Слова Променистого ордену

48. Жодної більше слабкості

— Шаллан, а вони справді гарні, — промовив Балат, гортаючи сторінки її етюдника.

Обоє були в садах, у товаристві Вікіма, який сидів на землі, кидаючи матер’яний м’ячик своїй сокорогончій Сакісі.

— В мене погано з анатомією, — відказала, паленіючи, сестра. — Не вмію правильно вибудовувати пропорції.

Щоб працювати над цим, вона потребувала натурниць.

— Ти перевершила найбільші материні досягнення, — заперечив Балат.

Перегорнувши сторінку, брат натрапив на зображення себе самого — на тренувальному майданчику з учителем фехтування. Він нахилив малюнок до Вікіма, і той, поглянувши, здійняв брову.

Останні чотири місяці її середульший брат мав чимраз ліпший вигляд — він змужнів і поправився. А ще майже постійно мав при собі математичні задачі. Батько одного разу вилаяв його за це, заявивши, що негоже чоловікові таким займатися. Але цього разу подвижники несподівано виявили непокору й, підійшовши до ясновельможного, веліли йому вгамуватися — мовляв, Вікімів інтерес угодний Усемогутньому: вони сподівалися, що хлопчина, бува, захоче до їхніх лав.

— Я чула, ти знову отримав листа від Ейліти? — сказала Шаллан, намагаючись відволікти Балата від етюдника.

Вона ж бо мимоволі паленіла, коли той перегортав сторінку за сторінкою. Ці недолугі малюнки були не для сторонніх очей.

— Еге, — відказав той, широко всміхаючись.

— Ти не попросиш, щоб Шаллан його тобі прочитала? — спитав Вікім, кидаючи м’ячик.

Балат кашлянув.

— Його вже прочитала Маліз. Шаллан була зайнята.

— Ти збентежений! — Вікім помітив, як старший брат червоніє. — Що ж там у тих листах?

— Нічого такого, про що має знати моя чотирнадцятилітня сестра! — відрізав Балат.

— То вони пікантні? — поцікавився Вікім. — Нізащо б не подумав такого про Тавінарову доньку. На позір святенниця та й годі…

— Ні! — Балат залився барвою навіть сильніше. — Вони не пікатні, а просто інтимні.

— «Інтимні» в сенсі…

— Вікіме! — втрутилася Шаллан.

Той підвів очі і зауважив, що під ногами в брата аж кишить спренів гніву.

— Буря забирай, Балате! А тобі стає небайдуже до тої дівчини…

— Закохавшись, усі ми дуріємо, — зронила Шаллан, переводячи розмову на інше.

— Закохавшись? — зиркнув на сестру Баллат. — Шаллан, ти заледве досягла того віку, коли покривають захищену руку. Що ти можеш знати про кохання?

Та зашарілася.

— Я… ет, пусте.

— Ви тільки погляньте, — втрутився Вікім. — Їй спав на думку якийсь дотеп. Ну ж бо, Шаллан, — доведеться ним поділитися.

— Безглуздо тримати такі речі в собі, — підтримав його старший брат.

— За словами Міністари, я надто схильна вибовкувати, що в мене на умі. А жінці це не личить.

Вікім засміявся:

— Знайомих мені жінок це, здається, не зупиняло.

— Атож, Шаллан, — погодився й Балат. — Якщо ти не казатимеш того, що думаєш, нам — то з ким же ще ти зможеш цим поділитися?

— З деревами, кущами, камінням, — відказала сестра. — З усім, що не наябедить гувернанткам…

— Тоді щодо Балата можеш не хвилюватися, — заспокоїв Вікім. — Хто-хто, а він чогось дотепного навіть повторити за кимось не зможе.

— Гей! — розсердився Балат, хоча Вікім, на жаль, був недалекий від істини.

— Кохання, — мовила сестра, почасти просто щоб відволікти їх, — схоже на купу чалового лайна.

— Від нього тхне? — не зрозумів Балат.

— Ні, — пояснила Шаллан. — Просто хай як ми їх уникаємо, а зрештою таки втрапляємо і в одне, і в інше.

— Глибокодумно як для дівчинки, чиє дитинство скінчилося рівно п’ятнадцять місяців тому, — промовив Вікім зі смішком.

— Кохання подібне до сонця, — заперечив, зітхнувши, Балат.

— Бо також засліплює? — припустила сестра. — Розпечене до білого, гаряче, могутнє — але водночас здатне обпалити?

— Певне, так, — кивнув той.

— Кохання подібне до хірурга-гердазійця, — сказав Вікім і глянув на сестру.

— Чим саме? — не зрозуміла Шаллан.

— Це ти мені скажи, — парирував брат. — Побачимо, що в тебе вийде…

— Е-е… Бо зрештою тобі зле від обох? — припустила вона. — Ні. А-а! Єдина причина потребувати хоч того, хоч того — раптовий удар по голові!

— Ха! Кохання подібне до скислої їжі.

— З одного боку, необхідне для життя, — пояснила Шаллан, — а з другого — напрочуд огидне.

— До батькового хропіння.

Та здригнулася.

— Збагнути, як сильно воно дратує, можна лише на власному досвіді.

Вікім захихотів. Буря забирай — як же приємно було чути його сміх!

— Ану припиніть, обоє! — гримнув Балат. — Такі балачки — неподобство. Кохання… кохання подібне до класичної мелодії.

Сестра всміхнулася на всі кутні:

— Якщо завершити свій виступ надто швидко, слухачі залишаться розчаровані?

— Шаллан! — гримнув Балат.

Зате Вікім катався по землі від сміху. За мить Балат і сам похитав головою й весело захихикав. А що ж до дівчинки, то вона спаленіла. «Невже я справді щойно таке бовкнула?» Останній дотеп справді вийшов непоганий — куди влучніший за решту. Але був непристойний.

Шаллан водночас засоромилася і збадьорилася. Балат збентежився і зашарівся від почутої двозначності, принаджуючи спренів сорому. Сильний Балат — він так хотів подати їм приклад. Як вона чула, брат начебто облишив свою звичку вбивати крєм’ячків заради розваги. Кохання укріпило, змінило його.

Стукіт коліс об камінь сповістив, що до маєтку підкотила карета. Дробу копит не пролунало — окрім батька, мало хто з місцевих тримав коней, тож в екіпажі запрягали або чалів, або паршменів.

Балат підвівся, щоб піти подивитися, хто приїхав, а Сакіса, збуджено затрубивши, побігла за ним. Шаллан підняла альбом. Віднедавна батько заборонив їй зображувати паршменів або темнооких челядників, вважаючи це неподобством. І дівчинці стало складно вправлятися в малюванні портретів.

— Шаллан?

Вона здригнулася, збагнувши, що Вікім не пішов за Балатом.

— Що?

— Я не мав рації, — визнав брат і простягнув їй незрозуміло що — якогось маленького капшучка. — Йдеться про те, що ти для нас робиш. Я бачу твої потуги наскрізь, але… але вони все одно спрацьовують. Геєно вогненна — спрацьовують! Спасибі тобі.

Шаллан зібралася відкрити отриманого капшучка.

— Не варто, — промовив брат.

— Що тут?

— Чорнотруйник, — пояснив Вікім. — Рослина — чи принаймні її листя. Того, хто його з’їсть, паралізує, і в нього припиниться дихання.

Сестра, стривожившись, тугіше затягнула капшук. Вона не хотіла навіть знати, як брат зумів розшукати таку небезпечну рослину.

— Я проносив ці листки при собі майже рік, — тихенько промовив Вікім. — Що довше їх зберігаєш, то буцімто сильнішою стає отрута. В мене таке відчуття, що більше вони мені непотрібні. Можеш спалити цей капшук абощо. Я просто подумав, що віддам його тобі.

Вона всміхнулася, але насправді їй було тривожно. Вікім носив при собі цю отруту? І відчув, що час віддати її сестрі?

Вікім побіг услід за Балатом, а Шаллан поки сховала капшука в портфель — вона ще знайде спосіб знищити це листя. Дівчинка зібрала олівці і взялася до малювання.

Незабаром її увагу привернули крики, що долинули зсередини маєтку. Вона підвела очі від альбому, непевна навіть того, скільки часу минуло. Шаллан встала й, притискаючи портфеля до грудей, перетнула подвір’я. Ліани, стрепенувшись, розповзалися перед нею, але коли її кроки пошвидшали, дівчинка чимраз частіше наступала на них, відчуваючи, як ті звиваються під ногами, намагаючись вирватися. Окультурення ослаблювало їхні інстинкти.

Коли Шаллан підійшла до будинку, крики зачулися знову.

— Батьку! — волав голос Аші Юшу. — Батьку, будь ласка!

Відчинивши дерев’яні фільончасті двері й зашурхотівши шовковою сукнею об підлогу, вона вступила всередину й застала трьох чоловіків у старомодному вбранні, які стояли перед батьком. На них були такі собі спідниці до колін — улату, — яскраві сорочки вільного крою й тоненькі сюртуки, які сягали полами додолу.

А Юшу зі зв’язаними за спиною руками стояв навколішках на підлозі. З роками періодичні надмірності зробили його гладуном.

— От іще! Я не потерплю такого здирства, — кинув батько.

— Ваша Ясновельможносте, його борги — ваші борги, — відказав один із присутніх рівним, спокійним голосом. Чоловік був темноокий, але вимова цього не виказувала. — Він обіцяв, що ви заплатите за нього.

— Бо брехун, — відрізав батько.

Охоронці в нього по боках — Екел і Їкс — не прибирали рук зі зброї.

— Батьку, — шепнув Юшу крізь сльози, — вони кинуть мене до…

— Ти мав об’їжджати наші дальні володіння! — гаркнув батько. — Ти мав перевіряти, як там наші землі, а не бенкетувати зі злодіями, спускаючи наше багатство й добре ім’я!

Син похнюпив голову, обм’якнувши в путах.

— Він ваш, — сказав старий, відвернувшись, і вилетів із бенкетної зали.

Шаллан охнула: один із кредиторів зітхнув, а відтак зробив жест у бік Юшу, і двоє інших схопили його. Їх вочевидь не радувало, що повертатися доведеться без грошей. Тремтливого Юшу проволокли повз Балата з Вікімом, які спостерігали неподалік. Знадвору линули його благання змилуватися й дозволити йому поговорити з батьком повторно.

— Балате, — сказала Шаллан, підійшовши до старшого брата й узявши того за руку. — Зроби щось!

— Усі ми знали, що азартні ігри не доведуть його до добра, — відказав їй Балат. — Шаллан, ми попереджали Юшу — але він нас не послухав.

— Він усе одно наш брат!

— А я що зроблю? Де мені взяти стільки сфер, щоб заплатити його борги?

Чоловіки віддалялися від маєтку, і плач Юшу стихав.

Шаллан розвернулася й кинулася повз Їкса, який чухав потилицю, вслід за батьком. Той пройшов до свого кабінету за дві кімнати від зали. Дівчинка позволікала на порозі, дивлячись на батька, який зсутулився в кріслі перед каміном. А відтак зайшла досередини. Її шлях лежав повз стіл, де батькові подвижники — чи інколи дружина — зачитували звіти й підбивали баланс у гросбухах.

Наразі там нікого не було, але розгорнуті бухгалтерські книги демонстрували жахливу правду. Зауваживши кілька літер, які вказували на розміри їхнього боргу, Шаллан затисла рота долонею. Вона допомагала з дрібними рахунками, але ніколи не бачила відносно цілісної картини — й побачене її приголомшило. Як могла їхня родина заборгувати таку страшну суму?

— Шаллан, я не передумаю, — промовив батько. — Йди геть. Юшу сам вирив собі яму.

— Але ж…

— Геть! — проревів батько, підводячись.

Донька сахнулася. Її очі розширилися від жаху, а серце замало не зупинилося. Довкола Шаллан повиповзали спрени страху. На неї він іще ніколи не кричав. Ніколи.

Батько глибоко зітхнув і, відвернувшись до вікна — спиною до дівчинки — повів далі:

— Я не маю стільки зайвих сфер.

— Як то? — спитала Шаллан. — Батьку, це все через ту оборудку з Його Ясновельможністю Ревіларом? — Вона перевела погляд на гросбухи. — Ні, все набагато серйозніше.

— Я зрештою стану неабиким, — сказав батько. — Про мене й мій Дім не шушукатимуть — я покладу край підозрам. Дім Давар стане силою в цьому князівстві.

— Підкупом запобігаючи ласки в ненадійних союзників? — парирувала Шаллан. — На гроші, яких ми не маємо?

Той глянув на неї. Його обличчя було затінене, але очі відбивали світло, наче дві вуглини в темряві черепа. Тієї миті Шаллан відчула, як від батька війнуло страшною ненавистю. Він підступив до неї і схопив за руку. Портфель полетів додолу.

— Я зробив це для тебе, — проревів батько, міцно та боляче стискаючи доньку за плечі. — І ти мене слухатимеш. Я мимоволі припустився помилки, дозволивши тобі навчитися перечити мені.

Шаллан захникала від болю.

— В цьому домі грядуть зміни, — сказав батько. — Жодної більше слабкості. Я знайшов спосіб…

— Прошу, припини.

Той опустив на неї погляд і, здавалося, вперше помітив, що в її очах стояли сльози.

— Батьку… — шепнула дівчинка.

Підвівши голову, старий глянув у бік своїх покоїв. Шаллан знала — він дивиться на материну душу. Відтак батько відпустив її, і та повалилася додолу. Її руде волосся розметалося по обличчю.

— Марш до своєї кімнати і не смій виходити, доки я не дозволю! — гримнув глава родини.

Шаллан схопилася на ноги, підібрала портфель і вилетіла з кабінету. А в коридорі притислася до стіни й, засапано дихаючи, дала волю сльозам. Раніше до такого не доходило… раніше батько таким не був…

Вона тісно заплющила очі. Всередині, вируючи, бушували нестримні емоції.

Юшу.

«Батько мав такий вигляд, наче справді хотів завдати мені болю, — подумала, здригаючись, Шаллан. — Він так змінився». Дівчинка обхопила себе руками, осідаючи на підлогу.

Юшу.

«Сил тобі, маленька… Викорчовуй ці терни, прокладаючи дорогу до світла…»

Шаллан примусила себе підвестися й, так само плачучи, побігла назад до бенкетної зали. Балат і Вікім сиділи на своїх місцях, а Мінара мовчки подавала їм напої. Охоронців не було — мабуть, розійшлися по своїх постах на території маєтку.

Побачивши Шаллан, Балат підвівся і, вирячивши очі, кинувся до сестрички, перевернувши від поспіху чашу й розливши вино на підлогу.

— Він тебе скривдив? — спитав брат. — Геєно вогненна! Я вб’ю його! Піду до великого князя й…

— Він не завдав мені болю, — відказала Шаллан. — Слухай, Балате, твій кинджал, подарунок від батька…

Той опустив очі на свій пояс.

— А що з ним?

— …Він вартий чималих грошей. Я спробую обміняти його на Юшу.

Балат застережно затулив кинджал рукою.

— Шаллан, Юшу сам вирив собі яму.

— Ти говориш достоту як батько, — відказала Шаллан, витираючи сльози, й поглянула Балатові у вічі.

— Я… — Балат озирнувся через плече в той бік, куди повели його брата, а відтак, зітхнувши, зняв із пояса кинджал і передав його сестрі. — Цього не вистачить. За їхніми словами, Юшу завинив мало не сотню смарагдових броамів.

— Я додам своє намисто, — мовила вона.

Вікім мовчки попивав вино, але сягнув рукою на пояс і, знявши власного кинджала, поклав його на край столу. Шаллан схопила й цей і вибігла із зали. Чи встигне вона наздогнати кредиторів?

Вискочивши надвір, вона побачила, що екіпаж від’їхав зовсім недалеко від маєтку. Дівчинка кинулася мощеною під’їзною доріжкою з усією прудкістю, на яку спромоглася в пантофлях, і вимчала крізь браму на дорогу. Бігти виходило не надто швидко, але чали були ще повільніші. Наблизившись, Шаллан побачила, що Юшу йде, прив’язаний, за екіпажем. Він не підвів очей на сестру, коли та його проминала.

Екіпаж зупинився, і Юшу повалився додолу і згорнувся клубком. Дверцята відчинив темноокий бундючного вигляду, який, побачивши Шаллан, спитав:

— То він прислав дитину?

— Я прийшла сама, — сказала дівчинка й простягнула кинджали. — Ось, візьміть — вони дуже тонкої роботи.

Чоловік здійняв брову, а потім жестом наказав одному із супутників спуститися й узяти їх. Шаллан зняла намисто й додала його до кинджалів, вклавши в підставлену пригорщу. Витягнувши з піхов одного клинка, незнайомець заходився оглядати його, а дівчинка, чекаючи, стривожено переминалася з ноги на ногу.

— Ти плакала, — промовив чоловік в екіпажі. — Тобі до нього аж так небайдуже?

— Він мій брат.

— То й що? — кинув темноокий. — Мій брат спробував мене ошукати — і я його вбив. Не можна дозволяти, щоб кревна спорідненість затуманювала тобі очі.

— Я люблю його, — шепнула Шаллан.

Чоловік, який оглядав кинджали, вклав їх назад у піхви.

— Майстерна робота, — визнав він. — Я оцінив би кожен у двадцять смарагдових броамів.

— А намисто? — спитала Шаллан.

— Воно простеньке, але алюмінієве — а отже неминуче Душезакляте, — сказав той своєму господареві. — Десять броамів.

— Разом це тільки половина того, що винен твій брат, — сказав чоловік в екіпажі.

У Шаллан обірвалося серце.

— Але… навіщо він вам? Продавши його в рабство, аж такого боргу не покрити.

— Я частенько буваю в настрої нагадати собі, що кров світлооких і темнооких — однакова, — відказав чоловік. — А ще подекуди корисно настрахати інших, нагадавши, що не треба влазити в борги, яких не можеш заплатити. Перетворивши його на повчальний приклад, можна заощадити більше, ніж за нього дали б.

Шаллан відчула себе дитиною. То що, всі її зусилля обернулися нанівець? Вона взяла руки в замок — покриту й непокриту. Жінки з батькових книжок — героїні, які починали захоплювати юну читачку — намагалися б апелювали не до серця, а до розуму цього чоловіка.

З логікою в Шаллан було поганенько: вона не мала потрібної підготовки, та й настрій нині був геть не той — але коли з її очей знов полилися сльози, вона вичавила із себе перше, що спало на думку:

— Так можна заощадити, але можна і втратити — це наче азартна гра. А ви не справляєте враження того, хто полюбляє азартні ігри.

Чоловік засміявся.

— З чого ти взяла? Саме азартні ігри й привели мене сюди!

— Ні, — заперечила Шаллан, заливаючись барвою через те, що не може стримати сліз. — Ви з тих людей, які наживаються на азартних гравцях і знають, що ризик переважно призводить до втрати. А я пропоную вам речі, які мають реальну цінність. Прошу, візьміть їх.

Темноокий, розмірковуючи, простяг руки по кинджали, й «оцінювач» передав їх господареві. Той витягнув одного з піхов й уважно оглянув.

— Назви мені бодай одну причину, чому я маю змилуватися над цим самовдоволеним ненажерою. В моєму домі він не думав про скрутне становище, у яке поставить вас — своїх рідних.

— Коли нашу матір убили, я цілу ніч проплакала, а Юшу заспокоював мене, — сказала дівчинка.

Інших аргументів у неї не залишалося.

Чоловік розмірковував. Шаллан відчула, як калатає її серце. Зрештою той кинув їй намисто:

— Залиш його собі. — А відтак кивнув до супутника: — Відв’яжи того крєм’ячка. Дитино, якщо ти така мудра, то навчи свого братця… шануватися.

І темноокий зачинив дверцята.

Шаллан відійшла, а слуга перерізав мотузку, якою був прив’язаний її брат, і, скочивши на зап’ятки, постукав. Екіпаж узяв з місця.

Сестра опустилася навколішки поруч Юшу й заходилася розв’язувати його скривавлені руки. Той закліпав одним оком — інше було підбите й, запливаючи, заплющувалось. Батько віддав його в руки кредиторам менш як пів години тому, але тут вочевидь устигли показати Юшу, якої вони думки про тих, хто не платить боргів.

— Шаллан? — спитав брат, ворухнувши скривавленими губами. — Що сталося?

— А ти не чув?

— У мене дзвенить у вухах і пливе перед очима, — сказав той. — Я… вільний?

— Балат із Вікімом обміняли тебе на свої кинджали.

— І Мілл узяв за мене такий дріб’язок?

— Він вочевидь не знав твоєї справжньої ціни.

Юшу всміхнувся на всі кутні.

— А ти так само гостра на язик, еге ж?

Шаллан допомогла йому зіп’ястися на ноги, і Юшу покульгав назад до маєтку.

На півдорозі до них долучився Балат, який узяв брата під руку.

— Дякую тобі, — шепнув боржник. — Шаллан каже, що це ти мене врятував. Дякую, брате.

Юшу заплакав.

— Я… — Балат перевів погляд на дівчинку, а відтак знову на хлопця. — Ти мій брат. Ходімо додому й приведімо тебе до ладу.

Переконавшись, що про Юшу подбають, Шаллан залишила їх і, зайшовши до будинку, піднялася сходами, прослизнула повз батькові осяйні покої, добулася до своєї кімнати й сіла на ліжко.

Де стала чекати, коли гряне великобуря.

Знизу здійнялися крики. Дівчинка зажмурилася.

Зрештою двері в кімнату відчинилися.

Шаллан розплющила очі. На порозі стояв батько, а за ним — на підлозі в коридорі — було видно чиєсь скорчене тіло. То була буфетниця, Мінара. Вона лежала якось дивно — вивернувши одну руку під неприродним кутом — і, посмикуючись та скімлячи, плямувала стіну кров’ю, намагаючись відповзти.

Батько зайшов до кімнати і зачинив за собою двері.

— Ти знаєш, що я нізащо не зроблю тобі боляче, — півголосом мовив він.

Донька кивнула, заливаючись сльозами.

— Я знайшов спосіб тримати себе в руках, — сказав батько. — Я маю просто випускати свій гнів. Це не моя вина: його провокують ті, хто не слухає моїх розпоряджень.

Заготоване заперечення — що той не відіслав її до своєї кімнати негайно, а тільки заборонив їй виходити звідти без дозволу — так і застигло в Шаллан на вустах. Дурна відмовка. Вони обоє знали, що вона свідомо не скорилася.

— Шаллан, я не хотів би карати за твій непослух іще когось, — промовив батько.

«Батько»? Це бездушне чудовисько?

— Час приспів, — сказав той, кивнувши. — Ніякої більше поблажливості. Якщо ми прагнемо здобути вплив у Я-Кеведі, нам не можна виявляти слабкості. Ти зрозуміла?

Дівчинка кивнула, нездатна спинити сліз.

— От і добре, — сказав батько. Він поклав долоню їй на голову і погладив по волоссю. — Дякую.

І вийшов, зачинивши за собою двері.