Слова Променистого ордену

73. Тисяча метушливих істот

Шаллан прослизнула до Балатової кімнати, тримаючи в руці коротеньку записку.

Той аж підскочив, але — побачивши сестру — заспокоївся.

— А, це ти! Я мало не вмер від страху…

Як і багато покоїв маєтку, його кімнатка мала незасклені вікна з простими, плетеними з тростини, віконницями, котрі того дня зачинили й зафіксували в очікуванні великобурі — останньої перед Риданням. Знадвору гупали в стіну слуги, встановлюючи поверх тростинових іще й масивні протибуряні віконниці.

Шаллан була в новій і недешевій сукні — з тих, що купував їй батько: у воринському стилі, прямого крою, щільно приталеній та з нарукавною кишенею — вже не дитячій, а дівочій. На ній було й намисто, яке той подарував: старий любив, коли донька його надягала.

Юшу розвалився в кріслі неподалік і з відсутнім виразом на обличчі розтирав у пальцях якусь рослинну речовину. За два роки від візиту кредиторів, які замало не забрали його з дому, він схуд, проте через запалі очі й шрами на зап’ястях так само був не надто схожий на Вікіма — хоч вони були двійнята.

Шаллан поглянула на зібрані клунки з речами.

— Добре, що батько ніколи сюди не заходить, Балате. Бо ці клумаки ясно свідчать, що ти замислив щось темне…

Юшу хихикнув, потираючи шрам на зап’ясті однієї руки іншою.

— Ще б йому не смикатися щоразу, як хтось із прислуги бодай чхне в коридорі.

— Цитьте обоє, — шикнув на них старший брат, озираючись на вікно, де слуги саме закріпили протибуряну віконницю. — Тепер не час для легковажності. Геєна забирай! Якщо старий пронюхає, що я збираюся втекти…

— Не бійся, не пронюхає — він надто зайнятий. Готується постати перед великим князем з усією належною помпою, — відказала сестра, розгортаючи послання.

— Це тільки мені здається дивним, що ми отак розбагатіли? — спитав Юшу. — Скільки вже покладів цінного каменю відкрили на наших землях?

Балат знову взявся пакувати речі.

— Мені байдуже — аби батько був задоволений…

У тім-то й біда, що батькову вдачу це не змінило. Так, Дім Давар розбагатів — нові каменярні давали фантастичний прибуток. Проте що ліпше йшли їхні справи, то більше похмурнів старий. Він роздратовано блукав коридорами і зривав злість на слугах.

Шаллан пробігла очима цидулку.

— Щось у тебе не надто радісний вигляд, — зауважив Балат. — Що, його так і не розшукали?

Та похитала головою. Геларан зник — як у воду канув. Жодних більше звісток, жодних листів — навіть ті, чиї контакти він залишив, і гадки не мали, куди він подівся.

Балат присів на один із клунків.

— То що ж нам робити?

— Це вже тобі вирішувати, — відказала сестра.

— Я конче маю забратися звідси. Просто конче. — Він пригладив волосся. — Ейліта готова вирушати зі мною — її батьки саме поїхали на місяць в Алеткар. Ліпшої нагоди й бути не може.

— А як ти не зможеш розшукати Геларана — що тоді?

— Звернуся до великого князя. Його бастард казав, наче той вислухає кожного, хто ладен посвідчити проти батька.

— Відтоді сплив не один рік, — промовив Юшу, відкидаючись у кріслі. — Старий тепер у фаворі, а великий князь — при смерті. Тільки глухий не чув, що той уже, вважай, небіжчик.

— Це наш єдиний шанс, — відказав Балат і підвівся. — Я їду. Сьогодні вночі, після бурі.

— Але ж батько… — почала Шаллан.

— Батько посилає мене перевірити, що там із нашими селами в східній долині. От я й скажу, наче їду туди, а сам, прихопивши Ейліту, подамся у Веденар — і прямо до великого князя. Старий прибуде туди аж за тиждень — тож доти я скажу своє слово. Одного свідка має вистачити.

— А як же Маліз? — спитала Шаллан.

Вони ж бо домовлялися, що, від’їжджаючи, брат забере в безпечне місце їхню мачуху.

— Не знаю, — відказав той. — Її він не відпустить. Може, коли батько відбуде на аудієнцію до великого князя, у тебе вийде прилаштувати Маліз кудись-інде? Не знаю. Хай там як, а я маю їхати. Сьогодні вночі.

Дівчина підступила до Балата й поклала руку йому на плече.

— Я стомився від страху, — промовив він до сестри. — Стомився від власного боягузтва. Раз Геларан зник і я справді найстарший, то настав час довести це на ділі. Я не збираюся втікати від батька все життя, остерігаючись, що його посіпаки в нас на хвості. А якщо я зроблю, що замислив… то все буде вирішено. Раз і назавжди.

Двері відчинилися.

Попри всі її нарікання на Балатову параною, Шаллан, звереснувши від несподіванки, підскочила не нижче, ніж брат. Але то був усього лише Вікім.

— Побий тебе буря, Вікіме! — гримнув на нього Балат. — Ти міг би принаймні постукати…

— До нас приїхала Ейліта, — випалив Вікім.

— Що?! — Балат кинувся до брата й ухопив його за плечі. — Вона не мала сюди приїжджати! Ми ж домовлялися, що я заберу її з дому…

— Її викликав наш батько, — пояснив Вікім. — Вона щойно прибула сюди разом зі служницею й бесідує з ним у бенкетній залі.

— О, ні, — тільки й видобув Балат і, відштовхнувши брата, вискочив у двері.

Шаллан кинулася за ним, але в проймі спинилася.

— Не нароби дурниць! — гукнула вона вслід старшому братові. — Ми ж домовлялися!

Але той, здавалося, не почув.

— Це може погано скінчитися, — зауважив Вікім.

— Або, навпаки, чудово, — озвався позаду них Юшу, так само розвалившись у кріслі. — Якщо батько дошкулить йому не на жарт, то Балат, бува, перестане скиглити й щось таки зробить.

Вийшовши в коридор, Шаллан відчула, що їй зимно. Цей холод… чи не мороз її продирав? Від паніки — раптової, нестримної і воістину всепоглинної — такої, що не залишає місця ні для чого іншого.

Чогось такого й варто було очікувати. Так вона й знала, що до цього йшлося. Намагання сховатися, намагання втекти… Звісно, що всі їхні спроби були приречені на поразку.

Як свого часу й материні.

Повз неї пробіг Вікім, але сестра крокувала повільно. Не від спокою, а тому, що її так і гнало вперед, тож ідучи повільно, вона відтягувала неминуче.

На сходах Шаллан не стала спускатися до бенкетної зали, а звернула нагору — дещо прихопити.

Це зайняло всього хвилинку, й дівчина невдовзі повернулася, несучи в рукаві «захищеної» лівиці капшука, що його їй колись віддали. Вона спустилася сходами й підійшла до дверей бенкетної зали, під якими, напружено прислухаючись, чекали Юшу з Вікімом.

Брати розступилися перед нею.

За дверима, звісна річ, сварилися.

— Перш ніж так учинити, ти мав поговорити зі мною! — гримнув Балат.

Він стояв перед столом на помості, тримаючи за руку Ейліту.

Батько височів по інший бік столу, на якому стояла недоїдена трапеза.

— Балате, що мені з тобою говорити, коли ти не чуєш, що тобі кажуть?

— Я кохаю її!

— Дитина дитиною, — відказав на це батько. — Дурна дитина, яка не зважає на свій Дім.

«Кепські справи. Кепські-прекепські», — подумала Шаллан. Батько розмовляв украдливим тоном — а саме в такому й бриніла найбільша загроза.

— Гадаєш, я не знаю, що ви домовлялися втекти? — вів далі старий, спираючись руками на стіл і нахиляючись до Балата.

Той сахнувся.

— Звідки?

Шаллан вступила до зали. «Що то таке на підлозі?» — промайнуло в голові, коли дівчина проходила вздовж стіни, прямуючи до кухонних дверей. Двері щось підпирало, не даючи зачинитися.

Знадвору по крівлі забарабанили краплі дощу — починалася буря. Охоронці сиділи в сторожці, а прислуга перечікувала стихію в себе в кімнатах. Тож сторонніх очей не було.

Вікна стояли задраєні, тож у залі було тільки й світла, що від холодного сяйва сфер — старий чомусь не звелів розтопити каміна.

— Ти знав, що Геларан — небіжчик? — спитав батько. — Ви не можете його знайти, бо Геларана вбили. Мені навіть не довелося поганити рук. Той ідіот сам знайшов свою смерть — поліг на полі битви, в Алеткарі.

Ці слова похитнули крижаний спокій Шаллан.

— Звідки ти дізнався, що я планую втекти? — зажадав пояснень Балат, рушаючи до стола на помості — але Ейліта стримала нареченого. — Хто мене виказав?

Шаллан опустилася навколішки коло того, що блокувало кухонні двері. Грянув грім, і будинок здригнувся. Дверям не давав зачинитися труп.

Маліз. Її вбили кількома ударами в голову. Кров іще свіжа. Тіло ще тепле. Він убив її зовсім недавно. Буря забирай! Він довідався про їхню домовленість, послав по Ейліту, дочекався її появи й лиш тоді вбив дружину.

Це не злочин у стані афекту — її вбивство було покаранням.

«То от до чого дійшло, — подумала дівчина, відчуваючи дивний, відсторонений спокій. — Брехня стає правдою».

«А все через мене». Вона підвелася й, перетнувши залу, підійшла до карафи з вином, яку слуги залишили для батька. Там само стояли й келихи.

— Маліз… — здогадався Балат, який за весь цей час навіть не глянув на сестру. — Вона не витримала й усе тобі розповіла, чи не так? Поглинь її Геєна! Не треба було їй довірятися.

— Так, — підтвердив старий. — Розказала, як миленька. Зрештою…

Залунало тихе шурхотіння — то залишав шкіряні піхви меч Балата. А батьків узяв приклад із синового.

— Ну нарешті ти виявив якийсь натяк на мужність, — промовив старий.

— Балате, не треба, — хапалася за судженого наречена.

— Ні, Ейліто, я більше не пасуватиму перед ним! Не пасуватиму!

Шаллан налила вина.

Вони зітнулися, й батько, перестрибнувши через стіл на помості, обіруч замахнувся й завдав удару.

Дівчина мало що тямила у фехтуванні на мечах. Вона спостерігала за спарингами між Балатом і рештою, але справжні дуелі бачила тільки на ярмарку.

Однак тут ішлося про щось зовсім інше — не дуель, а побоїще: батько знов і знов обрушував меч на Балата, який щосили намагався блокувати його випади власним. Гримотіла криця об крицю — а вінчала какофонію буря. І з кожним ударом зала неначе здригалася. А чи то не від них, а від справжнього грому?

Батько насідав, тіснив Балата, звалив на одне коліно… і зрештою вибив зброю із синових рук.

Невже все справді закінчилося так блискавично — за лічені секунди? На дуелях було зовсім інакше.

Старий грізно височів над Балатом, примовляючи:

— Я завжди зневажав тебе, боягузе. Геларан був шляхтичем — він сікався до мене, але з гонору. А ти… повзаєш у ногах і скімлиш, жаліючись.

Шаллан підійшла до батька.

— Тату?

І простягла йому вино.

— Він повергнений. Ти переміг.

— Я завжди хотів синів, — промовив той, — і породив аж чотирьох — а зосталися самі нікчеми! Боягуз, п’яниця та слабак… — Старий закліпав очима. — Один Геларан… Один лише Геларан…

— Тату? — повторила Шаллан. — Ось, візьми.

Той не відмовився і вихилив вино за одним духом.

Балат схопив свого меча й, так само стоячи на одному коліні, провів випад. Шаллан звереснула. Клинок, дивно дзвякнувши об щось металеве, схибив і, пройшовши впритул, тільки й того що пропоров на старому сюртук.

Порожній келих полетів додолу. Батько, охнувши, помацав бік, а Балат, відсмикнувши меча, нажахано дивився на старого знизу вверх.

Крові на батьковій долоні виявилось тільки трішки.

— І це все, на що ти здатен? — грізно запитав поранений. — П’ятнадцять років тренувань дали оцю пародію на випад?! — Він виставив убік руку із занесеним мечем. — Ану завдай удару! Ну ж бо! Атакуй!

Балат захлипав, і меч вислизнув із його п’ястка.

— Тю! — буркнув батько. — Ну й нікчема!

Жбурнувши меча на стіл на помості, він підійшов до каміна, де схопив залізну коцюбу, а відтак повернувся.

Та обрушив її на Балатове стегно.

— Батьку! — звиснула Шаллан, силкуючись стримати його руку.

Але той відштовхнув її і знову вгатив сина коцюбою по нозі.

Балат заверещав.

Дочка боляче вдарилася головою об підлогу й не бачила, а тільки чула те, що відбувалося далі. Крики. Глухе гупання коцюби. Шал бурі знадвору.

— Чому. — Гуп. — Ти. — Гуп. — Такий. — Гуп. — Недолугий. — Гуп. — Нікчема?

В очах Шаллан прояснилося. Батько засапано хекав. Його обличчя забризкала кров. На підлозі скімлив Балат. Ейліта хапалася за нареченого, ховаючи обличчя у його волоссі. А замість ноги той мав криваве місиво.

Вікім із Юшу так само стояли в дверній проймі коридору, на позір паралізовані жахом.

Батько глянув на Ейліту, і в його очах читався смертний вирок. Він заніс коцюбу для удару, але та вислизнула з п’ястка й брязнула об підлогу. Старий, наче не вірячи власним очам, глянув на руку, а відтак заточився й схопився за стіл, намагаючись устояти — але осів навколішки й завалився набік.

По крівлі барабанив дощ. Звук був такий, наче тисяча метушливих істот шукала, як пробратися в будинок.

Шаллан через силу звелася на ноги. Внутрішній холод. Тепер вона його впізнавала — так, пригадувала це відчуття з того дня, коли втратила матір.

— Перев’яжи Балатові рани, — промовила дівчина, підходячи до заплаканої Ейліти. — Можна його ж таки сорочкою.

Ейліта крізь сльози кивнула і тремтливими пальцями заходилася робити, що кажуть.

А Шаллан опустилася навколішки коло батька. Той лежав непорушно, і його мертві, але розплющені очі витріщалися в стелю.

— Що… що сталося? — спитав Вікім. Дівчина не зауважила, як вони з Юшу боязко ввійшли до зали і, обійшовши стола, підійшли до неї. «Старший» із двійнят зазирнув сестрі через плече. — Це все від того, що Балат ударив його в бік?..

Крізь батьків одяг Шаллан відчувала, що ранка в тому місці кривавила — але була й близько не така серйозна, щоб стати смертельною. Вона похитала головою.

— Кілька років тому ти віддав мені дещо, — сказала Шаллан. — В капшуку. Що довше його зберігаєш, то сильнішою стає отрута — так ти казав? От я й зберегла.

— Прародителю бур… — охнув Вікім і затиснув рота долонею. — Чорнотруйник? Ти…

— Підсипала йому у вино, — пояснила сестра. — Маліз лежить мертва при вході на кухню. Батько зайшов надто далеко.

— Ти вбила його, — промовив Вікім, витріщаючись на тіло старого. — Ти його вбила!

— Так, — змучено підтвердила Шаллан і пішла, заточуючись, до Балата — допомогти Ейліті накладати пов’язки.

Брат був притомний і стогнав від болю. Шаллан кивнула дівчині, щоб та принесла нареченому вина. Звісна річ, без отрути.

Батько був мертвий. Вона його вбила.

— Що це таке? — здивувався Юшу.

— Облиш! — гримнув на нього Вікім. — Буря забирай! Ти вже нишпориш у нього в кишенях?

Шаллан кинула погляд у той бік і побачила, як Юшу витягає з кишені батькового сюртука щось сріблясте. Воно лежало в трішечки підмоклому від крові чорному мішечку, лише частково прозираючи крізь проріху, яку залишив Балатів удар.

— Прародителю бур, — охнув Юшу, витягаючи знахідку. Пристрій містив кілька ланцюжків сріблястого металу, які сполучали три великі самоцвіти. Але тепер один із них тріснув і більше не сяяв. — Це те, що я думаю?

— Це Душезаклинач, — підтвердила сестра.

— Підведи мене, — попросив Балат, коли Ейліта принесла вино.

Та неохоче допомогла йому звестися в положення сидячи. Його нога… з ногою в нього було негаразд. Доведеться викликати йому лікаря.

Шаллан підвелася й, витерши скривавлені руки об сукню, взяла в Юшу Душезаклинач. У тому місці, куди влучив меч, не надто міцний метал розламався.

— Нічого не розумію, — сказав Юшу. — Це ж блюзнірство. Хіба ці пристрої — не королівська власність, якою мають користуватися тільки подвижники?

Шаллан провела великим пальцем по металу. Думати було несила. Від заціпеніння… шоку. Так — ось воно. В неї був шок.

«Я батьковбивця».

Аж раптом Вікім зойкнув і, зірвавшись на ноги, сахнувся.

— У нього смикнулась нога.

Сестра крутнулася до тіла, чиї пальці судомно посмикувались.

— Спустошувачі! — сказав Юшу й глянув у стелю, над якою шаліла стихія. — Вони в ньому, всередині. Це…

Шаллан опустилася навколішки коло тіла, чиї очі, ворухнувшись, зупинилися на ній.

— Отрути не вистачило, — шепнула вона. — Доза була замалою.

— Ох, буря! — видобув Вікім, припавши навколішки поруч неї. — Отрута його тільки паралізувала. Він живий і дихає. — Братові очі округлились. — І потроху отямлюється.

— Значить, треба докінчити розпочате, — відказала Шаллан — і глянула на братів.

Юшу з Вікімом сахнулися, хитаючи головами, а Балат був заледве при пам’яті.

Вона обернулася до батька, який дивився на неї. Очима той поводив уже легше, а його нога посмикувалась.

— Вибач, — шепнула донька, розстібаючи намисто в себе на шиї. — Дякую за все, що ти для мене зробив.

І, обвивши прикрасу довкола шиї старого, стала затягувати отриманий зашморг.

Батько пручався, і Шаллан скористалася виделкою, яка впала зі столу, щоб, запустивши її під намисто й прокручуючи, затягувати удавку дедалі сильніше.

— «Спи собі мирно в глибоких прірвах, де тебе огортає пітьма…» — зашепотіла вона колискову.

Шаллан промовляла ті слова крізь сльози — дитиною, коли донька лякалася, тато співав їй саме цю пісню. Бризки крові на його обличчі плямували їй руки.

— «Не на пелюшках, а де камінь і жах — спи, моя ясочко…»

Шаллан відчувала на собі батьків погляд. По шкірі бігали мурашки, але вона не ослаблювала зашморгу.

— «Налетять буревії, й тебе це зігріє, колиску гойдатимуть шквали…» — шепотіла дівчина.

І вимушено дивилася, як батькові очі вилазять з орбіт, а обличчя синіє. Його тіло здригалося, силкуючись звільнитися, а погляд безмовно таврував її як зрадницю.

Шаллан майже змогла повірити, що завивання бурі були частиною якогось нічного жахіття, з якого вона от-от перелякано прокинеться, а тато їй заспіває. Як у дитинстві…

— «Самоцвітів кристали спалахнуть небувало — спи, моя ясочко».

Батько затих.

— «І під колискову ти дуже скоро заснеш, моя ясочко».