Слова Променистого ордену

34. Квіточки та ягідки

«Великий князь Валам міг померти, Ваша Світлосте Тин, — написав телестиль. — Наші інформатори непевні. Він завжди був хворобливий, і тепер подейкують, наче недуга зрештою звела його зі світу. А втім, його військо готується до захоплення Веденара, тож якщо він мертвий, то його син-бастард, найімовірніше, вдає, що це не так».

Телестиль писав далі, але Шаллан відкинулася на спинку стільця. На позір пристрій рухався з власної волі, спарений з аналогічним телестилем, що ним орудував їхній кореспондент у Ташикку. Після бурі вони повноцінно отаборилися, і Шаллан приєдналася до Тин у її розкішному наметі. В повітрі досі пахло дощем, а дно намету трішки підтікало, намочуючи постелений килим, і дівчина пошкодувала, що не взула замість туфельок-пантофлів чоботи — нехай і завеликі.

Якщо великий князь справді помер, що означатиме ця смерть для її рідних? На схилі батькового життя Валам став для нього однією з найбільших проблем, і їхній Дім вліз у борги, вербуючи союзників, щоб здобути князівську ласку чи, може, натомість спробувати скинути його з трону. Війна за престол могла поставити кредиторів Дому Давар у скрутне становище, змусивши тих, бува, прийти до братів, щоб вимагати повернення заборгованого. Або можливо, що за всім цим хаосом вони забудуть про її братів і їхній пересічний Дім. А що з Примарокровними? Під час війни ті вимагатимуть назад свій Душезаклинач іще рішучіше чи навпаки?

Прародителю бур! Вона потребувала більше інформації.

Телестиль рухався, перелічуючи імена претендентів на престол Я-Кеведу.

— Ти знайома з кимось із них особисто? — спитала Тин, яка стояла поруч письмового столу, замислено схрестивши руки на грудях. — Бо в цих подіях можуть критися певні можливості для нас.

— Мій статус був занизьким для таких, як вони, — відповіла Шаллан, скривившись від неприємної правди.

— Навіть коли так, можливо, нам є сенс узяти курс на Я-Кевед, — запропонувала Тин. — Ти знаєш тамтешніх людей і їхню культуру. Це стане в пригоді.

— Але ж там зона бойових дій!

— Дитино, війна означає відчай, а для нас він — наче материнське молоко. Щойно ми доведемо до кінця твою затію на Розколотих рівнинах — і, може, візьмемо до себе одного-двох спільників — нам, певне, варто буде завітати до тебе на батьківщину.

Дівчина негайно відчула докір сумління. З того, що розповідала Тин, ставало зрозуміло, що жінка нерідко полюбляла взяти під крило когось на кшталт Шаллан. Ученицю, якою можна опікуватися. На яку можна справити враження. Шаллан підозрювала, що саме цього Тин і прагнула — принаймні почасти.

«Її життя, мабуть, таке самотнє! — подумала дівчина. — Вона завжди в дорозі, завжди бере все, що може, але ніколи не віддає. Хіба вряди-годи — юній злодійці, якою опікується…»

Стінкою намету проповзла дивна тінь — Фрактал. Шаллан помітила його тільки тому, що знала, чого пильнувати. За бажання, той міг ставати практично невидимим, але, на відміну від деяких спренів, був нездатний щезнути повністю.

Телестиль усе писав, докладніше звітуючи про ситуацію в різних країнах. А після цього вивів дивну фразу:

«Опитуванням інформаторів на Розколотих рівнинах встановлено, що ті, хто Вас цікавить, справді перебувають у розшуку. Більшість із них колись служила у війську великого князя Садеаса, який не пробачає дезертирства».

— Про що йдеться? — спитала Шаллан, підвівшись зі стільчика, щоби перечитати написане зблизька.

— Я вже натякала, що нам треба буде поговорити про це, — промовила Тин, замінюючи аркуша під телестилем. — Я весь час пояснюю тобі, що наш спосіб життя подекуди вимагає жорстокості.

«За голову ватажка, котрого Ви називаєте Васою, обіцяють винагороду в чотири смарагдові броами, — написав телестиль. — А за решту платять по два броами за кожного».

— Винагороду?! — не повірила власним очам Шаллан. — Я ж дала цим людям обіцянку!

— Цить, дурепо! — гримнула на неї Тин. — Ми не самі в цьому таборі! Якщо хтось підслухає нашу розмову, ми небіжчиці! Тобі цього кортить?

— Ми не видамо їх, щоб отримати гроші, — промовила Шаллан уже тихше. — Тин, я дала їм слово.

— Слово? — перепитала жінка, розсміявшись. — Дитино, за кого ти себе маєш? Твоє слово?

Дівчина зашарілася. Телестиль на столі писав далі, хоча наразі їм було не до нього. Йшлося про дільце, яке провернула аферистка.

— Тин, — промовила Шаллан. — Васа і його люди можуть стати в пригоді.

Та похитала головою й підійшла до стінки намету, щоб налити собі келих вина.

— Ти маєш пишатися тим, що зробила. Майже не маючи досвіду, ти тричі запудрила мізки різним групам людей, переконавши їх зробити тебе — голодранку без найменшої влади над ними — своєю очільницею. Блискуча робота! Але річ у тім, що наші казочки — ілюзії, які ми створюємо — не справжні. Ми не можемо дозволити собі вірити в їхню реальність. Це, мабуть, найважчий урок, який тобі треба засвоїти. — Вона звернула до Шаллан обличчя, жорсткий вираз якого втратив будь-які сліди розслабленої грайливості. — Зазвичай управна аферистка гине через те, що починає вірити у власну брехню. Перестає шукати добра від добра, бо хоче, щоб так і тривало, гадаючи, наче зможе втримати ситуацію під контролем. Іще деньок, каже вона собі, ще один день, а потім…

Тин зронила келиха, який ударився об дно намету, і криваво-червоне вино забризкало килим.

«Білий килим… що почервонів…»

— Твій килим, — промовила дівчина, ціпеніючи.

— Гадаєш, я зможу дозволити собі тягнути за собою килим, залишаючи Розколоті рівнини? — тихо запитала Тин, проходячи по розіллятому вину й беручи Шаллан за руку. — Гадаєш, що ми зможемо забрати звідси бодай щось? Це безглуздя. Ти ошукала цих людей, роздула свій авторитет і завтра — коли ми прибудемо до військового табору — правда завдасть тобі удару, наче ляпаса по обличчю.

Гадаєш, ти справді доможешся помилування цих людей? У такого типа, як великий князь Садеас? Не будь дурепою. Навіть якщо в тебе вигорить афера з Далінаром, чи захочеш ти спустити дещицю довіри, яку викличеш, на те, щоб визволити вбивць у його політичного ворога? Як гадаєш, скільки протриває твій обман?

Шаллан знов опустилася на стільчик. Вона рознервувалася — як через Тин, так і сама собою. Її не мало дивувати, що та хоче видати дезертирів: дівчина знала, з ким має справу, й охоче дозволяла цій жінці навчати себе. А Васа зі своїми людьми, щиро кажучи, мабуть, таки заслуговували на покарання.

Але це не означало, що Шаллан їх зрадить: вона сказала їм, що все можна змінити. Вона дала слово.

«Брехня…»

Вміння брехати ще не означає, наче ти маєш дозволити брехні керувати собою. Але як їй захистити Васу, не відштовхуючи Тин? Чи мала вона взагалі таку можливість?

Що зробить ця жінка, коли виявиться, що Шаллан справді заручена з Далінаровим сином?

«Як гадаєш, скільки протриває твій обман…»

— А ось і добрі новини, — промовила Тин із широкою усмішкою.

Струснувши із себе задуму, Шаллан поглянула на те, що вивів телестиль.

«Що ж до Вашої місії в Амидлатні, — прочитала дівчина, — то наші благодійники пишуть, що задоволені. Вони досі хочуть дізнатися, чи отримали Ви інформацію, але я гадаю, для них це другорядно: адже вони обмовилися, що знайшли потрібні дані деінде — це якось пов’язано з досліджуваним містом.

Новин про те, що жертва вижила, не надходило. Тож Ваші побоювання щодо провалу місії начебто безпідставні. Хай що трапилося на кораблі, а це пішло нам на користь. “Усолоду вітру” оголошено затонулою з усіма, хто був на борту. Ясна Холін мертва».

Ясна Холін мертва.

Шаллан охнула, і в неї відвисла щелепа. «Це… не…»

— Видно, ті ідіоти таки впоралися із завданням, — удоволено мовила Тин. — А мені, схоже, зрештою заплатять.

— Твоя місія в Амидлатні полягала у вбивстві Ясни Холін, — прошепотіла Шаллан.

— Чи принаймні у його організації, — розсіяно відповіла жінка. — Я пішла б на діло сама, але не терплю кораблів. У розбурханому морі мені всі нутрощі вивертає…

Дівчина оніміла. Тин була вбивцею, що стояла за нападом на Ясну Холін.

А телестиль писав далі:

«…деякі цікаві новини. Ви запитували інформацію про Дім Давар у Я-Кеведі. Схоже, що перед відплиттям із Харбранта Ясна взяла до себе нову підопічну…»

Шаллан потяглася до телестиля.

Але Тин перехопила її руку. Коли пристрій наостанок вивів іще кілька речень, очі жінки полізли на лоб:

«…дівчину звуть Шаллан. Вона рудоволоса й має бліду шкіру. Про неї мало що відомо. Нашим інформаторам це здавалося неважливим, доки не надійшло спеціального запиту».

Шаллан підвела очі від написаного водночас із Тин і зустрілася з нею поглядом.

— Ах, Геєна забирай! — охнула та.

Шаллан силкувалася звільнити руку, але натомість виявила, що її стягують зі стільця.

Не встигла дівчина опам’ятатися, як Тин повалила її на підлогу обличчям додолу й наступила чоботом їй на спину. Шаллан забило дух, а тіло пронизав гострий біль. Перед очима попливло, і вона захапала повітря.

— Геєна забирай! — повторила жінка. — То ти її підопічна? Де Ясна? Вона вижила?

— Допоможіть! — прохрипіла Шаллан, яка заледве могла говорити, і спробувала підповзти до стінки намету.

Наступивши коліном на спину Шаллан, Тин знову не дала їй чим дихати.

— Я звеліла своїм очистити територію довкола намету, бо непокоїлася, що ти шепнеш слівце дезертирам, яких збираються видати. Прародителю бур! — Вона опустилася на обидва коліна й наблизила голову до вуха дівчини. Та пручалася, й Тин схопила її за плече і щосили зчавила. — Ясна вижила?

— Ні, — прошепотіла підопічна зі сльозами болю на очах.

— На цьому кораблі — як ти, можливо, помітила — є дві чудові каюти, що їх я винайняла для нас, заплативши чималі гроші, — промовив Яснин голос у них за спиною.

Тин вилаялася й, підскочивши, обернулася, шукаючи, хто це сказав. Фрактал, звісна річ. Шаллан навіть не озирнулася на нього, а одразу поповзла до стінки намету. Васа з рештою були десь там. Якщо тільки вона зможе…

Тин упіймала її за ногу й потягнула назад.

«Мені не втекти», — інстинктивно майнуло в гадці. Шаллан затопила паніка, а з нею і спогади про часи, коли вона була цілковито безсилою. Про батьків гнів, який ставав чимраз страшнішим. Про родину, яка розпадалася.

Безсилою.

Не втекти, не втекти, не втекти…

«Битися».

Шаллан висмикнула ногу з хвату жінки й, розвернувшись, кинулася на Тин. Вона більше не буде безсилою! Анізащо!

Тин охнула, коли дівчина атакувала її — люто, шалено, нестямно й нестримно. Але неефективно, бо вона майже не вміла битися і за лічені миті знову захрипіла від болю, коли кулак Тин зацідив їй у живіт.

Шаллан осіла навколішки, з очей покотилися сльози. Вона хапала повітря, але вдихнути ніяк не виходило. Тин стукнула її в скроню, і в очах побіліло.

— Що це було? — зажадала жінка.

Дівчина підвела погляд і закліпала. Перед очима пливло. Вона знову лежала долі. На щоці Тин пишалися криваві борозни від її нігтів. Жінка провела рукою по обличчю, і долоня почервоніла. Лице аферистки спохмурніло, й вона потяглася до столу, де лежав у піхвах її меч.

— Ну й безлад! Буря забирай! — буркнула Тин. — Треба покликати сюди Васу, й повісити все на нього.

Жінка оголила меча.

Шаллан через силу звелася навколішки, а відтак спробувала зіп’ястися на ноги, але ті не слухалися, й намет ходив ходором, наче палуба «Усолоди вітру».

— Фрактале? — прохрипіла вона. — Фрактале?

Знадвору щось долинуло. Крики?

— Шкода, що мені доведеться покласти край цій афері, — холодно промовила Тин. — У певному сенсі, я пишаюся тобою. Ти пошила мене в дурні. З тебе вийшла б неабияка шахрайка.

«Спокійно! — сказала собі Шаллан. — Зберігай спокій!»

Десять ударів серця.

Але хіба їх мало бути десять і для неї?

«Так. Інакше не буває. Час, мені потрібен час!»

У рукаві лежали сфери. Коли Тин підійшла, Шаллан різко вдихнула. Всередині, наче несамовитий ураган, забушувало Буресвітло, й вона здійняла руку, посилаючи Світловий імпульс. Матеріалізувати його в що-небудь дівчина не могла — бо поки не вміла — але в ньому на мить прозирнула її збрижена постать — горда, мов у придворної дами.

Забачивши таку проєкцію світла й кольору, Тин різко спинилася і змахнула перед собою мечем. Світло пішло брижами й розсіялося завитками диму.

— Я, певне, божеволію, — промовила жінка. — Мені вчуваються голоси, ввижаються примари. Гадаю, частина мого єства не хоче цього робити. — Вона підступала, заносячи зброю. — Мені шкода, що цей урок ти засвоюєш на власному прикладі. Дитино, іноді ми мусимо робити те, що нам не до вподоби. І це непросто.

Шаллан заричала, виставляючи перед собою руки. В них заклубочилися завитки імли, матеріалізуючись у блискучого, сріблястого Сколкозбройця, який проштрикнув груди Тин. Жінка не встигла й охнути від подиву, як у її очницях вигоріли очі.

Труп зісковзнув із леза й лантухом повалився додолу.

— Кажеш, непросто? — рикнула Шаллан. — О, так. Але я тобі, здається, вже казала, що давно засвоїла цей урок. Дякую.

І дівчина, похитуючись, через силу звелася на ноги.

Полог намету відкинули, й Шаллан обернулася, спрямувавши Сколкозбройця вістрям до входу. Стискаючи скривавлену зброю, там купою стояли Васа, Ґаз та ще кілька солдатів, переводячи погляд із дівчини на тіло з випаленими очима, що валялося на підлозі, а відтак знову на дівчину.

Шаллан заціпеніла. Їй кортіло відіслати Сколкозбройця, сховати його. Адже той був жахливий.

Але вона цього не зробила, а придушила в собі ці емоції, тамуючи їх глибоко всередині. Тієї миті їй треба було триматися за щось грізне, і меч придавався для такої мети. Навіть якщо Шаллан він був ненависний.

— Де люди Тин? — Невже це був її голос — такий крижаний і беземоційний?

— Прародителю бур! — видобув Васа, заходячи до намету. Він не зводив очей із меча й тримався рукою за серце. — Того вечора ви просили нашої допомоги, хоча могли перебити всіх — і нас, і розбійників. Самотужки…

— Де люди Тин?! — крикнула дівчина.

— Мертві, Ваша Світлосте, — відказав Руд. — Ми чули… чули якийсь голос. Він кликав нас до Вашої Світлості, а вони не пускали. Аж раптом залунали ваші крики, і…

— То був голос Усемогутнього? — пошепки спитав Васа.

— То був мій спрен, — пояснила Шаллан. — Це все, що вам треба знати. Обшукайте намет. Цю жінку найняли, щоб убити мене. — По-своєму, це була правда. — Десь у паперах може бути зазначено, хто її наймачі. Принесете мені всі записи, які знайдете.

Ті ринули всередину, беручись до роботи, а Шаллан опустилася на стільчик коло столу. Телестиль досі був активний і чекав, зависнувши над аркушем. Пристрій більше не мав де писати. Треба було замінити папір.

Дівчина відіслала Сколкозбройця.

— Не розповідайте решті про побачене тут, — звеліла вона Васі і його людям.

Ті вмить пообіцяли мовчати, але Шаллан сумнівалася, що їхньої обіцянки стане надовго. Сколкозбройці були замало не міфом — а тут жінка, що стискає такого меча? Розповзуться чутки. А їй саме цього й треба.

«Ти жива завдяки цій клятій штукенції, — подумала про себе Шаллан. — І то вже не вперше. Тож припини нарікати».

Вона забрала телестиль із планшета, замінила папір, а потім знову встановила кінчик пристрою у верхньому кутку. За мить далекий спільник Тин знову заходився писати:

«Ваші благодійники — ті, за чиїм дорученням ви діяли в Амидлатні, — хочуть зустрітися з Вами, — вивів телестиль. — Схоже, Примарокровні мають для Вас іще якусь роботу. Мені влаштувати Вам зустріч із ними у військових таборах?»

Телестиль застиг на місці, чекаючи відповіді. Що це там допіру писали? Наче ці люди — Примарокровні, благодійники Тин — знайшли потрібну їм інформацію… яка стосується міста.

Урітіру. Ті, хто вбив Ясну й погрожував родині Шаллан, також шукали це місто. Дівчина довгенько вдивлялася в написані на папері слова, а Васа і його люди тим часом стали витягувати зі скрині Тин убрання і простукувати її стінки, шукаючи схованок.

«Мені влаштувати Вам зустріч із ними…»

Шаллан узяла телестиль, перемкнула вмонтований самоцвіт і написала єдине слово:

«Так».