Слова Променистого ордену

32. Той, хто ненавидить

Каладінові снилося, наче він — ураган.

Ось він заволодів землею й несеться, проливаючи на неї свій очищувальний гнів. Змиває і крушить усе на своєму шляху, а земля перероджується в його темряві.

Ширяє, сповнений блискавиць — спалахів свого натхнення. Завивання вітру — його голос, а грім — серцебиття. Він притлумлює, приборкує, притьмарює і…

І все це він уже робив.

Усвідомлення цього прийшло до Каладіна, наче вода, що просочилася під дверима. Так. Цей сон йому вже снився.

Зробивши над собою зусилля, він обернувся. Позаду нього простиралося обличчя — велетенське, наче вічність. Рушійна сила урагану, сам Прародитель бур.

— СИНУ ЧЕСТІ-ГОНОРА, — розлігся голос, що нагадував гуркіт грому.

— Це відбувається насправді! — вигукнув у бурю Каладін. Він був самим вітром. Спреном. Але якимось чином здобувся на слово. — Ти справжній!

— ВОНА ТОБІ ДОВІРЯЄ.

— Сил? — гукнув Каладін. — Так, довіряє.

— А НЕ МАЛА Б.

— Це ти заборонив їй приходити до мене? Ти той, хто не пускає до нас спренів?

— ЧЕРЕЗ ТЕБЕ ВОНА ЗАГИНЕ. — У його голосі — такому нутряному, такому могутньому — бринів жаль. Чувся смуток. — ТИ ВБ’ЄШ МОЮ ДИТИНУ І ЗАЛИШИШ ЇЇ ТІЛО ЛИХИМ ЛЮДЯМ.

— Я не зроблю такого! — крикнув Каладін.

— ТИ ВЖЕ ПОЧАВ.

Буря не вщухала. Каладін дивився на світ зверху. На кораблі в захищених гаванях, що гойдалися на шалених валах. На армії, що скупчилися в долинах, готуючись до війни в якомусь горбистому й гористому краї. На широке озеро, яке пересохло перед його прибуттям: вода сховалася в шпарини кам’яного дна.

— Як мені відвернути це? — запитав Каладін. — Як захистити її?

— ТИ ЛЮДИНА. ТИ ЗРАДИШ.

— Ні, я не зраджу!

— ТИ ЗМІНИШСЯ. ГЕТЬ УСІ ЛЮДИ ЗМІНЮЮТЬСЯ.

Рошар був такий величезний! Стільки людей говорило незрозумілими Каладінові мовами! І кожен ховався в кімнатах, печерах, долинах.

— ОХ, — прорік Прародитель бур, — ЗНАЧИТЬ, УСЬОМУ КІНЕЦЬ.

— Що? — крикнув Каладін вітрам. — Що не так? У мене таке відчуття…

— ВІН ГРЯДЕ ПО ТЕБЕ, МАЛЕНЬКИЙ ЗРАДНИКУ. МЕНІ ШКОДА.

Перед Каладіном щось постало. Ще одна буря, з червоними блискавицями, — така величезна, що весь Рошар (цілий світ!) перетворився на ніщо, як порівняти з нею. Її тінь заволокла геть усе.

— МЕНІ ШКОДА, — мовив Прародитель бур. — ВІН ГРЯДЕ.

Каладін прокинувся зі сну. Його серце вилітало з грудей.

Замало не звалився зі стільця. Де він є? Шпиль, королівська конференц-зала. Капітан на мить присів і…

Його залила барва сорому. Задрімав…

Неподалік стояв Адолін, розмовляючи з Ренаріном.

— Не знаю, чи дадуть щось ці перемовини, але я радий, що батько на них погодився. Посланця від паршенді не було так довго, що я майже втратив надію.

— А ти певен, що то була жінка? — запитав його брат. Відколи кілька тижнів тому між ним і його Зброєю остаточно сформувався зв’язок, він більше не мав потреби носити її за собою і здавався спокійнішим. — Сколкозбройна?

— Паршенді досить дивні, — відказав Адолін, стенувши плечима. Він кинув погляд на Каладіна, і його губи скривилися в посмішці. — Спиш на посту, мостонавідничку?

Неподалік затряслася нещільна віконниця. З-під її деревини підтікала дощівка. Навані й Далінар були в сусідній кімнаті.

А короля не було.

— Його Величність! — крикнув охоронець, зриваючись на ноги.

— У вбиральні, мостонавідничку, — сказав Адолін, кивнувши на інші двері. — Можеш спати спокійно. Це ж треба — спати у великобурю. Таке вміння вражає не менше, ніж кількість слини, яку ти пускаєш уві сні.

Тепер був не час для кпинів. Той сон… Пришвидшено дихаючи, Каладін обернувся до балконних дверей.

«Він гряде…»

Капітан відчинив двері, що вели на балкон. Обидва брати Холіни щось гукнули, але Каладін, поставши перед стихією, на них не зважав.

Завивання вітру не вщухли, а дощ періщив по кам’яному балкону з таким звуком, наче ламалися хворостини. Проте блискавиці не били, а шквали — хоч і несамовиті — були й близько не такі сильні, щоб жбурляти валуни або рушити стіни. Апогей великобурі минув.

Темрява. Його тріпало вітром із глибин абсолютної порожнечі. Відчуття було таке, неначе він стоїть над самим небуттям — над Геєною, знаною в прадавніх піснях як Брейз. Обителлю демонів та чудовиськ. Із досі не зачинених дверей на мокрий балкон проливалося світло, і капітан несміло ступив крок назовні. Розшукав там перила — непошкоджену секцію — і стиснув її холодними пальцями. Дощ хльостав його по обличчю, просякав однострій і, просочуючись крізь тканину, добирався до теплої шкіри.

— Ти що, здурів? — спитав із пройми Адолін.

За вітром і розкотами далекого грому Каладін заледве розчув його голос.

***

Коли на фургон пролився дощ, Фрактал тихенько загудів.

Невільники Шаллан збилися в купу й поскімлювали. Вона воліла б угамувати буреклятого спрена, але Фрактал не реагував на жодні вмовляння. Добре хоч великобуря добігала кінця. Бо дівчина хотіла вийти й почитати, що там пишуть Тин про ситуацію на її батьківщині.

Фракталове гудіння залунало майже як шепіт. Шаллан насупилася й нахилилася ближче. Він щось казав?

— Погано… погано… дуже погано…

***

З густої темряви великобурі випурхнула Сил — раптовий спалах світла в чорноті. Вона крутнулася довкола Каладіна й опустилася на залізний поручень перед ним. Її суконька здавалася довшою та з плавнішими лініями, ніж зазвичай. Дощ проходив крізь неї, не спотворюючи її обрисів.

Сил поглянула в небо, а відтак різко озирнулася через плече.

— Каладіне, щось не так.

— Я знаю.

Спрен роззиралася, обертаючись то туди, то сюди. Її маленькі оченята широко розплющилися.

— Він гряде.

— Хто? Буревій?

— Той, хто ненавидить, — прошепотіла вона. — Морок усередині. Каладіне, він стежить. Має трапитися щось погане. Дуже погане.

Після хіба хвилинного вагання Каладін кинувся назад до кімнати і пропхався повз Адоліна на світло.

— Покличте короля. Ми забираємося звідси. Негайно!

— Що?! — зажадав відповіді княжич.

Каладін розчахнув двері до маленької кімнатки, де усамітнилися Далінар та Навані. Великий князь із відстороненим виразом на обличчі сидів на дивані, а жінка тримала його за руку. Охоронець очікував гіршого: Далінар не здавався наляканим чи божевільним — хіба зануреним у думки. І тихенько щось говорив.

Каладін заціпенів. «Під час великобур йому являються видіння».

— Що це ти робиш? І як ти смієш? — сердито запитала Навані.

— Ви можете його розбудити? — спитав Каладін, заходячи до кімнати. — Нам треба забиратися звідси — втікати з палацу.

— Дурниці, — це був голос короля. Елгокар зайшов до покою за спиною Каладіна. — Що ти верзеш?

— Вашій Величності тут небезпечно, — повідомив капітан. — Нам треба евакуювати вас із палацу й переправити до військового табору.

Буря забирай! Чи надійне там місце? А може, вирушити кудись-інде, щоб ніхто не здогадався?

Знадвору лунали розкоти грому, але звуки дощу притихли. Буря добігала кінця.

— Це сміховинно, — мовив Адолін, який стояв позаду короля, і замахав руками. — Це найбезпечніше місце у всьому військовому таборі. А ти хочеш, щоби ми залишили його? Тягнеш Його Величність під бурю?

— Треба розбудити великого князя, — сказав Каладін і потягнувся до Далінара.

Але той перехопив його руку.

— Великий князь не спить, — промовив Далінар, чий погляд саме прояснювався, повертаючись із далеких країв, де той побував. — Що тут коїться?

— Мостонавідничок хоче евакуювати палац, — пояснив Адолін.

— Солдате? — зажадав пояснень Далінар.

— Тут небезпечно, сер.

— Із чого ти взяв?

— Інтуїція, сер.

У кімнаті запала тиша. Знадвору шум дощу стишився до легкого постукування. Настав позбувайло.

— Значить, треба йти, — промовив Далінар, підводячись.

— Що? — не повірив власним вухам король.

— Елгокаре, ти поставив цього хлопця на чолі своєї охорони, — нагадав князь. — І якщо він гадає, наче ми в небезпеці, то нам варто прислу́хатися…

«…а там буде видно», — натякали його слова, але Каладінові було байдуже. Проштовхавшись повз короля з Адоліном, він кинувся назад до головних покоїв, а там — до дверей, що вели в коридор. Серце вилітало з грудей, усі м’язи були напружені. Сил зшаленіло перепурхнула кімнату, видима тільки йому.

Капітан розчахнув вхідні двері. В коридорі за ними стояли на варті шестеро охоронців — переважно мостонавідників, але був і один королівський гвардієць на ім’я Ралінор.

— Ми евакуюємося, — повідомив командир і зробив указівний жест. — Белде, Гоббере — ви в авангарді. Розвідайте шлях із палацу — чорний хід, що веде через кухні. Крикніть, якщо зауважите щось незвичне. Моаше, ви з Ралінором — в ар’єргарді. Стежте за цією кімнатою, доки король та великий князь не зникнуть з очей, а тоді доганяйте. Марте й Ете — хай там що, а ви не відходьте від короля.

Ні про що не розпитуючи, охоронці поквапилися виконати його розпорядження. Коли розвідники побігли вперед, Каладін повернувся до монарха й, схопивши того за руку, потягнув до дверей. Елгокар не пручався, але вираз його обличчя був приголомшений.

Решта світлооких рушили слідом. Брати-мостонавідники Март та Ет прилаштувалися по обидва боки від короля, а Моаш утримував дверну пройму. Він нервово стискав списа, спрямовуючи його то туди, то сюди.

Каладін швидко вів Елгокара з родиною коридором, дотримуючись обраного маршруту. Замість узяти ліворуч і спуститися до парадного виходу, вони прямували праворуч, у палацове нутро — вниз, через кухні та в ніч, яка панувала надворі.

У коридорах було тихо: протягом великобурі всі сиділи по своїх кімнатах.

Далінар приєднався до Каладіна, який ішов попереду групи.

— Солдате, мені було б цікаво почути, чим саме це викликано, — сказав князь. — Щойно ми евакуюємося й будемо в безпеці…

«Моя спрен не знаходить собі місця — ось чим це викликано», — подумки відповів Каладін, дивлячись, як та носиться сюди-туди коридором. І як же він буде пояснювати, що послухався спрена вітру?

Вони заглиблювалися в нутро палацу. Буря забирай — ці безлюдні коридори тривожили. Чимала частина палацу насправді являла собою таку собі розгалужену нору — висічену в скельній породі та з вікнами по боках.

Каладін застиг на місці.

Попереду не горіли світильники, і коридор дедалі темнішав, аж доки вдалині не ставало темно, неначе в копальні.

— Стривайте-но, — промовив Адолін, зупиняючись. — Чого тут так темно? Що сталося зі сферами?

«З них вицідили все Світло».

Геєно вогненна! А що то таке ген попереду, на стіні коридору? Якась велика пляма чорноти. Гарячково розшукавши в кишені сферу, Каладін здійняв її, щоб присвітити. То була пройма! Прорізавши в скелі діру, вхід у коридор проробили прямо знадвору. Всередину повівав холодний вітерець.

А на підлозі просто перед ними Каладінова сфера освітила й ще дещо. На перехресті двох коридорів лежало тіло, одягнене в синій мундир. То був Белд — один із тих, кого капітан вислав у розвідку.

Люди, скупчившись, нажахано дивилися на труп. Моторошна тиша в коридорі та погаслі світильники погамували навіть королівські протести.

— Він тут, — прошепотіла Сил.

З бічного коридору вийшла похмура постать, волочачи довгого, сріблястого Сколкозбройця, що залишав на кам’яній підлозі прорізаний слід. На ній було просторе біле вбрання: тонкі штани та верхня сорочка, яка брижилася від кожного кроку. Лиса голова, бліда шкіра. Шин.

Капітан збагнув, хто перед ним. Про цього чоловіка чув увесь Алеткар. Це був Убивця в білому. Одного разу Каладін бачив його уві сні — такому, як допіру — але тоді не впізнав.

Тіло вбивці струмувало Буресвітлом.

То був Приборкувач сплесків.

— Адоліне, за мною! — вигукнув Далінар. — Ренаріне, захищай короля! Відведи його тим самим шляхом, яким ми прийшли.

І з цими словами Далінар — Чорношип — вихопив списа в одного з Каладінових вояків і кинувся на душогуба.

«Він накладе головою», — подумав охоронець, метнувшись за ним.

— Вирушайте з княжичем Ренаріном! — крикнув він своїм людям. — Виконуйте його накази! Захищайте короля!

Ті — разом із Моашем та Ралінором, які доти наздогнали їх — почали шалений відхід, прикриваючи Навані та короля.

— Батьку! Я можу битися! — гукнув Ренарін, але Моаш схопив його за плече й відтягнув.

— Іди! — гарикнув князь. — Захищай короля!

Останнє, що чув капітан, кидаючись за Далінаром та Адоліном, було Елгокарове скімлення:

— Він прийшов по мою душу. Я завжди знав, що так буде. Прийшов, як колись по мого батька….

Каладін усотав стільки Буресвітла, скільки наважився. Вбивця в білому тихо стояв у коридорі, стікаючи власним зарядом. Як же він став Приборкувачем сплесків? Що за спрен обрав цю людину?

В Адолінових руках матеріалізувалася Зброя.

— Тризуб, — тихенько сказав Далінар, уповільнюючись, коли вони втрьох підступали до вбивці. — Я посередині. Каладіне, тобі знайомий цей стрій?

— Так, сер.

Ішлося про нехитре бойове шикування для малого загону.

— Батьку, дай я сам із ним розберуся, — попросив Адолін. — У нього Сколкозброєць, і мені не до вподоби це світіння…

— Ні, — заперечив старший Холін, — ми нападемо разом. — Він примружив очі, роздивляючись убивцю, який і досі спокійно стояв над тілом бідолашного Белда. — Цього разу, покидьку, я не заснув за столом. Більше ти в мене нікого не відбереш!

Їхня трійця гуртом кинулася на вбивцю. Далінар — по центру тризуба — мав щосили приковувати його увагу до себе, а Каладін з Адоліном — атакувати на флангах. Великий князь учинив мудро, прихопивши довгого — «далекобійного» — списа, хоча при боці в нього висів меч. Їхня стрімка атака мала приголомшувати, беручи числом.

Убивця вичекав, доки вони наблизяться, а потім підстрибнув, залишивши конденсаційний слід із Буресвітла. Далінар, заревівши, провів випад списом.

Але вбивця не приземлився, а натомість опустився на стелю — футів за дванадцять від підлоги коридору.

— То це правда, — зронив Адолін, не вірячи власним очам.

Він вигнувся назад і здійняв Сколкозбройця, щоб, попри незвичний кут, атакувати противника. Але вбивця, прошарудівши тканиною білого одягу, збіг по стіні й, відбивши ворожого Сколкозбройця своїм, ударив княжича рукою в груди.

Адолін підлетів, немовби пожбурений. Його тіло заструмувало Світлом і врізалося в стелю. Він застогнав, перекотившись, але назад на підлогу не впав.

«Прародителю бур!» — подумав Каладін, чий пульс несамовито гупав. Усередині лютував ураган. Намагаючись завдати удару, охоронець виставив свого списа поряд із ратищем Чорношипа.

Вбивця не став ухилятися.

Обидва штихи вп’ялися в плоть: Далінарів — у плече, а Каладінів — у бік. Душогуб крутнувся — так, наче до ран йому було зовсім байдуже — й одним помахом Сколкозбройця перетяв списи навпіл. А потім кинувся вперед і вдарив Далінара по обличчю — поваливши додолу — і змахнув Зброєю, цілячи в Каладіна.

Той заледве встиг уникнути цього випаду й стрімко позадкував, від чого верх його древка, відпавши, загримотів об підлогу, де качався, стогнучи, Далінар. Князь притискав руку до щоки, у яку влучив нападник. Із розсіченої шкіри юшила кров. Від зарядженого Буресвітлом ляпаса Приборкувача сплесків не оговтатися, помотавши головою…

Вбивця стояв посеред коридору — сповнений самовладання та впевнений у собі. У ранах, які прозирали з-під його почервонілого вбрання, клубочилося Буресвітло, зцілюючи плоть.

Каладін задкував, стискаючи списа, який залишився без наконечника. Те, що витворяв цей чоловік… Та хіба ж міг він бути Вітробігуном?

Адже таке неможливо.

— Батьку! — закричав згори Адолін.

Юнак звівся на ноги, але Буресвітло, яке струмувало з нього, майже вичахло. Княжич спробував атакувати шина, але зірвався зі стелі й повалився додолу, гепнувшись на плече. Сколкозброєць, випавши з його руки, перетворився на імлу.

Вбивця переступив через повергненого княжича, який поворухнувся, але встати не зміг.

— Мені шкода, — промовив нападник, і з рота в нього заклубочилося Буресвітло. — Я роблю це не з власної волі.

— Я тобі не дозволю, — проричав Каладін, кидаючись уперед.

Довкола нього кружляла Сил, і той відчував, як його обдає вітерцем. Внутрішня буря, лютуючи, гнала капітана вперед. Він підступав до вбивці із залишком ратища, яким орудував на манір бойової палиці, й відчував, як вітер напрямляє його.

Точні удари. Мить єднання зі зброєю. Каладін забув про тривоги, про поразки, навіть про лють. Тільки він та спис.

Саме так і мало бути на світі.

Вбивця отримав удар у плече, а потім у бік. Ігнорувати їх усі він не міг: зцілюючи рани, Буресвітло вичахло б занадто швидко. Душогуб вилаявся, знову зронивши клуб Світла, й позадкував, а його шинські очі — трішки завеликі, кольору світлих сапфірів — розширилися від невщухного шквалу ударів.

Каладін втягнув залишок Буресвітла. Його було зовсім мало. Заступаючи на варту, він не прихопив нових сфер. Яке дурне нехлюйство.

Вбивця крутнув плечем і заніс Сколкозбройця, готуючись завдати удару. «Ось воно», — подумав Каладін. Він так і відчував, що зараз трапиться. Він увернеться від змаху й тупим кінцем ратища влучить шинові в скроню — від такого могутнього удару нелегко оговтатися навіть за допомогою Буресвітла. Вбивці заб’є памороки, і той розкриється.

«Попався».

Але шин якимось чином увернувся.

Він рухався занадто швидко — швидше, ніж очікував Каладін. Так прудко… як і сам капітан. Каладінів удар влучив у порожнечу, а сам він заледве уник Сколкозбройця.

Подальші дії охоронця були суто інстинктивні. За багато років тренування його м’язи навчилися діяти самі собою. Якби він бився зі звичайним ворогом, автоматичний порух його ратища, покликаний парирувати наступний випад, вийшов би воістину досконалим. Але противник мав Сколкозбройця. Тож Каладінові рефлекси — так старанно сформовані — підвели його.

Срібляста Зброя пройшла крізь залишок його списа, а потім крізь Каладінову праву руку — якраз нижче ліктя. Тілом розлилася хвиля больового шоку — від неймовірної муки Каладін охнув і повалився навколішки.

А далі… нічого. Рука втратила чутливість, посіріла й поблякла, ставши безживною, а долоня, розтиснувшись і розчепіривши пальці, зронила половину древка, яке гупнуло додолу.

Вбивця копняком відшпурнув Каладіна з дороги, і той, ударившись об стіну, застогнав і сповз донизу.

А чоловік у білому вбранні звернув у той бік коридору, куди втік король. Дорогою він знову переступив через княжича.

— Каладіне! — вигукнула Сил, яка прибрала подобу осяйної стрічки.

— Мені не здолати його, — прошепотів той зі сльозами на очах. Сльозами болю. Сльозами зневіри. — Він один із нас. Променистий.

— Ні! — рішуче заперечила Сил. — Ні, він куди страхітливіший. Його не напрямляє жоден спрен. Каладіне, прошу, підводься.

Далінар звівся на ноги в коридорі, заступивши вбивці шлях до короля. Чорношипова щока перетворилась на криваве місиво, але очі були незатьмарені.

— Я не підпущу тебе до небожа! — проревів князь. — Елгокара ти не отримаєш. Ти відібрав у мене брата! І я не віддам тобі єдине, що зосталося від нього!

Вбивця спинився в коридорі, прямо перед ним.

— Великий князю, я прийшов не по нього, — прошепотів душогуб, і з його вуст заклубочилося Буресвітло. — Мені потрібен ти.

Вбивця кинувся вперед і, відбивши Далінарів випад, копнув Чорношипа в ногу.

Той осів на одне коліно й випустив ратище, а коридорами розлігся його приглушений зойк. Отвір у стіні був якраз поруч нього, і звідти задував крижаний вітер.

Каладін заричав і через силу примусив себе підвестися і кинутися вглиб коридору. Одна рука змертвіла, й користі від неї більше не було. Тепер йому довіку не орудувати списом. Але думати про це було ніколи. Він мусив устигнути до Далінара.

Надто повільно.

«В мене не вийде».

Востаннє занісши над головою жахливого Сколкозбройця, вбивця навідліг змахнув ним. Далінар не став ухилятися.

А натомість перехопив Сколкозбройця.

Звів долоні зап’ястями разом, і впіймав меча за мить до удару.

Нападник здивовано хмикнув.

І тієї самої миті на нього налетів Каладін, використовуючи свою масу та силу інерції, щоб притиснути того до стіни. Але її там не було. Обидва влетіли в пройму, яку вбивця прорізав у стіні коридору.

І випали в порожнечу.