Слова Променистого ордену

70. З нічного кошмару

Каладін мчав проваллям, перестрибуючи хмиз і наноси та здіймаючи з калюж хмари бризок. Дівчина трималася ліпше, ніж він сподівався, але — сповільнена сукнею — і близько не могла тягатися в прудкості з ним.

Капітан стримував темп бігу, підлаштовуючись під Шаллан. Нехай вона й доводила його до сказу, а залишати Адолінову наречену на поживу прірводемонові охоронець не збирався.

Добігши до розвилки, вони вибрали дорогу навмання, а на наступній пригальмували тільки для того, щоб перевірити, чи не відстав переслідувач.

Ні, не відстав. Іззаду долинав глухий скрегіт клішень об камінь — таке собі шкрябання. Каладін узяв у дівчини портфеля — адже пакунка забрав іще раніше — й вони помчали іншим проходом. Чи то Шаллан була в чудовій формі, а чи своє взяла паніка, проте коли вони добігли до наступної розвилки, та на позір навіть не захекалась.

Часу на зволікання не було. Капітан кинувся в один із проходів, а у вухах стояв скрегіт карапакса. Аж раптом прірвою рознісся чотириголосий трубний звук — гучний, як тисяча сурм, що сурмлять в унісон. Шаллан звереснула, але Каладін заледве розчув її за тим жахливим шумом.

Розбурханими хвилями ховалася рослинність, і за лічені миті пишне провалля зробилося голим, наче світ в очікуванні на великобурю. Біля наступної розвилки дівчина загаялася й, озирнувшись на звуки погоні, виставила руки, ніби готувалася обняти ту істоту. От буреклята дамочка! Каладін схопив її, потягнув за собою, і вони, не зупиняючись, пробігли два провалля.

Переслідувача капітан не бачив, але чув, що той не відстає. Близько чи далеко він, сказати було складно, але їхній запах монстр не загубив. Чи прірводемони орієнтуються на шум? Мостонавідник і гадки не мав, на що покладалися ці хижаки.

«Нам потрібен план! Не можна ж просто…»

На наступній розвилці Шаллан звернула в інше провалля, ніж він, і Каладін, лайнувшись, різко загальмував і кинувся їй навздогін.

— Тепер не час… — прохекав він, — сваритися через…

— Стули пельку й не відставай, — огризнулася дівчина.

І підвела його спершу до одної розвилки, а потім до другої. Каладін відчував, що засапався, в легенях палало вогнем. Шаллан спинилася, а відтак тицьнула пальцем і пірнула в провалля. Капітан побіг за нею, озираючись через плече.

Але побачив тільки темряву. Місячне сяйво було надто далеке, щоб освітити ці прірви з їхньою вільглістю. Вони й не знатимуть, що прірводемон насідає на п’яти, доки його не висвітлять їхні сфери. Але Прародителю бур — той, здавалося, був зовсім близько.

Каладін знову перевів увагу на біг і замало не спіткнувся об щось на дні прірви. Ще один труп? Він перескочив через нього й наздогнав Шаллан. Поділ її сукні був пошматований і подертий, волосся сплуталося, а обличчя пашіло. Вона провела їх іншим проходом, а відтак сповільнила біг і спинилася, спершись рукою на стінку провалля й відсапуючись.

Каладін заплющив очі, стараючись віддихатися. «Довго відпочивати не можна — за нами погоня». Відчуття було таке, наче він зараз звалиться з ніг.

— Затули світло, — прошипіла Шаллан.

Той насупився, але зробив, як веліли.

— Довго відпочивати не можна, — прошипів він у відповідь.

— Цить.

Як не рахувати крихітних промінчиків, що пробивалося між пальців, запанувала непроглядна темрява. Здавалося, що шкрябання лунає просто в них над головою. Буря забирай! Невже доведеться зітнутися з цим чудовиськом? Не маючи Світла? У відчаї він спробував висотати заряд із затиснутого в долоні «ліхтарика».

Буресвітло не всоталося, а Сил він не бачив аж ген від моменту падіння. Скрегіт не вщухав, і Каладін приготувався дати драла, але…

Враження було таке, наче ті звуки зоставалися на місці. Каладін насупився. Труп, що об нього він замало не спіткнувся, був одним із тих, які допіру впали в прірву після битви. Шаллан привела їх назад — до початкової точки маршруту.

А прірводемона… до поживи.

Каладін напружено чекав, прислухаючись, як у грудях шалено гупає серце. Проваллям розлягалося шкрябання. А ще — от дивина — позаду зблиснув якийсь вогник. Що то було?

— Залишайся тут, — шепнула Шаллан.

А сама — хто б міг повірити? — рушила до того скреготу. Незграбно стискаючи в одній руці сфери, охоронець потягнувся іншою до дівчини, щоб стримати її.

Та обернулася до нього й опустила погляд: як виявилося, Каладін ненавмисне схопив її за лівицю… Той негайно розтиснув руку.

— Я маю подивитися на нього, — шепнула Шаллан. — Адже він так близько.

— Ви збожеволіли?

— Мабуть.

І рушила до тварюки.

Каладін вагався, як йому бути, подумки проклинаючи цю дурепу. А зрештою поклав на землю ратище й, прикривши світло сфер її портфелем і пакунком, рушив слідом. А що йому залишалося? Пояснювальна Адолінові? «Так точно, княжичу, я не завадив вашій нареченій податися в пітьму, де її зжер прірводемон. Аніже, сам я за нею не пішов. Так точно, я боягуз».

Сяйво, яке справді лилося попереду, висвітлювало Шаллан (чи принаймні її силует), яка пригнулася біля рогу провалля і визирала з-за нього. Каладін, підступивши, присів коло неї і теж придивився.

Онде він.

Не цибулиноподібний бамбула, як деякі крєм’ячки, а довгий і вузький, той заповнював усю прірву. Гнучкий і лиснючий, монстр мав стрілоподібну морду з гострими жувалами.

А ще було в ньому щось аномальне — таке, що ні сказати, ні описати. Великі істоти мали бути незграбні й сумирні, як чали. Проте цей велет прудко пересувався, легко ступаючи стінками прірви, — так, що тіло заледве торкалося дна. Він гризонув труп полеглого воїна — втримуючи меншими клішнями коло пащі — а відтак роздер його навпіл одним страхітливим укусом.

Було в отій його морді щось із нічного кошмару — злість, міць і замало не розум.

— Ті спрени, — шепнула Шаллан — так тихо, що Каладін заледве розчув. — Я таких уже бачила…

Це вони світилися, танцюючи довкола прірводемона. Скидаючись на осяйні стріли, вони косяками оточували тварюку — хоча вряди-годи то один, то інший відбивався від решти й щезав, здіймаючись у повітря струминкою диму.

— …Біля небесних мурен, — шепнула Шаллан. — Вони й за ними літають. Прірводемони полюбляють мертві тіла — вони, бува, не падлоїди за природою? Хоча ні, оті їхні клішні на позір пристосовані розколювати панцирі. Підозрюю, що біля їхніх природних оселищ водяться табуни диких чалів, а на Розколоті рівнини прірводемони сповзаються заляльковуватись. Але тут обмаль їжі — от вони й накидаються на людей. Проте чому ця особина залишилася в проваллях надовше?

Прірводемон майже розправився з трупами. Каладін узяв дівчину за плече, і та з видимою неохотою дозволила охоронцеві потягти її за собою.

Повернувшись до своїх речей, вони зібрали їх і якомога тихше розчинилися в темряві.

***

Вони йшли багато годин, рухаючись у геть іншому напрямку, ніж раніше. Шаллан знову дозволила Каладінові вести перед, але щосили намагалася запам’ятати пройдений шлях. Щоб надійно встановити, де вони перебувають, треба буде замалювати його.

У голові крутилися о́брази прірводемона. Яке величне створіння! Художниці аж руки свербіли перенести на папір залишений Спогад. Його кінцівки виявилися більшими, ніж вона собі уявляла, і то не «павучими», як у багатонога з його тлустим тільцем. Ні, та істота так і випромінювала міць. Як білошипник — тільки гігантський і екзотичніший.

Тепер прірводемон зостався далеко позаду. Залишалося сподіватися, що це знаменувало безпеку. Щоб вирушити на цю вилазку, Шаллан рано встала, й тепер — уночі — зовсім знесилилась.

Вона крадькома зазирнула в капшук. Сфери потьмяніли. Тікаючи, дівчина осушила їх геть усі. Хвала Всемогутньому за Буресвітло — треба буде зобразити подячного ґліфа. Без наданих ним витривалості й сили, вона нізащо не вгналася б за Каладіном на отих його дибах.

Однак усе одно до бурі знемогла — так, наче Світло спочатку надміру її наснажило, але тепер залишило змарнілою і виснаженою.

На наступній розвилці Каладін зупинився і зміряв Шаллан поглядом.

Та кволо всміхнулася.

— Доведеться стати на нічний привал, — промовив капітан.

— Вибач.

— Не тільки через вас, — сказав той, дивлячись у небо. — Щиро кажучи, я зовсім заплутався й навіть гадки не маю, чи в правильному напрямку ми просуваємось. Зате якщо зранку зможемо визначити, де сходить сонце, це підкаже нам, у який бік прямувати.

Дівчина кивнула.

— У нас іще повно часу, щоб повернутися, — додав він. — Тож хвилюватися нíчого.

Від інтонації, з якою пролунали ці слова, Шаллан негайно стривожилась, але таки допомогла супутникові знайти відносно сухе місце, де вони й розташувалися, поклавши в центр сфери, мов імпровізоване «багаттячко». Порившись у пакунку, що його Шаллан зняла з убитого солдата, Каладін знайшов там кілька сухпаїв — пласких перепічок і в’яленого чалового м’яса. Не найапетитніші наїдки, але ліпше, ніж нічого.

Дівчина відкинулася спиною на стінку прірви й, дивлячись угору, почала жувати. Характерний присмак «із душком» з очевидністю свідчив, що ті перепічки були з Душезаклятого зерна. За хмарами зірок було не видно, але їхні спрени, літаючи нижче, утворювали далекі «сузір’я».

— Дивно, — шепнула вона Каладінові, який і собі підкріплював сили. — Я пробула тут усього пів ночі, але в мене таке відчуття, неначе часу збігло куди більше. А ті верхівки плато здаються такими далекими, правда ж?

Той хмикнув.

— О, так, — промовила Шаллан. — Мостонавідницьке хмикання — це ж ціла мова. Треба буде пройтися з тобою по її тонах і морфемах, бо я ще не вповні засвоїла ці елементи.

— Мостонавідниця з вас просто жахлива.

— Що, занизька?

— І це теж. А ще занадто жіночна. Не думаю, що вам пасували б наші короткі штани й відкритий жилет. Або радше пасували б надто добре, і це, бува, дещо відволікало б решту обслуги.

Дівчина всміхнулася з такого зауваження й, покопирсавшись у портфелі, витягла альбом та олівці. Принаймні її малярське приладдя не залишилося нагорі. Вона поцупила собі одну зі сфер і заходилася малювати, тихенько мугикаючи. Фрактал досі сидів у неї на спідницях, але через присутність стороннього вдовольнявся мовчанкою.

— Буря забирай! — озвався Каладін. — Ви що, малюєте автопортрет в образі мостонавідниці?..

— Так, звісно, — відказала художниця. — Малюю для тебе непристойні картинки після всього кількох годин у проваллі. — Вона прошкрябала лінію. — Але ж і вигадник ти, мостонавідничку.

— Просто до слова прийшлося, — пробурчав капітан і, підвівшись, підійшов, щоб подивитися, чим вона зайнята. — А я гадав, ви стомилися…

— Так, я виснажена й маю розслабитися, — відказала Шаллан.

Невже це не очевидно? Одразу братися за прірводемона бажання не було — для цього треба розім’ятися.

І вона натомість зобразила пройдений розколинами шлях — таку собі мапу чи радше замальовку проваль, але побачених не знизу, а згори. Таке завдання було досить вигадливе, а отже й цікаве, хоча художниця не мала сумніву, що кілька кутів і виступів були позначені неправильно.

— Що це? — поцікавився Каладін. — Замальовка Рівнин?

— Щось на кшталт мапи, — відказала мисткиня, скривившись. Про що свідчила оця її нездатність малювати по-людськи — кількома штрихами, що показували б, де вони перебувають? Але ні — їй подавай цілу картину. — Я до пуття не знаю, який вигляд має кожне з тих плато, котрі ми обігнули — адже бачила тільки проходи.

— І ви так добре їх запам’ятали?

Грім і блискавка! Хіба вона не мала наміру по змозі зберігати в таємниці, що в неї аж така зорова пам’ять?

— Е-е… Ні, не зовсім. Тут багато здогадного.

Виказавши свій прихований хист, Шаллан почувалася по-дурному. Вейл вишпетила б за таке, але її тут не було. На жаль — адже весь цей «курс виживання в пустизні» давався б їй легше.

Каладін узяв у дівчини малюнок і, підвівшись, підсвітив собі сферою.

— Що ж, коли вірити цій мапі, ми тримали не на захід, а на південь. Без світла мені складно орієнтуватися точніше.

— Можливо, — відказала та й, узявши інший аркуш, стала накидати прірводемона.

— Дочекаймося ранку, і сонце підкаже нам, куди прямувати.

Шаллан, кивнувши, заходилася малювати, а капітан наглянув собі місце й умостився, підклавши згорнутий мундир замість подушки. Художниці й самій кортіло прилягти, але малюнок так і рвався з неї, вимагаючи перелити на папір бодай щось.

Але — протримавшись усього з пів години й хіба на чверть завершивши ескіз — вона сховала аркуша, згорнулася клубочком на твердому дні провалля і, підклавши під голову пакунок, заснула.

***

Коли Каладін розштовхав її тупим кінцем ратища, було ще геть темно. Шаллан застогнала, й перекотившись дном провалля на інший бік, спросоння спробувала затулити вуха подушкою.

І від того, звісна річ, розсипала на себе в’ялене чалове м’ясо. Мостонавідник хихикнув.

Ти диви — з такого йому смішно. От буреклятий суб’єкт! Скільки їй вдалося поспати? Закліпавши заспаними очима, вона зосередила погляд на розколині далеко вгорі.

Ні, жодного проблиску світла. То вона поспала всього дві-три години? Хоча яке там «поспала»! Про точне формулювання можна було сперечатися, але вона б описала це так: «крутилася й вертілася на жорсткому дні прірви, час від часу злякано схоплюючись, щоб виявити на “подушці” калюжку слини». От тільки на відміну від слини, це громіздке формулювання не так легко сходило з язика.

Дівчина звелася в положення сидячи й витягла затерплі кінцівки, попутно з’ясовуючи, чи не розстібнувся вночі рукав захищеної руки і чи не сталося ще чогось однаково непристойного.

— Я маю прийняти ванну, — пробурчала вона.

— Прийняти ванну? — перепитав Каладін. — Ви всього день як у відриві від цивілізації.

Та шмигнула носом.

— Якщо тобі не звикати до смороду немитих мостонавідників, це ще не означає, наче брати з тебе приклад варто й мені.

Каладін косо всміхнувся й, підібравши в неї на плечі шматочок чалового м’яса, вкинув його собі в рот.

— У містечку, де я зростав, милися раз на тиждень. Навіть тамтешні світлоокі, певне, здивувалися б, що тут усі купаються частіше — хоч би й звичайні солдати.

Та як він сміє бути таким бадьорим із самого ранку — або радше «ранку»? І дівчина, коли той відвернувся, пожбурила в нього ще шматком м’яса — але буреклятий субчик спіймав його на льоту.

«Ненавиджу цього типа».

— Доки ми спали, нас не зжер прірводемон, — сказав капітан, ховаючи назад у пакунок усе, крім одного міха з водою. — Я б сказав, що, за таких умов, це вже благословення. Ну ж бо, піднімайтесь. Ваша мапа зорієнтувала мене, куди прямувати, а ще ми зможемо звіряти дорогу за сонцем. Ми ж хочемо залишити великобурю позаду, чи не так?

— Я хочу залишити позаду тебе. І дрючком відгамселити, — пробурчала Шаллан.

— Га?

— Глухих повезли, — відказала дівчина, підводячись і силкуючись дати скуйовдженому волоссю бодай якийсь лад.

Буря забирай! У неї, певне, вигляд каламарика з червоним чорнилом, у який влучила блискавка. Шаллан зітхнула. Щітки для волосся не було, а он той «живчик», схоже, не чекатиме, доки вона заплете годящу косу. Тож вона взула чоботи (носити ті самі шкарпетки два дні поспіль було найменшою з її бід) і підібрала портфеля. А пакунок ніс мостонавідник.

Каладін вів перед, простуючи прірвою, а дівчина пленталася за ним. У животі бурчало, нарікаючи, що за вечерею вона геть мало з’їла. Але снідати не хотілося, і Шаллан махнула на бурчання рукою. «Так тобі й треба», — промайнула думка. Хай кого стосувалося це «тобі»…

Зрештою небо таки почало світлішати. Висновуючи з того, де був схід, вони йшли в правильному напрямку. Каладін занурився у звичну для себе мовчанку — від його недавньої бадьорості не лишилося й сліду, а натомість здавалося, що йому не дають спокою невеселі думки.

Порівнявшись із ним, Шаллан позіхнула:

— Про що розмірковуєш?

— Та от саме подумав, як добре побути трішечки в тиші, — відказав охоронець. — Коли ніхто не докучає.

— Брешеш. Чому ти так стараєшся відштовхувати людей?

— Мабуть, не хочу починати чергової суперечки.

— Не бійся, не почнеш — для суперечок надто рано. — Шаллан знову позіхнула. — От спробуй: скажи мені щось образливе.

— Не хочу я…

— Ану скажи! Негайно!

— Я б радше бродив тут із маніяком-убивцею, ніж із вами. Бо якби той набридав мені розмовами, в мене принаймні був би простий вихід.

— А в тебе ноги смердять, — відказала Шаллан. — От бачиш? Тепер надто рано. О цій годині я органічно не можу сипати дотепами. — Але, позволікавши, тихенько докинула: — Та й жоден убивця не склав би компанію такому, як ти. Адже зрештою бодай якісь стандарти має кожен.

Каладін хмикнув, і кутики його вуст поповзли догори.

— Обережніше, — промовила дівчина, перестрибуючи через колоду на дні, — а то ще всміхнешся. Та що там — я могла б заприсягтися, що сьогодні із самого ранку ти був у гуморі. Ну чи принаймні був ладен терпіти цей світ. Хай там як, а якщо в тебе поліпшиться настрій, наша прогулянка стане одноманітною.

— Одноманітною? — перепитав мостонавідник.

— Так. Бо якщо ми обоє будемо приємними, то зникне колорит. Бач, яка штука: справжнє мистецтво ґрунтується на контрасті — як-от світла й тіні. Щаслива, усміхнена, блискуча панна — і похмурий, набурмосений, смердючий мостонавідник.

— Це… — Каладін зупинився. — Смердючий?

— На видатних портретах героя показано з іманентним контрастом, — пояснила Шаллан. — Наприклад, сильним, але з натяком на вразливість — щоб глядач міг порівняти себе з ним. Тож твоя невеличка проблема створює потужний контраст.

— Та на портреті цього навіть не передати! — насупився охоронець. — А до того ж від мене не смердить.

— О, то все не так погано? Ура!

Той приголомшено глянув на неї.

— Я милостиво сприймаю твоє замішання як свідчення подиву з моєї дотепності о такій ранній годині, — пояснила Шаллан. А відтак нахилилася ближче й по-змовницьки додала: — Насправді з гумором у мене поганенько — просто на тлі тупака на кшталт тебе я здаюся дотепною. Контраст, розумієш?

І, всміхнувшись, дівчина рушила далі, мугикаючи під ніс. А день таки потроху налагоджувався. І чого вона допіру була не в настрої?

Щоб наздогнати її, Каладін пустився підбігцем.

— Дамочко, буря на вашу голову! Не знаю, що про вас і подумати.

— Аби тільки не подумував укоротити мені віку.

— Мені дивно, що до цього ще ніхто не додумався. — Він похитав головою. — Скажіть чесно: як ви тут опинилися?

— Ну, міст завалився — я і впала…

Капітан зітхнув.

— Вибач, мостонавідничку, — «перепросила» Шаллан, — але твоя натура так і проситься, щоб я з неї пожартувала. Навіть зранку. То, кажеш, як я тут опинилася? У сенсі, «тут» — це «на Розколотих рівнинах», а «як» — це «навіщо»?

Каладін кивнув. Була в ньому якась неотесана привабливість — краса природного останця на противагу вишуканій скульптурі на кшталт Адоліна.

Але ця його внутрішня напруженість лякала Шаллан. Він справляв враження людини, яка ні на хвилину не розціплює зубів і не може дозволити собі — або комусь іншому — просто присісти й перепочити.

— Я прибула сюди у зв’язку з дослідженням Ясни Холін, — пояснила Шаллан. — Працю її життя потрібно завершити.

— А як же Адолін?

— Адолін став приємним сюрпризом.

Вони проходили повз цілу стінку, суціль задраповану ліанами, що коренилися в розломі нагорі. Із наближенням Шаллан рослини, звиваючись, відповзали. «А вони насторожі, — зауважила дівчина. — І моторніші, ніж більшість ліан». Пряма протилежність тим, які росли в садах у неї вдома, бо тамтешня флора надто довго пробула в безпеці. Шаллан спробувала відщипнути з одної відсадок, але та була надто прудка.

От не щастить! Відсадок був потрібен, щоб після повернення виростити з нього експериментальну рослину. Вдавання, наче вона тут, щоб досліджувати й описувати нові види, допомагало дівчині відганяти невеселі думки. Шаллан почула, як Фрактал у неї на спідницях тихо загудів, немовби збагнувши, що, відволікаючись від скрутного становища й небезпеки, вона трішки прибріхує. Та ляснула по ньому — адже що подумає мостонавідник, зачувши, як гуде її одяг?

— Хвилиночку, — промовила дівчина, зрештою таки схопивши одну з тутешніх ліан.

Спершись на ратище, Каладін зачекав, доки вона зрізала кінчик рослини маленьким ножиком, який дістала з портфеля.

— А Яснині дослідження якось пов’язані зі спорудами, які приховані тут під нальотом крєму? — спитав охоронець.

— Чому ти так гадаєш?

Дівчина сховала відсадок у порожній флакончик із-під чорнила, який заготувала для збору зразків.

— Надто вже ви старалися потрапити сюди, — відказав той. — Начебто щоб дослідити хризаліду прірводемона — нехай і мертву. Але за цим має критися дещо більше.

— Бачу, ти не розумієш, що наука — це як манія.

І Шаллан потрясла чорнильницею.

Але Каладін тільки хмикнув.

— Якби ви справді хотіли побачити хризаліду, її давно притягли б вам у табір. Скажімо, на волокушах для поранених, у які запрягають чалів. Вам не було потреби висуватися аж сюди особисто.

Грім і блискавка! Переконливий аргумент. Добре, що він не спав на думку Адолінові. Княжич був ясочка й зовсім не дурень, але… мислив надто прямолінійно.

А цей мостонавідник доводив, що не такий. Вираз його очей, хід його мислення… і навіть манера говорити, як запізніло збагнула Шаллан. Він розмовляв як освічений світлоокий. Але як же бути з рабськими таврами в нього на лобі? Їх затуляло волосся, але одне з них, здається, було ґліфом «шаш».

Їй, певне, варто розмірковувати над його мотивами не менше, ніж той, очевидьки, ламав голову над її власними.

— Багатство… — припустив Каладін, коли вони рушили далі, — і притримав сухе гілляччя, що стирчало з розлому, аби його супутниця могла пройти. — Тут сховані якісь скарби — а ви їх шукаєте?.. Хоча ні… Розбагатіти ви запросто можете й вийшовши заміж…

Шаллан мовчки пройшла розчищеним проходом.

— Дотепер про вас ніхто не чув, — повів далі капітан. — Дім Давар і справді має доньку на виданні — вашого віку і схожу за описом. Можна б запідозрити у вас самозванку, але ви таки світлоока, а той веденський Дім — не надто впливовий. Хоча якщо вже завдавати собі клопоту, видаючи себе за іншу, то бодай за когось вартого уваги?..

— А ти, схоже, чимало посушив над цим мізки.

— Така в мене робота.

— Я сказала тобі правду — мій приїзд сюди пов’язаний із Ясниним дослідженням. Я підозрюю, що небезпека загрожує цілому світу.

— І тому ви розмовляли з Адоліном про паршменів.

— Стривай-но: звідки ти… А, твої люди були з нами на терасі. Це вони тобі сказали? А я й не подумала, що вони досить близько й можуть підслухати.

— Я спеціально звелів їм триматися неподалік, — відказав Каладін. — Бо на той час був майже певен, що ви прагнете вчинити на княжича замах.

Гай-гай — а він відвертий. І не крутить околяса.

— За словами охоронців, — повів далі капітан, — ви начебто хотіли, щоб паршменів повбивали.

— Такого я не казала, — заперечила дівчина. — Хоча мене таки непокоїть, що вони можуть нас зрадити. Питання тут суперечливе, і я сумніваюся, що зможу переконати великих князів, якщо не знайду додаткових доказів.

— Але якби все залежало тільки від вас, — зацікавлено спитав капітан, — що б ви зробили? В сенсі, з паршменами?

— Вигнала б, — відказала Шаллан.

— І хто б їх замінив? — мовив Каладін. — Темноокі?

— Я згодна, що з цим будуть труднощі.

— Без паршменів Алеткару знадобиться більше рабів, — задумливо сказав охоронець. — І простих людей активніше тавруватимуть як невільників.

— Ніяк не заспокоїшся після того, що з тобою вчинили?

— А ви б заспокоїлись?

— Гадаю, ні. Слухай, мені шкода через те, як із тобою повелися, але все могло бути ще гірше. Тебе могли повісити.

— Не хотів би я опинитися на місці ката, який спробував би привести мій вирок у виконання, — тихо, але загрозливо сказав Каладін.

— Я теж, — підтримала його Шаллан. — Гадаю, вішати людей — погана професія. Якщо вже став катом, то ліпше рубати їм голови.

Мостонавідник насупився.

— Бач, яка штука: кат, що рубає, ніколи не втратить голову.

Каладін витріщив на неї очі, а за мить його аж пересмикнуло.

— Твою бурю! Це було жахливо.

— Та годі тобі — не жахливо, а смішно. Схоже, ти раз по раз плутаєш ці речі. Але не хвилюйся: я допоможу тобі. Зі мною не пропадеш.

Той похитав головою.

— Річ не в тім, що ваші жарти несмішні. Просто в мене таке відчуття, що ви аж зі шкури пнетеся, зубоскалячи. Світ — не місцинка на осонні, й відчайдушно силкуючись обернути все на жарт, цього не зміниш.

— Формально кажучи, він таки на осонні, — заперечила дівчина. — Половину доби.

— Але «тепло» від цього хіба таким, як ви.

— Що ти хочеш цим сказати?

Каладін скривився.

— Слухайте, я не хочу знову сперечатися… Тож будь ласка — облишмо про це…

— А що, як я пообіцяю не гніватись?

— А ви на це здатна?

— Ще б пак — і страшенно в цьому наловчилась! Та я майже ніколи не гніваюся. Щоправда, переважно тоді, коли поряд немає тебе — але це, гадаю, справа наживна.

— Знову ви за своє…

— Перепрошую.

Вони помовчали, проходячи повз квітучі рослини, під якими лежав напрочуд цілий кістяк. Хтозна-чому, але зливові паводки майже не завдали йому шкоди.

— Гаразд, — промовив Каладін. — Давайте так: я розумію, яким цей світ має здаватися комусь на кшталт вас. Із вами панькалися, й ви росли, маючи все, що заманеться. Для таких, як ви, життя прекрасне й сонячне — чого ж тут не сміятися? Вам не доводилося мати справу з болем або смертю, як мені, — от вас і не супроводжує печаль.

Мовчанка. Шаллан не відповідала. Що на таке скажеш?

— Ну, чого мовчите? — спитав зрештою капітан.

— Та от думаю, як тут зреагувати, — відказала вона. — Розумієш, те, що ти сказав — просто смішно.

— То чого ж не смієтеся?

— Гаразд, не смішно, а сміховинно.

Шаллан віддала йому портфеля й ступила на сухе пасмо породи, яке тяглося вздовж глибокої ковбані на дні прірви. Через осілий крєм ішли вони здебільшого по рівному — але ковбаня перед ними мала добрі два-три фути глибини.

Балансуючи руками, дівчина почала переходити на той бік.

— Що ж, підсумуймо, — сказала вона, обережно ступаючи. — Ти гадаєш, наче я жила щасливим і безтурботним життям, повним радості й сонця. Але водночас налаштований до мене підозріливо і навіть вороже, бо натякаєш, наче я маю темні секрети — скелети в шафі. Стверджуєш, що я деру носа й маю темнооких за іграшки, — але на мої спроби захистити їх (і решту людства) заявляєш, що я втручаюся не в свою справу і маю дати їм спокій.

Шаллан перейшла ковбаню та обернулася до капітана.

— Як по-твоєму, Каладіне Буреблагословенний: я нічого не перекручую?

Той скривився.

— Як на мене, ні.

— Овва, послухати тебе, то ти знаєш мене, як облуплену! От тільки сам не так давно казав, що не знаєш, що про мене й подумати. Дивне твердження як на того, хто начебто досконально в мені розібрався. Наступного разу, вирішуючи, як бути, я просто спитаю в тебе — адже ти, схоже, розумієш мене ліпше, ніж я сама.

Каладін рушив тим самим пасмом породи, а дівчина стривожено стежила — адже той ніс її портфеля. А втім, у нього він був у надійніших руках. Коли капітан дістався на той бік, Шаллан потяглася по свого портфеля — але виявила, що натомість узяла за лікоть охоронця, привертаючи його увагу.

— Як щодо такого: я врочисто заприсягнуся десятим ім’ям Усемогутнього, що не бажаю зла Адолінові або його родині? — мовила вона, глянувши Каладіну просто у вічі. — Я лише хочу відвернути катастрофу. Так, я можу помилятися чи бути жертвою омани, проте ладна заприсягтися в щирості моїх намірів.

Той свердлив її поглядом — таким пильним. Від виразу його очей Шаллан відчула дрож. Цей чоловік просто палав своєю справою.

— Я вірю вам. Гадаю, цього досить, — промовив капітан і, глянувши вгору, лайнувся.

— Що таке? — спитала Шаллан, дивлячись на далеке світло у вишині, де з-за краю розколини визирало сонце.

Не з-за того краю. Рухаючись на захід, вони знову заблукали і звернули на південь.

— Буря забирай! — охнула дівчина. — Дай-но сюди портфеля. Треба замалювати те, що ми бачимо.