Слова Променистого ордену

64. Скарби

Каладін лежав на нарах, не звертаючи уваги на обід (миску тушкованого телью з приправами), який стояв на підлозі.

Йому почало здаватися, наче він — той білошипник зі звіринця. Хижак у клітці. Пошліть, буревії, щоб він не скінчив так само, як та бідолашна тварина — змарнілим, голодним, напівпритомним. «Білошипники погано переносять неволю», — сказала тоді Шаллан.

Скільки вже днів, як він тут? Каладін спіймав себе на тому, що йому стало байдуже. І стривожився. За часів свого невільництва він також збайдужів до питання, який сьогодні день.

Каладін недалеко втік від колишнього горопахи й відчував, що скочується до знайомого умонастрою, немовби скелелаз, який дереться на ослизлий від крєму стрімчак і, щоразу, намагаючись піднятися вище, сповзає донизу. А зрештою неминуче впаде.

У ньому заворушилася рабська ментальність… озвався старий погляд на світ… Збайдужій. Цікався лише тим, коли наступна годівля і як не дати іншим відібрати в тебе пайку. Менше думай, бо думати — небезпечно. Від думок з’являються надії, а там і бажання.

Каладін скрикнув і, схопившись із нар, закрокував маленькою камерою, тримаючись руками за голову. Він мав себе за бійця, за сильного духом. Але варто йому було помаринуватися в цій норі кілька тижнів — і все стало на свої місця! Він кинувся на ґрати й, просунувши руку назовні, потягнувся до світильника на стіні. Вдих…

І нічого. Ніякого Буресвітла. Сфера сяяла далі — рівно та незмигно.

В’язень, заволавши, спробував сягнути далі, простираючи кінчики пальців до її далекого сяйва. «Не дай цій темряві поглинути мене», — подумав він. Ні, не подумав — змолився. Коли він востаннє звертався до Всемогутнього? Каладін не мав кого попросити, щоб написали й спалили належні слова, але ж Той слухав не їх, а серця — хіба ні? «Прошу тебе. Тільки не знову. Я не витримаю цього ще раз.

Благаю».

І він, удихнувши, щосили потягнувся до сфери. Світло немовби заопиралося, а відтак бурхливо поринуло в кінчики пальців, і в жилах забушував буревій.

Затамувавши подих і заплющивши очі, Каладін смакував його. Сила всередині напирала, намагаючись вирватись. В’язень відштовхнувся від ґрат і — так само зажмурки — знову заходи́в із кутка в куток, але вже спокійніше.

— Я непокоюся за тебе, Каладіне, — пролунав голос Сил. — Тебе огортає темрява.

Той розплющив очі і зрештою знайшов, куди вона поділася — та сиділа між двох прутів ґрат, немов на невидимій гойдалці.

— Зі мною все буде гаразд, — заспокоїв її Каладін, і його вуста, наче димом, закурилися Світлом. — Мені б лише вирватися з цієї клітки на волю.

— Ні, все серйозніше. Йдеться про темряву… темряву…

Сил глянула осторонь і, зненацька захихотівши, спурхнула роздивлятися щось на підлозі. Там, під стіною, саме проповзав маленький крєм’ячок, а Каладінова «однокамерниця», широко розплющивши оченята, стояла над ним, чудуючись із яскравості його фіолетово-червоного панцира.

Каладін усміхнувся: а вона так і залишилася спреном. Дитина дитиною. Для неї весь світ був одною великою дивовижею. А от сам він уже й не пригадував, як це…

В’язень сів на нари й пообідав, відчуваючи, що на якийсь час розігнав свою похмурість. А зрештою один із наглядачів зазирнув перевірити, як він там, і, виявивши потьмянілу сферу, насупився, похитав головою й, замінивши її на нову, пішов собі.

***

Амарам прямував до цієї палати.

«Ховайся!»

Шаллан пишалася тим, як швидко видихнула решту Буресвітла й загорнулася в нього. Вона навіть не думала про те, як щойно зреагував на таке божевільний — хоча, певне, мала б подумати. Хай там як, а цього разу той, здавалося, нічого не помітив.

Ким їй стати? Подвижником? Ні. Це надто довго й марудно.

Пітьмою.

Вбрання на дівчині почорніло. Її шкіра, капелюх, волосся — все це стало непроглядно темним. Хутко позадкувавши від дверей, Шаллан забилася в куток — найдальший від віконця — й принишкла. Тепер, коли ілюзія була на місці, Світлопрядіння поглинало струминки заряду — які інакше клубочилися б над шкірою — і додатково камуфлювало її присутність.

Двері відчинилися. Серце Шаллан вилітало з грудей. Ох, якби ж то вона мала час створити ілюзорну стіну! До палати увійшов Амарам із якимось темнооким молодиком, вочевидь алетійцем. Той мав коротке чорне волосся й кущисті брови, а зодягнений був у ліврею Холінів. Вони тихенько зачинили за собою двері, й Амарам сховав ключа до кишені.

Забачивши перед собою вбивцю брата, дівчина миттю спалахнула гнівом, але спіймала себе на тому, що він дещо влігся: вогонь ненависті перетворився на тління відрази. Адже відколи вона востаннє бачила Геларана, спливло багато води. А до того ж Балат мав рацію: старший брат їх покинув.

Певне, задля того, щоб убити цього типа — чи так принаймні вирішила для себе Шаллан, висновуючи з прочитаного про Амарама і його Сколкозброєць. Але чому Геларан хотів його смерті? І чи можна було звинувачувати цього чоловіка, якщо насправді йшлося про самозахист?

Відчуття було таке, що їй бракує фактів. Хоча «Його Високороддя», звісна річ, так само залишався мерзотником.

Амарам і темноокий алетієць обернулися до божевільного. В напівтемній палаті Шаллан не могла до пуття розгледіти вирази їхніх облич.

— Не розумію, Ваша Ясновельможносте, навіщо він вам, — промовив служник. — Я ж переказав усі його слова.

— Цить, Бордіне, — відказав Амарам, проходячи вглиб палати. — Стань коло дверей і слухай, чи ніхто не йде.

Втиснувшись у куток, Шаллан застигла. Вони її помітять — хіба ні?

Амарам опустився навколішки біля ліжка.

— Превеликий князю, оберніться, — шепнув він, поклавши руку божевільному на плече. — Дозвольте мені подивитися на вас.

Той підвів очі, так само бурмочучи.

— Ах… — із придихом видобув Амарам. — Усемогутній, що над нами! Десять істинних імен! Ви прекрасні. Ґавіларе, в нас вийшло. У нас зрештою вийшло!

— Ваша Ясновельможносте? — озвався Бордін від дверей. — Мені не до вподоби, що ми тут. Бо якщо нас застануть, можуть виникнути запитання. А скарби…

— Він справді згадував про Сколкозбройці?

— Так, — підтвердив слуга. — Про цілий таємний склад Зброї.

— Клинки честі, — прошепотів Амарам. — Превеликий князю, прошу, повторіть мені те саме, що сказали ось йому.

Божевільний забурмотів свою маячню, яку Шаллан уже чула. Амарам іще трохи постояв навколішках, прислухаючись, і зрештою озирнувся на стривоженого Бордіна:

— Ну — і де тут про Сколкозбройці?

— Те, що ви чули, він повторює щодня, — пояснив той, — але про них він згадав тільки раз.

— Я волів би переконатися на власні вуха.

— Ваша Ясновельможносте… Ми можемо прочекати тут багато днів і так нічого й не почути. Благаю вас — нам треба йти. Бо врешті-решт подвижники робитимуть обхід…

Амарам із видимою неохотою підвівся з колін.

— Превеликий князю, — мовив він до скуленої постаті божевільного, — я вирушаю на пошуки ваших скарбів. Не говоріть про них нікому іншому, і я знайду тим Клинкам гідне застосування. — А відтак обернувся до Бордіна: — Ходімо й розшукаймо, де вони.

— Сьогодні?

— Ти ж казав, що це близько.

— Ну, так — тому я й привіз його аж сюди. А проте…

— Якщо він раптом проговориться комусь про скарби, то нехай ліпше доти їх там не буде. Без винагороди ти не залишишся. Швидше, гайда!

Амарам пішов, а Бордін, глянувши на божевільного, затримався коло дверей, а відтак вийшов слідом і зачинив їх. Клацнув замок.

Шаллан протяжно видихнула й осіла додолу.

— Наче в море зі сфер…

— Що? — перепитав Фрактал.

— Я з головою провалилася кудись — але це не вода, а казна-що, і я навіть гадки не маю, як виплисти, — пояснила Шаллан.

— Не розумію такої брехні, — відказав на це спрен.

Та тільки похитала головою. А щойно її одяг і шкіра набули первинного кольору, як Шаллан знову надала собі подоби Вейл і під звуки маячіння божевільного — «…Вісник війни… Близиться час Повернення…» — пройшла до дверей.

А вибравшись із палати, знайшла дорогу до келії, у якій зоставила Іятіль, і красно перепросила в подвижників, бо ті вже почали її шукати. Вона послалася на те, що заблукала, й не відмовилася від проводиря, який мав показати їй, де паланкін.

Але перед тим як піти, нахилилася до «сестриці», немовби бажаючи попрощатися з нею.

— Ви зможете втекти? — шепнула Шаллан.

— От іще! Звісно, що зможу.

— Тоді тримайте, — промовила дівчина, вкладаючи в покриту рукавичкою правицю Іятіль аркуш паперу. — Тут занотована маячня того божевільного — він повторює її слово в слово. А ще я бачила, як до нього в палату проник Амарам, який, схоже, гадає, наче ці слова — осмислені, й шукає скарби, про які той згадував раніше. Ввечері я телестилеграфую вам докладний звіт.

Шаллан уже збиралася відійти, але Іятіль її стримала.

— Вейл, хто ти насправді? — спитала вона. — Ти застала мене зненацька, коли я стежила за тобою, і змогла відірватися від мене на вулиці — а це ой як нелегко. Твої шедевральні малюнки захоплюють мрейза — а він стільки всього надивився, що таке, вважай, неможливо. Ну а після сьогоднішнього я не знаю, що й казати…

Шаллан була в захваті від почутого. Хоча що їй до поваги цих людей? Адже вони вбивці.

Але буря її забирай — їхня повага була цілковито заслужена!

— Я шукаю істину — хоч де і хай у кого. Ось хто я насправді, — відказала дівчина.

Вона кивнула Іятіль і, відійшовши, залишила монастир.

А пізно ввечері, вповні відзвітувавшись про всі тогоденні події (та переславши талановиті портрети божевільного, Амарама й Бордіна на додачу), отримала у відповідь коротке повідомлення від мрейза:

«Вейл, істина знищує більше людей, ніж рятує. Але випробування ти пройшла. Тож решту наших можеш більше не боятися: їм велено тебе не чіпати. Ти маєш зробити собі особливе татуювання — символ твоєї вірності. Ескіз я надійшлю. Де його набивати, обирай сама, але під час нашої наступної зустрічі ти маєш показати мені, що воно таки зроблене.

Ласкаво просимо до лав Примарокровних».