаючи ярмарок. — Що мені їй сказати?

— А я звідки знаю?

— Ну, ти також жінка…

— Мені чотирнадцять!

І вона в кожному разі не знатиме залицянь. Чоловіка їй вибере батько. Єдина донька була для нього завеликою цінністю, щоб змарнувати її на щось легковажне — як-от самостійно зроблений вибір.

— Гадаю… Гадаю, я просто поспілкуюся з нею, — промовив Балат і побіг, не кажучи більше ні слова.

Шаллан провела його поглядом, а відтак присіла на камінь, обвила себе руками й здригнулася. Те місце… те шатро… було просто жахливе.

Дівчинка довгенько так просиділа, соромлячись своєї слабкості, але й пишаючись тим, що зробила. То був не бозна-який, але вчинок: вона вдіяла бодай щось.

Зрештою Шаллан підвелася й кивнула Їксові відвести її до родинної ложі. Батькова зустріч мала досі закінчитися.

Але на місці виявилося, що одну зустріч устигла змінити інша: тримаючи в руці чашу з охолодженою водою, поруч батька сидів незнайомець — рослявий, стрункий, блакитноокий із непроглядно чорним волоссям без найменшого натяку на пістрявість і в одязі такого самого кольору. Коли Шаллан ступила в ложу, той повів на неї оком.

Здригнувшись, чоловік зронив чашу на стіл, але спритно підхопив її, не давши тій перевернутися, і знову, роззявивши рота, витріщився на дівчинку.

Так протривало всього мить, а потім здивування змінив вираз натренованої байдужості.

— Незграбний ідіот! — гримнув Давар.

Незнайомець відвернувся від Шаллан і тихенько забалакав до батька. Мачуха стояла осторонь, із кухарями, й дівчинка сковзнула до неї.

— Хто це?

— Вважай, ніхто, — відповіла Маліз. — Каже, що його прислав зі звісткою твій брат, а сам такого низького дану, що не має навіть родовідної грамоти.

— Мій брат? Геларан?

Маліз кивнула.

Шаллан знову обернулася до незнайомця і вловила, як той спритним рухом дістав щось із кишені сюртука і потягнувся до напоїв. Нею пробігла хвиля жаху. Вона скинула руку. Отрута…

Новоприбулий нишком висипав уміст капшучка у власний напій, а відтак підніс його до губів і виковтав. Що то було?

Шаллан опустила руку. За мить по тому незнайомець підвівся і, не вклонившись батькові, рушив до виходу. Він усміхнувся дівчинці, спустився сходами й залишив ложу.

Геларан прислав звістку. Що в ній? Шаллан боязко підступила до столу.

— Батьку?

Той не відривав очей від дуелі по центру арени. Наслідуючи класичні ідеали, там зійшлися двоє мечеборців без щитів. Подейкували, наче їхні удари навідліг імітували поєдинок на Сколкозбройцях.

— Нан Геларан прислав звістку? — поцікавилася Шаллан.

— Не згадуй його імені, — промовив батько.

— Я…

— Не говори мені про нього! — гримнув той, звертаючи до неї грозове обличчя. — Сьогодні я офіційно оголошую, що його позбавлено спадку. Віднині Тет Балат законно стає Наном Балатом, Вікім — Тетом, а Юшу — Ашею. У мене тільки троє синів.

Коли він був такий, Шаллан знала, що насідати на нього не варто. Але як їй довідатися, що переказав посланець? Вона осіла в крісло, знову приголомшена.

— Твої брати уникають мене, — промовив батько, спостерігаючи за поєдинком. — Жоден не хоче пообідати зі мною, як велить пристойність.

Дівчинка склала руки на колінах.

— Юшу, певне, десь пиячить, — повів далі той. — Балат повіявся один Прародитель бур зна куди. А Вікім не бажає вийти з карети. — Батько осушив вино у своїй чаші. — Не поговориш із ним? Бо сьогодні видався важкий день. І якщо я піду по нього сам… то не знаю, що з ним зроблю.

Шаллан підвелася і поклала руку батькові на плече. Той зсутулився, подавшись уперед. Одна його рука тримала порожню винну карафу, а друга, здійнявшись, поплескала доньку по плечику. Батькові очі невидюче дивилися вдалину. Він намагався. Всі вони намагалися.

Шаллан розшукала їхній екіпаж, який стояв ближче до західного схилу ярмаркової улоговини, поряд інших карет. Джелла-дерева там вимахали високі, і їхні затверділі стовбури забарвив світло-коричневий крєм. З кожної гілки тисячею омахів полум’я стирчали колючки, але в міру її наближення крайні повтягувались.

Вона здивовано побачила, як між тіней крадеться норка: Шаллан гадала, наче тут їх уже всіх переловили. Кучери сиділи колом неподалік і перекидалися в карти. Дехто з них мусив зостатися, щоб наглянути за каретами, але дівчинка чула, як Рен говорив про певну черговість — щоб усі отримали нагоду поярмаркувати. Власне, зараз його десь не було, але решта кучерів кивнули, коли та проходила повз них.

Вікім сидів у кареті. Блідий, тендітний підліток, він був усього на п’ятнадцять місяців старший за сестру. Двійнята були схожі між собою, але чужі їх майже ніколи не плутали. Юшу здавався старшим, а Вікім через свою худорбу справляв враження хворобливого.

Шаллан залізла в екіпаж і сіла навпроти брата, поклавши портфель на сидіння коло себе.

— Тебе батько прислав чи ти тут із черговою місією милосердя? — запитав у неї Вікім.

— А може, і те, і те?

Вікім відвернувся і визирнув у вікно — не на ярмарок, а на дерева.

— Шаллан, тобі нічого не залагодити. Юшу знищить себе — це лише питання часу. Балат крок за кроком перетворюється на батька. Маліз що другу ніч плаче. Старий рано чи пізно вб’є її — як матір.

— А ти? — спитала Шаллан.

Не треба було їй такого казати, але вона збагнула це тільки тоді, коли слова вже зірвалися з вуст.

— Я? Мене доти не стане — мені нічого цього не бачити.

Шаллан обхопила плечі руками й підібгала ноги під себе, втягнувши їх на сидіння. Її Світлість Гаше вишпетила б її за таку неналежну для панночки позу.

Що їй було робити? Що сказати? «Він має рацію, — промайнула думка. — Мені цього не залагодити. Геларан зміг би. А я не можу».

Всі вони повільно розповзалися по швах.

— То з чим ти прийшла? — запитав Вікім. — От суто з цікавості: як ти збиралася мене «рятувати»? Дівчина, гадаю, була для Балата.

Сестричка кивнула.

— Це було очевидно, — мовив брат. — Бо чого б це ти листувалася з нею? А Юшу? Що для нього?

— Розклад сьогоднішніх поєдинків, — прошепотіла Шаллан. — Адже він так хоче стати дуелянтом. Якщо показати йому перелік двобоїв, він, бува, захоче прийти подивитися.

— Ти його спершу знайди, — фиркнув Вікім. — Ну а для мене? Ти ж бо маєш знати: ні гарненькі личка, ні мечі зі мною не спрацюють…

Почуваючись дурепою, Шаллан покопирсалася в портфелі й витягнула кілька аркушів паперу.

— Малюнки?

— Математичні задачі.

Вікім, узявши їх, зібгав чоло й машинально почухав щоку, пробігаючи очима написане.

— Я не подвижник і не скнітиму в келії, вимушено проводячи свої дні за переконуванням людей дослу́хатися до Всемогутнього — який сам підозріло мовчить.

— Але це не означає, що ти не можеш навчатися, — відказала дівчинка. — Тут виписки з батькових книжок — алгоритми, за якими прогнозують настання великобур. Я перевела їх у ґліфи, щоб тобі легше було прочитати. Подумала, що ти міг би спробувати розрахувати, коли чекати наступної…

Брат перебрав папери.

— І ти скопіювала їх усі, навіть рисунки, записавши ґліфами? Буря забирай! Шаллан, скільки ж це зайняло?

Сестра знизала плечима. На це пішло багато тижнів, але часу вона мала вдосталь: щоб просиджувати дні в садах, вечори — у своїй кімнаті та ще вряди-годи відвідувати подвижників і слухати мирні повчання про Всемогутнього. Шаллан була рада знайти, чим зайнятися.

— Дурня́ це все, — промовив Вікім, опускаючи аркуші. — Чого ти сподіваєшся досягти? Повірити не можу, що ти змарнувала на це стільки часу.

Шаллан похнюпила голову й, кліпаючи очима, з яких злітали сльозинки, вилізла з екіпажа. Вона почувалася жахливо — не лише через Вікімові слова, а й через власні зрадницькі емоції. Їй було несила втримати їх у собі.

Дівчинка заквапилася геть від карет, сподіваючись, що кучери не помітять, як вона витирає очі захищеною рукою. Шаллан присіла на камінь, силкуючись заспокоїтися, але в неї не вийшло, і вона дала волю сльозам. Повз неї пробігли кілька паршменів зі шворами хазяйських сокирогончаків, і та відвернулася. Ярмаркові гуляння мали включати ще й низку ловитв.

— «Сокирогончак», — долинув іззаду чийсь голос.

Шаллан підскочила і, притиснувши лівицю до грудей, обернулася.

Вбраний у чорне, він сидів на гілці дерева. Коли дівчинка його побачила, той ворухнувся, й напівлисточки-напівколючки довкола нього, ховаючись, відступили червоно-жовтогарячою хвилею. Це був той самий посланець, який допіру розмовляв із батьком.

— Цікаво, чи не вважає бодай хтось із вас цю назву дивною… Що таке «сокира» — зрозуміло. Але що таке «гончак»?

— А чому це так важливо? — спитала Шаллан.

— Бо це слово, — відказав посланець. — Звичайне слово, яке містить у собі цілий світ — неначе брунька, яка має розпуститися. — Він уважно глянув на дівчинку. — Я не очікував, що знайду тебе тут.

— Я… — Інстинкт самозбереження підказував їй триматися осторонь від цього дивного чоловіка. Але він приніс звістку від Геларана, якою батько нізащо не поділиться з нею. — А де ви очікували мене знайти? На арені для поєдинків?

Чоловік крутнувся на гілці й зіскочив додолу.

Шаллан позадкувала.

— Даремно ти так, — сказав чоловік, опускаючись на валун. — Мене не варто боятися. Коли йдеться про те, щоб кривдити людей, я страх який недолугий. Це все моє виховання.

— Ви маєте звістку від Геларана?

Посланець кивнув.

— Він дуже завзятий молодик.

— А де він?

— Зайнятий тим, що вважає дуже важливим. Я дорікнув би йому за це, бо, як на мене, немає нічого страшнішого, ніж коли хтось намагається зробити те, у важливості чого не вагається. Тимчасом як у світі дуже мало що йшло не так — принаймні за великим рахунком — через те, що хтось вирішував поводитися легковажно.

— Але з ним усе добре? — спитала дівчинка.

— Непогано. Він просив переказати твоєму батькові, що має тут очі і пильнує.

Не дивно, що в старого зіпсувався настрій.

— А де він? — спитала Шаллан, боязко підступаючи до незнайомця. — Це він просив вас поговорити зі мною?

— На жаль, ні, маленька, — відповів той, і вираз його обличчя пом’якшав. — Він передав лише коротке повідомлення для твого батька, та й те тільки тому, що я мав проїздити цими краями і сказав про це Геларанові.

— Он воно що… А я гадала, це він вас прислав. Себто, що ви прибули до нас спеціально.

— Виявляється, що так і є. Скажи, маленька: спрени промовляють до тебе?

Безживно гасне, вичахаючи, світло.

Покручені символи не для людських очей.

Сейф із материною душею.

— Я… — видобула дівчинка. — Ні. Чого б це якомусь спренові до мене промовляти?

— То голосів не чути? — спитав чоловік, нахиляючись ближче. — А сфери поруч тебе не тьмяніють?

— Вибачте, — промовила Шаллан, — але я маю повертатися до батька. Бо він шукатиме, куди я поділася.

— Батько повільно руйнує вашу родину, — сказав посланець. — У цьому твій брат мав рацію. А щодо всього решти — помилявся.

— Наприклад?

— Поглянь-но.

Чоловік кивнув у бік карет позаду себе. З того місця, де стояла дівчинка, їй було видно вікно батькового екіпажа. Вона примружилася, придивляючись, що робиться всередині.

Вікім схилився над математичними задачами, які вона залишила, і, вийнявши з її забутого портфеля олівця, робив нотатки.

Усміхнений.

Тепло. Тепло, яке відчула Шаллан — насичене сяйво — було наче радість, що її вона колись знала. Давно. До того, як усе пішло шкереберть. До того, що сталося з матір’ю.

Посланець зашепотів:

— Наприкінці епохи двоє сліпців очікували, розмірковуючи про красу… Вони сиділи на вершині найвищого стрімчака, з якого відкривався весь світ, і нічого не бачили.

— Га? — Шаллан перевела погляд на нього.

— «Чи можна позбавити людину краси?» — спитав перший другого.

«Мене її позбавили, — відказав той, — бо я її не пам’ятаю». Він осліп дитиною, унаслідок нещасного випадку. «Я щоночі молю Бога повернути мені зір і дати змогу віднайти красу».

«То краса — це те, що конче треба бачити?» — запитав перший.

«Звісно. Така її природа. Як можна цінувати витвір мистецтва, якщо ти його не бачиш?»

«Я здатен чути музику», — заперечив перший.

«Гаразд, деякі різновиди краси можна почути — але вповні її не спізнати. Сліпому відкрито лише маленьку частину краси».

«А скульптура? — заперечив перший. — Хіба я не відчуваю її спадів, вигинів і дотику різця, який створив надзвичайне диво зі звичайного каменю?»

«Пізнати красу скульптури ти, гадаю, можеш», — погодився другий.

«А як щодо кулінарних шедеврів? Хіба талановитий кухар, який створює наїдки, що усолодять наш смак, — не митець?»

«Гадаю, чари високої кухні ти можеш спізнати», — відказав йому другий.

«А як щодо жіночої краси? — запитав перший. — Хіба я не можу спізнати її в ніжності пестощів, ласкавості голосу, гостроті розуму, коли жінка читає мені філософський трактат? Хіба не можу я спізнати цієї краси? Хіба не можу я, нехай і невидющим, спізнати більшість видів краси?»

«Гаразд, — промовив другий. — Але що, коли тебе позбавлять вух, а з ними й слуху? Що, як тобі вирвуть язика й зашиють рота? Якщо ти позбудешся нюху? Якщо твоя шкіра аж так обгорить, що відчуття дотику зникне? Що, як тобі залишать тільки біль? Тоді ти не зможеш пізнавати прекрасне. Тож позбавити людину краси таки можна».

Посланець замовк і глянув на Шаллан, схиливши голову набік.

— Що таке? — не зрозуміла дівчинка.

— А яка твоя думка? Чи можна позбавити людину краси? Якщо вона втрачає дотик, смак, нюх, слух і зір… коли все, що в неї залишається, — це біль? Чи позбувається така людина краси?

— Я… — До чого тут це? — А біль що не день, то однаковий?

— Припустімо, що ні, — відказав посланець.

— Тоді для такої людини найпрекраснішими будуть часи, коли біль ущухатиме. А навіщо ви розповіли мені цю історію?

Посланець усміхнувся.

— Шаллан, бути людиною означає жадати краси. Не впадай у відчай і не припиняй полювання, якщо на твоєму шляху ростуть терни. Скажи, яку найпрекраснішу річ ти можеш собі уявити?

— Батько, мабуть, ламає собі голову, куди я поділася…

— Ну скажи — зроби мені таку ласку, — наполягав посланець. — А я скажу тобі, де твій брат.

— Тоді дуже гарну картину. Це й буде найпрекрасніша річ.

— Брешеш, — сказав на це чоловік. — А мені треба правда. Ну ж бо, дитино. Що для тебе краса?

— Я… — Що ж це таке? — Мати досі жива… — мимоволі промовила дівчинка, глянувши посланцеві у вічі.

— Так-так?

— І всі ми в садах, — повела далі Шаллан. — Мати розмовляє з батьком, той сміється. Сміється та обіймає її. Там і всі мої брати, разом із Гелараном. Він нікуди не поїхав. А материні знайомі… Дредер… у нас не з’являлися. Мати мене любить, навчає філософії і показує, як малювати.

— Добре, — сказав посланець. — Але ти здатна на більше. Змалюй ці сади. Опиши свої відчуття…

— Стоїть весна, — випалила Шаллан, уже дратуючись, — і мохоліани розцвіли насичено-червоним. Вони розливають солодкий запах, а повітря вільгле після ранкової великобурі. Мати шепоче, але в її голосі лунає музика. Та й батьків сміх не розлягається луною, а злинає ввись, і ми наче купаємося в ньому.

Геларан навчає Юшу битися на мечах, і вони тренуються неподалік. Коли Юшу влучає найстаршому братові по нозі, це звеселяє Вікіма. Той, за бажанням матері, готується стати подвижником. А я малюю їх усіх, і вугільний олівець шкряботить об папір. Повітря прохолодне, але мені тепло. Поруч мене парує чашка сидру, й у роті солодко від ковтка, який я щойно зробила. Це прекрасно, бо так могло бути. Мало бути. Я…

Шаллан закліпала очима, змахуючи сльозинки. Все це так і постало перед нею. Прародителю бур, так і постало! Вона чула материн голос, бачила, як Юшу, програвши дуель, віддає Балатові сфери — але платить, сміючись: до втрати йому байдуже. Вона відчула на шкірі повітря, унюхала запахи, послухала пісні співунців у кущах. Ця картина стала майже реальністю.

Перед Шаллан здіймалися струминки Світла. Посланець вийняв жменю сфер і тримав їх на долоні, піднісши до дівчинки і вдивляючись їй у вічі. Між ними клубочилося парою Буресвітло. Шаллан підняла вгору п’ястка, і образ ідеального життя огорнув її, наче плед.

«Ні».

Вона відступила. Й імлисте сяйво розтануло.

— Зрозуміло, — промовив посланець. — Ти поки не розумієш природи обманів. Колись давно і я мав таку саму проблему. Сколки дуже суворі. Щоб модифікувати правду, доведеться тобі, дитино, спершу узріти її. Як-от порушник закону має спочатку дізнатися його норми.

У глибинах її єства заворушилися тіні минулого й на коротку мить зринули на поверхню — до світла.

— А ви не могли б мені допомогти?

— Ні. Не зараз. Ти, по-перше, не готова — а я зайнятий. Іншим разом. Сил тобі, маленька. Викорчовуй ці терни, прокладаючи дорогу до світла. Те, з чим ти борешся, — почасти надприродне.

Чоловік підвівся і склав їй уклін.

— А де мій брат? — запитала дівчинка.

— Він в Алеткарі.

В Алеткарі?

— Що йому там робити?

— Усе просто: саме там він почувається потрібним. Якщо я побачу його знову, то перекажу, яка ти стала.

І посланець подався геть — легкими кроками та плавною, майже як танцювальні па, ходою.

Шаллан дивилася йому вслід, і тіні всередині неї знову влягалися, осідаючи в глибину підсвідомості. Вона збагнула, що навіть не запитала посланця, як його звати.