Слова Променистого ордену

47. Жіночі хитрощі

— Нічого не розумію, — сказала Шаллан. — Фрактале, ці мапи спантеличують.

Спрен завис неподалік у тривимірній подобі, повній переплетених ліній і кутів. Замалювати їх було складно, бо щоразу як дівчина придивлялася до одного з фрагментів, там виявлялося стільки деталей, що точне зображення ставало нездійсненним.

— Ммм? — запитально прогудів Фрактал.

Шаллан злізла з постелі й кинула книжку на пофарбований білим письмовий стіл. Опустившись навколішки перед скринею Ясни, вона покопирсалася в ній і витягла мапу Рошару — старовинну й не бозна-яку точну: Алеткар було зображено завеликим, а виділення торгових шляхів спотворило контури світу. Та мапа вочевидь передувала сучасним методам топозйомки і картографії, зате була цінна тим, що позначала Срібні королівства, які начебто існували за часів Променистих лицарів.

— Урітіру, — мовила Шаллан, показуючи на блискуче місто, розміщене на мапі в центрі всього сущого — не в Алеткарі (або Алетелі, як його тоді називали), а серед гір неподалік тих країв, які могли бути нинішнім Я-Кеведом. Але в Ясниних примітках зазначалося, що на інших тогочасних мапах його позначали деінде. — Як вони могли не знати, де їхня столиця — центр лицарських орденів? Чому кожна мапа суперечить іншим?

— Мммммм… — видобув замислений Фрактал. — Певне, багато хто про неї тільки чув, але ніколи там не бував.

— Навіть картографи? — засумнівалася Шаллан. — І королі, які замовили ці мапи? Дехто з них обов’язково мав там побувати. То якого ж рожна їм так складно вказати, де саме вона розміщена?

— Може, вони хотіли зберегти координати в таємниці?

Дівчина приліпила мапу до стіни воском зернівки із принцесиних запасів і, схрестивши руки, відійшла на крок-другий. Вона була ще в негліже та з непокритою лівицею.

— В такому разі, вони постаралися на славу, — відказала Шаллан.

Вона вийняла ще кілька тогочасних мап — створених в інших королівствах — зауваживши, що кожна показувала власну країну куди більшою, ніж та мала бути. Дівчина прикріпила до стіни і їх.

— На кожній Урітіру позначене в іншому місці, — сказала вона. — Прикметно, що воно неподалік від земель відповідного королівства, але поза ними.

— Кожна інакшою мовою, — зауважив Фрактал. — Ммм… Бачу закономірності.

І спрен спробував озвучувати написи.

Шаллан усміхнулася. Ясна розповідала, що деякі з них здогадно зроблені мертвою зорепісенною мовою. Вчені багато років билися над…

— «Король Бегардан»… тут я не розумію… певне, «повелів», — почав Фрактал. — «Мапу»? Так, імовірно «мапу». Тож попереднє слово, мабуть, «накреслити»… «накреслити»… знову щось незрозуміле…

— Ти читаєш?

— Бо тут закономірність.

— Ти читаєш зорепіснемовою?

— Не надто добре.

— Ти читаєш зорепіснемовою! — вигукнула Шаллан.

Вона кинулася до мапи, біля якої зависнув Фрактал, і провела пальцями по напису внизу.

— Кажеш, «Бегардан»? А може, «Баджерден»?.. Сам Ногадон…

— Баджерден? Ногадон? Людям треба аж стільки імен?

— Одне — почесне, — пояснила Шаллан. — Його справжнє ім’я здавалося не досить симетричним. Власне, воно, гадаю, було зовсім несиметричне, тож багато століть тому подвижники дали йому нове.

— Але ж… нове також несиметричне.

— Звук «г» — чи придих після голосної в кінці слова — може замінювати будь-яку літеру, — на автоматі пояснила Шаллан. — Урівноважуючи слово, ми пишемо симетричну букву, але додаємо діакритичний знак, який показує, що для полегшення вимови та звучить як «г».

— Але… Як можна вдати, наче слово симетричне, коли насправді це не так?!

Шаллан не зважала на спренове лепетання, вдивляючись натомість у прадавні письмена здогадно зорепіснемови. «Якщо ми таки знайдемо Яснине місто, — подумала дівчина, — і якщо там є записи, то вони, мабуть, цією мовою».

— Ану погляньмо, що ти можеш перекласти.

— Я не читаю зорепіснемовою, — роздратовано промовив Фрактал. — Я просто розшифрував окремі слова. А ім’я зміг перекласти тільки тому, що знаю, як звучать назви позначених міст.

— Але ж вони записані не зорепіснемовою!

— Їхні графічні системи споріднені, — сказав спрен. — Це ж очевидно.

— Аж так очевидно, що ніхто з учених жодного разу цього не помітив.

— Вам погано даються закономірності, — самовдоволено парирував Криптик. — Ваше схоластичне мислення просякнуте брехнею, яку ви самі собі розповідаєте. Це захопливо, але закономірностей не виявить.

«Схоластичне мислення…» Шаллан обійшла ліжко й витягнула зі стосу книжок працю Алі-дочки-Гасвет із Шиновару. Читати шинських учених було чи не найцікавіше — адже їхнє бачення решти Рошару бувало таке незашорене, таке нешаблонне.

Вона знайшла потрібний пасаж. Ясна посилалася на нього в нотатках, тож дівчина замовила повний текст. Себаріалова платня — яку вона таки отримувала — була дуже до речі. На її прохання Васа та Ґаз провели останні кілька днів, обходячи книгарні в пошуках «Слів Променистого ордену» — першоджерела, яке принцеса вручила їй перед смертю. Результату поки не було, але один книготорговець заявив, що, можливо, замовить примірник із Холінара.

— «Урітіру сполучало всі країни, — прочитала Шаллан, — й подекуди через нього лежав наш єдиний шлях у зовнішній світ, де не шанують святість каміння». — Дівчина підвела очі на Фрактала. — Як по-твоєму, що означають ці слова?

— Те й означають, — відказав спрен, який так само зависав біля мап. — Що Урітіру мало добре сполучення. Певне, дорожнє.

— А я завжди розуміла цю фразу метафорично — як обмін прагненнями, помислами й науковими ідеями.

— А-а, брехня…

— А що, коли ти маєш рацію і це не фігура мови? — Шаллан підвелася й, підійшовши до мап, торкнулася міста по центру. — Сполучення… але не дорожнє. На деяких мапах доріг до Урітіру взагалі не позначено. Його щоразу розташовують у горах або принаймні в горбистій місцевості…

— Ммм.

— Як іще дістатися до міста, коли не дорогою? — замислилася Шаллан. — Ногадон прийшов туди пішки — чи так він принаймні стверджував. Проте інші джерела не згадують про наземну подорож в Урітіру.

Щоправда, свідчень тих, хто побував там, дуже мало. Це місто було легендою, і більшість учених вважали його за міфічне.

Вона потребувала більше інформації. Дівчина кинулася до скрині наставниці й розшукала один із її записників.

— Ясна стверджувала, що Урітіру стояло не тут, — сказала Шаллан. — Але що, коли шлях до нього — на Розколотих рівнинах? Щоправда, непростий: адже там мешкали Приборкувачі сплесків. То було місто прадавніх див на кшталт Сколкозбройців.

— Ммм… — тихенько видобув Фрактал. — Сколкозбройці — не диво…

Шаллан знайшла те, що шукала. Цитату, яка видалася їй цікавою — не так сама собою, як приміткою Ясни: «Ще одна легенда, цього разу запозичена з книги Калінам “Серед темнооких”. Див. с. 102. Їхній фольклор аж кишить оповідями про миттєві переміщення в просторі та Присяжні брами».

Миттєві переміщення. Присяжні брами.

— Ось навіщо вона прямувала сюди, — прошепотіла Шаллан. — Ясна гадала, що знайде хід на Рівнинах. Але ж тут голі буреземлі — лише камінь, крєм і великопанцирники. — Вона підвела очі на Фрактала. — Нам справді треба вибратися на Розколоті рівнини.

Акомпанементом цієї заяви стало зловісне биття годинника. «Зловісне» тому, що година була набагато пізніша, ніж сподівалася дівчина. Буря забирай! Опівдні в неї зустріч з Адоліном. Якщо вона не хоче запізнитися, то має пів години на збори.

Шаллан скрикнула й метнулася до ванної, де повернула кран, щоб набрати води. «Гусак» сплюнув брудну відстояну воду, куди осів крєм — і за мить дівчина вже затикала ванну корком, бо ту змінив чистий і теплий потік. Вона підставила під нього руку й знову подивувалася — тепла проточна вода. Від Себаріала Шаллан почула, що недавно в особняк приходили фабріаліри й пообіцяли встановити фабріал, який мав забезпечити постійне підігрівання вмісту цистерни — як у Харбранті.

— Я таки дозволю собі звикнути до цього блага цивілізації, — зронила дівчина, вислизаючи з нічної сорочки.

Коли вона залізла у ванну, Фрактал перемістився по стіні над нею. Шаллан вирішила не соромитися спрена. Так, голос той мав чоловічий, але насправді чоловіком не був. А до того ж спренів вистачало всюди — зокрема, певне, й у ванні, а також у стінах. Вона ж сама побачила, що все має душу, чи спрена, чи що там іще. Хіба їй не байдуже, що стіни на неї дивляться? Байдужісінько. То чого перейматися через Фрактала?

Але Шаллан таки мусила повторювати ці аргументи щоразу, коли той бачив, як вона роздягається. Утім, користі від цього було би більше, якби Криптик не був такий до бурі цікавий щодо всього на світі.

— Анатомічні відмінності між статями геть невеличкі, проте докорінні, — півголосом промугикав Фрактал. — А ви їх акцентуєте. Довге волосся. Рум’янець на щоках. Учора ввечері я підглядав у ванній за Себаріалом і…

— Прошу, скажи, що це неправда, — промовила Шаллан, заливаючись барвою, і взяла з посудини біля ванни трішки пастоподібного мила.

— Але ж… я щойно сказав тобі, що це правда… Так чи інак, а мене не помітили. Якби ти була послужливіша, мені не довелося б цього робити.

— Оголену натуру я для тебе не малюватиму!

Вона необачно зауважила, що в такий спосіб вправлялися багато великих художників. Іще вдома дівчина насилу вмовила кількох служниць позувати їй ню, пообіцявши, що знищить етюди — й дотримала слова. Але оголених чоловіків не малювала ніколи. Буря забирай! Вона б не знала куди дітися від сорому!

Шаллан не дозволила собі поніжитися у ванні і за чверть години — хвилина в хвилину — стояла одягнена, розчісуючи перед дзеркалом іще вогке волосся.

Ну як їй було повертатися в Я-Кевед до тихого життя в глушині? Відповідь напрошувалася сама собою. Шаллан, певне, туди не повернеться. Колись така думка вжахнула б її, але тепер збадьорила — хоча вона поклала собі забрати братів на Розколоті рівнини. Тут їм буде куди безпечніше, ніж у батьковому маєтку, а втрачати від такого переїзду було майже нічого. Або й без «майже». Дівчина починала гадати, що таке рішення було б набагато ліпше за будь-яке інше й дозволило б їм до пори до часу відкараскатися від проблеми з неповерненим фабріалом.

Вона ходила на один із телестилеграфів, які мали зв’язок із Ташикком — такий був у кожному таборі — і заплатила за листа, який мали доправити її братам із Валата разом із телестилем. На жаль, прибути все це мало за багато тижнів — якщо посилки взагалі доходили. Купець, із яким вона розговорилася на телестилеграфі, попередив, що час тепер воєнний і переміщуватися Я-Кеведом непросто. Щоб підстрахуватися, Шаллан надіслала ще одного листа через Нортґріп — той лежав якнайдалі від театру бойових дій — і сподівалася, що хоч один із двох таки дійде.

А щойно вона знову матиме зв’язок із братами, як переконає їх зробити одне-єдине: узявши гроші, які надіслала Ясна, й полишивши напризволяще родовий маєток, тікати на Розколоті рівнини. Допомогти їм більшим Шаллан поки не могла.

Вона метнулася кімнатою й, натягуючи пантофлю, прострибала на одній нозі повз мапи. «З вами я розберуся пізніше».

Настав час причаровувати нареченого. Але як? У прочитаних романах це здавалося простим — пускай очима бісики і вчасно червоній. Що ж, барви їй було не позичати — а от зі вчасністю могли бути проблеми. Шаллан застебнула рукав, покривши захищену руку, й, озирнувшись у дверях, побачила, що альбом та олівець лежали на столі.

Вона більше нізащо не хотіла виходити з дому без них, тож запхала обидві речі в портфель і вилетіла з кімнати. Прямуючи біломармуровим будинком до виходу, вона проминула Палону й Себаріала, які розташувалися в кімнаті з величезними скляними вікнами з підвітряного боку, що виходили в сад. Палона, роздягнувшись до пояса, лежала долілиць — їй робили масаж — а Себаріал, напівлежачи, ласував солодощами. В кутку стояла за кафедрою молода жінка, яка читала парі поезію.

Дівчина ніяк не могла розкусити цих двох. Себаріал — проникливий маніпулятор чи лежень і ненажера? А може, і те, і те? Що ж до Палони, то вона однозначно любила багатство та розкіш, але ніскілечки не здавалася зверхньою. Останні три дні Шаллан вивчала Себаріалові книги домашніх видатків і виявила там повний безлад. У деяких царинах князь справляв враження неабиякого розумника — то як же можна було так запустити власні гросбухи?

Шаллан була не надто сильна в математиці — як порівняти з її хистом до малювання — але інколи полюбляла трохи порахувати й вирішила дати бухгалтерським записам лад.

Знадвору біля виходу чекали Ґаз і Васа, які провели її до князівського екіпажа, що стояв наготові, а один із її невільників, Ен, виконував обов’язки ліврейного лакея. За словами раба, йому було не звикати до такої роботи, і коли дівчина підійшла до карети, той усміхнувся їй. Шаллан зраділа побаченому, бо не пригадувала, щоб дорогою бодай хтось із п’ятірки невільників усміхався — навіть коли вона випустила їх із клітки.

— До тебе добре ставляться, Ене? — запитала господарка, коли той відчинив для неї дверцята карети.

— Так, пані.

— А якби ображали, ти поскаржився б мені?

— Е-е… так, пані.

— А як щодо тебе, Васо? — спитала дівчина, озираючись. — Ти задоволений умовами?

Той фиркнув.

— Це, певне, означає «безумовно»?

Ґаз хихикнув. Цей коротун уловлював каламбури.

— Ви дотримали обіцянки, — промовив Васа. — На це мені заперечити нічого. Мої люди вдоволені.

— А ти?

— А я нуджуся. Щодня ми тільки й робимо, що сидимо, отримуємо гроші і пропиваємо їх.

— Більшість чоловіків вважали б, що це не робота, а мрія.

Шаллан усміхнулася Енові й залізла в карету.

Васа зачинив за нею дверцята, а відтак зазирнув у вікно.

— Більшість чоловіків — ідіоти.

— Аж ніяк, — заперечила Шаллан, усміхнувшись. — За законом великих чисел, лише половина.

Той хмикнув. Дівчина вчилася розуміти його нечленороздільні шуми, бо інакше спілкуватися з Васою було неможливо. Цього разу він мав на увазі приблизно таке: «Зроблю вигляд, наче я не розумію цього жарту, бо інакше зіпсую свою репутацію цілковитого й нестерпного хмиря».

— Я так розумію, — сказав Васа, — що нам доведеться їхати на зап’ятках.

— Дякую, що запропонував, — відповіла Шаллан й опустила шторку на вікні.

Знадвору знову залунало Ґазове хихотіння. Обоє солдатів скочили на зап’ятки, а Ен заліз на козли до кучера. Вийшов справжнісінький виїзд з усіма належними атрибутами — і навіть на кінній тязі. Дівчина спершу соромилася попросити карету — але Палона лише посміялася.

— Та бери той драндулет, коли хочеш! У мене є власний, а Турі, залишившись без карети, тільки зрадіє — він любить, коли з’являється привід зайвий раз не виїжджати між люди.

Шаллан зашторила й друге вікно, а коли кучер узяв із місця, дістала альбом. На першій же чистій сторінці чекав Фрактал.

— З’ясуймо, що нам до снаги, — прошепотіла дівчина.

— Чудова думка! — озвався Криптик.

Діставши капшука зі сферами, вона втягнула трохи Буресвітла, а потім видихнула перед себе його клуб і спробувала надати йому форми.

Не вийшло.

Відтак вона спробувала тримати в голові певний образ — власний, але трішки модифікований: із чорним волоссям замість рудого. Дівчина видихнула Буресвітло, і цього разу те закрутилося довкола неї і на мить повисло, але потім знов-таки щезло.

— Дурня якась, — тихенько буркнула Шаллан, випускаючи з вуст Буресвітло, й нашвидкуруч накидала себе темноволосою. — Яка різниця, малюю я спершу чи ні? Мої олівці навіть не кольорові.

— Її не мало би бути, — погодився спрен, — але для тебе вона чомусь є.

Шаллан закінчила ескіз. Малюнок був зовсім простенький: риси обличчя та все, крім волосся, лише намічено невиразними лініями. Проте Буресвітло зрештою закріпило цей образ, і її волосся, потемнівши, стало чорним.

Художниця зітхнула, і її вуста зронили трішки Світла.

— А тепер як мені змусити цю ілюзію зникнути?

— Не підживлюй її.

— Яким чином?

— А мені звідки знати? — запитав Фрактал. — Це ж ти в нас майстриня з підживлення.

Шаллан зібрала всі свої сфери — деякі встигли потьмяніти — й поклала ті на сидіння навпроти, де їх було не дістати. Але такої відстані виявилося не досить, бо коли заряд усередині вичах, вона — несподівано для самої себе — інстинктивно вдихнула, й Буресвітло всоталося в неї через увесь простір карети.

— І справді майстриня, — кисло сказала Шаллан. — Адже я практикуюся зовсім недовго…

— Зовсім недовго? — здивувався Фрактал. — Але ж ми вперше…

Проте дівчина пускала те, що він казав, повз вуха, аж доки спрен не закінчив.

— Мені дуже потрібно знайти інший примірник «Слів Променистого ордену», — мовила вона, починаючи наступний малюнок. — Може, там написано, як розсіювати ілюзії.

Шаллан поволі працювала над новим малюнком — портретом Себаріала за вечерею, про якого залишила Спогад напередодні, одразу після повернення з розвідки в Амарамовому маєтку. Дівчина хотіла створити повноцінний екземпляр для своєї колекції, а тому ретельно проробляла деталі. На щастя, дорога була рівна, без великих вибоїн. Не ідеальні умови для творчості, але останніми днями вона — за дослідженням, роботою в Себаріала, проникненням в угрупування Примарокровних та зустрічами з Адоліном Холіном — мала дедалі менше вільного часу. Раніше його було куди більше. І дівчина не могла позбутися думки, що значну його частину вона змарнувала.

Шаллан віддалася роботі. Знайомий шурхіт олівця об папір концентрував у собі процес творення. Краса була зовні — всюди довкола. Але творити мистецтво означало не фіксувати, а пропускати її крізь себе.

Коли вона закінчила й визирнула у вікно, то побачила, що вони під’їжджали до Шпиля. Художниця піднесла зображення перед очі, придивилася до того, що вийшло, і кивнула. Задовільний малюнок.

А відтак спробувала залучити Буресвітло, щоб створити ілюзію. Вона видихнула його цілу хмару, і те негайно прибрало подобу Себаріала, який сидить в екіпажі навпроти неї — в такій самій позі, як на портреті, й орудуючи ножем та виделкою, котрі Шаллан не зобразила.

Художниця всміхнулася. Деталізація була ідеальна — складки на шкірі, одиничні волосинки. Вона цього не малювала: жоден портрет не вловить кожної волосини на голові та кожної пори на шкірі. Але в образу ці деталі були — ілюзія не так копіювала намальоване, як ґрунтувалася на ньому. Малюнок лише правив їй за прототип.

— Ммм, — видобув Фрактал, на позір задоволено. — Це чи не найправдивіша з твоїх оман. Чудово!

— Він нерухомий, — заперечила дівчина. — Навіть якщо абстрагуватися від неприродної пози, із живою людиною його ніхто не сплутає. Очі безживні, груди не здіймаються й не опускаються в такт диханню. М’язи застигли. Детально проробленою може бути і статуя — але це її не оживить.

— Статуя зі Світла.

— Я не заперечую, що вийшло переконливо, — промовила Шаллан. — Але залучати ожилі ілюзії було б куди легше.

Яке дивне відчуття: її малюнки були, мов живі, а ця річ — набагато реалістичніша — була мертва.

Дівчина простягнула руку й поводила нею крізь зображення. Якщо не робити різких рухів, то викривлення було мінімальне, а помахи її п’ястка розганяли його, наче дим. Але Шаллан зауважила ще дещо: помістивши руку в ілюзію…

Так. Вона зробила вдих, і зображення, розвіявшись осяйним димом, всоталося в її шкіру. Його Світло можна було використовувати повторно. «Одне питання розв’язане», — подумала дівчина й, відкинувшись на сидінні, занотувала в кінці альбому здобуту науку.

Карета під’їхала до Посадського торжища, де на неї мав чекати Адолін, і Шаллан заходилася збирати речі в портфель. Напередодні вони сходили на обіцяну прогулянку, і дівчина відчувала, що справи йшли добре, але усвідомлювала й те, що має вразити княжича. Бо спроби справити враження на Її Світлість Навані плодів поки що не принесли, а потреба в союзі з Домом Холін була дуже гостра.

Це спонукало Шаллан замислитися. Її волосся досі висохло, але вона воліла, щоб те природно спадало на плечі — розпущеним, незавитим і не надто об’ємним — тоді як алетійки полюбляли складні зачіски.

Її бліду шкіру злегенька припорошували веснянки, а тіло було й близько не таке фігуристе, щоб викликати заздрість. І все це можна було змінити, залучивши ілюзію. Наростити. Адолін уже бачив, яка його наречена насправді, тож кардинальні зміни відпадали — але стати ефектнішою було можна. Це все одно що скористатися косметикою.

Але вона вагалася: якщо княжич таки погодиться на шлюб, то завдяки чому — їй чи брехні?

«От дурепа! — гримнула на себе Шаллан. — Щоб поманити за собою Васу і прилаштуватись до Себаріала, ти залюбки змінювала зовнішність — а нині що не так?»

Однак причарувавши Адоліна ілюзорною ефектністю, вона ступила б на слизьку доріжку. Адже постійно образ не носитимеш, чи не так? А надто заміжньою. «Ліпше поглянути, на що я здатна без ілюзій», — подумала Шаллан, вилазячи з карети. Доведеться їй покластися натомість на жіночі хитрощі.

От тільки якби ж то знаття, чи були вони в неї.