Слова Променистого ордену

71. Вігілія

— Я був дитиною і мало що чув, — сказав Тефт. — О, Келеку, — та не надто й прислуха́вся! Того, що виробляли в нас у родині, від батьків не очікують — тож я про це не знав і знати не хотів. От і не дивно, що мені несила пригадати.

Сиґзіл м’яко кивнув у своїй лагідній, і від того навіть дратівливішій манері. Цей азіш розумів, про що йдеться. Розумів — і викликав на відвертість. Страшенно нечесно з його боку! І чому Тефт мав нести варту саме з ним?

Обидва сиділи на валунах неподалік від проваль, одразу за східною околицею Далінарового табору. Задував холодний вітерець. Тієї ночі мала грянути великобуря.

«Він доти повернеться. Аж звісно, що повернеться».

Повз них прошмигнув крєм’ячок. Тефт кинув у нього камінцем, і він метнувся до найближчої розколини.

— Не знаю, нащо тобі слухати про всі ці речі. Адже користі від них — ні найменшої.

Сиґзіл кивнув. От буреклятий іноземець!

— Гаразд, — сказав Тефт. — Розумієш, мої батьки були сектанти — так звані Прожекте́ри. Вони… словом, вони гадали, що, знайшовши спосіб повернути Спустошувачів, повернуть і Променистих лицарів. Дурня́, еге ж? От тільки вони, як то кажуть, «щось знали». Таке, чого не мали б знати, — як-от те, що до снаги Каладінові.

— Тобі це, бачу, нелегко, — промовив Сиґзіл. — Не хочеш зіграти ще партію в мічім, щоб скоротати час?

— Еге, тобі б тільки залишити мене без буреклятих сфер, — гиркнув на нього Тефт, сварячись пальцем. — І називай цю гру якось інакше.

— Але ж її назва — «мічім».

— Це слово священне й для гри не годиться.

— Там, звідки його запозичили, воно не священне, — заперечив Сиґзіл, помітно дратуючись.

— Але ми не там, а тут! Тож називай її якось інакше.

— Я хотів зробити тобі приємне, — сказав азіш, беручи в руки кольорові камінці, якими грали в цю гру. Їх — купкою — ставили на кін, намагаючись відгадати, які камінці приховав суперник. — Це ж не азартна, а спортивна гра, яка не ображає почуття воринців.

Тефт дивився, як Сиґзіл піднімає камінці. А може, спустити всі сфери в цю бурекляту гру було б для нього ж і ліпше? Бо знову розжитися грішми було ризиковано. Такому, як він, їх мати не можна.

— Прожекте́ри гадали, — повів далі немолодий лейтенант, — наче приховані здібності легше розкрити, якщо піддати життя небезпеці. От вони й… піддавали. Щоправда, хвала вітрам, тільки життя самих сектантів — невтаємничених не чіпали. Але горя вистачало й без них. Я бачив, як добровольців зіштовхували зі скель або прив’язували, а тим часом свічка поступово перепалювала мотузку з підвішеним каменем, який мав їх розчавити. Страшні речі, Сиґзіле. Жахливі. На таке нікому не варто дивитися — а надто шестирічному хлопчикові.

— І що ж ти зробив? — тихенько поцікавився азіш, туго затягуючи зав’язку на своєму капшуку з камінцями.

— Не твоя крєм’ячкова справа! — гаркнув Тефт. — Не розумію, навіщо мені взагалі ця розмова…

— Усе гаразд, — сказав Сиґзіл. — Я розумію…

— Я виказав їх нашому градоправителеві, — випалив Тефт. — А той улаштував над ними суд, цілий процес. І всіх їх зрештою стратили. Я й досі не розумію за що — адже вони становили загрозу тільки для себе. Замах на самогубство скарали смертю — ну й нісенітниця. Я мав знайти, як виручити їх…

— Твоїх батьків?

— Моя мати загинула від того валуна на мотузці, — пояснив лейтенант. — Вона була щирою вірянкою, Сиґу. Фанатичною, розумієш? Мовляв, здібності у неї точно є, і якщо їй загрожуватиме загибель, ті виявлять себе, й вона врятується…

— Це відбулося на твоїх очах?

— Ні! Буря забирай! Чи ти здурів? Та хто б дав її синові на це дивитися?

— Але…

— А от батькову смерть я таки бачив, — мовив Тефт, обвівши поглядом Рівнини. — Його повісили.

Немолодий боєць похитав головою, риючись у кишенях. Та куди ж поділася його фляжка? Тефт озирнувся й зауважив, що на камені неподалік сидить, як завжди крутячи свою коробочку, ще й той хлопчина. Ренарін.

Тефт був не з тих, хто поділяв усю ту Моашеву маячню про повалення світлооких. Над простолюддям-бо їх вивищив Усемогутній! І хто такі вони — звичайні списники — щоб ставити під сумнів Його волю? Але княжич Ренарін був по-своєму не кращий за Моаша: ні той, ні той не знали свого місця. Бо світлоокий, який прагне служити в Четвертому мості, не ліпший за темноокого, що просторікує королю. Так не годилося — хоча решті мостонавідників хлопчина був начебто до вподоби.

Ну й Моаш тепер, звісно, також став одним із них. От буря забирай! Він що, залишив фляжку в казармі?

— Тефте, увага! — промовив Сиґзіл і підвівся.

Той обернувся й, побачивши, що підходять люди у формі, схопив списа й зірвався на ноги. До двійці чатових наближався Далінар Холін у супроводі кількох світлооких радників, а також Дрегі та Шрамма з Четвертого мосту, тогоденних охоронців великого князя. Тепер, коли Моаш пішов на підвищення, а Каладін… е-е… Каладіна не було на місці, наряди мав розподіляти Тефт. Бо ніхто інший не хотів, буря на їхні голови! Мовляв, тепер за головного він. От ідіоти!

— Ваша Ясновельможносте, — промовив немолодий лейтенант і стукнув себе в груди, салютуючи.

— Адолін доповідав мені, що ви приходите сюди, — сказав Холін, мигцем глянувши на княжича Ренаріна, який також підвівся й відсалютував по всій формі — неначе й не рідному батькові. — Як я розумію, по черзі?

— Так точно, сер, — відказав Тефт, скосившись на Сиґзіла. Адже так і було!

От тільки сам він вартував замало не щозміни…

— Солдате, ти справді гадаєш, що він вижив і блукає проваллями? — спитав Далінар.

— Так точно, сер, — підтвердив Тефт. — І річ не в тім, хто що гадає…

— Падаючи, він мав пролетіти сотні футів, — зауважив князь.

Лейтенант мовчки стояв у стійці струнко: слова командувача не містили запитання, тож і відповіді Тефт не давав.

Але витіснити зі свідомості кілька жахливих образів таки довелося: Каладін із розчерепленою головою; Каладін на дні, привалений настилом; Каладін лежить із переламаною ногою й не може знайти сфери, щоб зцілитися. Адже він, дурний хлопчисько, інколи мав себе за безсмертного.

О, Келеку! Та вони всі мали його за безсмертного.

— Він повернеться, сер, — промовив до князя Сиґзіл. — І вилізе просто з он тієї розколини. А ми влаштуємо йому врочисту зустріч — при повному параді, списи начищені…

— Сер, ми приходимо сюди лише у вільний час, — збрехав Тефт. — Ніхто з нашої трійці зараз не на службі.

На цих словах він спаленів. А сам іще розмірковував про те, як Моаш просторікує до вищих за званням…

— Солдате, я тут не для того, щоб прогнати вас. Хочете нести вігілію — несіть, — промовив Далінар. — Але я прибув перевірити, у якому ви стані. Подбайте, щоб ніхто не йшов сюди, нехтуючи прийомом їжі — і навіть не заїкайтеся, що пильнуватимете тут під час великобурі.

— Е-е… так точно, сер, — козирнув Тефт.

Лейтенант зазирав сюди під час ранкової перерви на сніданок. І як великий князь про це пронюхав?

— Щасти тобі, солдате! — мовив Далінар.

Відтак він рушив далі в супроводі ад’ютантів — певне, інспектувати батальйон, який стояв на східній околиці табору. Тамтешні солдати метушилися, мов крєм’ячки після бурі — носили мішки з припасами й громадили їх у казармах. Повномасштабна військова експедиція на Рівнини була вже на носі.

— Сер! — окликнув князя Тефт.

Той обернувся, а його ад’ютанти затнулися на півслові.

— Ви не вірите в його повернення, чи не так? — спитав лейтенант.

— Солдате, він загинув, але я розумію, що вам усе одно важливо бути тут.

Великий князь приклав долоню до плеча — так салютували полеглим — і рушив своєю дорогою.

Ну й нехай. Тефт-бо гадав, що Далінарова невіра — це нормально і навіть добре: тим більше буде його здивування, коли Каладін таки повернеться.

«Великобуря налетить сьогодні пізно ввечері, — подумав Тефт, сідаючи назад на валун. — Ну ж бо, хлопче. Де ти там ходиш?»

***

Каладін почувався одним із десяти дурнів.

Чи радше всіма десятьма одразу — десятиразовим ідіотом. А особливо Ешу — той-бо розбалакував про речі, у яких навіть на сміх не тямив, перед тими, хто з’їв на них зуби.

Орієнтуватися в проваллях на такій глибині було складно, проте здебільшого за дороговкази міг правити характер наносів. Буревії гнали воду зі сходу на захід — але, сходячи, дощівка збігала в протилежному напрямку. Тож затрамбовані відкладами розломи в стінках зазвичай позначали західний бік, а місця, де наноси залягали природніше — східний.

Інстинкти підказували Каладінові, куди прямувати, — але вони помилялися. Ото не треба бути таким самовпевненим! Аж так далеко від таборів вододіл мав пролягати інакше.

Сердитий сам на себе, він залишив Шаллан малювати й, відійшовши осторонь, покликав:

— Сил?

Жодної відповіді.

— Сильфрено! — гукнув Каладін уже гучніше.

І, зітхнувши, повернувся до художниці, яка сиділа, підібгавши ноги, на порослому мохом дні прірви — досі вочевидь махнувши рукою, що подере і заплямує свою колись вишукану сукню — й малювала в альбомі. Через неї він мав іще одну причину почуватися дурнем — не треба було піддаватися на її провокації. А втім, він витримував словесні дуелі з куди неприємнішими йому світлоокими — то чому ж утрачав самовладання, розмовляючи з нею?

«Буде мені урок, — подумав Каладін, доки Шаллан із зосередженим обличчям малювала. — Бо поки що ця дівчина одною лівою брала гору в усіх суперечках».

Утримуючи ратище на ліктьовому згині, капітан сперся на стінку провалля, підсвічений сферами, прив’язаними до вістря. Як проникливо й дошкульно зауважила ця світлоока, він помилявся у своїх припущеннях щодо неї — знову і знову. Скидалося на те, що частина його єства просто шалено опиралася симпатії до супутниці.

Якби лише він міг знайти Сил! Побачити її, дізнатися, що з нею все гаразд, — і життя одним махом налагодиться. Бо той її крик…

Щоб відволіктися, він підійшов до Шаллан і нахилився поглянути, що та малювала. Виходила не мапа, а картина, яка до моторошного нагадувала те, що бачив Каладін, коли літав над Рівнинами — багато ночей тому.

— Невже всі ці деталі важливі? — спитав охоронець, доки художниця відтінювала краї одного з плато.

— Так.

— Але…

— Так.

Усе це затяглось надовше, ніж хотів би Каладін. Сонце перетнуло розколину над головою і зникло з очей. Значить, звернуло з полудня. До великобурі залишалося сім годин, і це якщо вона налетить хвилина в хвилину — хоча в розрахунках часу, бувало, помилялися навіть найдосвідченіші буревартівники.

Сім годин. «Приблизно стільки само, як зайняла дорога сюди», — майнуло в свідомості. А втім, до таборів наразі мало бути ближче — адже вони йшли цілий ранок!

Що ж, хай там як, а квапити Шаллан було марною справою. Тож Каладін дав їй спокій і, пройшовши проваллям назад, уважно придивився до розколини нагорі, порівнюючи її форму з намальованою. На позір дівчина своєю мапою як в око влучила — ідеально точно відтворила по пам’яті весь пройдений шлях, не оминувши ні найменшого виступу або клину. Просто немовби дивлячись не знизу, а згори…

— Прародителю бур! — шепнув до себе капітан, біжучи назад.

Він знав, що Шаллан має хист до малярства — але тут ішлося про щось зовсім інше.

Та хто ж вона насправді така?

Коли він повернувся, та ще малювала.

— Ваша замальовка навдивовижу точна, — сказав Каладін.

— Вчора ввечері я трішки… прибіднялася, — відповіла художниця. — Моя зорова пам’ять досить добра, але я, щиро кажучи, не підозрювала, як далеко ми відхилилися від маршруту, доки не сіла й не замалювала побаченого. Багато з обрисів тутешніх плато мені незнайомі. Ох, щоб ми, бува, не забрели на територію, яку ще не нанесено на мапи…

Каладін вирячив на неї очі.

— Ви пам’ятаєте обриси всіх картографованих плато?

— Е-е… так, а що?

— Це неймовірно.

Дівчина звелася навколішки і, здійнявши перед собою ескіз, відкинула з лоба неслухняне пасмо рудого волосся.

— Може, й ні. Щось тут не так.

— Що саме?

— Гадаю, моя замальовка може бути неправильна. — Вона стривожено підвелася. — Мені потрібно більше інформації. Ходім-но обійдемо одне з тутешніх плато.

— Гаразд…

Так само не відриваючи очей від малюнка, художниця майже наосліп рушила прірвою, спотикаючись об каміння й гілляччя. Каладін завиграшки тримався поруч неї, але не заважав тій роздивлятися розколину вгорі. Зрештою обоє описали повне коло довкруж плато праворуч від себе.

Попри швидкий крок, це зайняло страшенно довго. Спливали дорогоцінні хвилини. То вона знає, де вони перебувають, чи ні?

— А тепер — он те плато, — вказала дівчина й попростувала вздовж його підніжжя.

— Шаллан, — промовив Каладін. — У нас немає…

— Це важливо.

— Як і буря, що залишить від нас мокре місце…

— Якщо не зорієнтуємось, де ми, то нам від неї все одно не втекти, — заперечила Шаллан і простягла йому аркуша. — Чекай тут. Я скоро повернуся.

І, війнувши спідницями, припустила проваллям.

Каладін удивлявся в залишену йому мапу, розглядаючи пройдений шлях. Хоча рано-вранці вони вирушили в правильному напрямку, капітан — як сам і побоювався — зрештою знову забрав ліворуч і повів їх прямо на південь. Та що там — навіть примудрився скерувати їх на якийсь час назад на схід!

Тож вони перебували ще далі від табору, ніж одразу після падіння.

«Ох, нехай би ж вона помилялася», — подумав охоронець, обходячи плато в протилежному напрямку, щоб перестріти дівчину на півдорозі.

А втім, коли вона таки помиляється, це означатиме, що вони навіть гадки не мають, де опинилися. Гм, і яка ж перспектива принадніша?

Він зайшов проваллям зовсім недалечко — і застиг на місці. Мох із тамтешніх стінок було зідрано, а донні наноси зміщено й пожолоблено. Буря забирай, ті сліди були зовсім свіжі! Їх залишено не пізніше, ніж після минулої бурі. Тут проповз прірводемон.

Може… може, він пробирався сюдою, прямуючи далі в провалля?

З-за рогу, обійшовши плато, з’явилася Шаллан. Вона дивилася в небо й розсіяно бурмотіла сама до себе:

— …так, я згадувала, що побачила закономірності, але їхній масштаб завеликий, щоб отак, візуально… Ти мав би підказати. Я…

Аж раптом, зауваживши Каладіна, підскочила й затнулася на півслові. Той мимоволі примружився. Це звучало, наче…

«Не дурій — адже вона цивільна». А Променисті лицарі були воїни, чи не так? Хоча насправді він мало що знав на цю тему.

А втім, Сил таки бачила кількох дивних спренів…

Шаллан глянула на подряпану стінку провалля.

— Це те, що я думаю?

— Еге, — підтвердив Каладін.

— Чудово… Ану дай-но мені цього аркуша.

Капітан віддав замальовку. Художниця витягла з рукава олівець, а відтак, узявши в Каладіна ще й портфель, поклала той на дно, щоб (користуючись його зворотом як імпровізованим планшетом) домалювати два найближчі плато — ті, які для повноти картини обійшла.

— То що там із вашою мапою? — спитав Каладін.

— Їй можна вірити, — відказала Шаллан, малюючи, — просто все це якось дивно: моя пам’ять підказує, що тутешній комплекс плато має лежати далі на північ. Там-бо є низка плато, які мають точнісінько такі самі обриси — тільки дзеркально обернені.

— Ви так добре запам’ятали побачені мапи?

— Атож.

Каладін не став напосідати — адже висновуючи з того, що він бачив, ця дівчина могла й не брехати.

Шаллан похитала головою.

— Яка ймовірність того, що довільно обраний комплекс плато виявиться ідентичним за формою іншому комплексу в іншій частині Рівнин? І то йдеться не про окремі плато, а про цілі системи…

— Рівнини симетричні, — вирвалося в Каладіна.

Та заціпеніла.

— Звідки ти знаєш?

— Я… бачив їх уві сні. Мені приверзлося, наче вони утворюють розлогий симетричний візерунок.

Шаллан перевела погляд на мапу й, охнувши, зашкряботіла на полях якісь нотатки.

— Кіматика.

— Що?

— Я знаю, де шукати паршенді. — Її очі округлилися. — І Присяжну браму. Центр Розколотих рівнин. Я збагнула закономірність і можу замапувати майже все, що тут є.

Каладін стрепенувся.

— Що-що?

Дівчина різко звела голову й зустрілася з ним поглядом.

— Ми маємо повернутися.

— Ще б пак — великобуря от-от налетить.

— Річ не тільки в цьому, — відказала Шаллан, підводячись. — Я забагато знаю, щоб сконати в цих проваллях. Розколоті рівнини утворюють закономірність. Це не природна скельна формація. — Її очі округлились навіть дужче. — У центрі цих рівнин стояло місто — і його щось зруйнувало. Якась зброя… А може, вібрація? Як пісок на пластині? Землетрус, здатний розколювати камінь… Порода розкришилася на пісок, а той під дією великобур зазнав вивітрювання, утворивши порожнисті розколини.

Її погляд був до моторошного відсторонений, а половини сказаного Каладін не зрозумів.

— Треба дістатися до центру, — промовила Шаллан. — Спираючись на виявлену закономірність, я зможу знайти саме́ серце Рівнин. І там… будуть речі…

— …Які ви насправді шукаєте, — підхопив Каладін. Як це вона щойно казала? — Присяжна брама?

Дівчина залилася густою барвою.

— Ну ж бо, гайда. Ти ж сам нарікав, що в нас обмаль часу! Щиро кажучи, якби дехто не торохтів без угаву, відволікаючи інших, то я майже певна, що досі ми були б уже в таборі.

Каладін звів на неї брову, а Шаллан широко всміхнулася й показала, куди прямувати.

— До речі, тепер нас вестиму я.

— І це, певне, на краще.

— А втім, я тут подумала, що нашим провідником можна б лишити й тебе. Бо так ми, бува, випадково потрапимо в центр. Якщо тільки не опинимося в Азірі.

Капітан відповів на це коротким смішком, та й то для годиться — бо всередині терзався поразкою, якої зазнав.

Наступні кілька годин стали справжнім випробуванням. Що два плато дівчина мала спинятися, щоб оновити мапу. Воно й правильно — адже ризикувати знову збитися з дороги їм було ніяк не можна.

Але ж це займало хтозна-скільки часу! І хоч у перервах між «пленерами» вони йшли якнайшвидше — замало не бігли — проте просувалися надто повільно.

Каладін дивився в небо, переминаючись із ноги на ногу, а Шаллан знову доповнювала свою мапу. Вона лаялася, бурчала і, як той зауважив, змахнула з лоба і зронила на чимраз пожмаканіший аркуш краплю поту.

«До бурі, мабуть, години чотири, — подумалось охоронцеві. — Нам не встигнути».

— Я знову спробую щастя з розвідниками, — сказав капітан.

Дівчина кивнула. Вони вступили на територію, де князівські «стрибуни» з жердинами пильнували нових хризалід. Надія докричатися до них була примарною, та навіть якби їм пощастило натрапити на один із розвідувальних загонів, там навряд чи мали таку довгу мотузку, щоб дістати до дна.

Але це все одно давало певний шанс. Тож Каладін відійшов, щоб не заважати художниці, й, склавши долоні рупором, закричав:

— Агов! Відгукніться! Ми тут, у проваллях! Агов!

Трохи походивши-погукавши, він зупинився й прислухався. Жодної відповіді. Ні запитальних вигуків нагорі, ні інших ознак, що там є хтось живий.

«Досі всі вони, мабуть, сидять по отих своїх “норах”, — майнуло в свідомості. — Демонтували спостережні пункти й чекають на бурю».

Він у безнадії вдивлявся туди, де зяяла тонка смужка неба. Такого далекого. Він пригадував це відчуття ще з тих часів, коли бував тут із Тефтом і рештою. Як же кортіло їм вилізти з цих проваль і втекти від жахливої долі мостонавідників!

Він усоте спробував увібрати Буресвітло зі сфери. Стискав її, доки долоня та скло не зробилися мокрі від поту, але заряд — її внутрішня сила — так і не перелився. Каладін більше не відчував його енергії.

— Сил! — заволав той, заховавши сферу й приставивши до рота «рупора» з долонь. — Сил! Прошу, озвися! Ти тут?! — І, змовкнувши, додав, уже тихше: — Я так і не розумію, в чім річ. Це покарання чи за цим стоїть щось більше? Що пішло не так?

Жодної відповіді. Якщо Сил спостерігає за ним, то, звісна річ, не дасть йому загинути в цих прірвах. Якщо тільки не втратила здатності мислити, щоб зауважити, де він. У свідомості постав жахливий образ Сил, яка катається на вітрах разом із їхніми спренами, забувши себе і його — у страхітливому й щасливому невіданні про своє істинне єство.

Адже саме це її й лякало. Та що там — жахало.

Човгаючи черевиками по дну, до капітана підійшла Шаллан.

— Що, не поталанило?

Каладін похитав головою.

— Що ж, тоді гайда. — Дівчина глибоко зітхнула. — Вперед — попри втому й виснаження. Ти, бува, не хочеш пронести мене трішки на плечах?

Той витріщив на неї очі, а Шаллан усміхнулася й знизала плечима.

— Ти лише подумай, як чудово це було б! Я могла б навіть узяти гілляку й поганяти тебе. А ти, повернувшись, розповів би решті охоронців, яка я жахлива людина. Що, ні? Ну й нехай. Ходім, коли так.

— Дивна ви дівчина.

— Дякую.

Каладін закрокував поруч неї.

— Ой, леле, — а ти, схоже, знайшов на свою голову ще одну бурю, — зауважила Шаллан.

— Я вкоротив нам віку, — шепнув той. — Узявся вести перед, а сам заблукав.

— Ну, я теж не зауважила, що ми йдемо не туди. Тож провідниця з мене вийшла б не ліпша.

— Я мав би одразу подумати, що треба мапувати пройдений сьогодні шлях. Але був занадто самовпевнений.

— Що зроблено, те зроблено, — відказала Шаллан. — Якби я була відвертіша щодо того, як точно здатна замальовувати ці плато, то й ти, бува, знайшов би моїй мапі ліпше застосування. Але якби та якби та в роті виросли боби — тож маємо, що маємо. Не можна винити у всьому тільки себе, адже так?

Каладін мовчки крокував поруч неї.

— …То так чи не так?

— Це все через мене.

Шаллан театрально закотила очі.

— То ти взявся до самобичування? Та ще й не на жарт, еге ж?

Його батько свого часу без угаву торочив те саме — але в цьому був весь Каладін. Невже вони очікували, що він зміниться?

— Нічого з нами не трапиться, — підбадьорила його дівчина. — От побачиш.

Від цих слів капітанів настрій тільки спохмурнішав.

— Ти маєш мене за невиправну оптимістку, чи не так? — спитала Шаллан.

— Це не ваша провина, — відказав охоронець. — Я б і сам не від того, щоб бути, як ви. Не прожити такого життя, як прожив. А світ заповнити лише людьми на кшталт Шаллан Давар.

— Тими, хто не спізнав, що таке біль?

— Та годі вам — усі його спізнали, — заперечив Каладін. — Я не про те. Йдеться про…

— Горе, — тихо зронила Шаллан, — коли ти безсило дивишся, як розсипається життя? Коли відчайдушно намагаєшся втримати його вкупі, але відчуваєш, що надія перетворюється в тебе в руках на кров, натягнуті жили — і все летить шкереберть?

— Так.

— Тоді це відчуття не горя, а чогось глибшого — зламаності. Коли тебе гноблять так довго й так знавісніло, що почуття стають для тебе чимось недосяжним. Якби ж то спромогтися заплакати — адже це означало б бодай щось відчути. Але натомість — повне емоційне заніміння. Всередині лише… імла, туман. Неначе смерть уже настала.

Каладін застиг на місці, а супутниця озирнулася на нього.

— Ти розчавлений провиною за власне безсилля й за те, що мордують не тебе, а тих, хто довкола. Ти волаєш, борсаєшся, ненавидиш — а дорогих тобі людей розтинають, немовби нариви, й залишається тільки безсило дивитися, як із них витікає радість. Ламають не тебе, а тих, кого ти любиш. І ти благаєш — мене, а не їх! Будь ласка, бийте мене!

— Так… — шепнув він.

Шаллан кивнула, не відводячи погляду.

— Так, Каладіне Буреблагословенний, я згодна: добре було б, якби ніхто на світі не спізнав таких речей. Усією душею згодна.

У її очах прозирали відчай і мука. Жахлива внутрішня порожнеча, яка запускає пазурі, силкуючись задушити. Все це сиділо в неї всередині. Вона це спізнала. Її також зламали.

Аж раптом та всміхнулася. Ох, буря забирай! Усе одно всміхнулася.

Її усмішка була найпрекраснішим, що він бачив за ціле життя.

— Невже таке можливо? — охнув Каладін.

Дівчина безжурно стенула плечима.

— Божевільним усе до снаги. Гайда. Бо в мене таке враження, що нам трішечки нíколи.

І рушила проваллям. А той залишився стояти, почуваючись спустошеним. І не знати чому просвітленим.

Хоча мав би почуватися дурнем. Він знову дав маху — розказував, як легко тій живеться, хоча всередині у неї весь цей час ховалося таке. Проте цього разу Каладін не мав себе за ідіота. Бо в нього було відчуття, наче він щось збагнув. Він не міг сказати, що саме, але з’явилося враження, немовби в проваллі стало світліше.

«От і Тіен впливав на мене так само. Навіть у найпохмуріший день…» — майнуло в свідомості.

Капітан простояв непорушно аж стільки, що довкола порозкривалися рюшоцвіти, чиї розкидисті, схожі на віяла, вайї явили жовтогарячі, червоні та фіолетові мереживні візерунки. А зрештою кинувся наздоганяти Шаллан, і шоковані рослини позакривалися.

— Гадаю, — мовила дівчина, — нам варто зосередитися на позитивних аспектах нашого перебування в цих жахливих проваллях.

І глянула на Каладіна. Той мовчав.

— Ну ж бо, — не відставала Шаллан.

— У мене… таке відчуття, що ліпше не починати.

— А чому так невесело?

— Ну, нас от-от накриє зливовим паводком.

— Зате він випере нам одяг, — відказала Шаллан із широкою усмішкою. — От бачиш — позитивний аспект!

Той хмикнув.

— О, знову ти за свій мостонавідницький жаргон, — зауважила дівчина.

— Хмикнувши, я мав на увазі, що дощівка принаймні змиє з вас трохи смороду, — відказав Каладін.

— Ха! Не геть безнадійно, але так само нуль-нуль. Бо я перша сказала, що смердючий тут ти. А бути «плагіатором» суворо заборонено під загрозою холодного — великобуряного — душу.

— Що ж, — відповів капітан, — гаразд. Добре, що ми тут, бо цього вечора я мав заступати в наряд — нести варту — але тепер пропущу його. А це майже те саме, що й вихідний.

— Та ще й, уважай, проведений у басейні!

Каладін усміхнувся.

— А я радію, що ми тут, бо нагорі надто палюче сонце, на якому я миттю згоряю, якщо не надягну капелюха, — заявила Шаллан. — У цих вологих, темних, затхлих, пліснявих і потенційно небезпечних для життя проваллях набагато ліпше: жодних сонячних опіків — тільки чудовиська.

— А я радію, що сюди принаймні провалився я, а не хтось із моїх людей.

Дівчина перескочила калюжу і глянула на охоронця.

— Щось у тебе не надто виходить…

— Перепрошую. Насправді я хотів сказати, що радію, бо коли ми виберемося, мене вітатимуть як героїчного рятівника Шаллан Давар.

— Уже ліпше, — похвалила та. — От тільки дуже схоже, що це я тебе рятую.

Той глянув на мапу.

— Один-нуль на вашу користь.

— А я радію, що ми тут, бо незмінно цікавилася, чого зазнає́ шматок м’яса, проходячи травною системою, — а ці провалля нагадують мені кишківник.

— Сповідаюся, що ви це жартома…

— Що? — жахнулася Шаллан. — Аж звісно. Бр-р-р!

— А коли так, ваш оптимізм занадто роблений.

— Бо це тримає мене в божевільному стані.

Каладін вибрався на чималу купу наносів, а відтак простягнув їй руку.

— А я радію цим проваллям, бо вони нагадують мені, який я щасливий, що здихався служби в Садеаса.

— О-о, — протягнула Шаллан, вибираючись до нього нагору.

— Світлоокі посилали нас сюди мародерствувати, — мовив капітан, з’їжджаючи протилежним схилом тієї кучугури з наносів. — І платили нам за цю роботу сущі сльози.

— Трагічна історія.

— Можна сказати, занижували платню…

І широко всміхнувся до дівчини, яка саме спускалася з кучугури.

Вона спантеличено схилила голову набік.

— Ну, занижували. Адже ми — внизу… — І показав на дно провалля.

— Вхопи тебе буря! — відказала дівчина. — Навіть не сподівайся, що зрівняв рахунок. Бо твій каламбур жахливий!

— Так, перепрошую. Моя мати була б розчарована.

— Вона що, не любила каламбурів?

— Ні, дуже любила. Але категорично не схвалила б, що я каламбурю, коли її немає поряд, аби посміятися.

Шаллан усміхнулася, й вони жвавим кроком рушили далі.

— А я радію, що ми тут, бо Адолін досі зачах від хвилювання — тож коли я повернуся, він знетямиться від радості. І ми, бува, навіть поцілуємося на людях.

Адолін. А, так — це зіпсувало Каладінові настрій.

— Нам, певне, варто зупинитися, щоб я могла домалювати мапу, — запропонувала дівчина і, глянувши в небо, насупилась. — А ти міг би знову спробувати докричатися до наших потенційних рятувальників.

— Гадаю, так, — відказав той, і — коли вона вмостилася, щоб витягнути мапу — склав долоні рупором і закричав: — Гей, нагорі! Там є хто живий?! Бо ми тут, унизу, невдало каламбуримо! Благаємо: врятуйте нас від нас самих!

Шаллан захихотіла.

Каладін також усміхнувся… а відтак стрепенувся, бо справді почув щось у відповідь. Начебто голос? Чи… стривай-но…

Трубний звук — мов поклик сурми, який озивається луною сам до себе. Він гучнішав, накриваючи їх, наче вал.

Аж раптом із-за рогу вигулькнула велетенська метушлива маса з карапакса й клішень.

Прірводемон!

Каладінова свідомість запанікувала, але тіло просто зреагувало: він ухопив Шаллан за руку, ривком звів на ноги, й потягнув, біжучи, за собою. Зронивши портфеля, дівчина закричала.

Але охоронець, не озираючись, волік її слідом. Він відчував, що монстр зовсім близько. Стінки провалля ходили ходором. Хрустіли й тріщали кості та хмиз, рослини та панцирі.

Чудовисько знову оглушливо затрубило.

Воно їх от-от упіймає! Буря забирай — але й прудкі вони, ці прірводемони. Каладін і гадки не мав, що такі гіганти бувають такими моторними. Цього разу відвернути його увагу не вийде. Переслідувач насідав їм на п’яти — капітан відчував його в себе за спиною…

Туди.

Він підхопив Шаллан, суну́в її в пролом у стінці, а коли над ним нависла тінь, заскочив туди й сам, не зовсім делікатно заштовхнувши дівчину вглиб розщілини й притиснувши до підгнилої суміші з хмизу та листя, яку нанесло дощівкою.

У проваллі повисла тиша. Каладін чув тільки хекання Шаллан і власне серцебиття. Більшість сфер зосталася лежати там, де художниця ладналася малювати, проте спис — імпровізований ліхтар — був при ньому.

Він повільно розвернувся спиною до дівчини. Та припала до нього, й Каладін відчув її дрож. Прародителю бур — та капітан і сам тремтів. Розвернувши ратище, щоб посвітити собі, він визирнув у провалля. Розщілина була неглибока, і від входу охоронця відділяли всього кілька футів.

У тьмяному, розрядженому світлі діамантових сфер зблиснуло мокре каміння, на стінках завиднілися поламані рюшоцвіти, а на дні — кілька відірваних ліан, які корчилися, мов люди в судомах. А прірводемон… Куди він подівся?

Шаллан охнула й міцніше обхопила капітана за талію. Той підвів погляд і побачив, що крізь верхній край розщілини на них дивилося велетенське, нелюдське око. Всієї голови чудовиська було не видно — лише частину морди з пащею й жахливі склисто-зелені фасетки. Об край шпарини вдарила гігантська клішня, намагаючись протиснутися всередину, але розщілина була надто вузька.

Клішня трохи поколупала отвір, і голова прірводемона зникла. Заскреготав об камінь хітин. Але тривало це недовго — чудовисько зупинилося.

У проваллі повисла тиша. Звідкись долинав монотонний капіж у калюжу. Але за винятком цього, все стихло.

— Він вичікує, — шепнула Шаллан, прилинувши головою Каладінові до плеча.

— Звучить так, наче ви ним пишаєтесь! — не витримав охоронець.

— Трішечки є. — Вона помовчала. — Як гадаєш, скільки…

Той підвів очі, але неба було не побачити — розщілина збіга́ла стінкою прірви не до самого верху, а всього футів на десять-п’ятнадцять. Тож він нахилився й — не висовуючись назовні, а тільки наблизившись до краю шпарини — глянув високо вгору, на смужечку неба. Темніло. Сонце ще не зайшло, але от-от мало.

— Мабуть, години зо дві, — сказав він. — Я…

Проваллям метнулася скреготлива стихія хітину. Каладін сахнувся і знову притиснув Шаллан до наносів, а прірводемон спробував просунути в щілину одну з кінцівок — але безуспішно: вона теж була завелика. Самий краєчок він таки запхав і навіть злегенька торкнувся ним капітана — проте завдати їм шкоди не міг.

Знову з’явилося око, відбивши зображення Каладіна й Шаллан — брудних та обдертих від перебування в проваллях. Перший на позір не виказував усього страху, який відчував, і, сторожко наставивши списа, дивився прямо в око тварюки, а друга, здавалося, була не так нажахана, як зацікавлена.

От божевільна.

Прірводемон знову відповз, але недалеко. Каладінові було чути, як той опускається на дно провалля, зібравшись вичікувати.

— То що? — зронила Шаллан. — Зачекаємо?..

Щоками охоронця стікав піт. І скільки ж їм чекати? Він так і уявляв, що просидить у цій розщілині, мов сполохана скелебрунька в скойці, доки проваллями не рине рокітлива дощівка.

Одну великобурю просто неба Каладін уже пережив. І хоч тоді йому допомагало Буресвітло, він замало не загинув. Але тут усе буде набагато гірше: шалений потік понесе їх проваллями, жбурляючи на стінки, б’ючи об каміння й мішаючи з трупами, доки не втопить чи не поздирає плоть із кісток…

Погана, мученицька смерть.

Каладін міцніше стиснув списа й чекав, від хвилювання обливаючись потом. Прірводемон залишався на місці. Спливали дорогоцінні хвилини.

І врешті-решт він, ухваливши рішення, рушив до виходу.

— Що ти вичворяєш?! — нажахано зашипіла Шаллан і спробувала стримати охоронця.

— Коли я вискочу — тікайте в інший бік, — промовив капітан.

— Це дурість!

— Я відверну його увагу, приманивши на себе, а ви тим часом вилазьте й тікайте. Побачимося нагорі.

— Брехун, — шепнула дівчина.

Той обернувся й, глянувши їй у вічі, промовив:

— Ви зможете знайти дорогу в табори, а я не зможу. Ви маєте потрібну Далінарові інформацію, а я ні. Я маю військову підготовку й, бува, примудрюся втекти після того, як стану манком — а ви ні. Але чекаючи тут, ми обоє загинемо. То яка ж іще логіка вам потрібна?

— Ненавиджу логіку, — шепнула Шаллан. — Завжди ненавиділа.

— Ми не маємо часу на ці балачки, — відказав Каладін, відвертаючись.

— Ти не можеш так учинити.

— Можу. — Він глибоко зітхнув і додав, уже тихше: — Хтозна, може, мені й пощастить. — Каладін простяг руку і, зірвавши з наконечника списа прив’язані сфери, кинув їх у провалля — йому знадобиться рівніше освітлення. — Приготуйтеся.

— Прошу, — нестямно шепотіла Шаллан, — не кидай мене саму в цих проваллях.

Той косо всміхнувся.

— Невже вам так важко змиритися, що бодай в одній суперечці моє буде зверху?

— Так! — випалила дівчина. — Ні, я хотіла сказати… Буря забирай! Каладіне, він же тебе вб’є.

Капітан стиснув списа. Коли врахувати, як йому останнім часом велося, то на інший кінець він, може, й не заслужив.

— Перепросіть за мене в Адоліна — він мені насправді радше до вподоби. Княжич непогана людина. Не тільки як на світлоокого — просто… хороша людина. А я не віддавав йому належного.

— Каладіне…

— Шаллан, так треба.

— То візьми хоч оце, — промовила дівчина в нього за спиною й сягнула рукою над капітановим плечем.

— Що взяти?

— Оце, — повторила Шаллан.

І прикликала Сколкозбройця.