Слова Променистого ордену

68. Мости

Розколоті рівнини.

На відміну від проваль, де Каладінові мостонавідники знайшли прихисток, капітан не мав ці терени за рідні, бо надто добре пам’ятав, як боліли його позбивані ноги після першої вилазки пересіченою місцевістю тутешньої кам’яної пустизни. На ній майже нічого не росло, за винятком поодиноких пасм скелебруньок або жмутів особливо підприємливих ліан, які де-не-де звішувалися в прірву з підвітряного боку плато. На дні розколин кишіло життя, але нагорі було голо.

Хоча біль у ногах і пле́чі, що палали вогнем, були марницею, як порівняти з форменим геноцидом, що очікував на команду під кінець мостонавідної вилазки. Буря забирай!.. Каладіна пересмикнуло вже від самого вигляду Рівнин. Він так і чув посвист стріл у повітрі, нажахані крики мостонавідників і співи паршенді.

«Я мав би врятувати більше людей із Четвертого мосту, — дорікнув собі подумки капітан. — Чи не досяг би я ліпших успіхів, якби швидше повірив у свої сили?»

Щоб заспокоїтись, він потягнув носом Світло — але те не всоталося. Каладін приголомшено застиг на місці, а інші солдати тим часом проходили одним із гігантських механізованих мостів Холіна. Він спробував знову — нуль результату.

Тоді видобув із капшука осяйну вогнемарку, чиє світло забарвило його пальці в червоний. Щось тут не так! Він більше не відчував її внутрішнього заряду!

Високо в повітрі перепурхнула провалля Сил із групкою спренів вітру. Згори полився її безтурботний сміх, і Каладін підвів на неї очі.

— Сил? — тихенько мовив він. От буря забирай! Він не хотів виставляти себе ідіотом, але глибоко всередині відчув якусь паніку — мов пацюк, якого спіймали за хвіст. — Сил!

Кілька солдатів, які саме проходили повз, глянули на капітана, а відтак у повітря. Але той на них не зважав, а Сил — у подобі світної стрічки — спурхнула донизу й закружляла довкола нього, так само хихочучи.

Буресвітло повернулося: Каладін знову відчув його й пожадливо всотав зі сфери — хоча від переполоху не здогадався затиснути її в кулаку й піднести той до грудей, щоб зробити цей процес менш помітним. Заряду в одній марці було замало, щоб виказати його таємницю — зате коли всередині забушувало Буресвітло, той відчув себе в мільйон разів ліпше.

— Що це було? — шепнув він до Сил. — Із нашим зв’язком щось не так? А чи я не досить швидко віднаходжу Слова?

Та опустилася йому на зап’ястя й, прибравши дівочу подобу, схилила голівку набік, роздивляючись Каладінів кулак.

— Що там? — по-змовницьки шепнула спрен.

— Сил, ти й сама знаєш, що там, — сказав Каладін, відчуваючи, як його продирає мороз — неначе обдавши хвилею буряної дощівки. — Там сфера — хіба ти не бачила?

З невинним виразом на личку Сил перевела погляд на нього.

— Це тому, що ти робиш неправильний вибір. Фу таким бути!

Її риси на мить склалися в точну подобу його власних, і вона зробила випад, наче стараючись налякати — а відтак розсміялась і спурхнула.

«Неправильний вибір. Фу таким бути!» То це через його обіцянку Моашеві допомогти з убивством короля! Каладін зітхнув і рушив уперед.

Сил не збагнути правильності його рішення: адже спрени мали оту їхню примітивну мораль. А бути людиною нерідко означало обирати між поганим і ще гіршим. Життя — не таке «чистеньке», як хотіла б Сил; це обкрєм’яне казна-що. І ще ніхто не проживав його, не забруднившись — навіть Далінар.

— Ти забагато від мене хочеш, — огризнувся Каладін, перейшовши провалля. — Я тобі не лицар без страху й догани із сивої давнини, а зламана людина. Чуєш, Сил? Мене зламали.

Та перепурхнула до нього й шепнула:

— Дурнику, всі лицарі саме такі й були.

І стрілою полинула геть.

Каладін задивився, як солдатські шеренги перетинали моста. Наразі йшлося не про вилазку на плато, але Холін усе одно привів із собою чимало бійців. Висуватися на Рівнини означало потрапити в зону бойових дій — а загроза від паршенді нікуди не зникла.

Механізованим настилом прогупав Четвертий міст, несучи власного, меншого. Бо їхній командир був не готовий виступати з табору без нього. Ці Далінарові махини — гужові мости на чаловій тязі з храповим механізмом — вражали, але Каладін їм не довіряв. Вони ж бо не йшли в жодне порівняння зі старим-добрим настилом у тебе на плечах.

Повз нього знову пронеслася Сил. Невже вона справді очікує, наче він житиме відповідно до її власних уявлень про добре й погане? І позбавлятиме його сили щоразу, як Каладін робитиме те, чим ризикуватиме ранити її почуття?

Та це ж усе одно що жити із зашморгом, затягнутим у тебе на шиї!

Повний рішучості не дати цим побоюванням зіпсувати йому день, капітан пішов перевірити, як там Четвертий міст. «Дивися в небо над головою, — казав він собі. — Вдихай чисте повітря. Насолоджуйся волею». Після стількох днів ув’язнення такі речі здавалися дивовижними.

Командир застав своїх людей у стійці «вільно, по-парадному». Дивно було бачити на них колишні шкіряні жилети з підбитими плечима, накинуті поверх новеньких мундирів, адже це перетворювало мостонавідників на дивну суміш себе колишніх і нинішніх. Вони синхронно віддали йому честь, і Каладін відсалютував їм у відповідь.

— Розійдись! — скомандував капітан.

Стрій розси́пався, зачулися жарти та сміх, а Лопен із помічниками заходилися напувати охочих.

— Ха! — кинув Скеля, присідаючи на краєчок настилу, щоб напитися з бурдюка. — А ця штука не така важка, як мені запам’яталося з минулого.

— Це тому, що в нас повільніший темп, — пояснив Каладін, указуючи на механізований міст Далінара. — А також через те, що ти згадав найперші вилазки, а не пізніші, коли ми були ситі й до пуття підготовлені. Тоді стало легше…

— Ні, — заперечив Скеля. — Міст зробився легшим, бо ми взяли гору над Садеасом. Тож усе вірно — так і має бути.

— Це ж нісенітниця.

— Ха! Сам ти «нісенітниця». — Скеля відпив із бурдюка. — Висотнохворий низовинець.

Каладін похитав головою, але щось у знайомому голосі рогоїда спонукало його всміхнутися. І собі втамувавши спрагу, капітан побіг туди, де прірву щойно перетнув Далінар. Неподалік на плато височіла скельна формація, увінчана дерев’яною спорудою, яка скидалася на невеличкий форт. На сонці зблиснув об’єктив одної з підзорних труб, встановлених нагорі.

Жоден стаціонарний міст не вів на це плато, яке лежало за безпечною територією в безпосередній близькості від їхнього табору. На ньому вартували «стрибуни» — розвідники, які переплигували прірви в найвужчих місцях за допомогою довгих жердин. Скидалося на те, що їхня служба потребувала особливої — безрозсудної — відчайдушності, тож Каладін незмінно відчував до них повагу.

Один зі стрибунів саме розмовляв із великим князем. Каладін очікував, що той виявиться струнким і рослявим, але розвідник був приземкуватий і мав мускулясті передпліччя. На ньому був мундир Холінів, але кітель облямовували білі смуги.

— Ваша Ясновельможносте, я справді його зауважив, — говорив стрибун Далінарові. — Бачив на власні очі й зафіксував час і дату в журналі за допомогою ґліфів. То був чоловік, що сяяв і літав сюди-туди по небу над Рівнинами.

Далінар хмикнув.

— Сер, я не вигадую, — твердив розвідник, переминаючись із ноги на ногу. — Решта хлопців теж його бачили, коли я…

— Я вірю тобі, солдате, — вгамував його князь. — То був Убивця в білому. Достоту такий вигляд він і мав, коли приходив по королівське життя.

Стрибун заспокоївся.

— Ваша Ясновельможносте, сер, я так і подумав — хоча дехто в таборі говорить, наче мені приверзлося те, що я хотів побачити.

— Такого ніхто не захоче побачити, — відказав Далінар. — Але нащо йому тут отиратися? Чому він не завдав нового удару, якщо підібрався так близько?

Каладін зніяковіло прокашлявся й показав на споруду, з якої розвідники вели спостереження.

— Той форт — він дерев’яний?

— Еге, — відказав стрибун, але, забачивши в того на плечах аксельбанти, виправився: — Так точно, сер.

— Невже він витримує великобурі?

— Ми його демонтуємо, сер.

— І забираєте до табору? Чи залишаєте тут?

— Залишаємо, сер? — перепитав чоловік. — Ми й самі залишаємося на місці.

Він вказав на заглибину в скельній породі біля підніжжя формації, видовбану молотами чи висічену Сколкозбройцем. На позір не надто велику — так, нору та й годі. Скидалося на те, що вони брали дерев’яний щит під фортом нагорі й, фіксуючи затискачами, перетворювали на боковину — такі собі двері.

І справді безрозсудні відчайдухи.

— Ваша Ясновельможносте, сер, той тип у білому може бути десь тут. І вичікувати слушної миті, — звернувся розвідник до князя.

— Дякую за службу, солдате, — відказав Далінар і кивнув, що той вільний. — І доки ми будемо тут, майся на бачності — бо надходять донесення, наче до таборів наближається прірводемон.

— Слухаю, сер, — козирнув розвідник і побіг до мотузяної драбини, якою піднімався на свій пост.

— А що, як убивця таки прийде по вашу душу? — тихо спитав капітан.

— Не бачу, в чому різниця, — відказав Далінар. — Не тут, то в палаці, а нам його зрештою не уникнути. На Рівнинах чи деінде, а зітнутися з ним доведеться.

Каладін гмикнув.

— Вам би, сер, узяти одного зі Сколкозбройців, які здобув Адолін. Мені було б спокійніше, знаючи, що ви можете захиститися.

— За мене хвилюватися якраз і не варто, — відказав на це Далінар, обертаючись у бік табору й затуляючи очі дашком долоні. — А от залишивши Елгокара самого, я й справді відчуваю неспокій.

— Сер, убивця сказав, що йому потрібні ви, — нагадав Каладін. — Тож перебуваючи подалі від короля, ви його лише захищаєте.

— Може, й так, — відказав Далінар. — Хоча ті слова могли бути й хитрістю. — Князь похитав головою. — Наступного разу я, певне, звелю тобі залишитися з ним. Бо ніяк не можу позбутися відчуття, неначе випускаю з уваги дещо важливе — і то прямо в себе під носом.

Охоронець випнув підборіддя, намагаючись не виказувати, що його продирає мороз. «Наступного разу… звелю тобі залишитися з ним»… Здавалося, сама доля підштовхує Каладіна зрадити короля.

— До речі, про твоє ув’язнення… — почав великий князь.

— Сер, я вже про це й думати забув, — промовив капітан, а подумки додав: «Принаймні про вашу частку провини в тому, що сталося». — І ціную, що мене не понизили у званні.

— З тебе добрий солдат, — похвалив Далінар. — Переважно…

Його очі метнулися в бік Четвертого мосту, який саме виконував команду «віра». Князеву увагу привернув один із членів команди — Ренарін у мундирі мостонавідника. Молодший княжич піднімав настил, а Лейтен, сміючись, інструктував його, як правильно триматися за держаки.

— Сер, ваш син потроху вписується в колектив, — повідомив Каладін. — Товаришам він до вподоби. От не думав, що цей день таки настане…

Холін кивнув.

— Як він почувався після того, що сталося на арені? — тихенько спитав капітан.

— Відмовився тренуватися під керівництвом Загеля, — відказав князь. — А ще, за моїми даними, тижнями не прикликав Сколкозбройця. — Він іще трішки подивився на Ренаріна. — Навіть не знаю, добре це чи погано, що він служить у тебе… До чого це привчить мого сина — мислити, як солдат… чи уникати серйознішої відповідальності?

— Якщо дозволите зауважити, сер, ваш син справляє враження неприкаяного, який не може знайти свого місця. Він самотній, легко бентежиться…

Батько кивнув.

— А коли так, можна впевнено стверджувати, що служба в Четвертому мості чи не найліпше придається для такого, як він.

Дивно було казати так про світлоокого — але правда є правда.

Далінар гмикнув.

— Може, й твоя правда. Йди подбай, щоб твої люди були насторожі, якщо вбивця сьогодні таки нападе.

Капітан кивнув і відійшов від Далінара. Про князівські візії він прочув іще хтозна-коли — і навіть приблизно уявляв їхній зміст. Каладін не знав, що про це думати, але поклав собі роздобути повну стенограму побаченого у видіннях, щоб Ка прочитала йому.

Мабуть, саме через ті видіння Сил завжди була така категорична в тому, що Далінарові можна вірити.

Із плином дня їхнє військо рухалося Рівнинами, наче потік якоїсь тягучої рідини — так стікає пологим схилом багнюка. І все це для того, щоб Шаллан могла побачити хризаліду. Перетинаючи плато, Каладін похитав головою: а вона таки захомутала княжича Адоліна — щоб удовольнити примхи тієї дівулі, він вивів сюди ціле ударне угрупування з власним батьком докупи.

— Що, Каладіне, ноги розминаєш? — спитав Адолін, підрисивши до капітана. Княжич сидів на отому своєму білому звірі-коні, чиї копита скидалися на кувалди. На верхівцеві був повний комплект синьої Сколкозбруї, а шолом висів прив’язаний до задньої луки сідла. — А я гадав, тобі надано вільний доступ до князівської стайні.

— Як і до складів каптенармуса, — відказав капітан. — Але ж я не виступив у похід із казаном за плечима тільки тому, що мені це дозволено.

Адолін засміявся.

— Тобі варто частіше вправлятися в їзді верхи. Адже ти маєш визнати, що вона дає переваги — швидкісний галоп і можливість завдавати удару згори.

Княжич поляскав скакуна по шиї.

— Я, певне, надто покладаюся на власні ноги.

Той кивнув, наче це були наймудріші слова, які будь-коли вирікала людина, й поскакав перевірити, як там Шаллан, котра їхала в паланкіні. Відчуваючи, що трішки притомився, Каладін дістав із капшука ще одну сферу — цього разу всього-на-всього діамантову скалку — і, піднісши її до грудей, удихнув.

Аж ось тобі знову: нуль результату. Буря забирай! Каладін роззирнувся, шукаючи Сил, але тої ніде не було. Останнім часом спрен зробилася така грайлива, що він починав підозрювати за всім цим якийсь фокус. Та що там — сподівався, що це витівки Сил і не більше, бо, попри внутрішні заперечення й нарікання, відчайдушно потребував цього дару. Він-бо пред’явив права на небо й на самі вітри, і позбутися їх було б усе одно що залишитися без рук.

Каладін урешті добувся до краю плато, де наводили Далінарів механізований міст, і — хвала Всемогутньому! — знайшов там Сил, яка уважно роздивлялася крєм’ячка, що проповзав камінням в укриття — найближчу розщелину.

Каладін присів на валун поруч неї.

— То ти караєш мене за згоду допомогти Моашеві, — сказав він. — Ось чому в мене проблеми з Буресвітлом?

Але та ув’язалася за крєм’ячком — таким собі жуком із круглим переливчастим панциром.

— Сил, із тобою все гаразд? — спитав Каладін. — Бо на позір ти…

«…Така, як раніше — коли ми вперше зустрілися». Від усвідомлення цього всередині здійнявся жах: то його сила збоїть через те, що між ними слабне зв’язок?

Сил підвела на нього очі: її погляд став зосередженішим, а вираз обличчя — таким, як звичайно.

— Ти маєш визначитися з тим, до чого прагнеш, Каладіне.

— Тобі не до вподоби Моашів план, і ти намагаєшся присилувати мене переглянути свою думку… — підсумував Каладін.

Спрен скривилася.

— Не хочу я тебе силувати — ти маєш учинити так, як уважаєш за правильне.

— Але ж я саме так і намагаюся вчинити!

— Ні, не думаю.

— Гаразд — я скажу Моашеві і його спільникам, що виходжу з гри й не стану їм допомагати.

— Але ж ти дав Моашеві слово!

— Так само, як і Далінарові…

Сил глянула йому у вічі й щільно підібгала губки.

— То он у чім річ… — шепнув Каладін. — Я дав дві несумісні обіцянки й не можу дотримати слова в кожному з випадків.

От буря забирай! Чи не те саме зруйнувало й Променистих лицарів?

Що відбувалося зі спренами честі, коли їх ставили перед вибором на кшталт цього — яку з обітниць порушити?

«Ну ти й ідіот!» — вилаяв себе подумки Каладін. Скидалося на те, що останнім часом із правильним вибором у нього не клеїлось.

— Сил, що мені робити? — шепнув він.

Та спурхнула вгору й, ставши в повітрі на рівні його обличчя, глянула Каладінові просто у вічі.

— Ти маєш виголосити Слова.

— Я їх не знаю.

— То знайди. — Вона глянула в небо. — Чимшвидше розшукай їх, Каладіне. Просто сказати Моашеві, що ти передумав — не варіант. Усе зайшло надто далеко, і ти маєш зробити те, що велить тобі серце.

І з тим здійнялася у височінь.

— Сил, залишся зі мною, — шепнув їй услід Каладін, зірвавшись на ноги. — Я з усім розберуся. Тільки… не розгуби себе. Прошу… Ти потрібна мені.

Неподалік сапери перемкнули важелі, зубчасті колеса Далінарових мостів заоберталися, й уся конструкція стала наводитися над проваллям.

— Зупиніться, зупиніться!

До них підлетіла Шаллан Давар — вихор рудого волосся й блакитних шовків — у крисатому капелюсі від сонця. Слідом надбігли ще й двоє її охоронців, але Ґаза поміж них не було.

Стривожений її інтонаціями, Каладін роззирнувся, шукаючи ознак Убивці в білому.

А та, захекавшись, схопилася лівицею за груди.

— Буря забирай! Та що ж не так із цими носіями паланкіна? Вони категорично відмовляються поквапитися — це, мовляв, «не личить високопоставленій особі». Можна подумати, що бігати їй личить більше. Гаразд, дайте мені хвилинку, й можете продовжувати.

Вона вмостилася на камінь недалеко від настилу й на очах у спантеличених саперів витягла альбом і почала малювати. А за мить промовила:

— Ну, все — продовжуйте. А то я цілісінький день намагаюся послідовно замалювати, як наводять цей міст. Буря вхопи моїх носіїв!

Ну й дивна дівиця!

Сапери, повагавшись, узялися до роботи, наводячи моста під пильним наглядом трьох Далінарових інженерок — вдів полеглих офіцерів. Наготові були й кілька теслярів, якщо настил раптом заклинить або в ньому не витримає якийсь елемент.

Каладін стиснув списа, силкуючись розібратися у своїх почуттях щодо Сил і в розданих обіцянках. Нічого, якось воно буде — адже так?

Побачений настил наштовхував на думку про мостонавідні вилазки — і капітан був радий відволіктися. Тепер він розумів, чому Садеас надавав перевагу нехитрому (хоч і жорстокому!) засобу — мостонавідним командам. Вони були швидші, дешевші й завдавали менше мороки. А ця громіздка машинерія нагадувала шхуну, яка лавірує в бухточці.

«Найліпшим розв’язком проблеми стали б панцерні мостонавідні команди, — міркував Каладін. — Захищені щитами, вони мали б висуватися на позицію під повноцінним вогневим прикриттям. Це дало б швидкісні й мобільні мости, чию обслугу, втім, не гнали б на забій».

Хоча Садеас, звісно, хотів протилежного — наживку, яка відволікала ворожі стріли від його вояків.

Один із теслярів, які допомагали з мостом — він саме оглядав дерев’яну чеку й доводив, що вирізати нову було б ліпше — здавався Каладінові знайомим. Той був кремезний і мав на чолі родиму пляму, затінену теслярською шапчиною.

Його обличчя було капітанові чимось знайоме — чи не один це з Холінових солдатів, які після розгрому на Вежі втратили волю до подальшої боротьби? От дехто з них і звернувся до виконання інших обов’язків…

Аж тут Каладінову увагу відвернув новоприбулий — Моаш: він помахав рукою Четвертому мосту, який привітав його вигуками. Осяйна Збруя — яку досі перефарбували в синю з відтіненими червоним «статями» — мала на ньому навдивовижу природний вигляд. Іще не минуло навіть тижня, а той уже запросто ходив у ній.

Моаш підступив до Каладіна й, дзенькнувши обладунком, опустився на одне коліно і відсалютував, приклавши руку до грудей.

Його очі… таки посвітлішали, ставши з колишніх карих жовтувато-брунатними. В захисних піхвах за спиною в нього висіла Зброя — до остаточного формування зв’язку зоставався всього-на-всього день.

— Моаше, не варто віддавати мені честь, — промовив Каладін. — Тепер ти світлоокий, який перевершує мене на добру милю, а то й на всі дві.

— Мені тебе, Келе, ніколи не перевершити, — відказав на це Моаш. — Ти мій капітан — повік-віку. — Він широко всміхнувся з-під відкинутого забрала. — Буря забирай, ну й сміхота ж це — спостерігати за світлоокими, коли ті сушать мізки, як зі мною бути! Тобі не передати!

— Твої очі справді світлішають.

— Еге — але я не такий, як вони, зрозумів? — кинув Моаш. — Я з наших, із Четвертого мосту — його… секретна зброя.

— Секретна? — перепитав Каладін, здійнявши брову. — Моаше, та про тебе вже, певне, аж у Ірі прочули. Ти — перший темноокий за хтозна-скільки часу, який здобув Зброю та Збрую.

Далінар навіть наділив його вотчиною і призначив щедре утримання — і то не лише за мірками мостонавідників. Уряди-годи Моаш іще зазирав до них на рагу, але не щовечора — адже був надто зайнятий, облаштовуючись у новонадбаній резиденції.

Це було природно, й нічого поганого Каладін тут не бачив, хоча почасти саме з цієї причини й не взяв Сколкозбройця собі — а ще чи не тому незмінно побоювався виявити перед світлоокими, на що здатен. Бо навіть якщо ті й не знайдуть способу відібрати в нього цей дар — необґрунтованість таких побоювань Каладін розумів, але страх усе одно відчував — то можуть примудритися зоставити його без Четвертого мосту. Без бойових товаришів… і без глибинного єства.

«Ще невідомо, хто його відбере, — майнуло в свідомості. — Бо ти, бува, обікрадеш сам себе, та ще й спритніше за будь-якого світлоокого».

І від такої думки юнакові стало зле.

— Ми вже близько до мети, — тихенько сказав Моаш, коли капітан узявся до бурдюка.

— Близько? — перепитав Каладін, опускаючи міх, і озирнувся через плече на плато, що лежали в нього за спиною. — А я гадав, що до мертвої хризаліди нам добиратися ще кілька годин.

До неї було далеко — не ближче, ніж на регулярну мостонавідну вилазку: власне, саме армії Бетаба з Танадалом її напередодні й спорожнили.

— Я не про цю, а про іншу мету, — уточнив, роззираючись, Моаш.

— А-а… Моаше, а ти… ну, тобто…

— Келе, ти з нами, еге ж? — спитав той. — Ти ж сам сказав, що пристаєш на наш план…

«Дві несумісні обіцянки». Сил порадила йому чинити за велінням серця.

— Каладіне, — сказав Моаш уже серйозніше. — Ти віддав мені ці Сколки навіть після того, як розгнівався на мене за непокору, і вчинив так не з доброго дива. Адже глибоко всередині ти розумієш: те, що я збираюся зробити, — правильно.

Той кивнув.

Моаш роззирнувся на всі боки й підвівся, дзенькнувши Збруєю. А затим, нахилившись до Каладіна, прошепотів:

— Не хвилюйся. Ґрейвз же сказав: усе, що від тебе потрібно, — лазівка для нас.

Каладінові зробилося зле.

— Це можна влаштувати, тільки коли в таборі не буде Далінара, — шепнув він. — Бо я не згоден ризикувати князівським життям.

— Жодних проблем, — зронив Моаш. — Ми такої ж думки. Нам треба вичекати слушного моменту. За найостаннішим планом, ми поцілимо в нього стрілою, щоб не підставляти тебе чи будь-кого іншого. Ти виведеш підопічного на умовлене місце, і Ґрейвз звалить його з власного лука. Він чудовий стрілець.

Стрілою. Яке боягузтво!

Але так було треба. Так треба.

Моаш поплескав Каладіна по плечі й відійшов, подзенькуючи обладунком. Буря забирай! Усе, що він мав зробити, — це вивести Його Величність на умовлене місце… тобто зрадити Далінарову довіру до себе.

«Але якщо я не допоможу з убивством короля — хіба не буде це зрадою правосуддя й честі?» Адже той убив (або вважай, що вбив) багато людей — одних через свою байдужість, інших через недолугість. Буря забирай — та Далінар і сам не без гріха! Бо якщо він такий шляхетний, як хоче здаватися, то чому ж Рошон потрапив не за ґрати, а в опалу, де «більше не міг нікому нашкодити»?

Каладін підійшов до настилу й дивився, як військо перетинало провалля. Шаллан Давар церемонно возсідала на валуні, так само замальовуючи мостові механізми, а її наречений зліз із коня й передав того конюхам — напувати. Адолін махнув капітанові підійти.

— Княжичу? — спитав охоронець.

— Тут бачили Вбивцю в білому, — сказав Адолін. — Літав увечері над Рівнинами.

— Так, я чув, як розвідник доповідав про це вашому батькові.

— Нам треба розробити план. А що, як він завдасть удару тут?

— Сподіваюся, що все так і буде.

Княжич насупився на нього.

А Каладін пояснив:

— Те, що я бачив і що довідався про найперший напад убивці — на попереднього короля — чітко показує: він покладається на замішання своїх жертв. Застрибує на стіни й на стелі, шпурляє людей, які падають у найнеймовірніших напрямках. А тут нічого такого немає — ані стін, ані стель.

— Еге — щоб той міг підлітати, звідки заманеться, — відказав Адолін із кислою міною на обличчі.

— Воно-то так, — погодився усміхнений охоронець, — але маючи — скільки їх там? — триста лучників…

Він кивнув на стрільців.

Каладін успішно залучав свої здібності проти лучників-паршендійців, а тому розумів, що ті, найпевніше, не поцілять у вбивцю. Але якщо стріли летітимуть залп за залпом, це мало б завадити тому Сетові битися.

Адолін неквапливо кивнув.

— Я поговорю з ними — підготую до такої можливості.

І вони з Каладіном рушили до настилу. Проходячи повз Шаллан, Адолін помахав їй, але дівчина досі була так занурена в малювання, що нічого не зауважила. Ох уже ці світлоокі панянки з їхніми забавками! Капітан похитав головою.

— Мостонавідничку, ти тямиш у жінках? — спитав Адолін, озирнувшись через плече і дивлячись на Шаллан, доки вони перетинали настил.

— У світлооких жінках? — уточнив Каладін. — Ні, красно дякую.

— А мене мають за знавця слабкої статі, — мовив Адолін. — Хоча я, правду кажучи, тільки й умію, що виклика́ти в жінок інтерес — знаю, як розсмішити їх, як зацікавити. Але як їх не відпускати — навіть гадки не маю. — Княжич помовчав. — А я дуже не хочу втрачати цю дівчину.

— То, може… так їй і сказати? — припустив Каладін, згадуючи Тару і зроблені тоді помилки.

— А з темноокими жінками це спрацьовує?

— Ви не в того питаєте, — відказав Каладін. — Я ж бо давненько не мав на них часу — був надто зайнятий, уникаючи смерті.

Але княжич, здавалося, заледве його слухав.

— Я, мабуть, міг би сказати їй щось на кшталт цього… Але в мене таке враження, що це занадто просто — а вона далеко не простачка… — Адолін знову глянув на капітана. — Гаразд, повернімося до Вбивці в білому… Наказ лучникам бути напоготові — це добре, але це ще не план.

— А ви маєте інші ідеї? — спитав охоронець.

— Сколкозбройця ти не схотів, бо він тобі ні до чого… Ти розумієш, про що я…

— І що ж, по-вашому, я маю розуміти?

Каладін відчув сплеск тривоги.

— Сам знаєш… — Адолін відвів погляд і знизав плечима, вдаючи безтурботність. — Про ту штуку…

— Яку ще «ту штуку»?

— Ну ту… е-е… хитромудру…

«Нічого він не знає, — збагнув Каладін, — а просто закидає гачок, стараючись вивідати, в чому секрет моєї військової спритності.

І робить це напрочуд невміло».

Каладін заспокоївся і навіть мимоволі всміхнувся з недолугості Адолінових намагань. Приємно було відчути щось іще, крім турбот і побоювань.

— У мене таке враження, наче ви чули дзвін, але не знаєте, де він.

Княжич зиркнув на нього спідлоба.

— Мостонавідничку, з тобою щось не так — не заперечуй.

— Нíчого мені заперечувати.

— Коли ти вижив після того падіння, я спершу подумав, наче ти заодно з убивцею, — зізнався Адолін. — А тепер…

— Що тепер?

— Тепер я вирішив, що хай там як, а ти на моєму боці. — Княжич зітхнув. — Що ж, повернімося до вбивці. Чуття підказує мені, що оптимальна для нас тактика — та сама, що й тоді, на арені: ти відволікаєш — я вбиваю.

— Може, й так, але, боюся, він не з тих, кого можна відволікти.

— Реліс теж був не промах, — заперечив Адолін. — Нічого, мостонавідничку, — наша візьме. На пару з тобою ми покінчимо з тим монстром.

— Нам доведеться діяти швидко, — сказав Каладін. — Бо якщо сутичка затягнеться, то гору візьме вбивця. І не вимотуйте його, а цільте по хребту чи голові — так, щоб одразу вбити.

Адолін насупився.

— Чому?

— Бо коли ми з ним падали, я дещо помітив, — пояснив капітан. — Він був поранений і якось примудрився зцілитись.

— У мене Сколкозброєць. Такої рани, як від нього, вбивці не загоїти… еге ж?

— Ліпше не перевіряти. Бийте так, щоб одразу вколошкати. Повірте мені.

Княжич глянув охоронцеві у вічі.

— Хай як це дивно, але саме так і є — я тобі вірю. Вкрай незвичне відчуття.

— Що ж, спробую стриматися й не скакати від радості по плато.

Адолін широко всміхнувся.

— Та я ладен заплатити, щоб таке побачити.

— Як я стрибаю?

— Як ти радієш, — засміявся Адолін. — Бо в тебе вічно буря на обличчі! Та ще й така, що справжню бурю, певне, відлякала б.

Каладін хмикнув.

А княжич знову зареготав і, поплескавши його по плечі, обернувся до нареченої, яка, схоже, закінчила малювати і зрештою перетинала моста. Шаллан обдарувала його ніжним поглядом, а коли той потягнувся, щоб подати їй руку, звелася навшпиньки й чмокнула його в щоку. Адолін налякано сахнувся: для алеті така поведінка на людях була надто нестримана.

Шаллан широко всміхнулася до княжича, а відтак обернулася й охнула, затуляючи рота рукою. Каладін знову аж підскочив, роззираючись, — але дівчина кинулася до невеличкого відслонення гірської породи неподалік.

Адолін торкнувся пальцями щоки, а відтак усміхнувся до капітана.

— Вона, певне, побачила цікавого жука.

— Ні, мох! — гукнула їм Шаллан.

— А, ну звісно, — зронив княжич, крокуючи до неї. Охоронець рушив слідом. — Мох. Як захопливо!

— Цить! — Шаллан посварилася на нареченого олівцем і нахилилася, уважно оглядаючи камінь. — Цей мох росте, утворюючи дивний візерунок. Чим це пояснити?

— Алкоголем, — припустив Адолін.

Дівчина озирнулася на нього.

Той стенув плечима:

— Мене він спонукає казна до чого. — І глянув на Каладіна, який лише похитав головою. — Та годі вам! Що, жартів не розумієте? Це ж було смішно… — виправдовувався княжич.

— Тс-с, — урвала його Шаллан. — На позір цей візерунок дуже схожий на ті, що їх утворюють квітучі скелебруньки тутешнього виду.

Вона заходилася малювати.

Каладін схрестив руки на грудях і зітхнув.

— Що означає твоє зітхання? — запитав Адолін.

— Нудьгу, — відрізав капітан, озирнувшись на військо, яке досі перетинало настил. Щоб пройти ним, тритисячній армії — яка після проведення масштабної мобілізації становила близько половини Далінарових сил — потрібен був час. Мостонавідником у Каладіна складалося враження, наче такі переходи відбуваються блискавично. Ще б пак — адже він завше бував змучений і насолоджувався можливістю перепочинку (як йому здавалося, дуже короткого). — У цій пустизні, як на мене, тільки мох і може зацікавити.

— Ану цить, — звеліла Шаллан. — Іди надраюй свій настил абощо. — І, нахилившись ближче, тицьнула олівцем у жука, який проповзав отим її мохом. — Ох… — видобула дівчина, квапливо роблячи якісь нотатки. — Так чи інак, а ти помиляєшся: коли знати, де шукати, тут сила-силенна цікавого. Солдати кажуть, наче тут помітили прірводемона. Як гадаєте, він нападе на нас?

— Щось ви аж надто обнадієно це кажете, Шаллан, — зауважив Адолін.

— Ну, бо мені й досі бракує належного замальовка.

— Доведеться вам удовольнитися хризалідою.

Каладінові було очевидно, що дослідження Шаллан — лише привід. Того дня Далінар привів із собою незвично багато розвідників, і капітан запідозрив, що, діставшись до хризаліди — якраз на межі рекогносцированих територій, — ті вирушать далі, збираючи інформацію. Все це було не більше ніж підготовкою до князівської військової експедиції.

— Не розумію, навіщо нам аж стільки солдатів? — мовила Шаллан, зауваживши, як пильно охоронець придивляється до вояків. — Ви ж казали, що паршенді останнім часом не з’являються на битви за хризаліди?

— Так і є, — підтвердив Адолін. — І саме тому ми стривожені.

Каладін кивнув.

— Щоразу як ворог змінює тактику, стривожитися буде не зайве. Адже це може свідчити про його відчай. А відчай — надзвичайно небезпечна річ.

— Як на мостонавідничка, ти просто стратег, — сказав Адолін.

— До речі, як на княжича, ви просто бурбон, — відповів капітан.

— Дякую, — кинув Холін.

— Любий, бурбон — це «брутальний, неосвічений правитель», — втрутилася Шаллан.

— Он як? Справді? — розгубився княжич.

Та кивнула й, не припиняючи малювати, кинула оком на охоронця — але Каладін під її поглядом і вухом не повів.

— Адоліне, — попросила Шаллан, знову обертаючись до крихітної скельної формації перед собою, — ви б не вівісектували для мене цей мох?

— Віві… секту… вати… мох?

Адолін глянув на капітана, але той лише знизав плечима. Звідки, мовляв, йому знати, що має на увазі ця світлоока? Всі вони ненормальні.

— Еге, — підтвердила Шаллан, підводячись. — Зробіть нареченій ласку — зрубайте цей мох і скельну породу під ним.

Княжич здавався приголомшеним, але зробив, як просили, й, прикликавши Сколкозбройця, зрубав отой мох разом із породою. Легко зітнута верхівка невеличкого відслонення відпала й повалилася на плато.

Шаллан підступила ближче й зацікавлено схилилася над ідеально рівним зрізом. «М-м-м», — видобула вона й, кивнувши до себе, заходилася малювати.

Адолін відіслав Сколкозбройця.

— Ох, ці жінки! — стенув він плечима до капітана й, не спитавши в нареченої пояснень, побіг попити води.

Каладін рушив було за ним — але зрештою завагався. І що ж такого цікавого знайшла там Шаллан? Він ніяк не міг розкусити цю дівчину і знав, що не заспокоїться, доки не зрозуміє, що вона за одна. Адже та була надто наближена до Адоліна — а отже й до Далінара — щоб уникнути перевірки.

Підступивши ближче, він глянув через плече художниці на її замальовку.

— А-а, ви рахуєте пласти крєму, щоб визначити вік цієї породи? — спитав капітан.

— Логіка правильна, але тутешнє плато погано придається для датування осадових порід: на ньому надто сильні вітри, і тому крєм відстоюється хаотично. Тутешні пласти ненадійні і вводять в оману.

Каладін примружився й насупив чоло. По краях зрізу та порода була начебто звичайним скам’янілим крємом, у якому різними відтінками брунатного проступали окремі нашарування. А от серцевина була біла. Порода цього кольору траплялася рідко, і її натомість доводилося видобувати в кар’єрах. Тож це був або дуже нетиповий випадок, або…

— Тут свого часу щось стояло, — припустив капітан. — Але дуже давно. Щоб вертикальне осердя обліпив аж такий шар крєму, мало спливти не одне століття.

Шаллан уважно глянула на Каладіна.

— А ти розумніший, ніж здаєшся. — А потім, знову беручись до малювання, додала: — Ич, який молодчина…

Той хмикнув.

— Чому ви й словечка не можете сказати без шпильки? Аж так кортить похизуватися розумом?

— А може, я просто гніваюся, що ти збиткуєшся з Адоліна?

— Збиткуюся? Бо назвав його «брутальним і неосвіченим»? — уточнив капітан.

— Еге, збиткуєшся, бо висловив це так, щоб він не зрозумів. Щоб виставити його дурнем — хоча княжич щосили намагається бути з тобою люб’язним.

— О, так, — погодився Каладін. — Він завжди великодушно приймає благоговійну пошану темнооких «комашок», які в’ються довкола…

Шаллан стукнула олівцем по альбому.

— Ну й мізантроп же ти! Поверху напускна нудьга, а під нею бурчання й загрозливі позирки… Що, так ненавидиш людей?

— Ну ні… Я просто…

— Адолін старається. Йому прикро за те, як із тобою вчинили, й він робить, що може, загладжуючи цю провину. Він хороша людина. А от ти ніяк не можеш, щоб йому не дошкуляти…

— Він дражнить мене «мостонавідничком», — уперся Каладін. — То хто ж кому дошкуляє?

— Ну звісно: це ж він поперемінно сипле то косими поглядами, то обрáзами, мов буря — блискавицями й громами, — заперечила Шаллан. — Адолін Холін, найнезлагідніший тип на всіх Розколотих рівнинах. Он, полюбуйтеся! За що ж його любити?!

І вказала олівцем туди, де княжич саме жартував із гуртом темнооких хлопчаків-водоносів. Конюх підвів скакуна, й Адолін, знявши із задньої луки сідла свого шолома, простяг його одному з водоносів, дозволяючи приміряти. Хлопчині той був до смішного завеликий.

Каладін залився барвою, а хлопчак став у стійку Сколкозбройного, й уся їхня компанія знову зареготала. Охоронець знову глянув на Шаллан, а та, відклавши етюдник на плаский зріз породи перед собою, схрестила руки і зловтішно посміхнулася.

От нестерпна дамочка. «А хай їй грець!»

І Каладін, залишивши її саму, покрокував нерівним плато до Четвертого мосту, а там (попри Тефтові заперечення — мовляв, «не капітанська це справа») наполіг, що нестиме настил. Він не якийсь там буреклятий світлоокий, щоб цуратися тяжкої роботи.

На плечі опустилася знайома вага. Скеля мав рацію: настил здавався легшим, ніж колись. Каладін усміхнувся, зачувши, як лаються Лопенові кузени, для яких — так само, як і Ренаріна — ця вилазка стала посвятою в справжні мостонавідники.

Пройшовши одним із Далінарових громіздких і повільних настилів, вони перенесли свій вантаж через прірву й рушили наступним плато. Крокуючи на чолі Четвертого мосту, Каладін міг на якийсь час повірити, що життя не таке вже й складне: ні бойових вилазок, ні стріл, ні вбивць, ні служби охоронцем — лише він, його команда й настил.

На жаль, із наближенням до протилежного краю плато, він притомився й інстинктивно спробував підзарядитися, всотавши Буресвітло, — але де там.

Ні, життя таки складне, й ніколи не було простим, а надто якщо ти — мостонавідник. І заплющувати на це очі означало забарвлювати минуле в ностальгічні тони.

Каладін допоміг опустити моста й, зауваживши авангард, який висувався до них попереду армії, дав команду навести його над прірвою. Вояки зраділи змозі без затримки рушити вперед і, переправившись, прочесали прилегле плато.

Капітан і його люди рушили слідом, а відтак — за пів години по тому — переправили авангард через наступне провалля. Так тривало деякий час: дочекавшись появи гужових мостів, їхня команда вирушала вперед і переправляла авангард на чергове плато. В поті чола й напруженні м’язів спливали години — приємні години. Каладін так і не дійшов жодних висновків, які стосувалися б короля або власної ролі у його гіпотетичному вбивстві — він просто ніс моста під чистим небом і радів просуванню армії до мети.

Під вечір вони наблизилися до потрібного плато, де на свою дослідницю — Шаллан — очікувала випатрана хризаліда. Каладін із Четвертим мостом уже вкотре переправили авангард і стали чекати. Зрештою підійшли й основні сили армії. Громіздкі мости Далінара викотилися на позицію й затріщали храповими механізмами, наводячись над проваллям.

Спостерігаючи за ними, Каладін досхочу напився води, яка встигла нагрітися, і, нею ж таки вмившись, витер обличчя. Вони були майже на місці. Це плато лежало так далеко в глибині Рівнин, що заледве не прилягало до Вежі. Якщо рухатися в тому самому розслабленому темпі, повернення обіцяло розтягтися на багато годин. Доки вони дістануться військового табору, буде добряче затемна.

«Якщо князь справді хоче виступити в центр Розколотих рівнин, — подумав Каладін, — то це потребуватиме багатоденного переходу через голі плато, де армію гіпотетично можуть оточити й відрізати від таборів».

Тож Ридання справді давало якнайліпшу нагоду — чотири тижні неперервного дощу, під час яких великобурі не налітають. А ще тривав переступний рік, коли їх мало не бути навіть на Світлодень, який припадав посередині, знаменуючи повне завершення тисячоденного дворічного циклу стихій. А втім, капітан знав, що багато алетійських роз’їздів намагалися розвідати терени на сході, але їх щоразу знищували бурі, прірводемони або ударні загони паршенді.

Тож дати результат могло лише повномасштабне висування всіма силами до центру — але такий маневр відріза́в Далінара і його можливих союзників від таборів.

Аж тут глухо гупнув, навівшись над прірвою, Далінарів настил, і Каладін із командою — перейшовши власним — приготувалися втягнути його за собою й висуватися, щоб переправити авангард. Капітан махнув обслузі рушати, а сам повернувся до війстя великого мосту.

Далінар перетинав його, йдучи в оточенні розвідників — сами́х стрибунів, — а слідом слуги несли жердини.

— Мені треба, щоб ви роззосередилися, — говорив розвідникам князь. — Бо до повернення ми маємо не так багато часу. Рекогносцируйте стільки прилеглих плато, скільки бачите звідси. Що більший відтинок маршруту ми сплануємо зараз, то менше часу доведеться змарнувати, коли дійде до справи.

Ті закивали й, віддавши йому честь, розійшлися. Холін спустився з мосту й кивнув Каладінові. За головнокомандувачем на настил ступили генерали, писарки й інженерки, а відтак мала настати черга основних сил армії та зрештою ар’єргарду.

— Сер, я чув що ви будуєте переносні мости, — промовив капітан. — Бо, як я розумію, усвідомили, що ці — механізовані — занадто уповільнять ваше просування.

Далінар кивнув.

— Так, але їх понесуть солдати. Твоїх людей не залучатимуть.

— Це дуже тактовно з вашого боку. Але, сер, — гадаю, тут немає про що хвилюватися. Якщо накажете, їх понесуть мостонавідні команди. І то чимало обслуги, певне, зрадіє знайомій роботі.

— Солдате, я гадав, наче ти і твої люди вважали мостонавідницьку службу за смертний вирок… — здивувався Холін.

— У Садеаса так і було — але ви могли б поліпшити його тактику. Захищена обладунками обслуга, яку вимуштрували тримати стрій. Попереду солдати зі щитами. Лучники, яким велено прикривати мостонавідників. А до того ж це лише на одну вилазку.

— Коли так, готуй команди, — кивнув князь. — Поставивши обслугою твоїх людей, ми вивільнимо солдатів на випадок нападу.

Холін рушив було через плато, аж тут його гукнув один із теслярів по інший бік провалля, і Далінар, розвернувшись, знову піднявся на міст.

Рухаючись назустріч князеві, настил перетинали офіцери й писарки, зокрема й Адолін із Шаллан, які йшли біч-о-біч. Княжич спішився, а дівчина облишила паланкін і тепер, здавалося, пояснювала тому щодо решток споруди, які допіру виявила в зрубаному відслоненні.

Позаду них, по інший бік прірви, стояв ремісник, який погукав Далінара до себе.

«Це той самий тесляр», — подумав Каладін. Кремезний чоловік у шапчині та з родимою плямою. «Де ж я його бачив?..»

Аж раптом усе стало на місця: в Садеаса, на складі деревини. То був один із теслярів, що наглядав за побудовою настилів.

І Каладін кинувся бігти.

Він метнувся до моста ще до того, як уповні усвідомив цей зв’язок. Адолін попереду нього вмить розвернувся й також помчав уперед, шукаючи загрози, яку зауважив охоронець. Ошелешена Шаллан так і зосталася стояти серед мосту, а до неї стрілою летів Каладін.

Диверсант схопився за важіль збоку настилу.

— Адоліне, тесляр! — закричав капітан. — Зупиніть його!

Далінар досі стояв на мосту. Увагу великого князя відвернуло щось інше. Що саме? Аж раптом Каладін збагнув, що й сам дещо почув — спів сурм, які сповіщали про ворожу появу.

Усе відбулося миттєво: Далінар обернувся на звук, тесляр потягнув за важіль, а княжич в осяйній Збруї підлетів до батька.

Міст накренився.

А відтак завалився.