Слова Променистого ордену

2. Міст № 4

Подих.

Людський подих — це життя, що його по краплинці видихають назад у світ. Каладін глибоко дихав, заплющивши очі, і деякий час нічого іншого не чув. Лише своє життя — вдих-видих під акомпанемент громового серцебиття у себе в грудях.

Подих. Його власна маленька буря.

Знадвору вщух дощ, але Каладін залишився сидіти в темряві. Зі смертю королів або багатих світлооких їхні трупи, на відміну від тіл простолюддя, не спалювали, а Душезаклинали, перетворюючи на довіку застиглі статуї з каменю чи металу.

А от померлих темнооких — спалювали, і ті робилися димом, який здіймався в небеса — хай що там чекало — немовби молитва, згоряючи.

Подих. У світлооких і в темнооких подих не відрізнявся — не був ані солодшим, ані вільнішим. Королівський видих змішувався з рабським, і люди вдихали його повторно — знов і знов.

Каладін підвівся й розплющив очі. Він перечікував великобурю в темряві цієї кімнатчини поряд нової казарми Четвертого мосту. Сам-один. Каладін рушив до дверей, але спинився й поклав пальці на плащ, що, як він знав, висів там на гачку. Потемки йому було не видно ні темно-синього кольору, ні ґліфу Холін — Далінарового символу — на спині.

Великобурі, здавалося, знаменували кожнісіньку зміну в його житті. Конкретно ця була неабияка. Поштовхом відчинивши двері, Каладін ступив на світло вільною людиною.

Плаща він поки що залишив на гачку.

Четвертий міст зустрів командира вітальними вигуками. Обслуга, як і зазвичай, вийшла помитися й поголитися протягом «позбувайла» — під завісу великобурі. Черги майже не було — Скеля ж бо досі поголив усіх охочих. Здоровань-рогоїд мугикав за роботою, водячи бритвою по голові Дрегі, яка потроху лисіла. Вільгле повітря пахло дощем, а розмите багаття неподалік було єдиним слідом рагу, котрим напередодні ввечері ласував їхній гурт.

Багато в чому це місце не так уже й відрізнялося від складу деревини, звідки недавно врятувалися мостонавідники. Довгі прямокутні кам’яні казарми були майже такі самі: зведені не вручну, а за допомогою фабріала, вони справляли враження гігантських колод. Щоправда, кожна мала з боків по кілька менших кімнаток для сержантського складу — з окремими дверима, які відчинялися назовні. На них було намальовано символи взводів, що користувалися ними раніше. Доведеться Каладіновим людям зафарбувати ті позначки.

— Моаше, Шрамме, Тефте, — гукнув командир.

Трійця викликаних підбігла до нього, брьохаючи по калюжах, що їх залишила буря. На них було вбрання мостонавідників — прості штани до колін і шкіряні жилети на голе тіло. Попри поранену ступню, Шрамм був на ногах і ходив, досить помітно силкуючись не кульгати. Каладін поки не призначав йому постільного режиму: його рана була не надто серйозна, а сам він — дуже потрібен.

— Хочу поглянути, що ми тут маємо, — сказав командир, відвівши їх від казарми.

Вона могла вмістити п’ятдесят рядових і пів дюжини сержантів, а обабіч неї тягнулися додаткові. Щоб розмістити новий батальйон із колишніх мостонавідників, Каладінові відвели їх цілий квартал — двадцять приміщень.

Двадцять. Те, що Далінарові було так легко підшукати для мостонавідників квартал із двадцяти споруд, свідчило про жахливу правду — ціну Садеасової зради. Тисячі вбитих. Власне, поряд деяких казарм працювали писарки, наглядаючи за паршменами, які виносили гори одягу й особистих речей — пожитки загиблих.

Чимало з тих жінок мали почервонілі очі та змарнілий вигляд. Садеас «поповнив» Далінарів табір тисячами вдів і, певне, стількома само сиротами. Якби Каладін потребував додаткових причин ненавидіти свого колишнього власника, то знайшов би їх тут — зримо явленими у стражданнях тих, чиї чоловіки довірилися Садеасові на полі битви.

Для Каладіна не було страшнішого гріха, ніж зрадити союзника в бою. Крім хіба зради своїх — убивства тих, хто ризикував життям, щоб захистити тебе. Від думки про Амарама і його вчинок він негайно відчув, як у ньому спалахує гнів, а невільниче тавро на лобі наче знову запекло вогнем.

Амарам і Садеас. Двоє людей із Каладінового минулого, кому рано чи пізно доведеться заплатити за скоєне. І то ліпше, щоб їхній борг було стягнуто з воістину лихварськими відсотками.

Супроводжуваний Тефтом, Моашем і Шраммом, командир ішов далі. У казармах, що їх повільно звільняли від чужого майна, тулилися й мостонавідники. Вони були доволі схожі на обслугу Четвертого мосту — такі самі жилети й штани до колін. А втім, де в чому іншому їм годі було стати менш схожими на людей із Четвертого. Кудлаті та оброслі бородами, які місяцями не бачили бритви, вони мали порожні й ніби незмигні очі, зсутулені спини та позбавлені виразу лиця.

Здавалося, наче кожен із них сидить самотою — навіть коли його оточували товариші.

— Пригадую це відчуття, — тихо промовив Шрамм. Це був невисокий, жилавий чоловічок, який мав різкі риси обличчя й — попри те, що йому заледве звернуло на четвертий десяток — посріблені сивиною скроні. — І радий би забути, а пам’ятаю.

— І ми маємо перетворити їх на військо? — спитав Моаш.

— А хіба Каладін не зробив того самого з обслугою Четвертого мосту? — втрутився Тефт, посварившись на Моаша пальцем. — Тож дасть раду й цим.

— Змінити кілька дюжин людей — не те саме, що сотні, — заперечив той, відкопнувши осторонь зламану великобурею гілку.

Високий і міцний, Моаш мав шрам на нижній щелепі, але чоло в нього було без рабського тавра. Ішов він, випнувши підборіддя і тримаючи спину прямою. Якби не карі очі — зійшов би за офіцера.

Каладін вів їхню трійцю повз одну казарму за іншою, нашвидкуруч рахуючи людей. Тих була майже тисяча, і хоч учора він сказав їм, що тепер вони вільні (а отже, коли хочуть, можуть повертатися додому, щоб зажити по-старому), більшість, схоже, хотіла тільки одного — сидіти. Хоча первинно їх було сорок мостонавідних команд, проте під час останньої вилазки багато з них перебили, а в інших і доти був некомплект особового складу.

— Ми зведемо їх у двадцять команд, — мовив Каладін, — людей по п’ятдесят у кожній. — Згори осяйною стрічкою спурхнула Сил і закружляла довкола нього. Присутні ніяк не виказали, що бачать її, — для них вона, певне, залишалася невидимкою. — Ми не зможемо муштрувати кожного з цієї тисячі особисто — принаймні спочатку. Тож нам би взятися навчати охочіших, щоб потім відправити їх назад — командирами й тренерами власних загонів.

— Мабуть, так, — відповів Тефт, чухаючи підборіддя.

Він був найстарший поміж мостонавідників й один із небагатьох, які не зголили борід. Решта здебільшого ходили безбородими — на знак гордості: адже це вирізняло людей із Четвертого мосту з-поміж звичайних рабів. А от Тефт із тієї ж причини доглядав за своєю прикрасою на обличчі — світло-русою там, де не встигла посивіти — яку носив короткою й прямокутною, майже як у подвижника.

Дивлячись на мостонавідників, Моаш скривився:

— Гадаєш, дехто з них виявиться «охочішим»? Як на мене, всі вони мають однаково пригнічений вигляд.

— У декому ще жевріє бойовий дух, — відказав Каладін, повертаючись до казарми Четвертого мосту. — Почнімо з тих, хто вчора ввечері підсів до нашого багаття. А ти, Тефте, маєш добрати інших. Позводь і вкомплектуй команди й надивися сорок людей — по двоє з кожної — для першочергових тренувань, якими ти ж і керуватимеш. Ці сорок стануть першими паростками, що допоможуть решті.

— Із цим я, гадаю, впораюсь.

— От і добре. Я дам тобі кількох людей на підмогу.

— Кількох? — повторив, перепитуючи, Тефт. — Мені б не «кількох», а більше…

— Доведеться обійтися кількома, — відказав командир, зупиняючись на доріжці та обертаючись на захід — у бік королівського палацового комплексу, що здіймався на схилі пагорка, вивищуючись над військовими таборами. — Адже більшість із нас буде зайнята збереженням життя Далінара Холіна.

Моаш і решта спинилися поруч нього. Каладін, примружившись, дивився на палац — поза сумнівом, не досить величного вигляду, щоб правити за резиденцію короля. В тутешніх краях усе було як не каменем, то з каменю…

— Ти ладен повірити Далінарові, Каладіне? — запитав Моаш.

— Він віддав за нас Сколкозбройця, — відповів той.

— Бо завинив його нам, — утрутився, фиркнувши, Шрамм. — Ми врятували його життя, бодай йому буря!

— То могло бути звичайне позерство, — кинув Моаш, схрестивши руки на грудях. — Політичні ігри між ним та Садеасом, взаємне маніпулювання…

Опустившись Каладінові на плече, Сил прибрала подоби дівчини в легкій блакитно-білій сукні з плавними лініями. Вона стискала рученята, дивлячись на королівський палацовий комплекс, куди Далінар Холін ходив розробляти план дій.

У розмові з Каладіном той згадував, що от-от збирається дещо зробити, і це багато кого розізлить. «Я позбавлю їх можливості гратися в ігри…»

— Нам треба, щоб цей чоловік залишався в живих, — сказав командир, озирнувшись на решту. — Не знаю, довіряю я йому чи ні, але він єдиний на цих Рівнинах виявив до мостонавідників хоч натяк на співчуття. Якщо він загине, то як ви гадаєте — скільки часу знадобиться його наступникові, щоб продати нас назад, до Садеаса в табір?

Шрамм несмішливо фиркнув:

— Нехай тільки спробують — у нас на чолі Променистий лицар.

— Я не Променистий.

— Гаразд — як скажеш, — не став сперечатися той. — Хай хто ти, а забрати нас у тебе буде важкувато.

— Гадаєш, я зможу перемогти їх усіх? — спитав Каладін, зустрівшись очима з підлеглим. — Кілька десятків Сколкозбройних? Десятки тисяч солдатів? Гадаєш, одній людині таке до снаги?

— Не одній людині, а тобі, — вперто стояв на своєму Шрамм.

— Я не бог, — промовив командир, — мені не встояти під натиском десяти армій. — Каладін обернувся до решти двох. — Ми вирішили зостатися тут — на Розколотих рівнинах. Чому?

— А що дала б спроба вшитися звідси? — відповів запитанням Тефт, знизавши плечима. — Там, на Пагорбах, нас навіть вільними зрештою мобілізували б до котроїсь із армій. А коли ні, то ми кінець кінцем перемерли б від голоду.

Моаш кивнув.

— Вільним нам і тут не гірше, ніж деінде.

— Далінар Холін — це наш найкращий шанс зажити справжнім життям, — сказав Каладін. — Не рекрутами, а особистими охоронцями. Вільними людьми, попри невільницькі тавра на лобі. Такого не запропонує ніхто інший. Якщо хочемо залишатися вільними, Далінар Холін має жити.

— А як щодо Вбивці в білому? — півголосом спитав Шрамм.

Вони чули, що той виробляв по всьому світі, убиваючи королів і великих князів у різних країнах. Відколи телестилеграф почав доносити такі новини, у військових таборах тільки про це й говорили. Імператор Азіру мертвий. У Я-Кеведі хаос. І ще пів дюжини держав залишилися без правителів.

— Нашого короля він уже вбив, — відказав Каладін. — Старий Ґавілар був його першою жертвою. Тож сподіватимемося, що з нами він закінчив. Так чи інак, а захищаймо Далінара. За будь-яку ціну.

Його люди один за одним кивнули, хоча й неохоче. Винити їх не випадало: довіра до світлооких добра не приносила. Навіть Моаш, який свого часу згадував про Далінара з пієтетом, досі, здавалося, розгубив свою колишню повагу до нього — як і до будь-якого іншого світлоокого.

Правду кажучи, Каладін дещо дивував сам себе — через довіру, яку відчував. Але Далінар — бодай йому буря! — був до вподоби Сил. А це щось та важило.

— Наразі нам бракує військової моці, — сказав командир, стишивши голос. — Але якщо ми потягнемо час, забезпечивши Холінові захист, нам непогано заплатять, а я матиму змогу навчати вас, перетворюючи на справжніх солдатів та офіцерів. Ба більше: ми зможемо муштрувати наше поповнення.

Нинішнім нам — двом дюжинам колишніх мостонавідників — нізащо не вижити самотужки. Але що, якби натомість ми стали професійною армією? Добре навченим тисячним військом — і то найкраще спорядженим із-поміж усіх? Якщо дійде до найгіршого і нам доведеться залишити ці табори, я волів би виступити звідси монолітним загартованим загоном, з яким не можна не рахуватися. Дайте мені на цю тисячу рік часу — і все буде зроблено.

— А ось такий план мені до вподоби, — відказав на це Моаш. — Я зможу навчитися володіти мечем?

— Моаше, ми й досі темноокі.

— Тільки не ти, — озвався Шрамм, який стояв із протилежного боку. — Бачив я, які в тебе очі, коли…

— Годі! — гримнув Каладін і важко зітхнув. — Годі про це. Щоб я більше такого не чув.

Шрамм стих.

— Я планую призначити вас офіцерами, — зізнався їм Каладін. — Вас трьох, а також Сиґзіла та Скелю. Будете лейтенантами.

— Лейтенантами темнооких? — уточнив Шрамм.

Таке звання було аналогом сержантського в ротах, де служили виключно світлоокі.

— Далінар зробив мене капітаном, — пояснив Каладін. — За його словами, це найвищий чин, який він наважується присвоїти темноокому. Що ж, коли під моєю орудою тисяча людей, я маю потребу в командирах проміжної ланки — посередниках між сержантами й капітаном. А отже, призначу вас п’ятьох лейтенантами. Гадаю, Далінар мені це спустить. Або зробимо вас оберсержантами, якщо лейтенантський чин його не влаштує.

Скеля буде інтендантом і відповідатиме за харчування. Лопена я призначу його заступником. Ти, Тефте, відповідатимеш за бойову підготовку. Сиґзіл стане писарем: він єдиний, хто вміє читати ґліфи. Моаше і Шрамме…

Тут командир кинув погляд у бік цих двох. Хоча один був низенький, а другий — високий, ходу вони мали однаково пружну й повсякчас випромінювали загрозу. Завжди зі списами на плечі — без них їх ніколи не бачили. З усіх, кого він тренував у Четвертому мості, лише ці двоє схоплювали все інстинктивно. Вони були природжені вбивці.

Як і сам Каладін.

— Ми втрьох, — сказав він їм, — зосередимося на охороні Далінара Холіна. Я хочу, щоб за найменшої можливості один із нас постійно був при ньому. Хтось інший із решти двох нерідко наглядатиме й за синами, але не переплутайте: наш клопіт — Чорношип. Саме його життя ми маємо оберігати за будь-яку ціну. Він — єдиний гарант свободи Четвертого мосту.

Моаш і Шрамм кивнули.

— Гаразд, — промовив Каладін, — ходімо збирати решту. Час світові поглянути на вас моїми очима.

***

Гоббера, за загальною згодою, мали татуювати без черги — цей щербатий мостонавідник був першим, хто свого часу повірив Каладінові. Командир пригадував той випадок: змучений після мостонавідної вилазки, він хотів лише впасти й лежати, витріщаючись у небеса, але натомість вирішив не дати бідоласі померти. Того дня Каладін урятував і самого себе.

Решта Четвертого мосту ввійшли до намету, обступили Гоббера й мовчки спостерігали за ретельною роботою татуювальниці, яка заколювала шрам від рабського тавра на лобі ґліфами, котрі надав Каладін. Татуйований уряди-годи морщився від болю, однак із його вуст не сходила широка усмішка.

Каладін чував, що шрам можна прикрити татуюванням, і виходило зрештою непогано: щойно туш проникала під шкіру, як в око впадали ґліфи, а пошрамовану шкіру під сподом робилося заледве помітно.

Коли процедуру було завершено, татуювальниця подала Гобберові дзеркало, щоб той оцінив результат. Мостонавідник обережно торкнувся чола. Шкіра почервоніла від голок, але темне татуювання чудово приховувало рабське тавро.

— Що там написано? — тихо спитав Гоббер, чиї очі були на мокрому місці.

— Свобода, — відповів Сиґзіл поперед Каладіна. — Цей ґліф означає «свобода».

— А менші, угорі, повідомляють дату звільнення й того, хто дав тобі волю. Навіть якщо ти загубиш свій визвольний лист, будь-хто охочий ув’язнити тебе як невільника-втікача зможе легко переконатися, що ти не з таких, і піти до писарок Далінара Холіна, які зберігають копію відповідного документа.

Гоббер кивнув.

— Добре. Але цього не досить. Треба додати «Міст № 4». «Свобода» й «Міст № 4».

— На позначення того, що тебе було звільнено з «Мосту № 4»?

— Аніже. Не з, а завдяки «Мосту № 4». Я ні на що не проміняв би проведений там час.

То була маячня божевільного. «Міст № 4» ніс смерть — десятки людей було вбито під час забігів із тим клятим настилом на плечах. І навіть після того як Каладін поклав собі врятувати мостонавідників, їхні втрати були завеликі. Не скориставшись із нагоди звільнитися, Гоббер був би дурнем.

Але той уперто не підводився з місця, доки командир не зобразив потрібні ґліфи для татуювальниці — флегматичної, дебелої темноокої, яка, здавалося, здужала б підняти моста самотужки. Вона присіла на ослінчик і заходилася додавати Гобберові на чоло — просто під написом «свобода» — ще два замовлені ґліфи, паралельно (й повторно) пояснюючи, що татуювання довгенько болітиме і що клієнтові доведеться доглядати за ним.

Той зносив нові татуювання із широкою усмішкою на обличчі. То була чистісінька дурість, але решта схвально кивали й поляскували Гоббера по плечі. А щойно татуювальниця закінчила, на його місце миттю всівся нетерплячий Шрамм і зажадав собі такого самого комплекту малюнків.

Каладін відступив і, схрестивши руки на грудях, похитав головою. За стінками намету вирувало торжище, де продавали й купували. «Військовий табір» насправді був містом, зведеним у величезній, схожій на кратер скельній формації. Затяжна війна привабила на Розколоті рівнини всіляких купців-маркітантів, а також ремісників, митців і навіть родини з дітьми.

Неподалік із потривоженим обличчям стояв Моаш, спостерігаючи за роботою татуювальниці. З-поміж їхньої команди рабського тавра не мав не тільки він — у Тефта його теж не було. З них зробили мостонавідну обслугу, проте формально вони залишалися вільними. В Садеасовому таборі таке траплялося часто: в мостонавідники могли запроторити, караючи за найрізноманітніші провинності.

— Якщо у вас нема невільничих відмітин, тоді навіщо вам татуювання? — гучно промовив до решти Каладін. — Ви й без того належите до нашого гурту.

— Ні, — заперечив Скеля. — Я теж таке хочу.

Попри відсутність тавра, він наполіг на тому, щоб сісти на місце, яке звільнив Шрамм, і щоб майстриня наколола йому просто на лобі такі самі ґліфи. Власне, аналогічно вчинив і кожен незатаврований, включно з Белдом і Тефтом, — сів на стілець і підставив чоло.

Утримався тільки Моаш: у нього татуювання з’явилося на плечі. От і добре: йому, на відміну від більшості з них, не доведеться носити на видноті ознаку невільницького минулого.

Моаш підвівся зі стільця, і його місце зайняв інший — чоловік із червоно-чорною, мовби розводи на мармурі, шкірою. Четвертий міст мав дуже розмаїтий особовий склад, проте Шен стояв осторонь навіть на їхньому тлі — адже він був паршмен.

— Я не маю права татуювати його: він чиясь власність, — заявила майстриня.

Каладін розтулив було рота, збираючись заперечити, але решта мостонавідників устигли першими.

— Його звільнили, як і нас, — запевнив жінку Тефт.

— Він із нами! — втрутився й Гоббер. — Татуюй, бо жоден із нас не заплатить тобі й світлоскалки!

На цих словах він зашарівся і зиркнув на Каладіна: саме той мав заплатити за всіх сферами, отриманими від Далінара Холіна.

Обурилися й інші мостонавідники, тож татуювальниця зрештою зітхнула і здалася — підсунула ослінчик і заходилася працювати над Шеновим лобом.

— На ньому й видно не буде, — бурчала майстриня, хоча Сиґзілова шкіра була майже така само темна, але на ній татуювання проступало чітко.

Зрештою Шен глянув у дзеркало, а потому підвівся, зиркнув на командира й кивнув. Він був небагатослівний, і Каладін не міг його розкусити. Про Шена, власне, неважко було й зовсім забути — плентається собі хвостом за обслугою, мовчазний і невидимий. Паршмени здебільшого такими й бували.

Із Шеном закінчили, і залишився лише сам Каладін. Той сів на стілець і заплющив очі. Біль від голок виявився куди сильніший, ніж він сподівався.

Минуло небагато часу, й татуювальниця почала півголосом лаятися.

Коли Каладін розплющив очі, та саме витирала йому лоба ганчіркою.

— Що таке? — спитав він.

— Туш не тримається! — пояснила майстриня. — Ще ніколи такого не бачила. Коли я витираю чоло, вона вся просто сходить. Татуювання не візьметься!

Каладін зітхнув, усвідомивши, що в його жилах нуртувало трішечки Буресвітла. Він навіть не зауважив, як його втягнув, зате втримував, скидалося на те, дедалі ліпше. Цими днями він частенько всотував його потрошку мимохідь. Утримування Буресвітла чимось нагадувало наповнений винний бурдюк: якщо відкоркувати той, що налитий під зав’язку, звідти спочатку заб’є струменем, а потім повільно сочитиметься. Те саме й зі Світлом.

Тож він позбувся його, сподіваючись, що татуювальниця не помітить, як він видихає хмарку осяйного диму.

— Спробуйте ще раз, — сказав, щойно жінка дістала нову баночку туші.

Цього разу татуювання взялося. Зціпивши зуби від болю, мостонавідник висидів усю процедуру, а відтак здійняв погляд на піднесене дзеркало. Обличчя, яке глянуло звідти, здалося йому незнайомим. Чисто поголене, з відкинутим із лоба волоссям — щоб не заважати татуювальниці — а рабські тавра заколоті й на якусь мить забуті.

«Невже я зможу стати ним знову? — майнуло в думці, коли він простяг руку і торкнувся щоки. — Цей чоловік помер, хіба ні?»

Сил опустилася йому на плече, щоб і собі поглянути в дзеркало.

— Важить життя, а не смерть, Каладіне, — прошепотіла вона.

Той несвідомо втягнув Буресвітло. Всього трішки — хіба дещицю заряду одної-єдиної сфери. Але воно розлилося по жилах потужною хвилею — немовби вітри в тіснині.

Татуювання на чолі розтеклося: тіло виштовхнуло туш, і та заструмувала обличчям донизу. Майстриня знову вилаялася й ухопила ганчірку.

В очах Каладіна зостався образ тих ґліфів, які розпливалися: «свобода» розчинилася, і з-під неї проступили жорстокі рани невільництва. А надто одне з випалених тавр.

Ґліф «шаш», що означав «небезпечний».

Майстриня витирала йому обличчя:

— Не розумію, що коїться! Я гадала, цього разу татуювання триматиметься. Мені…

— Все гаразд, — відказав Каладін, підвівшись. Він узяв у жінки ганчірку, щоб остаточно витерти туш, і повернувся обличчям до решти — мостонавідників, які стали солдатами. — Скидається на те, що ці шрами й досі не відпускають мене. Спробую знов іншим разом.

Усі закивали. Доведеться пояснити їм пізніше, що ж відбулося: обслуга знала про дивовижні здібності командира.

— Ходімо, — промовив до своїх людей Каладін, кинувши татуювальниці мішечок зі сферами й узявши біля входу в намет свого списа.

Побравши ратища на плече, решта подалися за ним. У таборі зброя була непотрібна, але командир хотів, щоб мостонавідники звикли до думки: тепер їм вільно носити оружжя.

Надворі шуміло заюрблене торжище. Вчора ввечері, на час великобурі, ятки, звісно, порозбирали і сховали, але досі позводили знову. Певне, через те, що з голови не йшов Шен, Каладін звернув увагу на паршменів. Побіжним поглядом він зауважив кількадесят: вони допомагали напинати останні намети, носили за світлоокими покупки й вантажили товари для крамарів.

«І що ж вони думають про цю війну, яка триває на Розколотих рівнинах? — пронеслося в Каладіновій свідомості. — Війну, покликану перемогти й, мабуть, підкорити єдиних вільних паршменів у світі?»

Хотів би він послухати, що відповість на ці запитання Шен. Але від того, схоже, тільки й можна було домогтися що стенання плечима.

Каладін вів своїх людей крізь торжище, яке здавалося куди цивілізованішим, ніж у таборі Садеаса. Так, на мостонавідників витріщалися, але ніхто не брав їх на глузи, а в ближніх ятках торгувалися хоча й запекло, зате не зриваючись на крик. Навіть бездоглядних дітей і жебраків було, здавалося, менше.

«Ти просто хочеш у це вірити, — заперечив собі Каладін. — Тобі кортить переконатися, що Далінар — справді такий, як про нього розповідають. Шляхетний світлоокий із легенд. Хоча те саме казали й про Амарама».

Дорогою вони проминали й солдатів, але їх було дуже мало. Ці люди саме чергували в таборі, доки решта вирушили на катастрофічну вилазку, коли Садеас зрадив Далінара. Проминаючи один із загонів, що патрулювали на торжищі, Каладін зауважив, як двоє бійців у першій лаві здійняли перед собою схрещені в зап’ястках руки.

Звідки вони — та ще й так швидко! — дізналися старе привітання Четвертого мосту? Солдати відсалютували не повністю, а лише символічним жестом, зате кивнули командирові і його людям, коли ті проходили повз. Аж раптом відносний спокій на тутешньому торжищі постав перед Каладіном в іншому світлі. Певне, йшлося не тільки про порядок і дисципліну в Далінаровій армії.

Над військовим табором висів безмовний жах. Садеасова зрада коштувала життя тисячам. Тут, певне, не було людини, яка не знала б когось із загиблих на тих плато. І кожній, мабуть, не йшло з думки, чи не загостриться конфлікт між їхнім і чужим великими князями.

— Приємно, коли тебе мають за героя, чи не так? — зронив Сиґзіл, ідучи поруч Каладіна й дивлячись на інший загін солдатів, який проминав їх.

— Як гадаєш, на скільки стане їхньої приязні? — втрутився Моаш. — Коли вони знову почнуть нас зневажати?

— От іще! — озвався Скеля, який височів позад Моаша, й ляснув того по плечі. — Щоб сьогодні — жодних нарікань! Ти забагато скиглиш. Не змушуй мене дати тобі копняка. Мені таке не до вподоби — пальцям боляче.

— Копняка? Мені? — хмикнув Моаш. — Ти, Скеле, навіть списа не схотів носити…

— А до чого тут спис? Ножища ункалакі — як-от у мене — немовби спеціально створені для копняків скигліям! Ха! Хіба це не очевидно?

Каладін привів своїх людей із торжища до великої прямокутної будівлі неподалік від казарм. Її було зведено з обробленого, а не Душезаклятого каменю, що уможливило куди вишуканіший архітектурний дизайн. Із прибуттям у військові табори чимраз більшої кількості мулярів такі споруди траплялися дедалі частіше.

Душезаклясти виходило швидше, але дорожче й не так практично. Каладін мало що в цьому тямив, але знав: можливості фабріалів — обмежені. Тому-то всі казарми й були замало не однаковими.

Зайшовши всередину тієї громадини, він підвів своїх людей до гардеробної стійки, де битий сивиною черевань наглядав за кількома паршменами, які складали штабелями сувої синього краму. То був Ринд, головний каптенармус Холіна. Напередодні ввечері Каладін надіслав йому свої розпорядження. Ринд був світлооким, але низького рангу — так званим «десятником» — і заледве перевищував темнооких.

— А! — видобув він високим голосом, який не пасував до його неосяжного черева. — Нарешті ви прийшли! Для вас, капітане, я дістав усі — скільки було.

— Скільки було… чого? — не зрозумів його Моаш.

— Одностроїв Кобальтової гвардії! Я замовив іще, але це те, що залишалося на складі. — Тут Ринд знітився. — Розумієте, я не очікував, що їх знадобиться аж стільки й так швидко.

Змірявши Моаша поглядом, він видав йому комплект форми й жестом показав, де примірювальна.

Той узяв, що давали.

— Ми піддягатимемо це під наші шкіряні жилети?

— А! Під ті, які ви пообв’язували стількома кістками, що скидалися на західних черепоносців у святковий день? Чував я цю історію. Але ні: ясновельможний Далінар розпорядився, щоб кожен із вас отримав нагрудника, сталевого шолома й нового списа. А перед битвою вам, за потреби, видаватимуть кольчуги.

— Наразі вистачить і форми, — відказав Каладін.

— Відчуваю, що в усьому цьому я буду схожий на дурня, — буркнув Моаш, але пішов перевдягатися.

Ринд заходився видавати однострої й решті. Він підозріливо зиркнув на Шена, але без нарікань видав комплект і йому.

Зібравшись у гурт, мостонавідники збуджено загомоніли, розгортаючи отриману форму. Жоден із них хтозна-відколи не носив нічого, крім безрукавних шкірянок мостової обслуги й рабського шмаття. Але коли з примірювальної вийшов Моаш, їхній гомін стих.

Ця форма була нового зразка — сучаснішого, ніж той, що його Каладін носив за часів своєї військової служби. Цупкі сині штани, начищені до блиску чорні чоботи й кітель до пояса, який наглухо застібався, підперезаний ременем, — з-під споду визирали тільки комір і манжети білої сорочки на ґудзиках.

— Оце я розумію — солдат! — сказав Ринд, засміявшись. — Ти й досі гадаєш, наче схожий на дурня?

Каптенармус махнув Моашеві поглянути на своє відображення в настінному дзеркалі.

Той поправив манжети й аж зашарівся. Нечасто випадало Каладінові бачити, щоб він так бентежився.

— Що ні, то ні, — відказав Моаш.

Решта нетерпляче заворушилися й також узялися перевдягатися. Дехто відходив осторонь, до примірювальних, але більшості було байдуже. Мостонавідників і рабів, їх донедавна раз по раз ганяли сюди-туди в самих лише пов’язках на стегнах.

Тефт убрався раніше за решту і правильно застібнув усі ґудзики.

— Давненько я не надягав чогось на кшталт цього, — прошепотів він, защібаючи пряжку на поясі. — І вже навіть не знаю, чи гідний такої честі…

— Тефте, кому як не тобі це носити… — відказав Каладін. — Не дозволяй невільникові в собі взяти гору.

Той хмикнув, чіпляючи на ремінь бойового ножа.

— А як щодо тебе, синку? Коли ти зізнаєшся, чим, так би мовити, дишеш?

— Я ж зізнався.

— Нам. А решті?

— Тільки не починай…

— Я починатиму, що мені в бурі заманеться! — гиркнув Тефт і, нахилившись ближче, стишив голос: — Принаймні доки не отримаю справжньої відповіді. Ти — Приборкувач сплесків. Поки не Променистий, але до того йдеться — всьому свій час. І решта правильно тебе під’юджують. Чом би тобі не прогулятися до цього Далінара, не всотати трохи Буресвітла й домогтися, щоб той визнав у тобі світлоокого?

Каладін кинув погляд на своїх людей, які, безладно скупчившись, намагалися натягти однострої, а Ринд роздратовано пояснював їм, як застібається кітель.

— Тефте, світлоокі відібрали в мене все, що я будь-коли мав, — прошепотів Каладін. — Мою сім’ю, брата, друзів. І навіть більше од того. Більше, ніж ти можеш собі уявити. Варто їм у мене щось побачити, як вони його відбирають. — Він здійняв руку й — знаючи, на що дивитися, — розгледів, як над шкірою ледь помітно звивалися кілька осяйних струминок. — Світлоокі відберуть і це. Якщо пронюхають, на що я здатен, — неодмінно відберуть.

— І як же — на подих Келека — вони зможуть це зробити?

— Не знаю, Тефте, — відказав Каладін, — чого не знаю, того не знаю. Але щойно подумаю про це, як мене мимоволі охоплює паніка. Я не можу такого дозволити. Їм не відібрати в мене цього. Або вас. Тож ані пари з вуст про мої вміння — щоб більше анічичирк!

Той забурчав, а решта тим часом кінець кінцем розібралися, що й до чого. Лише Лопен — у нього, однорукого, порожній рукав кітеля було вивернуто й запхано всередину, щоб не теліпався — тицьнув у нашивку в себе на плечі:

— А це що таке?

— Знаки розрізнення Кобальтової гвардії, — пояснив Каладін. — Особистої охорони Далінара Холіна.

— Їх перебили, харизматику, — зауважив Лопен. — Ми — не вони.

— Еге, — підтримав його Шрамм, який, на Риндів жах, вийняв ножа й відпоров ту нашивку. — Ми — Четвертий міст.

— Четвертий міст був вашою в’язницею, — заперечив йому Каладін.

— То й що? — відрізав закид Шрамм. — Хай там як, а ми — з Четвертого мосту.

Решта, погоджуючись із його словами, заходилися спорювати нашивки й кидати їх додолу.

Тефт, кивнувши, вчинив так само.

— Ми захищатимемо Чорношипа, але не станемо заміною тим, хто був у нього до нас. Наша команда — окреме військове формування.

Каладін потер чоло — а втім, він сам цього домігся, згуртувавши їх і сплавивши в єдине ціле.

— Я намалюю диґліф, який правитиме нам за емблему, — сказав він до Ринда. — Доведеться вам замовити нові нашивки.

Черевань зітхнув, збираючи з підлоги викинуті:

— Видно, що так. Ваш мундир он там, капітане. Темноокий капітан! Хто б міг подумати, що це можливо! Іншого такого, як ви, не знайти в цілій армії. І то, певне, за всю її історію!

Каптенармус, здавалося, не сприймав цей факт як обурливий. Світлооких нижчих данів на кшталт Ринда у військових таборах було хоч греблю гати, та Каладін із ними майже не стикався. В рідному містечку він бачив тільки родину градоправителя — чий дан був вищим від середнього — й темнооких. І лише в армії Амарама збагнув, що світлоокі бувають різні, і що багато з них працюють, де доведеться, заробляючи гроші не легше, ніж простолюддя.

Каладін підійшов до останнього згортка на стійці. Його однострій відрізнявся, включаючи синій жилет і синій-таки двобортний сюртук із білою підкладкою та срібними ґудзиками — хоча, попри ряди останніх на кожному боці, його належало носити розстібнутим.

Він чимало таких перебачив — на світлооких.

— Четвертий міст, — промовив Каладін, спорюючи з плеча знак розрізнення Кобальтової гвардії й кидаючи його на стійку до решти.