1. Сантид

Коли говорити абсолютно відверто, події останніх двох місяців — на моєму сумлінні. Смерть, розруха, утрата й біль лежать на мені тягарем. Я мала це передбачити. І мала цьому запобігти.

З особистого щоденника Навані Холін. Єсесес, 1174




Стискаючи тонкого вугільного олівця, Шаллан намалювала низку прямих, що променями розходилися від сфери на горизонті. Та кулька зображала не зовсім сонце, як не була й одним із місяців. Накидані вуглиною хмари, здавалося, пливли в її бік. А море під ними… Малюнок не міг передати химерної природи того океану, утвореного не з води, а з маленьких прозорих скляних намистин.

Згадавши те місце, Шаллан затремтіла. Ясна знала про нього значно більше, ніж уважала за потрібне розповісти своїй підопічній, а та губилася, як запитати. Бо хіба ж можна вимагати відповідей після зради, а надто такої, як утнула Шаллан? Відтоді минуло всього кілька днів, і дівчина досі не знала напевне, як складуться її подальші стосунки з наставницею.

Судно повернуло на інший галс, і палуба похитнулася, а над головою затріпотіли величезні вітрила. Щоб не впасти, Шаллан довелося схопитися за поручень покритою — «захищеною» — лівицею. За словами капітана Тозбека, море було досить спокійне, як для цієї частини протоки Довгоброва. А втім, якщо хитавиця посилиться, їй, мабуть, доведеться спуститися вниз.

Корабель вирівнявся, і Шаллан, полегшено видихнувши, спробувала заспокоїтись. Дув свіжий бриз, і на невидимих повітряних потоках повз них проносилися спрени вітру. Щоразу як море розбурхувалось, їй приходив на пам’ять той день, той чужосвітний океан зі скляних кульок…

Вона знову опустила очі на малюнок. Шаллан бачила те місце тільки мигцем, тож вийшло недосконало. Воно…

Художниця насупилася: на папері проступив якийсь візерунок, немовби зображення стало рельєфним. Як вона цього домоглася? Завширшки майже як альбомна сторінка, візерунок становив собою послідовність складних, гострокутних ліній і повторюваних фігур у формі наконечника стріли. Це наслідок того, що намальовано було те таємниче місце — Гадесмар, як називала його Ясна? «Вільною» правицею Шаллан нерішуче провела по зображенню, обмацуючи неприродні випуклості.

Візерунок зарухався — заковзав сторінкою, немовби цуценя сокирогончака під ковдрою на ліжку.

Шаллан скрикнула і схопилася з місця, зронивши етюдник на палубу. Нескріплені аркуші повипадали на дошки й, затріпотівши, розлетілися за вітром. Ближні моряки — тайлени з довгими білими бровами, що їх вони зачісували за вуха, — кинулися на допомогу, хапаючи ватмани, які літали в повітрі, доки їх не здуло за борт.

— З вами все гаразд, юна панно? — спитав, обернувшись, капітан, який був саме зайнятий розмовою з одним із помічників.

На приземкуватому Тозбекові були широкий очкур і золотаво-червоний сюртук, а голову увінчувала шапчина до пари. Його навощені брови стирчали доверху, немовби два віяла над очима.

— Я в нормі, капітане, — відказала Шаллан. — Просто злякалася.

До неї підступив Ялб, простягаючи аркуші.

— Ваші гаксисвари, панянко.

Шаллан звела брову:

— Аксесуари?

— Саме так, — відказав молодий матрос, широко усміхаючись. — Це я вправляюся у вживанні модних слівець: вони допомагають парубкові заводити сяких-таких подруг жіночої статі — з тих, знаєте, дамочок, від кого не надто тхне й у кого ще залишається хоч кілька зубів.

— Краса та й годі, — мовила Шаллан, беручи в того аркуші. — А втім, про смаки не сперечаються.

Вона притлумила подальші кпини, підозріло поглядаючи на стосик паперу, який тримала в руці. Зверху лежав її малюнок Гадесмару, проте дивного — наче витісненого — візерунка на ньому вже не було.

— Що трапилося? — поцікавився Ялб. На ньому, як і зазвичай, були відкритий спереду жилет і пара широких штанів. — Під вами що — крєм’ячок проповз?

— Нічого, — тихо відказала дівчина, ховаючи аркуші до портфеля.

Ялб коротко відсалютував їй — вона й гадки не мала, чому той завів собі таку звичку — і повернувся до решти моряків підтягувати такелаж. Незабаром із боку ближніх до нього матросів долинули вибухи сміху, і коли Шаллан поглянула туди, над Ялбовою головою танцювали спрени слави у формі крихітних осяйних сфер: той, вочевидь, дуже пишався жартом, якого тільки-но відпустив.

Дівчина всміхнулася: їй справді пощастило, що Тозбек затримався в Харбранті. Вона вподобала цей екіпаж і раділа, що Ясна обрала для подорожі саме «Усолоду вітру». Шаллан знову вмостилася на ящик, що його капітан наказав принайтовити коло поручня, щоб під час плавання художниця могла милуватися морем. Щоправда, їй доводилося стерегтися бризок, які не йшли на користь етюдам, зате доки море залишалося спокійним, можливість насолоджуватися побаченим була варта цієї незручності.

Аж раптом вахтовий на марсі щось вигукнув. Шаллан примружила очі, вдивляючись, куди той показував. Вони йшли паралельно далекому суходолу — материку, що бовванів на горизонті. Власне, минулої ночі їхнє судно заходило в порт — перечекати великобурю, яка пронеслася повз. Моряки завжди прагнули триматися неподалік від гавані — бо вихід у відкрите море, де корабель могла застигнути великобуряна стихія, був би самогубством.

Темна пляма на півночі була Морозними землями — здебільшого незаселеною територією, що тяглася вздовж нижньої крайки Рошару. А на півдні Шаллан вряди-годи вловлювала обриси високих стрімчаків Тайлени — великого острівного королівства, яке обмежувало протоку Довгоброва із протилежного боку.

Прямо на північ від корабля вахтовий угледів якийсь плавник, що погойдувався на хвилях і спершу здався дівчині великою колодою. Але ні — той був куди довший і ширший. Шаллан, підвівшись, удивлялася в плавучий об’єкт, який наближався. То виявився куполоподібний панцир брунатно-зеленого кольору — завбільшки десь такий, як три веслові човни, зв’язані в купу. Коли вони проходили повз нього, той карапакс, порівнявшись із судном, якимось чином спромігся не відставати. З води він виступав футів на шість чи вісім.

Сантид! Шаллан звісилася за поручень, вдивляючись униз, а матроси збуджено загомоніли, й дехто, перегнувшись через борт і витягнувши шию, долучився до її намагань розгледіти ту істоту. Сантиди були такі потаємні, що в її книжках подекуди писали, наче ці тварини вимерли, а всі новітні свідчення про них не заслуговують на довіру.

— А ви, панночко, таки приносите удачу! — сказав їй, засміявшись, Ялб, котрий саме проходив повз неї з линвою в руці. — Сантида ми не бачили вже казна-скільки років!

— Ти й тепер його не бачиш, крім вершечка панцира, — відповіла Шаллан.

Їй було дуже прикро, що решту приховувала вода — за винятком незрозумілих тіней у глибині, що могли бути довгими кінцівками, які тяглися донизу. Коли вірити оповідям, інколи ці тварини пливли за кораблями по багато днів — чекаючи в морі, доки ті заходили в порт, а відтак знову рушаючи слідом.

— А в них тільки панцир і видко, — відказав на це Ялб. — Але сантид — добрий знак, присягаюся Пристрастями!

Художниця схопила портфель і залишила собі Спогад про створіння, яке пливло внизу поруч їхнього судна, — заплющила очі й зафіксувала його образ у пам’яті, щоб точно замалювати побачене.

«Замалювати що? — майнуло в думці. — Горбик на воді?»

Аж тут у неї зародилася ідея, і дівчина проговорила її вголос, щоб не дати собі змоги передумати.

— Неси сюди свою линву, — сказала вона, обернувшись до Ялба.

— Ваша Світлосте? — не зрозумів матрос, застигши на місці.

— І зав’яжи один кінець у зашморг, — докинула Шаллан, поспішно кладучи портфель на ящик, який правив їй за сидіння. — Мені треба поглянути на сантида. Я, власне, ще ніколи не занурювала голови під воду в океані. Сіль не погіршить видимості?

— Під воду? — перепитав Ялб скрипучим голосом.

— Ти не робиш того, що я попросила.

— Бо я ще не зовсім здурів! Буря забирай — та капітан відкрутить мені голову, якщо…

— І поклич когось із товаришів, — вела далі Шаллан, не слухаючи його заперечень і беручи в нього линву, щоб самостійно зробити петлю на одному кінці. — Ви опустите мене за борт, а я подивлюся, що там під панциром. Ти розумієш, що живого сантида ще ніхто й ніколи не замальовував? Усі ті, яких виносило на берег, були сильно попсовані розкладанням. А оскільки моряки вважають, що полювати на цих істот означає наклика́ти нещастя…

— Так і є! — відказав Ялб, замало не зриваючись на крик. — Ніхто не наважиться вбити сантида.

Закінчивши в’язати зашморга, Шаллан підскочила до борту й звісилася через поручень, від чого її руде волосся, розвіявшись, затріпотіло довкола обличчя. Сантид був на місці. І як він примудрявся не відставати? Адже плавців було не видно…

Дівчина озирнулася на Ялба, який тримав линву й широко усміхався.

— Ох, Ваше Світлосте! Це що — відплата за те, що я бовкнув Безнку про ваші сідниці? Та я ж просто пожартував! Але ви мене добряче провчили! Мені… — Аж тут він глянув їй у вічі і раптом змовк. — Буря забирай! То ви це серйозно?

— Такої нагоди мені більше не трапиться. Наладан ганялася за цими істотами більшість життя, але так ніколи до пуття й не роздивилася!

— Це божевілля!

— Ні, це наука! Не знаю, чи вийде в мене розгледіти щось у воді, але я маю спробувати.

Ялб зітхнув.

— У нас є маски з черепахового панцира із заскленими отворами спереду й ущільнювальними манжетами по краях, щоб усередину не потрапляла вода. Можете надягти одну перед зануренням. Ми використовуємо їх у доку, коли оглядаємо днище.

— Чудово!

— Але без капітанового дозволу мені її, звісно, не роздобути…

Шаллан схрестила руки на грудях.

— Ах ти хитрун! Гаразд, іди питай.

Скидалося на те, що їй у кожному разі не здійснити замисленого потай від капітана.

Ялб широко всміхнувся:

— Та що ж із вами трапилося в Харбранті? Під час нашої першої подорожі ви були така полохлива, що, здавалося, от-от зомлієте від думки про відплиття від рідних берегів!

Шаллан не знала, що відповісти, і раптом відчула, як її заливає барва.

— Мій намір дещо необачний, так?

— Стромити голову під воду, звисаючи із судна, що рухається? Еге. Зовсім трішечки, — відказав на це Ялб.

— Як ти гадаєш… ми могли б спинити корабель?..

Той засміявся, але кинувся до капітана по дозвіл, сприйнявши її запитання як ознаку того, що вона й досі сповнена рішучості втілити свій план у життя, — і в цьому мав рацію.

«А й справді: що зі мною трапилося?» — запитала себе подумки Шаллан.

Відповідь була проста: вона втратила все. Обікрала Ясну Холін — одну з наймогутніших жінок у світі — і тим не лише змарнувала свій шанс навчатися в неї, про що завжди мріяла, а ще й прирекла на загибель Дім Давар і братів. Зазнала цілковитої, розгромної поразки.

Але не здалася.

Не обійшлося без втрат: довіру наставниці було серйозно підірвано, а родину вона, фактично, покинула напризволяще. А все-таки, спочатку вкравши в Ясни Душезаклинач — який, щоправда, виявився фальшивим — а потім мало не загинувши від рук чоловіка, котрий її, здавалося б, кохав…

Словом, нині вона ліпше розуміла, до чого погано все може бути, й почувалася так… наче раніше боялася темряви, а тепер опинилася в ній і встигла зіткнутися з деякими страхіттями, що там таїлися. Вона пережила жахливі речі, але тепер принаймні знала які.

«Ти завжди це знала, — прошепотів голос глибоко всередині. — Ти зростала із жахіттями, Шаллан, — просто заборонила собі згадувати про них».

— У чім річ? — запитав Тозбек, підійшовши до неї. Капітана супроводжувала дружина, Ашлв, — неговірка мініатюрна жіночка, яка вбиралася в яскраво-жовті блузку та спідницю, а волосся покривала наміткою, залишаючи напоказ лише білі завиті брови, що звисали вздовж щік. — Скупатися хочете, панночко? Не можете дочекатися, доки ми зайдемо в порт? Я знаю місцини, де вода і близько не така холодна.

— Я не купатимуся, — відказала Шаллан, спаленівши навіть сильніше. Та що ж вона вдягне, щоб скупатися, коли довкола чоловіки? Невже хтось справді так чинить? — Мені треба роздивитися нашого супутника зблизька.

На цих словах вона зробила жест у бік морської істоти.

— Знаєте, панночко, це надто небезпечно. Я не можу такого дозволити, навіть якщо ми зупинимо корабель. А що як ця тварина завдасть вам шкоди?

— Кажуть, що сантиди нешкідливі.

— Вони такі рідкісні, що звідки нам знати напевне? А до того ж у цих водах є й інші небезпечні істоти. Тут, поза сумнівом, рискають червоноводці, а ще може виявитися досить мілко, і в цьому разі слід непокоїтися через хорнаків. — Тозбек похитав головою. — Мені шкода, але я ніяк не можу такого дозволити.

Шаллан закусила губу й відчула, як по-зрадницькому забилося серце. Дівчині кортіло піднатиснути на нього, але рішучий вираз капітанових очей остудив її запал.

— Гаразд.

Тозбек широко всміхнувся.

— Коли ми зробимо зупинку в порту Амідлатна, я зводжу вас подивитися на сантидові панцирі. У них там, панночко, ціла колекція!

Шаллан не знала де це, але, висновуючи з нагромадження приголосних, ішлося начебто про тайленський берег. Більшість далеких південних міст саме там і лежала. На Тайлені було ненабагато тепліше, ніж у Морозних землях, проте місцевим це, здавалося, нітрохи не заважало.

А втім, усі тайлени були трішки несповна розуму. Бо чим же ще пояснити, що, попри холодний вітер, Ялб і решта ходили без сорочок?

«От тільки не вони ладналися пірнути в океан», — нагадала собі Шаллан. Вона знову глянула через борт, як об панцир спокійного сантида розбиваються хвилі. Який він був зісподу? Скидався на великопанцирників, як-от страхітливих прірводемонів Розколотих рівнин? Чи радше нагадував рибу або черепаху? Сантиди були такі рідкісні — а нагоди, коли вчені спостерігали їх особисто, такі нечисленні — що всі теорії суперечили одна одній.

Зітхнувши, дівчина відкрила портфель і заходилася впорядковувати етюди, що здебільшого зображували екіпаж за роботою: матроси в різних позах вибирають шкоти, переносячи вітрила на інший борт, коли судно виконує поворот оверштаг. Батько нізащо не дозволив би їй просидіти цілий день, спостерігаючи за гуртом напівголих темнооких. Як же сильно змінилося її життя за такий короткий проміжок часу!

Вона саме замальовувала панцир сантида, коли на палубу піднялася наставниця.

На ній, як і на Шаллан, була хава — воринська сукня прикметного крою, чий нижній край сягав щиколоток, а верхній — замало не підборіддя. Дехто з тайленів — коли дівчина, як вони гадали, не чула — називали такий одяг святенницьким. Проте Шаллан була з ними не згодна: хава мала не пуританський, а елегантний вигляд. Адже облипчастий шовк, навпаки, підкреслював форми, а надто груди, — і те, як витріщалися на Ясну моряки, красномовно свідчило про принадність побаченого.

Її наставниця була справді вродлива: пишнотіла й фігуриста, зі смаглявою шкірою, бездоганними бровами, темно-червоною помадою на вустах і зібраним догори волоссям, заплетеним у вишукану косу. Ясна була вдвічі старша за Шаллан, проте її зрілій красі можна було подивуватися й навіть позаздрити. І чому ця жінка мала бути аж такою досконалою?

Принцеса не зважала на погляди моряків. Не те щоб вона їх не помічала — Ясна помічала все і вся. Просто їй, здавалося, було байдуже, що за вигляд вона мала в чоловічих очах.

«Ні, неправда, — заперечила собі подумки підопічна, доки її наставниця наближалася. — Якби їй було байдуже, вона б не завдала собі клопоту зробити зачіску й накласти макіяж». У цьому сенсі Ясна була загадковою жінкою: з одного боку, вона справляла враження вченої, яку цікавлять тільки дослідження, а з другого боку, культивувала в собі самовладання та гідність принцеси (які подекуди пускала в хід замість кийка).

— А, осьде ти, — сказала наставниця, підходячи до Шаллан. Аж раптом фонтан бризок із-за борту, підгадавши момент, обдав Ясну спреєм. Та насупилася на краплинки води, що всіяли її шовкову сукню, а потім, перевівши погляд на підопічну, звела брову. — На цьому кораблі — як ти, можливо, помітила — є дві чудові каюти, що їх я винайняла для нас, заплативши чималі гроші.

— Так, але вони не надворі.

— Зазвичай так і буває з приміщеннями.

— Я просиділа в чотирьох стінах більшість життя.

— І маєш просидіти значно довше, якщо збираєшся стати вченою.

Шаллан закусила губу, чекаючи наказу спуститися вниз. Проте його з якогось дива не пролунало. Ясна махнула капітанові Тозбеку підійти, і той, догідливо знявши шапчину, зробив, як веліли.

— Так, Ваша Світлосте?

— Я б хотіла ще одне таке… сидіння, — сказала принцеса, вказавши поглядом на місце Шаллан.

Тозбек миттю розпорядився, щоб один із матросів принайтовив поряд і другий ящик. А доки це відбувалося, наставниця жестом звеліла Шаллан передати їй зроблені замальовки. Ясна оглянула етюд, що зображав сантида, а відтак визирнула за борт.

— Не дивно, що моряки здійняли стільки шуму.

— Ваша Світлосте, ця добра прикмета віщує вам вдалу подорож, чи не так? — промовив матрос, який прив’язував ящика.

— Не відмовлюся від жодного належного мені везіння, Нангелю Елторве, — відказала принцеса. — Дякую за сидіння.

Моряк незграбно вклонився й пішов.

— Ви маєте їх за дурних марновірів, — тихо промовила Шаллан, дивлячись матросові вслід.

— Висновуючи з того, що я встигла побачити, ці моряки знайшли собі життєву мету й тепер просто насолоджуються процесом, — відповіла наставниця і поглянула на інший малюнок. — Багато хто бере від життя куди менше. В капітана Тозбека добра команда. Ти вчинила мудро, звернувши мою увагу на цей корабель.

Підопічна всміхнулася:

— Ви не відповіли на моє запитання.

— А ти жодних запитань і не ставила, — відрізала закид принцеса. — Шаллан, ці замальовки надзвичайно вправні, але хіба ти не мала б читати?

— Я… мені складно було зосередитись.

— І ти піднялася на палубу малювати напівголих молодиків за роботою, гадаючи, наче це посприяє твоїй концентрації?

Ясна зупинила увагу на одному з аркушів у стосі етюдів, і Шаллан зашарілася, але терпляче сиділа й чекала — батьковими стараннями цього вона навчилася як слід — доки наставниця не розвернула намальованого до художниці. Йшлося, звісно, про ескіз Гадесмару.

— Ти ж не порушила мою заборону зазирати в те царство знову?

— Ні, Ваша Світлосте. Я зобразила його по пам’яті за результатами свого першого… ляпсусу.

Ясна опустила аркуш, і Шаллан начебто помітила у виразі обличчя наставниці натяк на певний внутрішній порух. Вона що, засумнівалася, чи можна вірити її слову?

— Той досвід, як я розумію, не дає тобі спокою? — спитала принцеса.

— Так, Ваша Світлосте.

— Тоді, гадаю, мені варто тобі дещо пояснити.

— Справді? Ви це зробите?

— А що в цьому такого дивного?

— Ну, це начебто серйозна інформація, — відказала Шаллан. — Ви так рішуче заборонили мені… От я й подумала, що відомості про те місце секретні або принаймні не з тих, які можна довірити дівчині мого віку.

Ясна хмикнула.

— Життя навчило мене, що через відмову пояснювати мó́лоді таємниці та схильна потрапляти в халепу не менше, а більше. Твоє експериментаторство — живий доказ, що ти й так уже влізла в усе це наосліп (як — нехай стане тобі відомо — і я свого часу). Я з болісного досвіду знаю, яким небезпечним може бути Гадесмар. Тож тримаючи тебе в невіданні, саме я буду винна, якщо ти накладеш там життям.

— Тож якби я запитала раніше — вже тут, на борту — ви пояснили б мені?

— Мабуть, ні, — зізналася Ясна. — Я мала перевірити, наскільки ти ладна коритися. Цього разу.

Шаллан знітилася, притлумлюючи в собі потяг вказати на те, що коли вона була старанною та слухняною підопічною, наставниця і близько не розкривала їй стільки секретів, як нині.

— То що воно за… місце таке?

— Це не місце в справжньому розумінні — в тому сенсі, що в ньому ми зазвичай уявляємо перебування де-небудь, — відказала принцеса. — Гадесмар усюди довкола нас — просто тут і тепер. Усе суще в певній формі існує як там, так і тут.

Шаллан насупилася.

— Щось я не…

Ясна здійняла вказівного пальця — мовляв, помовч і не перебивай.

— Усе суще містить три компоненти — душу, тіло й розум. Місце, яке ти бачила, Гадесмар, називають Царством пізнання — вотчиною розуму. Усе видиме довкола нас — це фізична реальність. Її можна помацати, побачити, почути. Так-бо сприймає світ твоє матеріальне тіло. А Гадесмар — це те, як сприймає світ твоє (неусвідомлюване) когнітивне «я». Контактуючи з цим царством крізь свої приховані чуття, ти переживаєш інтуїтивні осяяння й плекаєш надії. Схоже, в такий самий спосіб ти, Шаллан, і твориш мистецтво.

Ніс корабля, розтинаючи вал, зметнув фонтан бризок, і Шаллан, витираючи краплю солоної води зі щоки, намагалася осмислити щойно почуте від Ясни.

— Для мене це замало не абракадабра, Ваша Світлосте.

— Ще б пак, — відказала наставниця. — Я досліджую Царство пізнання вже шість років, але й досі знаю не набагато більше, ніж на початку. Доведеться мені супроводити тебе в Гадесмар кілька разів, доки ти бодай трішки збагнеш істинну значущість того місця.

Від такої перспективи жінка скривилася. Шаллан завжди дивувало, коли та виявляла емоції. Почуття були чимось збагненним, людським — а уявний образ Ясни Холін у голові дівчини був майже божественним. Хоча, коли подумати, хіба не дивний погляд на затяту атеїстку?

— А втім, що я верзу, — повела далі Ясна. — Моє невігластво виказують мої ж власні слова. Я сказала тобі, наче Гадесмар — не «місце», й одразу назвала його саме так. Веду річ про відвідання, хоча сама говорила, що Царство пізнання — всюди довкола нас. Нам просто бракує потрібних термінів для такої розмови. Спробуймо змінити підхід.

Принцеса підвелася, і Шаллан поспішила за нею. Обидві рушили вздовж корабельного поручня, відчуваючи, як під ногами хитається палуба. Матроси давали Ясні дорогу, складаючи короткий уклін: в їхніх очах вона заслуговувала не меншої шани, аніж сам король. І як вона цього досягала? Як у неї виходило керувати оточенням, не роблячи на позір анічогісінько?

— Поглянь у воду, — звеліла наставниця, коли вони дійшли до носової частини. — Що ти бачиш?

Шаллан спинилася коло поручня й уважно глянула на сині води внизу, які, спінюючись, розбивалися об форштевень. Звідси, з носа корабля, їй було видно глибину валів — неосяжний простір, що тягнувся не тільки вшир, а й углиб.

— Я бачу вічність, — відповіла підопічна.

— Слова художниці, — промовила Ясна. — Наш корабель проходить над глибинами, про котрі ми не знаємо. Під цими хвилями лежить метушливий, сум’ятливий, невидимий світ.

Узявшись за поручень як відкритою, так і схованою в рукав — «захищеною» — долонями, принцеса, нахилившись, визирнула за борт. Не на глибини чи далеку землю, що мріла на обрії хоч із півночі, хоч із півдня — вона дивилася на схід: туди, звідки з’являлися бурі.

— Шаллан, — промовила наставниця, — є цілий світ, що з нього людський розум усього лише хапає по верхах. Світ глибокодумності. Світ, створений глибокими помислами. Коли ти бачиш Гадесмар, то вступаєш у ті глибини. В певному сенсі, це чуже для нас місце, але водночас саме ми його створили. Хоча й не без сторонньої допомоги.

— Що-що ми зробили?

— Хто такі спрени? — запитала Ясна.

Такий поворот розмови застав підопічну зненацька, але поруч наставниці вона встигла звикнути до запитань на засипку. І тому, не кваплячись, обміркувала відповідь:

— Ніхто цього достеменно не знає, хоча багато філософів висловлювали різні думки…

— Ні, — урвала її Ясна. — Хто вони?

— Я… — Шаллан звела очі на двійко спренів вітру, що проносилися в повітрі вгорі. Вони скидалися на крихітні осяйні стрічки, які м’яко світилися, танцюючи одна навколо одної. — Вони — живі ідеї.

Принцеса рвучко обернулася до неї.

Шаллан аж підскочила:

— Що таке? Я помиляюся?

— Ні, маєш рацію, — відказала наставниця і примружила очі. — Я сильно підозрюю, що спрени — елементи Царства пізнання, які просочилися у фізичну реальність. Вони — поняття, які набули фрагментарного одушевлення: певне, завдяки людському втручанню.

Уяви собі гнівливого чоловіка і згадай, як його друзі та родичі інколи починають говорити про гнів як про дещо окреме від нього — на того, мовляв, «находить» або в ньому «прокидається звір». Людині властиво персоніфікувати, чи то пак уособлювати: ми ж бо говоримо про вітер так, наче його наділено волею.

Спрени — це ідеї, що постали з колективного людського досвіду й відтак якимось чином ожили. Гадесмар — їхня вотчина: саме там це відбувається вперше. Хоча створили його ми, та надали йому подоби — вони. Там спрени живуть, і там владарюють у власних містах.

— У містах?

— Так, — відказала наставниця, знову переводячи погляд на океан. Вона мала стривожений вигляд. — Спрени неймовірно розмаїті. Одні не поступаються розумом людям і засновують міста. А інші просто пливуть за течією, мов риби.

Шаллан кивнула. Насправді вона мало що могла збагнути, але не хотіла, щоб Ясна замовкла. Саме таких знань їй було й треба, саме такої інформації й кортіло.

— Це якось пов’язано з вашими відкриттями — ну, тими, щодо паршменів і Спустошувачів?

— Цього я поки не з’ясувала. Спрени не завжди відверті. Або, буває, не знають. А інколи не довіряють мені через нашу прадавню зраду.

Шаллан, спохмурнівши, не зводила очей із наставниці.

— Зраду?

— Вони згадують про неї в розмовах зі мною, — мовила принцеса, — але не хочуть казати, про що саме йдеться. Ми порушили якусь обіцянку й тим страшенно образили їх. Гадаю, дехто з них міг через це загинути — хоча як може загинути поняття, навіть не питай. — Ясна обернулася до Шаллан з урочистим виразом на обличчі. — Я розумію, що таке приголомшує. Але тобі доведеться все це засвоїти, якщо ти збираєшся допомагати мені. Не передумала?

— А в мене є вибір?

Краєчки Ясниних вуст розтягнулися в усмішці.

— Сумніваюся. Ти Душезаклинаєш самотужки, без допомоги фабріала — а отже, ти така сама, як я.

Шаллан вдивлялася у воду. Така сама, як Ясна. Що це означало? Чому…

Аж раптом дівчина заціпеніла, кліпаючи очима. На мить у неї виникло враження, неначе вона бачить перед собою той самий візерунок, що й раніше, — такі ж рельєфні виступи, як і на аркуші паперу. Цього разу він привидівся їй у воді, де неможливим чином утворився на поверхні хвилі.

— Ваша Світлосте, — сказала підопічна, торкнувшись пальцями плеча наставниці. — Гадаю, я тільки-но бачила щось у воді. Якийсь кутастий візерунок із ліній, схожий на лабіринт.

— Покажи мені де.

— На одній із хвиль, але досі ми її проминули. Проте я, здається, бачила його й раніше — на одному з власних малюнків. А це щось важливе?

— Ще б пак. Маю визнати, що збіги, пов’язані з нашим знайомством, лякають мене — і то напрочуд сильно.

— Ваша Світлосте?

— Це їхня робота: вони привели тебе до мене, — відказала Ясна. — І, схоже, досі наглядають за тобою. Тож ні, Шаллан, — вибору в тебе більше немає. Повертається старе, і нічого доброго я в цьому не бачу. Йдеться про самозбереження: спрени відчувають загрозу, яка насувається, а тому апелюють до нас. Тепер ми маємо зосередити увагу на Розколотих рівнинах і залишках Урітіру. Ти дуже-дуже довго не зможеш побачити свою батьківщину.

Підопічна мовчки кивнула.

— Це непокоїть тебе, — зауважила наставниця.

— Так, Ваша Світлосте. Моя родина…

Шаллан почувалася зрадницею щодо братів, чий добробут залежав від неї. Вона написала їм, у загальних рисах пояснивши, що була змушена повернути Ясні вкрадений Душезаклинач — а та тепер потребувала у своїй роботі її допомоги.

Відповідь Балата була по-своєму схвальною: він, мовляв, радіє, що принаймні одна з них уникла долі, яка насувалася на їхній Дім, оскільки решта — троє братів і Балатова наречена — були, на його думку, приречені.

Можливо, й так: їх-бо зімнуть не тільки батькові борги, а й та історія з несправним фабріалом. Адже люди, що дали його небіжчикові, вимагали повернути Душезаклинач.

Але Шаллан, на жаль, була переконана, що найважливіше — це дослідження Ясни. Незабаром мали повернутися Спустошувачі: адже йшлося не про якусь примарну загрозу з дитячих казок — вони століттями жили поміж людей. Тихі, сумирні трударі-паршмени — бездоганні слуги й раби — насправді виявилися руйнівниками.

І відвернути катастрофу їхнього повернення стало для неї навіть важливішим обов’язком, аніж урятувати братів. Хоча визнати це все одно було боляче.

Наставниця вивчала її поглядом.

— Що ж до твоєї родини, Шаллан, то я вжила певних заходів.

— Заходів? — перепитала дівчина, беручи Ясну за руку. — Ви допомогли моїм братам?

— Певною мірою, — відказала принцеса. — Підозрюю, що грішми цієї проблеми насправді не вирішити, хоча я й веліла, щоб твоїм родичам надіслали невеличкий подарунок від мене. Судячи з твоїх слів, ваші родинні негаразди мають дві причини: по-перше, Примарокровні хочуть повернути свій фабріал — котрий ви зламали, — а по-друге, ваш Дім по вуха в боргах і не має союзників.

Ясна простягла підопічній аркуш паперу й повела далі:

— Ось телестилеграма розмови, яку я мала з матір’ю цього ранку.

Шаллан пробігла очима по тексту, зауваживши Яснине пояснення щодо несправного Душезаклинача й прохання допомогти.

«Таке трапляється частіше, ніж ти гадаєш, — відписала Навані. — Найімовірніше, поломка пов’язана зі зміщенням гнізд самоцвітів. Привези мені той пристрій, і ми поглянемо, що з ним».

— Моя мати — видатна фабріалірка, — пояснила принцеса. — Гадаю, в неї вийде полагодити твій Душезаклинач. Тож ми надішлемо його твоїм братам, а ті — повернуть власникам.

— І ви дозволите мені це зробити? — не повірила власним вухам Шаллан.

Протягом їхнього плавання вона обережно випитувала інформацію про ту секту, сподіваючись збагнути батька і його мотиви. Але наставниця запевняла, наче знає про них дуже мало, за винятком того, що їм потрібні результати її досліджень і заради цього Примарокровні ладні вбивати.

— Я не надто хотіла б, щоб вони отримали доступ до такого цінного пристрою, але просто зараз мені нíколи захищати твою родину безпосередньо, — мовила Ясна. — А тому такий вихід видається прийнятним — за умови, що твої брати ще трішки протримаються. Якщо подітися буде нікуди, порадь їм у всьому зізнатися: мовляв, прочувши, що я — вчена, ти прибула до мене й попросила полагодити зламаний фабріал. Така відповідь, певне, загасить конфлікт і дасть їм змогу виграти час.

— Дякую, Ваша Світлосте!

От буря забирай! Якби вона, ставши Ясниною підопічною, просто попросила в наставниці допомоги, все могло б скластися куди ліпше! Зауваживши, що телестилеграма вела далі, Шаллан опустила очі на текст:

«Що ж до іншого, — писала Навані, — то мені до душі твоя пропозиція. Гадаю, у мене вийде переконати хлопчину принаймні подумати, адже цього тижня останній із його романів зненацька завершився (а втім, інакше в нього й не буває)».

— А що це за «інше»? — поцікавилася Шаллан, підводячи погляд від аркуша.

— Самé лише умиротворення Примарокровних не врятує ваш Дім, — відказала принцеса. — У вас завеликі борги — а надто з огляду на те, скількох людей налаштував проти себе ваш батько. От я й підшукала вам могутнього союзника.

— Союзника? Про що ви?

Глибоко зітхнувши, Ясна неохоче пояснила.

— Я зробила перші кроки в підготуванні твоїх заручин з одним із моїх кузенів — сином мого дядька Далінара Холіна. Хлопця звуть Адолін. Він вродливий і дуже приємний у спілкуванні.

— Заручин? — перепитала Шаллан. — Ви обіцяли йому мою руку?

— Ініціювала процес, — уточнила наставниця з невластивою їй нервовістю в голосі. — Хоча подекуди йому бракує прозорливості, мій кузен має чуйне серце. Не гірше, ніж у його батька — чи не найкращої людини з-поміж усіх, кого я коли-небудь знала. Адолін — найзавидніший наречений Алеткару, і моя мати давно хоче його одружити.

— Заручин… — повторила дівчина.

— Так. Тобі це неприємно?

— Це чудово! — вигукнула Шаллан, міцніше стиснувши наставницю за плече. — І до чого просто! Якщо я вийду заміж за таку впливову людину… Буря забирай! Та ніхто в Я-Кеведі не наважиться й пальцем нас зачепити. Це розв’язало б чимало наших проблем. Ваша Світлосте Ясно, ви геніальна жінка!

Та помітно заспокоїлася.

— Ну, це справді здавалося прийнятним розв’язанням проблеми. Але мене непокоїло, чи не образишся ти.

— А чому в бурі це мало мене образити?

— Бо шлюб накладає обмеження на свободу, — пояснила принцеса. — А до того ж я внесла таку пропозицію, не спитавши твоєї згоди, бо мала спершу перевірити, чи це взагалі реально. Але все зайшло далі, ніж я сподівалася, бо мати вхопилася за мою пропозицію. Вона… схильна перегинати палицю й підминати під себе.

Шаллан годі було й уявити собі, щоб хтось перегнув палицю, маючи справу із Ясною.

— Прародителю бур! Ви боялися мене образити? Ваша Світлосте, та я ж усе життя просиділа під замком у батьковому маєтку й зростала з думкою, що це він обере мені чоловіка.

— Але наразі ти звільнилася з-під батькової влади.

— Еге, — відказала Шаллан, — і виявила надзвичайну розбірливість, зав’язуючи стосунки! Перший же мій обранець був не тільки подвижником, а ще й замаскованим убивцею на додачу!

— Тебе взагалі не турбує думка про залежність від іншого — а надто людини протилежної статі? — запитала наставниця.

— Мене ж не в рабство продають, — засміялася підопічна.

— Гадаю, ні. — Принцеса збадьорилася, відновлюючи самовладання. — Гаразд, я повідомлю матір, що ти згодна, і до кінця того ж дня каузаль має бути готовий.

За воринською термінологією, так називали угоду про попередні заручини: Шаллан, фактично, стане нареченою, проте не матиме законного статусу, доки договір офіційно не підпишуть і не затвердять подвижники.

— Твій гіпотетичний свекор сказав, що не силуватиме хлопця з вибором нареченої, хоча віднедавна той знов парубкує, бо примудрився образити чергову претендентку на руку та серце, — пояснила їй Ясна. — Так чи інак, а Далінар пропонує, щоб ви двоє зустрілися, перш ніж домовлятися про серйозніші речі. Політичний клімат на Розколотих рівнинах дещо змінився. Дядькова армія зазнала величезних втрат. Ось ще одна причина, чому ми маємо поспішити на місце.

— Адолін Холін, — повторила Шаллан, упіввуха слухаючи, що їй кажуть. — Непереможний дуелянт. І навіть Сколкозбройний.

— О, то ти уважно читала про мого батька й родину.

— Так, хоча про ваших родичів я чула й доти. Адже алеті — стовпи суспільства. Імена алетійських княжичів знають навіть дівчата з провінції! — Вона збрехала б, якби стала заперечувати свої юні мрії зустріти котрогось із них. — Але, Ваша Світлосте, ви певні, що такий мезальянс… Ну, тобто, я йому навряд чи до пари.

— Що ж, маєш рацію: Адолінові пасувала б дочка одного з великих князів. Однак той, схоже, примудрився образити кожнісіньку жінку відповідного рангу, яка варта уваги. Скажімо так: він дещо нетерплячий, коли йдеться про стосунки. Але я певна, що ти зможеш цьому зарадити.

— Прародителю бур… — видобула Шаллан, відчувши, як підкошуються ноги. — Та він же престолонаслідник князівства! І претендент на трон самого Алеткару!

— Третій претендент, — уточнила принцеса. — Після мого малолітнього племінника, а потім свого батька Далінара.

— Ваша Світлосте, дозвольте запитати. Чому Адолін? Чому не молодший син? Адже… я не маю чого запропонувати йому або Дому Холін?

— Навпаки, — заперечила наставниця. — Якщо ти та, за кого я тебе маю, то зможеш запропонувати йому дещо таке, що не до снаги жодній іншій. Дещо важливіше, ніж багатство.

— А за кого ж ви мене маєте? — прошепотіла Шаллан, глянувши Ясні просто у вічі й зрештою ставлячи запитання, на яке все ніяк не наважувалась.

— Просто зараз ти всього-на-всього багатообіцяльна спудейка — хризаліда з неабияким потенціалом усередині, — промовила та. — Свого часу внаслідок зв’язку людей і спренів жінки танцювали в небесах, а чоловіки одним дотиком руйнували каміння.

— Втрачені Променисті. Зрадники людства.

Аж стільки всього не вкладалося в голові. Заручини, Гадесмар і спрени, а тепер це — її таємниче призначення. Вона здогадувалася — проте вимовивши це вголос…

Дівчина осіла додолу — байдужа до того, що замочить сукню на палубі, — й привалилася спиною до фальшборту. Наставниця дала їй час заспокоїтися, а потім, на подив Шаллан, сіла поряд. Щоправда, в неї це вийшло куди елегантніше — боком, підібравши поділ і підібгавши ноги під себе. Обидві привертали погляди матросів.

— Вони мене на клапті розірвуть. Алетійські придворні — найзубастіші в цілому світі, — зронила підопічна.

Наставниця хмикнула.

— Шаллан, там більше шуму, ніж бурі. Я навчу тебе давати їм відкоша.

— Мені ніколи не стати такою, як ви, Ваша Світлосте. У вас авторитет, багатство, влада. Лише погляньте, як поводяться з вами матроси.

— А хіба я зараз спеціально виявляю авторитет, багатство чи владу?

— Ви заплатили за цю подорож.

— Але ж і ти заплатила за кілька мандрівок на цьому самому кораблі, — заперечила Ясна. — Хіба до тебе ставилися не так само, як до мене?

— Ні. Ну, тобто я їм до вподоби, але мені бракує вашої ваги.

— Вважатимемо, що обвід моєї талії тут ні до чого, — відказала наставниця, ледь помітно всміхнувшись. — Я розумію твою логіку, Шаллан, але вона абсолютно неправильна.

Дівчина обернулася до принцеси. Ясна воссідала на палубі, неначе на троні, — тримаючи спину прямо і владно здійнявши голову. Тимчасом як Шаллан — притиснувши коліна до грудей та обхопивши їх руками. Вони навіть сиділи по-різному! То де вже їй було зрівнятися з такою жінкою.

— Ти маєш дізнатися один секрет, дитино, — промовила Ясна. — І то навіть важливіший, аніж ті, що пов’язані з Гадесмаром і спренами. Влада — це ілюзія сприйняття.

Шаллан наморщила чоло.

— Ти тільки правильно мене зрозумій, — вела далі наставниця. — Деякі різновиди влади реальні — як-от у воєначальника або Душезаклинача. Проте вони потрібні куди рідше, ніж ти, певне, гадаєш. А от коли говорити про окремі випадки, те, що йменують владою — авторитетом — здебільшого існує лише в сприйнятті.

Ти кажеш, у мене багатство. Це правда, але ж ти й сама бачила, що я нечасто вдаюся до нього. Ти кажеш, у мене влада, бо я сестра короля. Так і є. А втім, чоловіки на цьому кораблі поводилися б зі мною достоту так само, якби я була жебрачкою, зате переконала їх, наче доводжуся сестрою королю. В такому разі моя влада була б ілюзорною: дмухни — і розвіється. Просто химера! Я здатна створити для них цю ілюзію — тож зможеш і ти.

— Не певна, Ваша Світлосте.

— Знаю. Бо інакше досі ти б так і чинила. — Ясна підвелася та обтрусила поділ сукні. — Скажеш мені, якщо знову побачиш той візерунок — такий, як з’явився на хвилях.

— Гаразд, Ваша Світлосте, — неуважливо відказала збентежена дівчина.

— Тоді решту дня можеш присвятити мистецтву. Мені треба поміркувати над оптимальною методикою викладання тобі всього, що пов’язане з Гадесмаром.

І жінка рушила назад у каюту, киваючи у відповідь на поклони матросів, яких проминала дорогою.

Підвівшись, Шаллан розвернулася й схопилася за поручень обабіч від бушприта. Перед нею простирався океан — здиблені хвилі, запах холодної свіжості й ритмічні удари валів об форштевень у міру просування їхнього судна вперед.

Яснині слова воювали в її свідомості, наче небесні мурени за одного-єдиного пацюка. Спрени, що засновують міста? Гадесмар тут, але його не побачити? Шаллан — і раптом заручена з найзавиднішим парубком у цілому світі?

Не прибираючи вільної руки з поручня, вона відійшла від носової частини й закрокувала вздовж борту. Як сприймали її моряки? Вони усміхалися, махали руками — Шаллан була їм до вподоби. А Ялб, який ліниво висів на вантах неподалік, окликнув дівчину й повідомив: у найближчому порту є статуя, котру вона має оглянути.

— Йдеться про велетенську ногу, панянко! Всього одну ногу! Та скульптура — вхопи її буря! — так і зосталася незавершеною…

Вона всміхнулася йому й рушила далі. Чи хотіла б Шаллан, щоб матроси дивилися на неї так, як на Ясну? Повсякчас перелякані, завжди стривожені — а раптом вони зроблять щось не так? То це і є влада?

«Коли я вперше відпливла з Веденара, — згадала дівчина, дійшовши туди, де був принайтовлений її ящик, — капітан усе під’юджував мене повернутися. Бо я, мовляв, шукала вітра в полі».

Весь час, доки вона ганялася за Ясною, Тозбек тримався так, наче робив їй особисту послугу. Однак чи мусила Шаллан майже пів року жити з відчуттям, немовби зловживає добрим ставленням капітана й команди тим, що наймає їх? Так, їй зробили знижку, бо колись її батько вів із Тозбеком справи — а все ж вона платила йому гроші.

Здогадно за всім цим крилися хитрощі тайленських купців: мовляв, якщо тобі незручно перед капітаном за клопіт, це змусить тебе розщедритися під час розрахунку. Тозбек був їй до вподоби, проте їхні стосунки залишали бажати кращого. А от Ясна нізащо не стала б терпіти такого поводження із собою.

Сантид і досі плив поруч, скидаючись на крихітний пересувний острівець. Із його панцира, який поріс морськими водоростями, стирчали невеличкі кристали.

Шаллан розвернулася і рушила на корму, де капітан вів розмову з одним із помічників, тицяючи пальцем у всіяну ґліфами мапу. Забачивши її наближення, Тозбек кивнув:

— Маю попередити вас, панночко, що незабаром порти стануть не такими зручними. Ми залишимо протоку Довгоброва позаду й, обігнувши східну крайку континенту, візьмемо курс на Новий Натанан. Звідси й до самих Неглибоких Крипт дивитися нема на що — а втім, уваги не варті навіть вони. Самого на тамтешній берег я й рідного брата не відпустив би, хоча той голіруч убив сімнадцятьох чоловіків — він у мене такий.

— Дякую, капітане, — мені зрозуміло, — відказала Шаллан. — А ще я переглянула своє попереднє рішення й хочу, щоб ви спинили корабель і дали мені змогу роздивитися екземпляр, який пливе поруч нас.

Зітхнувши, Тозбек здійняв руку і провів пальцями по одній зі своїх шпичастих, настовбурчених брів — достоту як хтось інший міг би розгладити вуса.

— Ваша Світлосте, це було б нерозважливо. Прародителю бур! Якби я спустив вас в океан…

— …то я б намокла, — перебила Шаллан. — Таке зі мною разів зо два вже бувало.

— Ні, я просто не можу такого дозволити. Як я вже казав, ми зводимо вас подивитися панцирі, коли прибудемо в…

— Не можете дозволити? — перепитала дівчина, обдаючи того поглядом, у якому — так їй хотілося вірити — читалося приголомшення, й сподіваючись, що Тозбек не помітить, як міцно стиснуті по боках її руки. Буря забирай — вона терпіти не могла конфліктувати. — Капітане, я й гадки не мала, що мої розпорядження підвладні вашим дозволам або заборонам. Зупиніть корабель і спустіть мене вниз — це наказ.

Шаллан силкувалася сказати це з натиском — як-от Ясна. Та жінка знала, як вселити відчуття, наче легше протистояти повномасштабній великобурі, ніж заперечити їй.

Якусь мить Тозбек лише беззвучно ворушив губами — немовби його розум не встигав за намаганнями тіла вкотре відмовити — але зрештою видобув:

— Це мій корабель…

— …який ніяк не постраждає, капітане, — присадила його пасажирка. — І не гаймо часу на суперечку. Я не хотіла б, щоб сьогодні ввечері ми сильно запізнилися із прибуттям у порт.

І з тим залишила його, попростувавши назад до свого сидіння — хоча серце вилітало з грудей, а руки тремтіли — й опустившись на ящик почасти для того, щоб заспокоїтися.

Глибоко обуреним тоном Тозбек заходився віддавати накази. Вітрила опустили, судно сповільнило хід, і Шаллан нарешті видихнула, почуваючись дурепою.

А втім, порада Ясни спрацювала. Такою поведінкою вона породила щось в очах капітана. Ілюзію? Як-от, мабуть, ті ж таки спрени? Ожилі фрагменти людських очікувань?

Сантид і собі уповільнився. Шаллан нервово звелася на ноги, коли матроси принесли линву й неохоче зав’язали її нижній кінець у зашморг, який мав стягувати ступню. Далі їй пояснили, що коли її опускатимуть, вона має міцно триматися за канат. А наостанок надійно обв’язали за талію ще однією, коротшою, линвою, за яку дівчину, мокру й принижену, зрештою мали підняти назад на палубу. З їхнього погляду, таким обіцяв стати неминучий фінал.

Шаллан роззулася й, відповідно до отриманих вказівок, перелізла через поручень. Невже й раніше було аж так вітряно? Її сукня тріпотіла від шквалистих подувів. Стоячи в самих панчохах на вузенькому планширі, вона на мить відчула, як паморочиться голова. До неї підпурхнув спрен вітру і набув подоби лиця на тлі хмар. Бодай йому буря! Нехай би ця істота трималася осторонь. А може, це людська уява надавала спренам вітру пустотливості?

Коли матроси опустили линву їй до ніг, вона невпевнено стромила ступню в зашморг, а відтак узяла в Ялба маску, про яку той згадував.

З каюти піднялася Ясна і збентежено роззирнулася на всі боки. Забачивши Шаллан, яка стоїть за фальшбортом, принцеса звела брову.

А та, стенувши плечима, махнула матросам, щоб опускали.

Дюйм за дюймом наближаючись до води й потаємної тварини, що погойдувалася на хвилях, Шаллан відмовлялася сприймати свій вчинок як дурість. За фут-другий від поверхні океану спуск призупинили, щоб дівчина надягла маску на ремінцях, яка закрила їй більшість обличчя разом із носом.

— Майна! — гукнула вона до матросів.

З того, як мляво поповзла донизу линва, Шаллан, здавалося, відчула їхню неохоту на собі. Її ступня торкнулася води, і ногу пронизав колючий холод. Прародителю бур! Проте вона не звеліла морякам зупинитися, а дозволила опускати себе, доки не занурилася в крижану воду по стегна. Сукня неподобно пузирилася, і дівчині, власне, довелося наступити на поділ — усередині зашморгу — щоб він не задерся до талії й не плавав на поверхні води в міру її занурення.

Якусь мить вона боролася з тканиною, радіючи, що чоловіки вгорі не бачать, як її заливає барва. Але щойно поділ намок, як діло пішло веселіше. Зрештою їй вдалося присісти навпочіпки — так само міцно тримаючись за канат — і зануритися у воду по пояс.

А відтак вона пірнула туди головою.

Мерехтливими, осяйними колонами з поверхні струмувало світло. Там вирувало життя — дивовижне та буйне. Носячись сюди-туди, крихітні рибки пощипували спідній край панцира, який затінював величне створіння. Вузлуватий, мовби старезне дерево, та з брижатою, складчастою шкірою, сантид мав довгі обвислі щупальця синього кольору — як-от у медузи, але куди товщі — які похило волочилися за твариною, зникаючи в глибині.

Сама ж істота була шишкастою сіро-синьою масою зісподу панцира. Зморшки, які начебто вказували на вік, облямовували одне величезне око на боці — інше здогадно було з протилежного краю. На позір неповороткий, але величний, сантид мав могутні плавці, які рухалися із синхронністю весел. У воді довкола тварини метушилася купка химерних спренів стрілоподібної форми.

Сюди-туди снували зграйки риб. Хоча глибини видавалися порожніми, біля сантида та ще їхнього корабля кишіло життя. Днище судна об’їдала риб’яча дрібнота, переміщуючись між сантидом і шлюпом — інколи поодинці, інколи косяками. Чи не тому ці істоти й супроводжували кораблі? Може, вони були якось пов’язані з тими рибками?

Шаллан глянула на сантида, й око того створіння — завбільшки як її голова — навелося на неї й, придивившись, побачило дівчину. Тієї миті вона більше не відчувала ні холоду, ні збентеження — адже дивилася на світ, який, за її даними, не відвідала ще жодна з учених.

Шаллан кліпнула очима, залишаючи собі Спогад про ту істоту, щоб пізніше намалювати її.



Загрузка...